Організація та здійснення державної влади як об’єкт конституційно-правових досліджень

Проблематика сутності (походження) організації та здійснення державної влади є однією з ключових для соціогуманітарних наук. Зокрема, принципи розбудови держави і реалізації нею через спеціальних суб'єктів своєї суверенної влади були та залишаються пріоритетним об'єктом дослідження для філософії, історії, соціології, права, політології державного управління та ін.

При цьому в системі юридичної науки, починаючи із часів утвердження науки конституційного (державного) права, питання щодо формування та здійснення державної влади було і залишається одним із ключових. Зокрема, Й. Блюнчлі писав у сер. XIX ст.: “Наука державного права розглядає державу в усталеному стані. Вона зображує організацію, сталі основи життя держави, правила його існування, доводить необхідність його відносин. Держава, яка вона є, - є державне право” [89].

Більшість учених-конституціоналістів присвятили проблемам конституційних основ формування та реалізації державної влади свої кращі наукові розвідки. Так, відомий фахівець у галузі конституційного (державного) права М. Коркунов (1853-1904 рр.) писав щодо цього наступне: “Завдання науки державного права полягає у виявленні юридичних початків, які визначають устрій держави. Всі ми живемо в державі, на кожному кроці відчуваючи її вплив, користуємось послугами її органів” [315].

Разом із тим, досліджувані принципи сформувались набагато раніше конституційної доктрини і конституцій та конституційних актів. Як пише Ф. Фукуяма: “В Європі сучасна держава, що має велику армію, потужні податкові органи, централізовану бюрократію, яка здійснює верховні повноваження на величезній території, найбільше відповідає велінню часу, хоча нараховує історію в 4 або 5 століть з часу утворення французької, іспанської і шведської монархій” [678]. У свою чергу, появі сучасних європейських держав передував досвід державотворення Стародавнього Сходу, Давньої Греції та Давнього Риму, Середньовіччя.

Отже, основною метою цього підрозділу нашого дослідження є вивчення генезису політико-правової (а з сер. XIX ст. - і конституційної) думки про основоположні засади організації та здійснення державної влади за часів зародження та розвитку державності й державної влади у країнах Стародавнього Сходу, Античності, Середньовіччя, Нового та Новітнього часів і сучасності, а також визначення їхнього впливу на принципи організації та діяльності сучасних держав світу, включаючи й Україну, закріплені в конституціях і конституційних актах. Очевидно, що ключовим завданням цієї наукової розвідки є виявлення основоположних засад формування та реалізації державної влади в Україні з найдавніших часів (скіфські держави, держави-колонії Північного Чорномор’я, Київське князівство і ін.) - до сучасної Української держави. Але, по-перше, вітчизняні державотворчі процеси не були безперервними; по-друге, вони відбувалися в контексті розвитку європейських державотворчих процесів, які набули своєї змістовності та визначеності після усталення концепту конституційної держави, який став прологом і до відродження України як самостійної держави у XX ст.

Як відомо, визначенню основ організації та здійснення державної влади у перших загальновідомих конституціях і конституційних актах ХУІІ-ХУІІІ ст.ст., які закріплювали основні здобутки т.з. “великих революцій” [665, с. 70], передувала тривала генеза зародження та утвердження політико-правової думки про сутність і зміст держави та державної влади, а також практики реалізації відповідних учень, доктрин і концепцій. Відповідні вчення були відомі іще за часів створення перших держав на Давньому Сході.

Походження перших держав, як і походження “Людини розумної”, залишається однією з найбільших загадок сучасності. До прикладу, сучасний ізраїльський мислитель Ю.

Перший, доконституційний, період утвердження засад

організації та здійснення державної влади охоплює значний період часу: від появи перших держав у Східній Азії - до формування в епоху Відродження принципів конституціоналізму, спрямованих на обмеження абсолютної влади монархів законом. За цей час ключові принципи державотворення пройшли серйозний шлях. Спочатку вони закріплювалися в релігійних (сакральних) книгах, надалі - у філософських роботах про владу від Аристотеля - до Ф. Бекона, потім - у роботах Дж. Лока, Ж.-Ж.-Руссо, Ш. Монтеск'є, Т Пейна і ін., покладених в основу доктрини класичного конституціоналізму, а починаючи з XVII ст. - в конституційних законах і конституціях, а також у роботах учених-конституціоналістів, які обґрунтовували сутність і зміст цих принципів, а також механізми та перспективи їхньої реалізації.

Як відомо, більшість антропологів, істориків, соціологів і правознавців сходяться на думці, що перші держави-міста виникають за часів Шумерської цивілізації, які прибули морем із Півдня, передбачувано з Африки [680, с. 21-23], до Месопотамії. Публічна влада у шумерів зосереджувалась у жерців, які були уособленням богів на землі, в силу чого: контролювали розподіл земель, тримали в порядку прикордонні знаки, керували роботою бригад працівників, які займалися землеробством і обслуговували іригаційні системи, а також розподіляли врожай і організовували захист шумерських общин [399, с. 73-75].

Хоча, достовірної історії про державу, організацію й здійснення державної влади у шумерів зараз обмаль, С.

У цьому контексті М. Алєксєєв у передмові до свого дослідження “Ідея держави. Нариси з історії політичної думки” (1955 р.) писав: “Перші царі, на думку багатьох сучасних соціологів, були магами, і віра в їхню магічну силу визначала свідомість підлеглих. Але вже на ранніх стадіях суспільного розвитку до цієї емоційної свідомості приєднується інтелектуальний аспект, який зумовлюється потребою пояснити ці відносини, висвітлити їх розумом. Так і народжується те, що можна назвати політичною думкою...” [58, с. 6]. Власне, раціональний аналіз витоків феномену державності дозволяє з'ясувати минуле, теперішнє та майбутнє тих наріжних принципів, засад, які покладаються в основу організації та здійснення державної влади.

Найбільш відомим і досліджуваним європейськими науковцями виявився досвід державотворення в Давньому Єгипті. Бібліографія цієї проблематики, на наш погляд, була і залишається предметом самостійних наукових розвідок. То ж зазначимо, що 3100 року до н.е. долина Нижнього Нілу об'єдналася у перше Єгипетське царство. Основним принципом організації та здійснення державної влади в Єгипті було дискретне представництво бога на землі в особі жерців, наділених абсолютною монополією на державну владу. Цікавий факт - Платон у своїй “Державі” стверджував, що в Єгипті не дозволяли правити цареві допоки він не матиме влади жреця. А якщо цар належить до іншого класу, чи захопив владу в насильницький спосіб, він мусив прийняти жрецький сан [683, с.

Приблизно 2250 року до н.е. Саргон Великий заснував першу в світі імперію - Аккадську, де проживало більше мільйона людей, яких охороняла постійна армія з 5 400 солдат. Між 1 000 і 500 роками до н.е. на Близькому Сході сформувалися справжні багатолюдні імперії - Пізньассірійська, Вавилонська, Персидська. У 221 році до н.е. династія Цин об'єднала Китай, а Рим у той же час підкорив Середземномор'я [680, с. 129]. Таким чином, феномен держави як універсальної моделі організації та здійснення влади отримав поширення в усьому світі, а через давньогрецькі міста- держави та Римську імперію, поклав початок традиціям державотворення в Західній цивілізації.

Утвердження й руйнування нових і нових держав давнини, які нерідко трансформувалися в потужні імперії, сприяло інтересу вчених до закономірностей їхнього утвердження та розвитку, а також до засад, на яких здійснюється врядування в цих державах. На початку це були священні писання, покликані швидше заплутати, ніж розкрити сутність і зміст походження та здійснення державної влади її сакральним походженням. Надалі поширились настанови правителів своїм дітям-спадкоємцям. А уже у еллінській і китайській традиції цінності, методи, форми і механізми здійснення державної влади стають об'єктом уваги мислителів.

Цікаву думку щодо цього висловлював уже згадуваний нами правознавець М. Алєксєєв: “У першому мутаційному періоді обдарованість східних народів найбільше виявлялася в галузі релігійної та метафізичної творчості (всі великі релігії були створені на Сході і звідти перейшли на Захід), а також у галузі державотворення (створення великих держав з надзвичайно міцним державницьким побутом, на зразок давнього Китаю). Натомість, греки не змогли створити єдиної великої держави, але виявилися надзвичайно обдарованими у галузі філософської творчості, що й зробило їх творцями політичних ідей, вплив яких доходить до наших днів” [58, с. 11]. Ця розлога цитата, на наш погляд, повно передає трансформацію магічного світосприйняття в Античній філософії, започаткованій давньогрецькими філософами.

Відомих успіхів у цей же час досягла й філософська думка Китаю у сфері організації та здійснення державної влади. Свого часу К. Форлендер у “Загальнодоступній історії філософії” (1921 р.) писав про ідеї, що беруть витоки уУІ ст. до нашої ери “... вчитель Лао, тобто, “Старий”, створив у Китаї глибоку філософську систему, яку вважав початком усіх систем”, але пізніше Кунг-цзе (КипЩе), відомий нам як Конфуцій, сформував більш практичне для кожного китайця вчення, яке було вченням про моральність і державу” [670, с. 8-9].

Зокрема, Конфуцій надавав велике значення правовому закріпленню статусу правителя, його процесуальній діяльності, а також ритуалам, які її супроводжували. Для сучасної ситуації в Україні актуальним, на наш погляд, є сприйняття поради Конфуція правителю в управлінні справами. “Якщо звеличувати й поставити чесних над безчесними, то народ прийде до покори. Якщо ж звеличувати безчесних, ставлячи їх над чесними, то народ не підкориться”, “Будь з ним серйозним, і він тебе вшанує; дотримуй борг сина та батька, і він буде відданим; звелич здібних, навчи невдах, і народ стане натхненним” [312, с. 15-16].

