Методологія дослідження конституційних основ організації та здійснення державної влади

Конституційні засади організації та здійснення державної влади як об'єкт тривалих наукових розвідок, які проводять фактично з часу заснування перших відомих у світі держав, вимагають досконалої методології.

Логічно передбачити, що правильний вибір дієвої методології є важливою умовою для комплексного дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади. У силу глобального характеру об'єкту цього дослідження, а також через значну кількість концепцій, теорій, доктрин і учень про державу, державну владу та принципи, на яких вона ґрунтується й функціонує, починаючи з робіт Аристотеля й до популярних наукових розвідок таких мислителів-футурологів сучасності як Ф. Фукуяма, Ю. Харарі й ін. проаналізованих у їхньому системному зв'язку в попередньому підрозділі цієї роботи, формування такої методології є завданням складним і відповідальним. Для його реалізації необхідно визначитись із магістральним питанням про зміст і призначення методології в науці конституційного права, а також про її потенціал для примноження нових знань.

Щодо поняття методології, то воно є похідним від терміну “метод”, який у свою чергу, походить від грецького слова “ие^о^о^”, що означає “шлях пізнання” [666, с. 9]. Але питання методів і методології філософи Античності не досліджували автономно поза межами дискурсів про всесвіт, богів, людину, демократію, поліс, публічну владу й методи та форми її здійснення в морально-етичній площині.

Безперечно, дослідження проблем організації та здійснення державної влади у Давній Греції та Давньому Римі, результати яких відтворені в роботах таких мислителів Античності як Геракліт, Анаксагор, Сократ, Платон, Аристотель, Цицерон, Карр і ін., детально проаналізованих у попередньому підрозділі цієї монографії, сформували основи учень про державу та державну владу в Західній цивілізації. Хоча, як писав Ф. Кольб, у холодних та освічених римлян було замало довіри і схильності до філософських узагальнень.... Давні патриції навіть знати нічого не хотіли про філософські системи" [247, с. 486-487].

Можемо припустити, що відкриття потенціалу методу як універсального наукового способу пізнання реальності, що може застосовуватися до різних об'єктів пізнання, стало чинником розмежування науки і філософії за результатами “наукової революції” ХУІ-ХУІІ ст., яку слід вважати найбільш глибокою зміною, з якою зіштовхнувся та яку пережив людський розум з часів Античності.

На користь зазначеної точки зору свідчить і позиція мислителів- сучасників “наукової революції” в Європі. До прикладу, Т. Гобс, у Главі V “Про розмисли і знання” свого відомого твору “Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та громадянської” (1651 р.), звертав увагу на відсутність у трактатах сучасних йому філософів дієвої методології як причину їх абсурдності. Він, зокрема, писав: “Першу причину абсурдних висновків я приписую відсутності методу, тому що філософи не починають своїх розмислів із дефініцій, тобто з установлення значення своїх слів.' [135, с. 61]. Хоча розв’язати проблему щодо виявлення одного універсального методу для всіх сфер знань Т.

До того ж, самі по собі методи, і навіть їхня сукупність, не є самодостатнім джерело знань. Як писав свого часу ректор Університету Св. Володимира в м. Києві проф. М. Ренненкампф, “Методи не дають самі по собі знання, не забезпечують успіх проведених робіт, не урівнюють обдарованості, “підводячи всі генії та розуми під єдиний рівень” (як вбачав Бекон).... Методи, по-суті, це лише прийоми або засоби, які має використовувати думка; і вірне застосування й дія цих інструментів надзвичайно важливе: воно убезпечує від помилок, веде прямо до пошуку істини і напрацьовує наукову достовірність” [562, с. 244].

Разом із тим, не можна й недооцінювати потенціал методології для розвитку науки, включаючи правознавство. Як зазначає Р. Циппеліус, методологія насамперед позначає спосіб раціонального, зрозумілого, а отже, контрольованого пошуку відповідей на ще не вирішені питання”” [683, с. 3]. Але, методологія, на нашу думку, є не лише своєрідним “ключем” для наукового пізнання об’єктивної реальності, а й втілює в собі здобутки та результати генези науки в цілому.