У Стародавньому Китаї ідеологія царської влади була також розроблена в працях Лао-Цзи, Мо-Ді, Шан Яна, Хань Фея та інших. Так, на наш погляд, організація сучасної влади у розвинутих державах світу відповідає висловлюванню філософа Лао-Цзи, який наголошував: “Найкращим правителем є той, про якого народ знає лише те, що він існує. Дещо гіршими є ті правителі, які вимагають від народу їх любити та звеличувати. Ще гіршими - ті правителі, яких народ боїться, і найгіршими з правителів є ті, котрих народ зневажає”. Зневажає ж народ того, хто, відповідно до “Дао де цзин”, зневажає сам народ [384, с. 9-34].

Світовий історичний досвід підтверджує думку, що якщо благородні та мудреці керують нерозумними та низькими, то домінує порядок. Якщо ж нерозумні та низькі керують благородними та мудрецями, то буде смута. Саме тому всі правителі мають бути самі мудрими, шанувати знаючих і мудрих. Лише за таких умов є можливість ефективно керувати країною. Наведені й інші засади організації та здійснення державної влади у Китаї зберігають свою актуальність і нині - як в Китаї, так і в багатьох інших державах Азії та, вважаємо, частково втілюються у інших країнах, включаючи Європу. Так, на думку Дж. Г. Льюіса, “... самі греки думали, що їх перші вчителі черпали свою мудрість зі Сходу” [394].

Як йшлося вище, держава та державна влада були також традиційним предметом дослідження давньогрецької філософії. Остання утверджується в кін. VII - на поч. VI ст. до н.е. і розвивається до свого занепаду в VI ст. н.е. [67, с. 21]. Аналіз й інтерпретація творів давніх грецьких і римських філософів, від Геракліта Темного - до Прокла, стали предметом досліджень численних мислителів, у тому числі й правників. Можна стверджувати, що Західна цивілізація та сучасні держави постали по-суті на основі переосмислення Античної філософії.

Так, наприклад, М. Коркунов писав, що за вченням Сократа, вся свідома діяльність визначається розумом. Платон же порівнював державу з душею людини, а володарювання визнавав обов’язком, зумовленим законами. Аристотель же вбачав сутність держави в множинності, спільноті спільно проживаючих людей. Римський мислитель Цицерон визначав державу як “... справу народ і установу народу, і народ визначає, як спілкування, засноване на єдності права і користі” [318, с. 4-7]. Вчений Б. Чичерін писав про Аристотелівську концепцію держави, що вона передбачає розуміння держави, як відомого союзу людей, а будь-який союз

укладається для відомого блага” [690].

Подібна традиція пошуку джерел методів, форм і механізмів державного управління в роботах філософів Античності є поширеною й у роботах учених-конституціоналістів, починаючи із XIX ст. і донині. Разом із тим, філософи Греції та Риму, як уже йшлося, дуже мало уваги надавали правовим аспектам здійснення державної влади. Марно шукати в роботах філософів Давньої Греції звиклі для сучасників юридичні характеристики державної влади та механізмів її реалізації. Як писав М. Коркунов, “.... у греків вивчення права іще не виділялось як особлива галузь наукового знання. Грецькі мислителі не залишили нам спеціальних досліджень про право” [316, с. 9].

Тому у більшості випадків правознавці розглядають одні й ті ж положення робіт Платона, Аристотеля та Цицерона, а ідеалом Античної держави називають місто-державу Афіни. Останнє, на нашу думку, здобуло славу насамперед через увагу Аристотеля до вивчення практики здійснення в ньому публічної влади, описану в його “Політії”, написаній між 335 і 323 рр. до н.е. “Політія”, відома і як “Афінська Політія”, починається з опису держави як спільноти людей, що спілкуються між собою: “Оскільки... всяка держава є свого роду спілкуванням, будь-яке спілкування організовується заради якогось блага (адже будь-яка діяльність прагне до передбачуваного благо), то, очевидно, всі спілкування прагнуть до того чи іншого блага, причому більше інших і до найвищого з усіх благ прагне те спілкування, яке є найбільш важливим із всіх і охоплює собою все інше спілкування. Це спілкування й називається державою або спілкуванням політичним” [64, с. 16].

Процитована квінтесенція стала наративом для уявлень філософів Античності про державу, її співвідношення з особою та суспільством, а також про засади організації та здійснення державної влади. Очевидно, що принцип “політичного спілкування”, а також похідний від нього принцип “залучення до державного життя” [64, с. 37] залишаються ключовими і для сучасних держав Західної цивілізації, до яких ми зараховуємо й Україну.

До того ж, через еллінську колонізацію Північного Причорномор’я грецька модель демократичних полісів отримала розповсюдження й на території сучасної України. Зокрема, у таких містах-колоніях як Ніконій, Ольвія Понтійська, Пантікопей, Тіра, Херсонес, Фанангоріяй ін. За свідченням Н. Полонської-Василенко, ці колонії “. були тісно пов’язані з метрополіями, від яких вони відділилися. Вони мали такий самий політичний лад, релігію, брали участь у гімнастичних змаганнях” [463, с. 56]. Розквіт цих еллінських полічів припав на УІ-ІУ ст. до н.е., але уже в III ст. розпочалася дестабілізація ситуації, пов’язана з “. просуванням в Північнопричорноморські степи сарматських племен” [372, с. 40].

Слід погодитись із А. Карасем, що в Античності категорія “koinoni.apol.uike". яку часто ототожнюють із “державою”, насправді передавала тогочасні ідеали мирного співіснування вільних людей - “взаємопов'язаність вільних, чеснотливих людей, які набувають соціального стану громадян” [219, с. 12]. Цю категорію вживали поряд з іншими спорідненими категоріями (“polis", "community", “society” і ін.) і не була занадто популярною, оскільки майже не зустрічається в творах інших мислителів Стародавньої Греції та отримала різноманітні наукові інтерпретації, лише починаючи із XVII, коли ідеї та ідеали Античності модернізувалися філософами часів Відродження відповідно до запитів новонароджуваного буржуазного суспільства. Із часом, категорія koinoniapolitike і polis (“політична спільнота” і “суспільство”) трансформується в римському праві в латинські категорії politica communicacso та societascivilis. Але ідеалом держави у Римі стає уже не демократичне місто-поліс, а могутня світова Римська імперія (Imperium Romanum), яка ототожнює Римський світ (Pax Romana), як ідеал “вічної” Римської держави.

Відомий мислитель А. Тойнбі писав про Римську імперію, як про колишню універсальну державу еллінського суспільства". засновану на загальній вірі в Імперію та Місто. Упродовж понад 100 років, які пройшли між початком царювання Августа в 14 році н.е. і сходженням до влади Пія в 138 році н.е.. На переконання А. Тойнбі, поняття вічності Риму й Римської імперії виношувалось і насаджувалось двома імператорами, бездарність яких призвела їх до фатального кінця" [654, с. 487]. Тим самим А. Тойнбі підкреслює, що однією з причин падіння Риму поряд з потужною та масовою експансією германських племен, кризою рабовласницької економіки, утвердженням глобальної монотеіс- тичної релігії - християнства, а також падінням суспільної моралі вільних римлян, трагічними для Римської імперії стали методи, форми і механізми організації та здійснення державної влади.

Очевидно, що зародження прадавніх держав на Сході, починаючи із держав Шумеру та Аккаду, дало людству таку форму публічної організації суспільства як держава. Хоча ці держави-імперії ґрунтувалися на містичних ученнях про божественне походження правителів і їхньої влади, а їхню соціально-економічну основу складав режим т.з. “східної деспотії”. За часів Античності держави не стали надмірно гуманними та демократичними. Нетривалий час існування міста-полісу Афіни не змінив сутність державної влади, заснованої у Давній Греції (за винятком Спарти) і Давньому Римі на експлуатації рабів, на краще. Водночас Платон, Аристотель, Цицерон й інші мислителі Античності змогли започаткувати системний дискурс про ідеальну державу і гуманістичні принципи організації та здійснення державної влади у взаємодії із суспільством, які з часом привнесли, в тій чи іншій інтерпретації, в конституції та відповідні правотворчі та правозастосовні практики державного будівництва Західної цивілізації в XVII-XXI ст. Але цьому передувала доба Середньовіччя.

Свого часу Е. Тайлор завершив свою роботу “Антропологія. Введення до вивчення людини і цивілізації” наступними роздумами про принципи розбудову держави в ранньому Середньовіччі, які привнесли з епохи Античності. “Система адміністрації держави в ім’я верховної влади, контроль сенату і віднесення джерела політичної влади до волі самого народу - всі ці три елементи діють спільно та стримують одне одного таким чином, щоб кожен із них належним чином здійснював свої корисні сторони й нейтралізував надмірності двох інших. Між тим як конституція втілює в собі спроможність до сталого розвитку, внаслідок якого механізм урядування може постійно пристосовуватися до своїх справ у низці безперервних змін” [630, с. 433].

У свою чергу, Г. Кольб у праці “Історія людської культури” в сер. XIX ст. писав про те, що після руйнування Риму германськими племенами (остготи, вестготи, лангобарди, вандали, англосакси і франки), на зміну системі римських державних інституцій і методів управління, прийшли політичні установи племен, які ніколи не знали ані рабства, ані державності в тому стані, як вона існувала за епохи Античності. “Всі важливі суспільні справи вирішувались народними зборами. Кожна вільна людина мала в них право голосу, а всі, що належали до переможців (З.К. - над римлянми), були людьми вільними.... Важливі питання, що розглядалися народними зборами, були наступними: видання загальних законів; рішення про війну та мир; обрання та скинення королів; постанови про форму правління; кримінальне судочинство над злочинами князів й інших поважних сановників” [246, с. 10].

В окремих випадках наведені та інші рішення народних зборів пов'язані з організацією та здійсненням державної влади у германських народів, кодифікувалися. Для прикладу, це було в “Салічній правді” (P'actus legis Salicae), датованій 424 р. Разом із тим, слід погодитись із українськими правниками, що у цей час почала формуватися ““публічна влада”, що вже не співпадала безпосередньо з населенням. Вона складалася не тільки з озброєних людей, які належали до рядових вільних, але й усякого роду примусових установ, чого не було за часів існування родоплемінного ладу” [93, с. 166]. Зазначені умови сприяли виникненню ранньофеодальної держави у франків, яка спиралася на територіально-ленну систему ієрархічного управління. Це був новий тип держави, невідомий в Античності, за якого з публічної влади, що асоціювалася насамперед з народними зборами, виокремилась державна влада, яка здійснювалася постійно в усіх сферах публічного життя та ґрунтувалася на примусі.

У період раннього Середньовіччя, організація та здійснення державної влади ставала предметом дослідження тогочасних мислителів, переважно церковних ієрархів. Йдеться про роботи П. Аквілейського “Книга настанов”, Алкуїна “Про чесноти і гріхи”, Й. Орлеанського “Про королівські обов'язки” і ін. Зокрема Й. Орлеанський писав, що король має прагнути до того, щоб виконати сенс свого звання не лише для себе, а й для своїх підданих. Він має турбуватися про те, щоб підлеглий йому народ був сповнений благочестя, миру, любові, справедливості й милосердя, а також згодою, єдністю та іншими благими справами, щоб бути наділеним усім цим, він удостоївся бути з Господом" [447, с. 135]. Подібні погляди на принципи та цінності королівської влади ставали основою ідеології священної влади короля як представника бога на землі. Але не робили владу короля богоугодною за будь- яких обставин. Король мав заслужити своїм правлінням прихильність бога. Подібна парадигма посилювала роль посередника між королем і богом - Святого Престолу, який ставав важливим елементом легітимації здійснення королівської влади у тогочасній Європі.

Що ж до слов'янських народів, то Г. Фр. Кольб відзначав, що ці народи уперше стали відомі Західній Європі в VI ст. ”Не зважаючи на племінні зв'язки та схожість релігійних вірувань і мови, вони жили розрізнено, вільними общинами, лише в окремих випадках маючи на чолі короля'” [246, с. 33]. Цей погляд на розвиток слов'янських держав і принципів здійснення в них володарювання отримує підтвердження й у наукових розвідках українських правознавців.

Зокрема, відомий український учений-історик М. Брайчевський у роботі “Походження Русі” (1968 р.), яка нині дещо невиправдано забута, пише про те, що слов'яни перейшли від первісно-общинного ладу одразу до феодального або ж, як пише учений, “напівфеодального-напівпатріархального” ладу, в силу нерозвине­ності рабовласництва. Хоча, джерела УІ-УІІ ст. переконливо доводять про захоплення антами і склавніми величезної кількості полоненнях воїнів під час Балканських війн, яких вони перетворювали на рабів. А уже у IX ст. Русь існувала як об’єднання восьми великих ‘‘племінних союзів” (поляни, сіверяни, деревляни, дреговичі, радимичі, в ’ятичі, кривичі, ільменські словени), кожний з яких у свою чергу складався з кількох (найбільше - шести) менших племінних груп” [96, с. 148]. Утім, наведена концепція “імперії слов'ян”, сформована М. Брайчевський, не дає відповідні на питання про організацію та здійснення в ній державної влади.

Натомість, інший український учений М. Яворський писав про занепад віча в Русі та формування державної влади довкола престолу Київського князя. Зокрема, писав: “Город, де сидів князь, набирав великої ваги; в ньому осідали знатні сім ’ї-роди. З цього князівського города й виростало згодом справжнє місто-город, що керувало, в особі князя та його прибічників, околишніми дворищами й городовищами - своїми пригородами. Так зароджувалася в наших племенах державна влада...” [729, с. 27]. Тобто, йдеться про популярну серед істориків теорію витоків державної влади в Київському князівства з т.з. “пристального (стольного) града”.

Як відомо з історичних пам'яток (Договори Русів з Греками, Статути Ярослава, Руська Правда, Статут Володимира Святого і ін. [613]) і досліджень правознавців, за часів Київської Русі набула розвитку та поширення т.з. “вічова демократія” - народні зібрання, до предметної компетенції яких належали питання видання законів, довіри до князівської політики, війни і миру тощо [731, с. 13]. Зокрема, М. Аркас у своїй “Історії України-Русі” переказував свідчення античних істориків щодо здійснення публічної влади у слов'ян так: “У слов’ян і антів - каже грецький письменник Прокопій (VI віку) - дає порядок не одна особа, але з давніх-давен усім порядкує громада й порішає усякі справи” [65, с. 13]. Інший відомий історик права М. Владимирський-Буданов визначав сутність “вічевої демократії” наступним чином: “Віче складається головним чином з простих громадян і відокремившись від ради старійшин, є демократичною формою влади, тобто, головна роль при вирішенні справ належить простому народові. Але, зазвичай з вічем зливається й боярська дума; бояри беруть участь у віче нарівні з іншими громадянами. “ [126, с. 55].

Після руйнування Києва монголами на чолі з Батиєм у 1240 році, традиції державності на слов'янських землях занепали, оскільки “... князів їхніх і воїнство вибито, міста зруйновано та спалено, і народ залишився під кормигою татарською..” [249, с. 12], а управління на них, як і в інших князівствах, окупованих Золотою Ордою, здійснювалась шляхом надання ханських ярликів. На противагу князям зміцнювалися бояри, особливу роль відігравала церква. Зокрема, дійшли тексти ярликів, наданих достатньо віротерпимими ханами митрополитам Київським. Ними, зокрема, встановлювалися гарантії безпеки “попівським людям” [613, с. 423-428]. Як відомо, у т.з. “темні віки” державотворення на українських землях занепало та почало відроджуватися лише через три століття.

За епохи Середньовіччя тривалий час до XV ст. за періоду монополії Церкви на істину щодо методів і форм державної влади, зародження нових знань про державу стримувалось. Зокрема, Г. Кольб так розвінчував роль монастирів у розвитку античної філософської думки: “Нам не відомі також видатні наукові праці, які б належали перу середньовічних монахів чи монахинь: серед мільйонів людей, які впродовж віків населяли монастирі - людей вільних від світських турбот, міцних і здорових - ми знаходимо мало таких, які б звернули на себе увагу будь-якою науковою роботою” [246, с. 56].

Разом із тим, саме у Середньовіччі з’являється один із перших документів конституційного характеру - Велика хартія вольностей 1215 року, яку О. Градовський назвав свого “наріжним каменем англійської свободи” [143, с. 105]. Оцінки державотворчого та правотворчого потенціалу Magna Charta мислителями усіх наступних століть були більш ніж позитивними. До прикладу, німецький історик Г. Вебер писав, що вона визнавалася найважливішим документом англійського права упродовж усіх Середніх віків і слугує донині підставою для прав і вольностей англійської нації, “... надає духовенству свободу вибору єпископів і вищих церковних чинів разом з іншими привілеями, дворянству - забезпечення (від королівського свавілля) його власності й усіх його переваг у випадку спадкування..., містянам - вільне здійснення торгівлі, постійні, вірні міри і ваги, захист від свавільного обкладення митними зборами.” [102, с. 454].

Немає сенсу в межах цього дослідження більш глибоко досліджувати зміст й історичне значення Великої хартії вольностей. Цим питанням присвячено тисячі досліджень. Відзначимо лише той факт, що Magna Charta стала першим законом (документом), який не лише обмежив абсолютні повноваження англійського короля, а й сформував основоположний конституційний принцип державної влади - принцип верховенства права.

За свідченням Ф. Зайбта, у другій пол. XIV ст., Західну Європу охопили бунти та революції, початок яким поклало повстання, коли ді Рієнцо в Римі 1347 року організував “похід на Капітолій” [198, с. 372-373]. Відповідні події ставили під сумнів “божественне” походження державної влади. То ж, абсолютна влада європейських монархів вимагала свого додаткового філософського обґрун­тування. Адже богослів'я не вирішувало цю проблему ефективно, а сама церква залишалась споконвічним конкурентом держави.

Елементи суверенітету були властиві, на наш погляд, іще деспотіям Середньої Азії та містам-полісам Античності. Але сучасні погляди щодо державного суверенітету почали зароджуватися саме у епоху Середньовіччя, яка охоплювала період у понад 1000 років. Такі мислителі того часу як А. Блаженний, Т. Аквінський, М. Падуанський, Е. Ротердамський, Ф. Гвіччардіні, Н. Макіявеллі, Ж. Боден інші діячі епохи гуманізму, актуалізують на новому теоретичному рівні питання про державний суверенітет і державну владу. У цьому сенсі слід згадати всесвітньовідому роботу Н. Макіявеллі “Князь” (“Державець”), яка, з одного боку, започаткувала відродження інтересу до спадщини Давнього Риму, а з другого, - ідею секуляризації державної влади. Право беззастережно мусило слідувати владі. Богу в цій системі не залишалося більше місця, а релігія використовувалася лише для того, щоб стабілізувати панування [400].

Як відомо, Н. Макіавеллі обґрунтував модель абсолютного правителя, який здійснює свою владу за допомогою будь-яких засобів - жорстокості й обдурювання, демагогії і підступності, хитрості й наклепу. Об'єднує і перетворює суспільство, незважаючи на протидію ворогів. Хоча, за свідченням М. Коркунова, сам Н. Макіавеллі залишався “рішучим республіканцем" [315, с. 136]. Як йдеться у згадуваній роботі Н. Макіавеллі: “Слід знати, що з ворогами можна боротися двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб притаманний людині, другий - звіру; однак так як першого часто недостатньо, то доводиться застосовувати другий. Саме тому державець повинен засвоїти те, що закладено в природі як людини, так і звіра... З усіх же звірів хай державець стане подібним двом: левові та лисиці. Лев боїться пасток, а лисиця - вовків, отже, слід походити на лева, щоб налякати вовків, і на лисицю, щоб не потрапити до пастки. Той, хто завжди є подібним леву, може не побачити пастку. Отже, розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїй обіцянці, якщо це зашкоджує його інтересам і якщо відпали причини, що змусили його щось пообіцяти” [398].