Наукознавці відзначають складність і багатофункціональність методології як стрижня раціональної наукової діяльності, наводять різні сенси та значення цієї категорії. На складність проблематики визначення методології та її функцій указують і теоретики права. Зокрема, Д. Керімов писав про те, що методологію одні автори ототожнюють з “загальнотеоретичними проблемами будь-якої науки, другі - з філософією, треті - з діалектикою, четверті - з історичним матеріалізмом, п’яті вважають, що методологія - це самостійна частина науки, яка не співпадає з філософією, шості вважають, що вона є не методом (і не суму методів), а вченням, теорією, наукою про метод і методологію тощо” [221, с. 92-93]. Очевидно, що цей змістовний ряд визначень і значень категорії “методологія” в теорії права можна продовжити.

Для прикладу, у колективній монографії “Методологія в праві” (2017 року) українські правознавці пишуть, що “методологія не є самостійною наукою, локальною галуззю наукового знання, яка існує ізольовано від всієї системи наук.

Інша учена О. Мінченко у монографії “Загальнотеоретичні та методологічні засади системи юридико-лінгвістичних знань” (2019 року) стверджує: “Для отримання достовірних знань про об'єкт дослідження необхідно правильно обрати методологію. Так, слід згадати слова відомого філософа Івана Ільїна про закон людського досвіду, основну істину, відповідно до яких суб'єкт може пізнати предмет лише тоді, коли він правильно його сприймає - правильним органом тіла чи душі або і тіла, і душі разом, або ж духу, тобто правильним актом” [414, c. 29]. Разом із тим, “людський досвід” пізнання законів і закономірностей, є важливою, але не єдиною функцією методології права.

У силу такого розмаїття підходів до розуміння методології в праві, розв'язання означеного у цьому підрозділі монографії завдання, на наш погляд, передбачає відповідь на питання про те, що слід розуміти під методологією в сучасній правовій науці та яка система методів і який порядок їх застосування є найбільш оптимальним для пізнання конституційних основ організації та здійснення державної влади? Повнота відповіді на це питання, в свою чергу, передбачає переосмислення змісту категорій “метод”, “методологія”, “методологія конституційно-правових досліджень”, “метод науки конституційного права”.

Як відомо, у сучасному наукознавстві під методом розуміють сукупність принципів, прийомів, правил, вимог пізнавальної й практичної діяльності, обумовлених природою й закономірностями досліджуваного об'єкта, якими необхідно керуватись в процесі пізнання” [155, c. 14]. Тобто, науковий метод, у найбільш загальному значенні, це виокремлений із поміж інших методів, конкретний універсальний прийом чи спосіб пізнавальної діяльності дослідника.

Закономірно, що одиночний метод наукового дослідження не може бути вичерпним науковим інструментарієм пізнання конкретної наукової проблематики. Правознавці також слушно стверджують, що “науковим дослідженням притаманний плюралізм методів пізнання” [409, с. 118]. Навіть найбільш однозначні проблеми правознавства та державотворення можуть бути раціонально та глибоко досліджені тільки за допомогою системи взаємозумовлених і взаємопов’язаних ієрархічними (вертикаль­ними) і горизонтальними зв’язками методів. Такі системи методів отримали у науці назву методології.

Щодо методології юридичної науки, яка по-суті є першоосновою методології конституційно-правових досліджень, правознавці обґрунтовують різні точки зору. Так, іще на початку утвердження науки державного (конституційного) права в континентальній Європі [344] правознавці, іще до формування положень про методологію відповідної науки, розкривали її завдання та зміст, по-суті, через методи і функції правових досліджень. Так, Й. Блюнчлі в XIX ст. писав у роботі “Загальне державне право” щодо завдань правової науки, що вона не тільки збирає юридичний матеріал, але й перепрацьовує його, і через цю переробку іноді вирішує існуюче право. Наприклад, вона витягує із законів такі висновки, про які сам законодавець, можливо, і не думав, які поміж тим не лише логічно досліджені, але й, одночасно, узгоджені з ціллю системи права, і мають як внутрішню ґрунтовність, так і застосування до зовнішнього юридичного порядку. Далі, дотично до звичаєвого права, вона не лише призводить до більшої ясності його окремих юридичних приписів, але й доповнює його, формуючи перехід від нього до писаного права" [89, с. 16].

Наведена розширена цитата роботи Й.

Власне, й у сер. XIX ст. фундатори науки конституційного права відзначали, що аналіз державної влади і механізмів її здійснення “... має явитись у трьох частинах: аналіз ідеї в самій її сутності (логіка), аналіз ідеї, що виявляється в світі (філософія природи), аналіз ідеї, що повертається з зовнішнього світу до її абсолюту (філософія духу)” [60, с. 55]. Хоча, запропонована І. Андрієвським модель пізнання конституційних і державно- правових явищ, на нашу думку, охоплює не лише методи (методи логіки), а й світоглядні принципи дослідника, зокрема “філософію духу”, обґрунтовану в роботах Е. Канта.

Чи не першим із засновників науки державного (конституційного) права чітко визначив і систематизував методи цієї науки, а також підкреслив необхідність їхнього комплексного (комбінованого) використання став наш співвітчизник, професор Університету Св. Володимира в Києві О. Романович- Славатинський. Він наполягав, що позитивне право (а саме таким учений вважав державне право), може вивчатися за допомогою наступних прийомів: “а) метод догматичний, завданням якого є згрупування та коментар діючого позитивного права, наскільки воно має прикладний і обов’язковий характер на цей час; б) метод філософський, діалектичний, який порівнює норми діючого права з загальними, філософськими початками, такий, що аналізує ці норми з погляду постулатів теоретичного розуму; в) метод історичний, що досліджує, як генетично нашарувалися норми діючого позитивного права, як вони поступово встановлювалися та розвивалися, по мірі історичного розвитку народу; г) метод порівняльний, що роз’яснює позитивне право якого-небудь народу шляхом порівняння та співставлення з позитивним правом одного чи багатьох народів” [с. 6]. При цьому, О. Романович- Славатинський проаналізував недоліки дослідницького потенціалу виявлених ним методів пізнання державного права, а й зробив висновок, що: “Невигідність однобічного застосування розглянутих нами прийомів доводить необхідність, при вивченні російського державного права, поєднувати їх” [576, с. 7].

Слід звернути увагу й на те, що сама робота О. Романовича- Славатинського “Система Російського державного права в його історично-догматичному розвитку, порівняно з державним правом Західної Європи” (1886 р.) та її результати розкривають потенціал іще одного важливого методу конституційно-правових досліджень - системного методу. Саму ж назву дослідження, на наш погляд, можна тлумачити як алгоритм використання системи методів, тобто, як найбільш поширена на той час методологія державно-правових досліджень.

Пізніше, на поч. XX ст. С. Корф писав, що метод у науці державного права - це прийом не тільки зібрання, систематизація і класифікація фактів і явищ, але й дедукція загальних понять, висновків, узагальнень, яка може відбуватися в різних наукових галузях різноманітними методами та прийомами; з часом наукові дисципліни удосконалюють свої методи, обираючи і пристосовуючи ті з них, які забезпечують їм найбільший успіх досліджень, кращу можливість досягнення наукової істини"' [321, с. 4]. На наш погляд, ця теза С. Корфа засвідчує розвиток методології науки конституційного права з часу її виникнення й до поч. XX ст.