Обґрунтований Н. Макіавеллі концепт абсолютної монархії не сприймався як іншими філософами, так і окремими правителями. Критикуючи Н. Макіавеллі, король Прусії Фрідріх ІІ Великий у своїй роботі “Анти-Макіавеллі” наголошував на необхідності чесності державця у зовнішній політиці, адже чесність “...схожа на просту та природну їжу, яка є корисною для будь-якого організму, адже вона зміцнює тіло, не розпалюючи його. Державцю, чесність якого відома кожному, без сумніву, буде довіряти вся Європа. Він без омани буде щасливим та могутнім - лише завдяки своїй доброчесності” [672, с. 290].

Прийнято вважати, що фундатором наукових засад суверенітету держави, як первинного та ключового принципу організації й здійснення державної влади, став французький філософ і правознавець, прокурор і мер м. Лана Ж. Боден. У своїй роботі “Шість книг про державу” (1576 р.) обґрунтував сутність і зміст категорії “суверенітет” (зиргетароїезїаз), ґрунтуючись на принципі іпЛЬіоргозиргетароїезїаїе - “випадки сумнівів - на користь вищої влади”. Суверенітет же визначав Ж. Боден як верховну владу: “Могутність, або суверенітет, є найвищою, абсолютною та постійною владою над громадянами і підданими у державі... іншими словами, найвища влада управляти. Це принциповий і найбільш необхідний момент для розуміння держави”” [684, с. 15]. Основними ознаками державного суверенітету, за Ж. Боденом, є усталеність, єдність, абсолютний і безальтернативний характер, необмеженість і невідчужуваність влади.

З одного боку, Ж. Боден сформував політико-правову ідеологію абсолютизму, а з іншого - поставив на розгляд філософів Відро­дження парадигму щодо принципів, методів і форм обмеження абсолютної влади монарха. Тобто наукове обґрунтування державного суверенітету, який Ж. Боден ототожнював із владою монарха, стало прологом до формування доктрини конституційної держави, у якій влада монарха обмежується законами, що вилаються парламентом.

Закономірно, що дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади отримали своє нове звучання після появи перших конституцій і конституційних актів, які закріпили здобутки т.з. “великих революцій” початку буржуазної епохи в Нідерландах, Англії, США, Франції, Польщі та ін. держав. Поява перших буржуазних конституцій у Європі та Америці збагатила традиційні механізми правового регулювання щонайменше трьома основними предметами: права та свободи людини та їхні гарантії; народовладдя, а також конституційні основи організації та здійснення державної влади.

Підготовка та прийняття нових конституцій і конституційних актів, таких як білі й декларації про права людини, та їхня реалізація, зумовили трансформацію філософської та політико- правової думки епохи Відродження (Ф. Бекон, Дж. Локк, Дж. Міл, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтекс'є і ін.) в науку конституційного права. Чільне місце для перших дослідників теорії та практики конституціоналізму становили питання суверенітету, як джерела формування та здійснення публічної влади у державі, питання контролю з боку народу та громадян за державою, обмеження влади монарха парламентом, розбудови системи стримувань і балансів між гілками влади тощо.

Фундатори конституційно-правової науки XIX ст. у державах Європи і Америки не лише переосмислювали і розвивали вчення мислителів Античності про державну владу та методи і форми її здійснення. Як писав М. Ковалевський, “теорія народного самодержавства, яку традиційно пов 'язують з іменем Руссо, має віддалене минуле... Афіни, Спарта та Рим дають нам найбільш характерні зразки народного самодержавства” [224]. Вони також враховували тогочасні потреби конституційного державотворення. Конституційні держави, які утверджуються в XVII-XIX ст. в Англії, Нідерландах, Франції, Польщі, США і ін. державах, не мали аналогів за часів Античності. Водночас, цінності гуманізму, свободи, народовладдя, поваги до людини, закладені ще у Давній Греції та Давньому Римі, стали доктринальною основою класичного європейського й американського конституціоналізму.

Щодо цієї дослідницької парадигми М. Лазаревський писав наступне: “Класичний, традиційний поділ держави на монархію, аристократію та демократію, що йде іще від Аристотеля й покладає що основу число правлячих (один, обрані, всі), не зважаючи на те, що його можна зустріти іще у письменників XIXст., безперечно має бути залишеним, тому що, з одного боку, цей поділ установлює такого роду типи (держав - З.К.), яких у теперішній час не існує (аристократія), тоді як з іншого боку, під ці типи не можуть бути підведені існуючі форми правління, до прикладу, - конституційні монархії’” [383, с. 63].

Дійсно, нові політико-правові реалії, які утвердилися після успіхів буржуазних революцій та закріплення їх цінностей і принципів у конституціях держав Європи і Америки, вимагали нових, більш прикладних, ніж філософія, знань. Зазначене сприяло появі нових за своїм змістом досліджень, предметом яких стають конституція та організація публічної влади у державі. Сучасні дослідники витоків науки конституційного права фактично безпрограшно називають таких загальновідомих учених як Ф. Бекон, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Т. Пейн й ін. Але, звертаючись до витоків науки конституційного права, слід згадати і учених, які запроваджують у науковий обіг категорії “конституція” чи “конституційна держава”.

Одним із таких мислителів можна вважати швейцарського адвоката й публіциста Ж.-Л. де Лолма, який у кін. XVIII ст. видав у Амстердамі працю “Конституція Англії або стан Англійського правління, порівняного з Республіканською формою та іншими Європейськими Монархіями”. Її з часом переклали на багато мов і вона набула неабиякої популярності в багатьох європейських державах, стала одним із важливих джерел європейської науки конституційного права. 1806 року цю роботу переклали М. Татіщєв на російську мову. У ній Ж.-Л. де Лолм вичерпно визначив принцип конституційної монархії як влади короля обмеженої парламентом. Зокрема, він писав: “... хоча Король Англії має право набирати військо і озброювати кораблі, але без підтримки свого Парламенту не може утримувати їх. Він може жалувати місця та достоїнства; але без Парламенту свого не може визначати винагороду. Він може оголошувати війну, але без Парламенту він її не може вести. Тобто, Королівська могутність, наскільки б не були великими його переваги, без влади накладати податки, є велике тіло, що немає в собі початку свого руху, корабель, скажемо, абсолютно споряджений, з під якого водночас Парламент може, коли захоче, відвести воду та посадити його на мілину, або ж знову спустити на воду, надавши субсидії” [388, с. 77-78].

Інший швейцарський політик і юрист Й. Блюнчлі у роботі “Загальне державне право”, виданій у сер. XIX ст., відстоював позиції історичної школи права щодо формування держави та здійснення нею своєї влади: “Історична школа відчуває себе абсолютно задоволеною тим положенням, що держава є тілом народного суспільства. Вона виводить державу з природи та потреби нації й обмежує її нацією” [89, с. 37].

Натомість, професор Віденьського університету Л. Штейн, обґрунтовуючи органічну, або вольову теорію державної влади, у сер. XIX ст. так писав про підстави реалізації державної влади: “У землях і народові держава має свою індивідуальність.... Державна воля є у кожної держави, але вільної державної волі вона досягає лише після тривалої роботи історії, при жорсткій боротьбі за розвиток.... Діяльність держави виникає, коли органічно сформована в державному устрої воля починає здійснювати себе в фактичних життєвих відносинах” [709, с. 4-5].

Відзначимо, що правознавці, які проживали уХІХ ст. в Російській імперії тяжіли до знань про принципи організації та здійснення державної влади у державах Західної Європи, в яких діяли конституції. Наприклад, 1866 року Б. Утін і К. Кавелін переклали та видали збірку праць: К. Бідерман “Представницькі установи з народними виборами”; Й. Гельд “Політичні та соціальні дії різних політичних виборчих систем”; Р. Гнейст “Представницька система в Англії. Історичний нарис”; Г. Вайца “Утворення народного представництва”; В. Козегартен “Народні вибори і народовладдя в їх політичних і громадських діях, особливо в застосуванні до нашого часу” [252].

Помітним був також й інтерес до досліджень конституційних принципів функціонування державної влади у США, про що свідчать переклади робіт тогочасних американських учених. Зокрема, йдеться про праці А. де Токвіля “Демократія в Америці” (видано в м. Києві в 4-х томах у 1860 р.) [656], Дж. Брайса “Американська Республіка” (видано в 3-х частинах, починаючи з 1889 р.) та інші. Особливістю названих робіт було те, що вони являли собою аналіз європейцями конституційних засад і особливостей здійснення влади у США. Зокрема, згадуваний Дж. Брайс писав щодо цього: “Коли наш подорожуючий повертається додому, його засипають різноманітними питаннями... Обдаровані ж спостережним розумом європейці уже починають, з задоволенням чи сумом, усвідомлювати значний і постійно посилюючийся вплив Сполучених Штатів, - починають усвідомлювати, що цим Штатам визначена блискуча роль в розповсюдженні цивілізації” [95]. Але, ці роботи не є путівниками, вони містять глибокий аналіз цінностей і принципів організації та здійснення державної влади у США, а також розбивають міфи, породжені в колишньому СРСР про архаїчність і самоізоляцію науки державного (конституційного) права на теренах Російської імперії в XIX ст. Хоча, це і не применшує стримуючої ролі цензури в розвитку тодішньої політико-правої думки.