Сучасні ж українські правознавці визначають правову методологію не лише як набір різнопорядкових методів пізнання, узгоджених дослідником у певну систему, а й як учення про особливості формування та застосування такої методології для дослідження конкретних проблем правознавства та державотворення. Так, М. Козюбра вважає методологію світоглядною основою всієї наукової діяльності й конкретні (спеціальні, приватні) рівні методологічного осмислення даних науки та практики, що являє собою систему дослідницьких принципів і методів спеціальних наук, а також вчення про цю систему [409, с. 112]. Інші учені В. Погорілко та В. Федоренко, на прикладі науки конституційного права, доводять, що методологія будь-якої юридичної науки - це “вчення про методи, які використовуються в цій науці для пізнання конституційно- правових властивостей об’єкта юридичних досліджень наукових досліджень” [459, с. 182].

У юридичній науці існують і інші підходи до визначення категорії “методологія юридичної (правової) науки”. Узагальнюючи зміст наведених вище й інших визначень цієї категорії, а також приймаючи до уваги те, що на відміну від універсальних методів, у науці не існує універсальних методологій і чітко упорядкованих стратегій їхнього застосування, можемо зробити висновок, що методологія юридичної науки є, в першу чергу, вченням про методи пізнання правової дійсності, а також про завдання і функції цих методів їх взаємозв’язки та стратегію й тактику їхнього застосування дослідником.

Методологія конституційно-правових досліджень і знання про її потенціал сформувалися історично, з урахуванням здобутків античної філософської думки, раціоналістичних учень Середньовіччя та доктрини класичного конституціоналізму. Це твердження дозволяє виокремити передумови виникнення цієї методології, її утвердження та розвиток. Наведений алгоритм втілює поширене донині уявлення про трирівневу систему методології: спочатку сформувався філософський рівень цієї системи (Античність, Середньовіччя), потім - загальнонауковий (розвиток наукової методології у XIX ст.), коли за свідченням Дж. Льюіса “в усій Європі філософія втратила кредит” [394, с. 3], і на завершення - спеціальна методологія конституційно-правових досліджень (ХІХ-ХХІ ст.). При цьому, слід усвідомлювати, що наука конституційного права з’являється пізніше, ніж наука цивільного, чи кримінального права, й відповідно, приймає до уваги та використовує уже сформовані й методи формальної логіки, що позитивно зарекомендували себе.

Методологія конституційно-правових досліджень за майже два століття пройшла складний шлях свого становлення та розвитку, збагатилася новими методами та переосмислила значення класичних методів формальної логіки. На думку В. Федоренка, безпосередня історія становлення та розвитку методології конституційно-правових досліджень представлена такими етапами: 1) зародження методології конституційно-правових досліджень у роботах українських правознавців-конституціоналістів (кінець XIX - початок XX ст.); 2) утвердження радянської методології державно-правових досліджень (початок XX ст. - кінець XX ст.); 3) розвиток методології конституційно-правових досліджень у незалежній Україні (кінець XX ст. - донині)” [666]. Підтримуючи висновок В. Федоренка про генезис методології конституційно- правових досліджень і його основні етапи, уточнимо, що перший етап усе ж слід періодизувати початком-серединою XIX ст., про що свідчать і проаналізовані вище роботи Й. Блюнчлі, М. Реннекампф, О. Романовича-Славатинського та інших правознавців.

У процесі генези методології конституційно-правових відносин і сама ця методологія стала об’єктом дослідження правознавців. У першу чергу, сутність і зміст цієї категорії учені передають через її визначення. До прикладу, В. Федоренко у доповіді “Методологія сучасних конституційно-правових досліджень в Україні” пропонує наступне визначення цієї категорії: “методологія науки конституційного права - це упорядкована система взаємоузгоджених світоглядних принципів і методів, які дозволяють усебічно та комплексно дослідити юридичні властивості та якості конституційно-правових явищ, процесів і режимів, пізнати їх сутність і зміст, призначення в національній правовій системі в контексті розвитку вітчизняного конституціоналізму” [664, с. 34]. Майже у кожній дисертації в галузі конституційного права його автори пропонують власні дефініції методології конституційно-правових відносин, з огляду на предмет наукової розвідки та його специфіку.

Врахування особливостей предмету конституційно-правового дослідження в методології його дослідження є для дослідника прийомом не лише логічним, але й виправданим метою та завданнями дослідження. Як писав свого часу М. Реннекампф, чим спеціальнішим є предмет дослідження, тим спеціальнішими є прийоми його пізнання, і тим більше “... необхідне особливе і часто довготривале їх вивчення” [562, с. 255]. Це твердження буде правильним і для нашого предмету наукового дослідження - конституційних засад організації та здійснення державної влади в Україні.

Вбачається, що методологія дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади є комплексною системою взаємозумовлених світоглядних методологічних підходів, методів і прийомів пізнання сутності (походження) та змісту державної влади, а також принципів її ефективної організації та здійснення, з урахуванням національних традицій державотворення та відповідного зарубіжного досвіду.

Методологія, будучи системою методологічних підходів, методів і прийомів, має свою внутрішню побудову (структуру). Питання визначення структури методології та виокремлення її основних складників, а також встановлення їхньої ієрархії завжди залишалось одним із найбільш дискусійних як у правознавстві, так і в науці загалом. Зокрема, відомий теоретик права Д. Керімов визначав такі елементами структури методології: світорозуміння та фундаментальні загальнотеоретичні концепції, загальні філософські закони та категорії, загальні й конкретні наукові методи [221, с. 46­48]. Вітчизняні наукознавці стверджують, що “система методів наукового пізнання відрізняється високою складністю й диференційованістю”, та є, по-суті, “багаторівневою концепцією методологічного знання, в якій всі методи наукового пізнання розділені на три основні групи (рівні): філософські методи, загальнонаукові методи, специфічні методи” [155, с. 244-245].

В уже згадуваній нами колективній монографії, підготованій на базі Київського національного університету імені Тарас Шевченка, “Методологія в праві”, йдеться наступне: “Методологія є складовою теорії пізнання, вона може мати загальний і галузевий рівень, використовує в процесі аналізу об'єкту пізнання відповідний імперативний інструментарій, а саме: систему філософсько- світоглядних підходів, методів, принципів і засобів наукового пізнання, має змістовну та формальну сторони й виконує певні функції” [409, с. 113]. Тобто автори цієї роботи виокремлюють щонайменше чотири основних компоненти методології: а) філософсько-світоглядні підходи; б) методи; в) принципи; г) засоби наукового дослідження. Але, чітко розмежувати, наприклад, “підходи” і “методи”, або “підходи” і “принципи”, у силу спорідненості змісту цих слів, досить складно, що нівелює застосування такої структури для вирішення завдань нашого дослідження.

У статті “Методологія юридичної науки”, поданій у першій в незалежній Україні 6-ти томній “Юридичній енциклопедії”, йдеться, що основу сучасної правничої методології становлять: а) філософсько- світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістичний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об’єктивних соціальних, у тому числі державно-правових закономірностей і можливості їхнього пізнання, здобуття істинних знань про них); б) загальнонаукові методи, які застосовують в усіх чи в більшості наук (структурний, функціональний методи, формально-логічні процедури - аналіз, синтез та ін.); в) спеціальні методи, тобто “прийняті для дослідження предмета якоїсь однієї науки: наприклад, в юриспруденції - з 'ясування (тлумачення) юридичних норм, спеціальні прийоми узагальнення юридичної практики” [724, с. 618]. На наш погляд, запропонована вище структура методології правознавства відображає історичні етапи формування методології в цілому, та відбиває такі послідовні рівні досвіду пізнання об’єктивної реальності як: а) філософія; б) наука; в) галузева наука. У наведеному положенні “Юридичної енциклопедії” - це правознавство.

Досліджуючи структуру методології конституційно-правових досліджень та критично переосмислюючи погляди українських і зарубіжних учених про її основні складники (елементи), В. Федоренко дійшов висновку про те, що основними рівнями такої методології є а) світоглядні методологічні принципи і, власне, б) безпосередньо методи конституційно-правових досліджень [664, с. 28].