У другій половині XIX ст. державу також досліджували з точки зору феноменології розвитку цивілізації та культури. Зокрема, Ф. Кольб у дослідженні “Історія людської культури”, виданому 1846 року, та перевиданому в другій пол. XIX ст. у багатьох тогочасних державах, включаючи Російську імперію, всебічно та системно дослідив особливості становлення державності в народів Сходу та в Античних державах. На окрему увагу заслуговує дослідження Ф. Кольбом передумов революцій в Англії та Франції, їхній вплив на модернізацію цих держав і докорінну зміну методів і форм організації й здійснення державної влади в умовах унормування в конституційних актах Англії та конституціях Франції відповідних принципів верховенства права та демократії. Зокрема, Ф. Кольб звертає увагу, що “при оцінці тієї колосальної події, яку ми звемо Французькою революцією, як правило, мають на увазі, якщо не виключно, то переважно, ті зміни, які вона здійснила у формах правління” [246, с. 515].

Інший англійський учений Е. Фріман розглядав державу в її історичному розвитку, зосередившись на виявленні закономір­ностей розвитку держав Античності, та дійшов висновку, що загальні поняття про державу слід розглядати у двох формах: “як міста, і як племені, яке розвинулося в націю” [674, с. 122]. Очевидно, ця наукова точка зору має право на існування й тепер. Але, поява нових і трансформація (революції, реформи, війни за об’єднання) існуючих держав у Європі та Америці в XVIII ст., з підпорядкуванням їхньої діяльності конституційним принципам, започаткувало розбудову насамперед національних конституційних держав. Хоча, в тогочасній Європі залишилось багато “міст-держав” (Ватикан, Мальта і ін.), здійснення влади яких відбувалось без конституцій, на інших цінностях і принципах, зокрема, сакрального характеру.

Питання про конституційно-правову природу держав і засади ефективного здійснення ними влади не могли обмежитись історичними та культорологічними диспутами, і вимагали системних конституційно-правових досліджень. І такі роботи почали з’являтися в професорів конституційного (державного) права, яка працювали у європейських університетах. Відому популярність у Європі мала й робота А. Есмена “Загальні основи конституційного права”, в якій держава визначалась як “юридичне уособлення нації;... суб'єкт і втілення суспільної влади" [715, с. 3]. Здійснення державою своїх завдань А. Есмен пов’язував з правлінням (уоиуегпетепі), яке в загальному вигляді передбачало “відправляння сувереном державної влади” та зводилось до таких функцій, як охорони і захисту нації від зовнішніх нападів, в підтримці порядку всередині й у відправленні правосуддя" [714, с. 9]. Таким чином, реалізацію державної влади А. Есмен вбачав у системі функцій, яку здійснює держава.

Одночасно з цим, А. Есмен одним із перших у європейській правничій науці зарахував питання здійснення державної влади до об’єктів конституційно-правових досліджень. Зокрема, наголошу­вав, що саме “форма держави, форма правління, визнання та гарантування прав особи - такі природні та необхідні об'єкти конституційного права" [714, с. 18].

На межі століть, 1900 року вийшла фундаментальна праця Г. Еллінека “Загальне учення про державу”, в якій учений, що працював у різний час у німецьких, австро-угорських і швейцарських університетах, системно та послідовно розкриває теорію, методологію й історію держави. У цій праці вивчені завдання вчення про державу, а також питання методології, зокрема особливості застосування історичного та юридичного методів для пізнання держави; здійснено огляд історії учень про державу; визначено поняття, сутність і типи, у тому числі історичні, держав; досліджено проблематику виникнення та припинення держави; розглянуто співвідношення держави та права, а також питання властивостей державної влади, її структури (органів), функцій тощо. Одним із наукових здобутків Г. Еллінека стало дослідження ним питання про правосуб’єктність держави як соціальної корпорації. Учений визначав у цьому контексті поняття держави як “. наділеної первинною владою територіальну корпорацію” [181, с. 193].

Доволі ґрунтовний науковий доробок щодо конституційних засад організації та здійснення державної влади сформували в другій пол. XIX - на поч. XX ст. правознавцями, у тому числі й українськими, які проводили свої наукові розвідки в університетах Російської імперії. Хоча С. Корф свого часу писав, що наука державного права започатковується в Російській імперії значно пізніше, ніж у Західній Європі, лише з сер. XIX ст. Це пояснювалось ним “загальною слабкістю розроблення правознавчих наук;... політичним тиском і цензурою;... недостатнім на поч. XIX ст. розвитком російської культури і тодішнього розумового рівня російського суспільства” [181, с. 7; 322].

Що ж до української науки державного (конституційного) права, то її розвиток відчутно стримувався, окрім цього, іще й відсутністю національної держави та конституції. Хоча не можна оминути увагою роботи відомих українських правників, які працювали в Імператорському університеті Св. Володимира в Києві (М. Ковалевський, П. Лодій, М. Рененкампф, О. Романович- Славатинський, В. Сокольський, М. Лазаревський і ін.), тести яких на сьогодні відроджені сучасними українськими ученими- конституціоналістами [62]. Зокрема, П. Лодій у роботі “Теорія загальних прав, що містить в собі загальне вчення про Природне Загальне Державне право” (1828 р.) ототожнював державу та громадянське суспільство, які спільно прагнули до єдиної мети, утвердження добробуту, єдності сили і волі. Саме на цих принципах, на думку П. Лодія, має базуватися верховна державна влада, що уповноважена виключним правом управляти суспільством і громадянами, які є “найсильнішими пружинами Державної машини” [62, с. 28].

Тогочасні учені-конституціоналісти пропонували, у першу чергу, власні визначення держави, або ж інтерпретації здобутків вище проаналізованих західноєвропейських правників. До прикладу, проф. І. Андрієвський одним із перших, запропонував розуміти під державою “суспільство вільних людей, які живуть на певному земному просторі, під однією спільною для них владою (верховною)... ” [60]. В свою чергу, Б. Чичерін визначав державу як союз народу, зв’язаного законом в єдине ціле, що управляється верховною владою для суспільного блага” [690, с. 3].

Схоже до цитованого визначення держави Б. Чичеріним наводить і Є. Трубєцкой у своїй “Енциклопедії права” (1908 р.). Він визначав, що “. держава є союзом людей, який здійснює владу самостійно та виключно в межах визначеної території” [659, с. 223]. Інший правознавець, один із фундаторів конституційно-правової науки досліджуваного нами періоду Ф. Кокошкін визначав державу як “територіальний союз, який має самостійну організацію та наділений самостійною (первинною) владою” [232, с. 6].

Разом із тим, тогочасні правознавці не обмежувались обґрунтуванням категорії “держава”, а формували власні концепції та теорії принципів організації і здійснення державою своєї влади. Так, професор Імператорського університету Святого Володимира в Києві М. Ренненкампф, визнаючи у своїх “Нарисах юридичної енциклопедії” територію, народ та державну владу основними складниками держави, наступним чином охарактеризував властивості державної влади і конституційні принципи її організації та діяльності. “Державна влада є вищою, такою, що не допускає існування іншої рівної влади; є безперервною, доки існує держава, і як повне відображення єдиного державного життя, є єдиною. У застосуванні та реалізації своєї задачі єдина державна влада розподіляється на окремі види, за властивостями обов’язків і за органами, яким вона ввірена; головні з них по суті: законодавча, урядова (виконавча та адміністративна) і судова. Види державної влади мають підпорядковуватися загальній державній владі; але по відношенню одна до іншої, та в колі своїх найближчих обов’язків, вони користується відомим ступенем незалежності” [562, с. 48­49]. Вважаємо, обґрунтовані М. Ренненкампфом у другій пол. XIX ст. принципи формування та функціонування державної влади, значною мірою зберігають актуальність донині.

Інший український учений-конституціоналіст О. Романович- Славатинський на початку 70-х років XIX ст. писав: “У кожній державі, яким би не був спосіб її правління, існує відома система влад і установ, що склалася історично й має своєрідну організацію, яка визначилась або прадавнім звичаєм нації, як наприклад установи Англії, засновані головним чином на її соттопіам'. або писаним позитивним законом, як наприклад більша частина установ континентальних держав... Але, як не розрізняються між собою ці влади і установи, у всіх державах вони складаються з Верховної влади, із влад Їй підпорядкованих - установ і посад, із народу, який бере участь в управлінні державою, у більшій чи меншій мірі, зумовленої усталеним в державі способом правління” [576]. Не складно помітити, що О. Романович-Славатинський, як і багато інших учених-конституціоналістів того часу, робить висновки про основи організації державної влади на підставі аналізу досвіду конституційного державотворення в Західній Європі.

Помітне місце в дослідженнях проблем конституційних засад організації та здійснення державної влади займають і роботи професора О. Градовського, який свого часу працював чиновником з особливих доручень при Харківському губернаторі та якого О. Романович-Славатинський називав “поважним і талановитим співбратом по науці” [576]. Зокрема, у роботі “Початки російського державного права” (1875-1901 р.) О. Градовський обґрунтовував значення принципу конституційності для функціонування держави. Зокрема, він писав: “Сутність конституційного устрою полягає саме у тім, що сукупність юридично сформульованих основних початків державного устрою (конституція) має обов’язкову силу для всіх влад у державі. Сама законодавча влада зв ’язана конституцією. Закони, які виходять від неї, мають бути конституційними; в іншому випадку вони не мають юридичної сили” ’ [144].

У менш відомій сучасникам роботі “Політичні теорії XIX століття” О. Градовський звертає увагу на походження державної влади і, критикуючи Ф. Бюше, робить висновок, що організація суспільних сил має обов’язково прийняти державний характер; суспільству ніде організуватися, окрім держави; будь- яка сила суспільства повинна стати державною владою”. Тим самим, О. Градовський підкреслював важливість легітимності державної влади, її походження від суспільства та підтримки ним.

Важливий вплив на формування теоретичних знань про державу та основоположні принци організації й реалізації державної влади справили і роботи М. Коркунова. Зокрема, він не лише аналізував основні, найбільш поширені в юридичній науці методологічні підходи до визначення держави, а й пов'язував останню з володарюванням як основною функцією держави. Зокрема, М. Коркунов писав: “Вирізняльною особливістю держави як особливої форми людських відносин, є примусове володарювання. Держава є насамперед володарюванням” [317, с. 24-25]. Таким чином, М. Коркунов пов'язував основні властивості держави насамперед з методами і формами здійснення нею влади.

Значною постаттю в правничій науці кін. XIX- поч. XX ст. є вихованець Університету Св. Володимира Л. Петражицький. Зокрема, у своїй роботі “Теорія держави і права в зв'язку з теорією моральності” (1907 р.) писав про природу державної влади, що вона є “... соціальною службовою владою. Вона не “волею”, яка може робити, що завгодно, спираючись на силу, як помилково вважають сучасні державознавці, а є приписуваною відомим особам правовою психікою цих осіб і інших загально право повелінь й інших впливів на підлеглих для виконання обов’язку турботи про спільне благо. Найважливішим служінням спільному благу з боку державної влади є служіння праву; і державна влада є владою службовою передусім і переважно по відношенню до прав громадян і права загалом” [453, с. 154]. На наш погляд, Л. Петражицькому вдалося вмістити у наведеному вище положенні про державну владу не лише особливості обґрунтованої ним психологічної теорії держава та права, а й передові ідеї щодо верховенства права, поваги до прав громадян і моральності державної влади і методів її реалізації.

Видається, що ліберальні та лібертаріанські погляди не були чимось екстраординарним для науковців тієї епохи. Аналізуючи лібертаріанські погляди Т. Пейна, В. Гумобльда й інших мислителів про державу, яка мала охороняти приватну власність громадян і їхню безпеку, обмежившись цим щодо своїх обов’язків до суспільства, Б. Чичерін у своїй роботі “Власність і держава” писав наступне: “Держава у своїй діяльності може переслідувати подвійну ціль: негативну та позитивну. Перша полягає в усуненні зла, або у встановленні безпеки, друга - у сприянні добробуту громадян” [691, с. 197].

Заслуговує на увагу й праця С. Котляревського “Конституційна держава. Досвід політико-морфологічного огляду” (1907 р.).У ній учений розкрив зв’язок конституційної держави і народного суверенітету, як джерела державної влади, а також з правами громадян: “... важливе питанням з точки зору політичної морфології полягає в тому, які риси державного устрою найбільше сприяють забезпеченню цих індивідуальних прав” [325, с. 85]. Тим самим С. Котляревський одним із перших відзначив утвердження та захист конституційних прав і свобод як пріоритетну мету діяльності конституційної держави.

Але С. Котляревський виявився не єдиним правознавцем, який формував теоретичні основи конституційної держави на поч. XX ст. Так, інший правознавець С. Корф вважав конституційну державу історичною формою розвитку держав, характерною для “культурних народів” і такою, що виникає під впливом “зростаючої освіти і національної самосвідомості”. При цьому С. Корф пов’язував, хоча й не ототожнював, конституційну державу з правовою державою та писав, що “... конституційною державою ми називаємо таку, в якій діє парламент (народне представництво, що бере участь здійсненні законодавчої влади), а правовою державою - ту, в якій правом забезпечені громадянські свободи і участь народу (в різноманітних формах) в здійсненні функцій державної влади... ” [321, с. 53].

Принцип конституційного обмеження монаршої влади був предметом наукових досліджень й інших правників. Зокрема, М. Рейснер у своїй роботі “Держава”, що складалася з трьох частин “Культурно-історичні основи”, “Держава і суспільство” та “Державні форми” (1911-1912 рр.) приділяв увагу історичним і соціокультурним витокам, а також сутності держави й природі державної влади. При цьому, М. Рейснер відзначав згубність абсолютної влади і писав: монархія, позбавлена будь-яких

обмежень, нічим не відрізняється від деспотії чи тиранії” [561, с. 132]. Водночас, будучи послідовником психологічної школи права Л. Петражицького, він підтримував теорію морального обмеження влади. На думку М. Рейснера, таким обмеженням є добровільне підпорядкування монарха божим і природним законам, заповідям природної справедливості, вимогам царської посади та здорового глузду” [561, с. 133].

М. Рейснер усвідомлював, що морально-етичні обмеження абсолютної монархії в XX ст. не зможуть підмінити собою дію конституції. Разом із тим, він писав: “Визначаючи форму правління, конституція разом із тим регулює і взаємні відносини двох найбільш зацікавлених, і водночас найсильніших чинників - народного представництва та монарха... Звідси і важливість тексту конституційного закону, який точним визначенням функцій не лише попереджує непорозуміння і конфлікти у майбутньому, але і встановлює в теперішньому часі мирну співпрацю двох конкуруючих сил” [561, с. 133]. Тобто, М. Рейснер, беручи до уваги досвід розбудови конституційних держав у Західній Європі та США, вбачав конституцію джерел принципів організації та функціонування державної влади. Зокрема, принципу забезпечення балансів між центрами державної влади, що був актуальним не лише для республік, а й для монархій.

З часом, між падінням Російської імперії та встановленням радянської влади, М. Рейснер видав продовження своєї роботи “Держава: Ідеологія і метод”, в якій учений писав, що поняття влади, “організованої за допомогою тих, чи інших юридичних, моральних, етичних чи економічних принципів і норм, властиве всім громадським союзам, при цьому сама влада може бути і дуже великою, і дуже слабкою, в залежності від фактичного співвідношення воль. Але не можна не помітити, що саме поняття державної влади прагне в процесі свого історичного розвитку до безмежного розширення. З поняттям держави все більш наполегливо пов’язується уявлення про безмірну

могутність, про всеперемагаючу волю, що постала над кожним індивідом” [560, с. 23].

Ця цитата, як і твердження М. Рейснера, що “ідеологія, як сукупність ідей, принципів, норм і ідеалів, які підлягають втіленню в громадській діяльності людини, є постійним супутником будь- якої громадської організації та покладає специфічне клеймо на саму їх сутність. Проблема права і держави є, з цього боку, проблемою ідеологічною’” [561, с. 9], стали своєрідним прологом до розбудови у першій пол. XX ст. тоталітарних держав із вождистськими ідеологіями (колишній СРСР, нацистська Німеччина, фашистська Італія, Угорщина часів М. Хорті та ін.).

Національна революція 1917-1921 років в Україні передумовами якої, на думку М. Мироненка, стало “розчленування Російської імперії на суверенні держави поневолених нею народів; зведення імперії до національної держави московського народу на терені його історичного етнографічного простору” [411, с. 7], та досвід розбудови конституційної держави в УНР і ЗУНР, а також за часів Гетьманату П. Скоропадського та Директорії, сприяли не лише напрацюванню низки важливих конституційних актів (Конституція УНР, Конституція ЗУНР, універсали ЦР, Закон про тимчасовий Державний устрій України, Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР і ін. [277, с. 25-65]), а й науковим розвідкам (С. Дністрянський, М. Грушевський, Б. Кістяківський, М. Палієнко, Ф. Тарановський і ін.) щодо принципів організації та здійснення державної влади у трансформаційний період. До прикладу, слід згадати наукову спадщину С. Дністрянського, який у низці свої робіт “Самовизначення народів” (1919 р.), “Нові проекти української конституції” (1920 р.), “Нова держава” (1923 р.), “Історія державного права” (1923 р.) й ін. [621, с. 85]. Положення цих робіт про розбудову конституційної держави втілилось у Проекті Конституції ЗУНР, в якому С. Дністрянський запроваджує принцип правової держави як основу здійснення державної влади.

Хоча сама практика організації державної влади у цей період не була позбавлена й еклектичності. Зокрема, А. Слюсаренко і М. Томенко звертали увагу на те, що юридичним нонсенсом була відсутність в Основному Законі посади глави держави (президента) і глави уряду (прем'єра). На останньому засіданні Малої Ради Президентом України було обрано Михайла Грушевського, про посаду та функції якого в Конституції нічого не зазначається” [210, с. 89-90].

Після більшовицької експансії в конституційне державотво­рення України експортували радянську модель державної влади, яка відображала ідеологію марксизму-ленінізму й ґрунтувалася на теорії класового антагонізму. У перші роки радянської влади, зокрема в період НЕПу (1922-1927 рр.), у новоствореному СРСР, до складу якого включили й Україну, починає формуватися радянська юридична наука, яка намагається поєднати напрацювання правників двох останніх століть про державу та організацію й здійснення державної влади із “революційно-класовою ідеологію”.

Водночас радянські правознавці у цей період були відносно вільними у своїх наукових розвідках. Так, П. Стучки у своїй розлогій статті у 3-томній “Енциклопедії держави і права” (1925­1927 рр.) на тему “Держава” не лише наводить визначення відповідної категорії - “держава є знаряддям в руках пануючого класу для того щоб тримати в підпорядкуванні пригнічені класи" [624, с. 655], а й аналізує походження держави - від Афінської республіки до класової держави радянського зразка, становлення та розвиток її історичних типів (первісна, патрімоніальна (вотчинна і феодальна), абсолютистська, буржуазна, соціалістична та, в майбутньому, комуністична держава), а також досліджує вчення про державу в традиції англійського, французького, американ­ського, німецького, австрійського, італійського та російського державного (конституційного права), пов’язує сутність і зміст держав з революціями.

Самостійним предметом цієї публікації П. Стучки є й державна влада та методи її здійснення. Зокрема, державна влада відрізняється від будь-якої іншої публічної влади у країні “монополією озброєння” та здатністю реалізовувати через переконання і примус власну ідеологію, яка відображує інтереси правлячого класу. При цьому П. Стучка стверджував, що для досягнення найвищої цілі - побудови безкласової комуністичної держави необхідне тимчасове використання інструментів, засобів і прийомів державної влади проти експлуататора, оскільки для знищення класів необхідна тимчасова диктатура пригніченого класу” [624, с. 699].