Під світоглядними методологічними принципами конституційно- правових досліджень В. Федоренко запропонував розуміти “систему провідних ідей і принципів, що становлять основу конституційної постпозитвістської правосвідомості вченого та можуть бути ефективно використані як стратегія набуття нових знань про конституціоналізм, конституційне право, Конституцію України тощо'’” [664, с. 34]. Основними із них учений вважає принципи деідеологізації та свободи наукових досліджень, всебічності, системності, діалектичності, історизму, детермінізму (причинно- наслідкових зв'язків), системності, герменевтики, феноменології, формальної логіки, об'єктивності, універсальності, раціональності тощо. Більшість із цих світоглядних принципів, на наш погляд, вбачаються ефективними і для пізнання конституційних засад організації та здійснення державної влади в Україні та за кордоном.

Другим елементом у складі методології конституційно- правових досліджень, на думку В. Федоренка, є метод науки конституційного права, тобто система принципів, правил, прийомів і способів пізнання конституційно-правових явищ” (системний, структурно-функціональний, діяльнісний, порівняльно-правовий, історично-ретроспективний, формально-догматичний, конкретно- соціологічний, прогностичний та інші методи) [666, с. 29-30].

Обґрунтована В. Федоренком модель системи та структури методології конституційно-правових досліджень загалом вбачається конструктивною. Разом із тим стосовно дослідження конституційних засад організації та здійснення влади, ця модель може застосовуватись за умови її модернізації. На нашу думку, основними складовими елементами цієї методології є: 1) філософсько-світоглядні методологічні принципи; 2) загально- наукові методи; 3) спеціальні методи правознавства та, зокрема, конституційно-правових досліджень. Охарактеризуємо виділені складники нижче.

Перший рівень методології дослідження конституційних засад організації та здійснення влади складає система філософсько- світоглядних методологічних принципів (діалектичності, історизму, детермінізму, системності, феноменології і ін.). Охарактеризуємо основні з них.

Принцип діалектичності (з грец. біаЛєктікц - “мистецтво сперечатись”, “мистецтво міркувати”) дослідження державної влади та методів і форм її здійснення є антиподом метафізичних підходів (релятивізм, еклектика, догматизм і ін.) до пояснення сакральності державної влади та спорідненості з богами її носіїв - царів, фараонів, султанів тощо. Застосування принципу діалектики або ж, за Г. Гегелем, матеріалістичної діалектики, дозволяє пізнати сутність і зміст походження держав у її перманентному розвитку, розмежувати державну владу та її носіїв з усім озброєним чоловічим населенням в період Античності та раннього Середньовіччя, усвідомити вплив процесів секуляризації на творення світських держав у Європі, пов'язати формування доктрини класичного конституціоналізму з появою перших конституцій та утвердженням конституційних монархій і республік у Європі та Америці, а також визначити особливості конституційного державотворення в Україні в період реформ. Можемо також погодитись із В. Федоренком, що описаний філософсько-світоглядний методологічний принцип “корелюються з діалектичними методами, які ще називають “законами діалектики”, і знаходять у них своє продовження” [666, с. 35].

Принцип діалектики дослідження конституційних основ формування та реалізації державної влади тісно пов'язаний із принципом історизму, який передбачає пізнання об'єкту дослідження через призму його історичних трансформацій, через зміну його властивостей і уявлено про нього науки - з епохи в епоху. Як справедливо стверджує Д. Кєрімов, “Поза історичним контекстом, пов’язуючим явища і процеси сучасності з тими явищами і процесами, які їм передували, рівно як і з тими, які виникнуть на їхній основі в більш-менш віддаленій перспективі, неможливо пізнати саму цю сучасність” [221, с. 111].

Очевидно, що пізнати конституційну проблематику формування та реалізації державної влади в Україні, а тим більше обґрунтувати раціональні шляхи їхнього розв'язання, неможливо поза рамками дослідження особливостей генези національного державотворення та розвитку теорії й практики конституціоналізму. Водночас, слід пам'ятати і застереження О. Романовича-Славатинського про певні недоліки історичного підходу, який в своєму односторонньому застосуванні, зосереджуючи увагу на минулому, відводить очі від потреб теперішнього часу, розвиває надзвичайні симпатії до відмерлих форм”” [576, с. 7]. Тому історичний підхід передбачає дослідження не лише генези відповідної конституційно-правової думки, конституційного законодавства та відповідної правозастосовної практики сфері державотворення, а й шляхів використання відповідного досвіду тепер і в майбутньому.

У свою чергу історичний світоглядно-філософський методологічний принцип зумовлює використання ученими- конституціоналістами й іншого, спорідненого принципу - принципу детермінізму, тобто виявлення причинно-наслідкових зв'язків досліджуваного предмету - конституційних засад функціонування органів державної влади, - з іншими спорідненими й іншими конституційно-правовими реаліями. Свого часу Ф. Бекон писав про детерміністичний підхід, який дозволяє виявити причинно- наслідкові зв'язки в природі, наступне: "Вірно вважають, що “істинне знання є знання через усвідомлення причин”'" [97, с. 168].

Принцип системності дослідження конституційних засад державної влади, її організації та здійснення передбачає забезпечення повноти такого дослідження, врахування всіх теоретико-методологічних і практично-прикладних аспектів цієї тематики. Державна влада, її завдання, структура та функції, по- суті, є складною соціальною системою, пізнання якої передбачає системність її концептуального апарату. Він же, на думку О. Данильяна і О. Дзьобана, "... виявляється двояко: 1) є смисловий зв 'язок між поняттями; 2) завдяки цьому точно й глибоко відображається дійсність” [155, с. 195].

Застосування принципу системності щодо пізнання конституційних засад організації та здійснення державної влади також передбачає виявлення структурних елементів - інститутів державної влади, - а також встановлення між ними правових зв'язків, зокрема функціональних.

Феноменологічний підхід до дослідження конституційних засад утвердження та функціонування державної влади дозволяє пізнати феномен міст-держав (полісів) у Давній Греції, сприйняти феноменологію утвердження категорій "держава” (state), "державні народи” і "державний суверенітет” (Ж. Боден, лише у Середньовіччі, а також зрозуміти парадокси Ж.-Ж. Руссо щодо обмеження державного суверенітету суверенітетом народу, та феноменологію "конституційної держави” як суспільний ідеал державотворення кін. XIX - XX ст.

Другу групу методологічного апарату дослідження конституційних основ здійснення державної влади в Україні складають загальнонаукові методи (методи формальної логіки, системно-функціональний, герменевтичний методи, метод прогнозування і ін.), які є ефективними для всіх або більшості соціогуманітарних досліджень, включаючи і конституційно-правові. Найбільш відомими із них є методи формальної логіки, такі як аналіз і синтез; індукція та дедукція; абстрагування та конкретизація та ін. Усі вони добре відомі науковцям.

Основними і найбільш давніми із них є аналіз і синтез. Як писав у кін. XIX ст. М. Ренненкампф, “Є два основних і постійних процеси, яким підпорядковується людська думка, вивчаючи явища зовнішні та внутрішні, - аналіз і синтез; кожен із них має свої відправні точки, свої прийоми і характер” [562, с. 240]. По-суті, аналіз і синтез залишаються “молекулярною” структурою для кожного наукового дослідження, включаючи і дослідження проблем конституційного державотворення.

Важливим для конституційно-правових досліджень вбачається системно-функціональний метод. Вітчизняні учені-конституціона- лісти вважають структурно-функціональний метод “своєрідним симбіозом двох поширених у науці методів - 1) функціонального аналізу та 2) структурного аналізу [141]. Перший із них дає змогу пізнати механізм і процедуру функціонування основних суб'єктів конституційного права України, а відтак - і доктринальну, правотворчу та правозастосовну основи цієї галузі права. Другий метод, структурного аналізу, будучи безпосередньо поєднаним зі специфікою системного і структурного методів, передбачає пізнання внутрішньої побудови та структурних елементів конституційних явищ, статусів, режимів і процесів” [666, с. 50]. У контексті предмету цієї монографії зазначений метод дозволяє пізнати конституційні основи організації та здійснення державної влади не лише як певну усталену юридичну конструкцію, а й як механізм реалізації державного суверенітету через систему упорядкованих функцій державної влади - установчу, правотворчу, виконавчу, правозахисну та ін.