Тим самим, можемо констатувати, що на зміну популярної ліберальної ідеї “конституційної держави” приходить ідея “класової держави робітників і селян”, яка разом з марксистсько-ленінською ідеологію “експортується”, разом із соціалістичними революціями, спочатку в Німеччину, Литву, Латвію, Угорщину, а після Другої світової війни - також у Болгарію, Польщу, Румунію, Чехословаччину та інші держави т.з. “соціалістичного табору”.

Після згортання НЕП у колишньому СРСР та провалу роботи Комінтерну по “експерту соціалістичних революцій” в Європу від нагальної розбудови “комуністичної держави” партійні ідеологи колишнього СРСР відмовились. Натомість, радянська державно- партійна влада задіяла карально-репресивний характер і знищила через Голодомор і політичні репресії 1933-1937 рр. значну частину населення для побудови держави нового типу. При цьому, саме в колишньому СРСР повною мірою реалізували феномен “юридичної та фактичної конституції”: “Сталінська конституція” 1936 року, відтворена в Конституції УРСР 1937 року, встановлювала зовні демократичну систему державної влади. В її основу поклали модель “рад усіх рівнів”, а здійснення влади передбачало використання всіх форм соціалістичної демократії: від виборів - до діяльності профспілок. Але, практика організації та здійснення державної влади докорінно відрізнялась від задекларованих у радянських конституціях принципів.

В 1948 році А. Денисов у “Теорії держави і права” обґрунтував доволі струнку, з точки зору марксизму-ленінізму, теорію походження та сутності держави, її ключових ознак і функцій, а також форм правління та державного устрою. Особлива увага приділив ученим державній владі. Критично проаналізувавши “буржуазні вчення” Ж. Бодена і Ж.-Ж. Руссо, прихильників парламентаризму та анархії, вольової та психологічної теорій державної влади, А. Денисов дійшов висновку, що Радянська держава є принципово новою для суспільства, оскільки її завдання полягає в тому, щоб ліквідувати капіталістичний лад і, з іншого боку, створити комуністичну систему господарювання і суспільну власність на знаряддя й засоби виробництва, знищити поділ людей на класи, подолати пережитки капіталізму в свідомості людей" [167, с. 172]. Мета і принципи організації та реалізації державної влади у колишньому СРСР і його союзних республік, включно з Українською РСР, сформовані в роботах А. Денисова й інших теоретиків держави і права отримували різну інтерпретацію в подальших дослідженнях у сфері радянського державного (конституційного) права.

У другій пол. XX ст. відбувається певна лібералізація засад функціонування державної влади у колишньому СРСР, а процеси державного будівництва стають об'єктами дослідження науки державного (конституційного) права та нової на той час науки державного будівництва. До прикладу, в підручнику з Радянського державного права С.С. Кравчук пише розділ “Ради - органи державної влади народу в СРСР”, в якому визначає, що ради є єдиними представницькими органами державної влади, через які радянський народ здійснює належну йому державну владу.... Сьогодні це 2 млн. депутатів. А разом з ними самовіддано трудиться армія добровільних помічників - 25 млн. активістів при радах'” [616, с. 96]. Прагнення науково обґрунтувати нову модель, відмінну від існувавших раніше і існуючої за капіталізму, яка ґрунтується на положеннях радянських конституцій і доктрині побудови радянської держави, в основу якої покладено систему рад всіх рівнів, зустрічаємо й у працях інших представників радянської науки державного (конституційного) права.

Водночас серед робіт учених-державознавців радянської доби зустрічаємо й досить оригінальні теоретичні доробки, які не зводяться лише до наукового коментаря положень конституцій СРСР 1936 і 1977 років. Зокрема, Я. Уманський наводить у праці “Радянське державне право” визначає принципи організації та діяльності органів радянської держави. Такими, на його думку, є: участь трудящих мас в управлінні державою (соціалістична демократія); рівноправність націй та врахування національних особливостей і інтересів в організації та діяльності органів Радянської держави; демократичний централізм в організації і діяльності органів радянської держави; соціалістична законність; керівництво і спрямованість діяльності всіх державних органів СРСР Комуністичною партією Радянського Союзу (КПРС) [661, с. 307-317]. Аналіз системи наведених Я. Уманським засад організації та діяльності органів радянської державної влади, на наше переконання, докорінно відрізняється від конституційних принципів функціонування органів державної влади у незалежній Україні, які досліджуємо в цій монографії.

Відзначимо, що в цей час проблеми організації та функціо­нування державної влади досліджувались і багатьма відомими українськими ученими-конституціоналістами (О. Мурашин, В. Погрілко, А. Таранов, О. Фрицький, Ю. Шемшученко і ін.), які, з проголошенням незалежності України, сформували основи вітчизняної науки конституційного права. Так, А. Таранов у одній зі своїх ранніх робіт дослідив принцип єдності державної влади і повновладдя рад у колишньому СРСР. Зокрема, учений писав, що “політична, класова єдність державної влади визначає єдність органів Радянської держави.... Всі органи Радянської держави, починаючи від сільської Ради і до Верховної Ради СРСР, є установами, що виражають інтереси і волю всього народу” [631, с. 173-174]. Нині цей принцип суперечить реформам місцевого самоврядування в Україні на засадах децентралізації та субсидіарності, тоді як для колишнього СРСР він був ключовим.

Закономірно, що значна увага дослідженню конституційних основ організації та здійснення державної влади приділялася українськими правознавцями за часів незалежності України (1991­2019 рр.). З одного боку, проголошення незалежності нашої держави було багатовіковим ідеалом українців, який обґрунто­вувався в численних літературних і наукових роботах вітчизняних мислителів, письменників, поетів, композиторів, а з іншого - на час прийняття вітчизняним парламентом Декларації про державний суверенітет України в 1990 році та Акта проголошення незалеж­ності України в 1991 році українська конституційно-правова думка знаходилась у трансформаційному стані й переживала відродження національної державності разом із суспільством. Тому, перші ґрунтовні наукові та навчальні видання, що досліджували проблеми теорії та практики організації та реалізації державної влади, здійснені В. Авер’яновим, М. Козюбра, В. Копейчиков, В. Мелащенком, В. Погорілком, П. Рабінович, В. Селіванов, Ю. Тодикою, О. Фрицьким, В. Цвєтков, В. Шаповалом, Ю. Шемшученком і ін. з’являються раніше прийняття Конституції України, але пізніше проголошення незалежності України.

Так В. Мелащенко в період дії Конституційного договору 1995 року підготував одне з перших і на той час найбільш популярне навчальне видання “Основи конституційного права України” (1995 року). У главі III цього курсу лекцій вчений визначив конституційні основи організації та діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, судової влади, “законодавчої влади Республіки Крим”, а також “місцевого та регіонального самоврядування” й місцевих державних адміністрацій [407]. Разом із тим, спеціальних розділів чи підрозділів, присвячених засадам організації та діяльності державної влади в Україні, у згаданому джерелі не наводили.

Лише після прийняття 28 червня 1996 року Конституції України та закріплення в її першому розділі загальних засад організації та здійснення державної влади, відповідно унормовані принципи стали предметом комплексних досліджень вітчизняних учених-консти- туціоналістів. Певною кульмінацією розвитку конституційно- правової думки щодо цієї проблематики стала поява в 1999 році одночасно двох перших підручників з конституційного права України, підготованих Київською та Харківською школами конституційного права. Так, у підручнику “Конституційне право України” за авторства та під редакцією проф. В. Погорілка з’являється розділ, присвячений конституційним основам держав­ного ладу України. Останній В. Погорілко визначає як “... легітимний, офіційний, легальний... той державний лад, який передбачається і закріплюється Конституцією та реально існує” [281, с. 152].

Разом із тим, вище згаданий підручник, переживши декілька перевидань, зберіг формаційні підходи, привнесені іще з радянської державно-правової науки, яка оперувала такими категоріями як “державний лад”, “державне будівництво” та ін. В. Погорілко писав, що “. державний лад України, як і будь-якої іншої держави, являє собою передбачену й гарантовану Конституцією організацію (будівництво) держави і її діяльність” [281, с. 153]. Разом із тим, В. Погорілку та ін. з названих учених-конституціоналістів цієї доби вдалося розмежувати такі споріднені, але не тотожні категорії як “конституційний лад”, “державний лад”, “суспільний лад”.

2000 році в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України також вийшла монографія О. Скрипнюка “Соціальна, правова держава в Україні” [602]. У цій роботі О. Скрипнюк комплексно розкриває сутність і зміст таких конституційних принципів організації та реалізації державної влади як принцип правової держави, принцип верховенства права, принцип поділу влади, принцип реальності прав, свобод та обов’язків людини та громадянина тощо. А також дихотомічний зв’язок громадянського суспільства та держави у розбудові конституційної держави.

Напрацювання відділу конституційного права та місцевого самоврядування Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України на чолі з В. Погорілком невдовзі отримали свій розвиток у колективній монографії “Органи державної влади України” (2002 року), в які системно дослідили поняття, принципи, функції та механізм здійснення державної влади, а також її гарантії. Досліджуючи принципи державної влади, В. Погорілко доводив, що ці принципи “. можна поділити за кількома ознаками, зокрема, на загальні й інституційні, конституційні і законодавчі, матеріальні і процесуальні, а також на організаційні і функціональні” [446], крім цього, охарактеризував їхні особливості.