Геременевтичний метод (з грец. кегтепеийке - “мистецтво розуміння”) отримав своє поширення ще за часів Аристотеля та Платона, застосовувався для системної інтерпретації змісту понять і категорій. За словами Аристотеля, “Платон приписував загальним назвам самостійне буття і позначував їх словом ідеї” [394, с. 214]. З того часу детермінація слів-категорій, або ж ідей за Платоном, стає важливим інструментарієм спочатку філософських, а з XIX ст. утверджується в Західноєвропейських університетах навіть як допоміжна історична дисципліна. У правознавстві, включаючи науку конституційного права, герменевтичний метод дозволяє пізнавати явища й процеси, виходячи із тлумачення актів чинного законодавства, які їх унормовують. А також надаючи таким давнім категоріям як “держава”, “державний суверенітет”, “орган державної влади” й іншим нових інтерпретацій і сенсів.

Важливим для дослідження конституційних державотворчих процесів є й метод прогнозування. Адже всі дослідники держави і феноменології державної влади - від Аристотеля до Ф. Фукуями, обґрунтовували мету своїх наукових інтересів, у першу чергу, пошуком ідеальної моделі держави майбутнього. Зокрема, Т. Мор називав її “Утопією”, Ф. Бекон - “Новою Атлантидою”, Згадувані нами у попередньому розділі учені-конституціоналісти С. Котля­ревський, М. Рейснер й ін. вбачали подібний ідеал державотворення в “конституційній державі”. Тому, досліджуючи конституційні засади організації та здійснення державної влади в Україні у трансформаційний період необхідно використовувати метод прогнозування розвитку знань і практик, спрямованих на розвиток конституційної держави у XXI ст.

Третій рівень методології конституційно-правових досліджень організації та здійснення влади репрезентований спеціальними методами досліджень (порівняльно-правовий метод або ж метод конституційної компаративістики, метод конституційного моделювання й ін.).

Про потенціал порівняльно-правового методу для дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади на поч. XX ст. М. Лазаревський писав, що для “... усвідомленого розуміння, наприклад, французького державного ладу недостатньо вивчення діючих французьких законів; треба іще прийняти до уваги той напрямок, по якому французьке законодавство невпинно розвивається, а розвивається воно, як і законодавство будь-якої іншої держави, в бік більш повного втілення конституційної ідеї. Ця ж ідея може бути з 'ясована лише шляхом порівняльного вивчення державного ладу всіх культурних народів” [383, с. 2]. Інший представник науки конституційного права С. Корф писав про “порівняльно-правовий метод паралельного вивчення державного права різних народів, з метою виявлення загальних для них інститутів і явищ”, але застерігав, що “метод цей не завжди надійний, оскільки являє собою небезпеку запальних і невірних узагальнень; ним не завжди приділяється належна увага місцевим умовам і особливостям державного життя конкретного народу” [321, с. 6].

Наразі метод конституційної компаративістики залишається одним із найбільш результативних у науці конституційного права. Дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади в Україні, а також шляхи модернізації відповідних конституційно-правових механізмів, будуть неповними без урахування досвіду функціонування подібних механізмів за кордоном, у першу чергу - в державах-учасницях ЄС.

Метод конституційного моделювання вбачається особливо ефек­тивним для виявлення та пізнання перспективних шляхів розвитку конституційного державотворення та дослідження трендів конституційної реформи і її впливу на нормативно-правові та інституційні механізми організації та здійснення державної влади в Україні.

Вищенаведена система та структура методології дослідження конституційних засад організації та здійснення державної влади вбачається завершеною, але не вичерпною. Вочевидь, у подальшому, по мірі розвитку науки, а також національного конституційного державотворення, ця методологія зазнаватиме оновлення та модернізації.