Зокрема, до загальних принципів (основних засад) учений зараховував принципи суверенності влади; здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову та її єдності; демократизму формування і функціонування органів державної влади (виборності, гласності тощо); верховенства права; гуманізму органів державної влади, визнання людини найвищою соціальною цінністю; системності й структурованості органів державної влади; постійності й детермінованості складу та повноважень органів державної влади; конституційності й законності організації та діяльності органів державної влади; поєднання в системі органів державної влади органів загальної та спеціальної компетенції; поєднання державної влади і безпосереднього народовладдя, безпосередньої і представницької демократії; поєднання державної влади і місцевого самоврядування; поєднання національного та міжнародного права у регулюванні організації і діяльності органів державної влади; територіальності державної влади; гарантованості організації та діяльності органів державної влади і їх відповідальності [446].

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України випустив іще низку цікавих колективних монографій, присвячених засадам організації та функціонування органів державної влади в Україні. Це, зокрема, роботи “Проблеми реалізації Конституції України: теорія та практика” (2003 р.) [543], “Система органів виконавчої влади України: правові проблеми вдосконалення організації та діяльності” (2013 р.) [591], “Конституційний процес в Україні та світовий досвід конституціоналізму” (2014р.) [288] і ін.

Зараз в Україні також з'явилася низка змістовних монографічних робіт, присвячених конституційному механізму та розвиткові державної влади в Україні (В. Скрипнюк [597, 599]), зокрема його організаційним структурам і функціям (В. Шатіло [703]) та державно-правовим конфліктам (Ю. Барабаш [72, 73]), демократичним засадам конституційного ладу в Україні (К. Павшук [449], О. Прієшкіна [472, 473]), конституційним формам державного правління (С. Серьогіна [585, 586]) та поділу державної влади за різних форм державного правління (І. Процюк [553, 554]), взаємодії органів державної влади із громадянським суспільством (О. Лотюк [390, 391]), історії й сучасності вищих представницьких органів в Україні (В. Єрмолаєв [186]), а також конституційно- правовому статусу Верховної Ради України (І. Словська [612]) та омбудсмена (О. Марцеляк [403, 404]), Президента України (Д. Бєлов, Ю. Бисага [81], В. Сухонос [626, 627]), Кабінету Міністрів України (Д. Задихайло [195], О. Совгиря [615]) та урядів за кордоном (І. Дахова [156], В. Марченко [406]), а також монографій, присвячених проблемам конституціоналізму, в яких є самостійні розділи та підрозділі, що досліджують конституційні основи держави та здійснення державної влади.

Серед останніх слід згадати роботу В. Шаповала “Феномен конституційного права” (2017 року) в якій відомий учений- конституціоналіст відзначає, що: “Поняття держави не визначене в конституціях, але за змістом кожного основного закону можна встановити засади організації державної володарювання, до яких насамперед віднесений розподіл влади.... Проголошення ідеї розподілу влад, рівно як й ідеї народного суверенітету, засвідчило початок формування теорії і практики конституціоналізму” [695].

Отже, за результатами дослідження, можемо зробити висновок, що дослідження засад організації та здійснення державної влади має давні доконституційні витоки. Цінності держави та методи здійснення державної влади стали предметом досліджень мислителів іще з появи перших держав-диспотій у Східній Азії, але найбільш відомими стали твори філософів (Платон, Аристотель, Цицерон і ін.) про природу та методи і форми здійснення державної влади за часів Давньої Греції та Давнього Риму. На теренах України античні вчення про державну владу поширились через еллінські міста-колонії в Північному Причорномор’ї (Ольвія Тіра, Херсонес і ін.). Утім, відповідні знання про функціонування державної влади не отримали свого розвитку до заснування середньовічних держав Європи та епохи Відродження, яка поновила дискурс про суверенітет держави і його реалізацію (Т. Аквінський, Н. Макіявеллі, Ж. Боден і ін.) й стали прологом до розвитку доктрини класичного конституціоналізму в Європі та Америці (Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є, Т. Пейн і ін.). І лише з появою перших конституцій і конституційних актів у Європі та Америці, а також з розвитком науки конституційного права з початку XIX ст. і дотепер конституційні засади організації та здійснення державної влади стають предметом ґрунтовних наукових досліджень.

На основі узагальнення та систематизації дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади в Україні, в контексті світового досвіду державотворення, можна виокремити вісім основних етапів розвитку сакральної-релігійної, філософської, наукової та конституційно-правової думки щодо досліджуваного питання:

перший етап - виникнення перших державних утворень і держав (т.з. "східних деспотій”) у Східній Азії (Шумер, Аккад, Єгипет, Ізраїль та Іудея, Китай, Індія і ін.), за якого в основу організації та здійснення державної влади покладався принцип сакральності (з лат. sacrum - “святиня”, “жертва”) походження абсолютної царської влади, який обґрунтовували в священних книгах, літописах, повчаннях нащадкам царів тощо;

другий етап - усталення міст-держав (полісів) у Давній Греції та імперії в Давньому Римі та розвиток у роботах Аристотеля, Платона, Цицерона і ін. античної філософської думки щодо форми державного правління та моральність і межі здійснення державної влади, а також поширення відповідних цінностей, принципів й ідей у еллінських містах-колоніях у Північному Причорномор'ї (Ніконій, Ольвія Понтійська, Пантікопей, Тіра, Херсонес, Фанангорія й ін.), на території сучасної України;

третій етап - формування націй (т.з. “державних націй”) і держав за часів Середньовіччя, включаючи Русь (в інших традиціях - Київську Русь, Київське Князівство) (VII-VIII ст. - до руйнування Києва Батиєм у 1240 р.), що позначилось оформленням самої категорії “держава” в тогочасних пам'ятках права (Салічна Правда, Саксонське зерцало, Руська Правда і ін.) та літописах, а також у розвитку теорії державного суверенітету (Й. Орлеанський, Т. Аквінський, Н. Макіявеллі, Ж. Боден і ін.);

четвертий етап - переосмислення філософської спадщини Аристотеля й інших мислителів Античності та зародження й оформлення конституційно-правової доктрини обмеження абсолютизму та конституційних принципів організації та здійснення влади (верховенство права, народний суверенітет, поділ влад і система стримувань та балансів між гілками влади, верховенство парламенту в системі державних органів, громадський контроль за діяльністю органів державної влади, федералізм, непорушність приватної власності etc) у роботах мислителів Відродження (Ф. Бекон, Дж. Локк, Дж. Міл, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск'є, Т. Пейн й ін.);

п 'ятий етап - утвердження за результатами буржуазних революцій і воєн за незалежність перших конституційних актів (Декларація прав людини і громадянина Франції 1789 року, Біль про права США 1791 року) і конституцій (Конституція США 1787 року, Конституція Франції 1791 року і ін.) у державах Європи й Америки, які унормували та забезпечили належну юридичну силу попередньо напрацьованим фундаторами доктрини класичного конституціоналізму засади організації та реалізації державної влади в конституційних монархіях і республіках, а також зародження на поч. XIX ст. науки конституційного права, вітчизняні та зарубіжні представники якої (І. Андрєєвський, К. Бідерман, Й. Блюнчлі, Дж. Брайс, Г. Вайц, Й. Гельд, Р. Гнейст, О. Градовський, А. Дайсі, Г. Еллінек, А. Есмен, М. Ковалевський, Ф. Кокошкін, Ф. Кольб, М. Коркунов, С. Котляревський, Ж.-Л. де Лолм, А. де Токвіль, Є. Трубєцкой, Е. Фріман, Б. Чичерін, Л. Штейн), включаючи і відомих українських правників, які працювали в Університеті Св. Володимира в Києві (М. Ковалевський, С. Корф, П. Лодій, Л. Петражицький, М. Рененкампф, О. Романович-Славатинський, В. Сокольський, М. Лазаревський і ін.), обґрунтували у своїх наукових розробках сутність і зміст згаданих принципів, визначили шляхи їхньої реалізації та розбудови конституційної держави;

шостий етап - національна визвольна революція України (1917­1921 рр.), результати якої отримали закріплення в конституціях і конституційних актах УНР, ЗУНР, Гетьманату П. Скоропадського та Директорії, а також у наукових роботах про конституційні засади державної влади в Україні (С. Дністрянський, М. Грушевський, Б. Кістяківський, М. Палієнко, Ф. Тарановський і ін.), але не були реалізовані в розбудові конституційної держави через більшовицьку експансію та встановлення радянської влади в Україні;

сьомий етап - розбудова радянської системи органів державної влади, діяльність яких у колишньому СРСР, до складу якого входила й Українська РСР (1922-1991 рр.), ґрунтувалась спочатку на засадах розбудови комуністичної держави, яка була знаряддям впливу робітників і селян на експлуататорів, а надалі, - в другій пол. XX ст., - на більш ліберальних засадах демократичного централізму, системи рад всіх рівнів, що забезпечувала ілюзію демократизму, зрощування державного та партійного апарату при монопольному становищі КПРС. Радянські науковці (Г. Барабашов, А. Денисов, С. Кравчук, А. Таранов, Я. Уманський й ін.) визначали конституційно-правові основи організації та функціонування державної влади у СРСР, які нерідко розходились із реальними методами та формами діяльності радянської державно-репресивної системи;

восьмий етап - відродження українських традицій державотво­рення та конституціоналізму й проголошення незалежності України, а також утвердження та розвиток конституційно-правової думки (М. Баймуратов, Ю. Барабаш, Ю. Бисага, І. Дахова, О. Марцеляк, О. Лотюк, В. Марченко, К. Павшук, І. Процюк, С. Серьогіна, О. Скрипнюк, О. Совгиря, В. Сухонос, В. Федоренко, В. Шаповал, В. Шатіло, Ю. Шемученко й ін.) щодо конституційних основ організації та здійснення державної влади на задах верховенства права, гуманізму та поваги до прав і свобод людини, демократизму, поділу державної влади, підзвітності та підконтрольності органів державної влади громадянському суспільству та ін.

1.3.