Конституційно-правові засади організації та здійснення державної влади: поняття, зміст, сутнісні ознаки

Подальший динамічний розвиток суверенної Української держави, успішна реалізація закріпленого в Конституції України стратегічного курсу на набуття повноправного членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору [306] потребує ґрунтовного та розважливого аналізу організації і діяльності державного апарату, виявлення слабких місць, прорахунків у функціонуванні державної влади України, визначення перспективних і реалістичних напрямів удосконалення роботи й посилення дієвого контролю українського народу над здійсненням публічної влади.

Крім того, актуальність розкриття цих питань обумовлена в тому числі сучасними подіями в Україні, тими реформами, що мають місце після подій 2013-2014 рр.

Суспільство поставило на порядок денний необхідність модернізації організації влади, удосконалення територіальної основи функціонування держави, декомунізацію, утвердження основопо­ложних прав і свобод людини та їх реальне забезпечення. Саме цим і обумовлена значна низка реформ (конституційна, муніципальна, адміністративно-територіальна, парламентська, податкова, пенсійна, медична та інші), які нині проводяться, чи про потребу реалізації яких проголошено українською владою. Всі вони покликані удосконалити процедуру формування органів державної влади України, покращити ефективність функціонування державного апарату, оптимізувати витрати на його утримання, реформувати механізми та засоби реалізації доктрини народного суверенітету в аспекті посилення відповідальності державної влади перед Українським народом.

Для комплексного дослідження конституційно-правових засад організації та здійснення державної влади важливим завданням є чітко окреслити розуміння понятійно-категоріального апарату, що буде використаний при розкриті даного питання. Тому вважаємо доцільним розібратися в термінологічній плутанині, що виникла у зв'язку з різними підходами до тлумачення термінів “засада”, “основа”, “принцип”.

Незважаючи на загальновживаність у науці конституційного права термінів “засада”, “основа”, “принцип”, що зазвичай використовують для позначення комплексних правових категорій у множині, на сьогодні не склалося єдиного всіма визнаного підходу для тлумачення їхнього змісту [342, с. 23].

Базовими для всіх галузей права є тлумачення зазначених термінів у теорії держави та права. Так, О. Скакун дає визначення принципам права з посиланням на етимологічне походження від лат. principium - основа, засада, як загальноприйняті норми-ідеї найвищого авторитету, що слугують основними засадами правового регулювання суспільних відносин, спрямовують їх учасників на встановлення соціального компромісу та порядку [594, с. 242].

Виходячи із цього визначення може скластися враження, що принципи, засади та основи є синонімами, але оскільки ми говоримо про зміст даних термінів у правовому полі, не вбачається, що принципи є єдиними засадами правового регулювання суспільних відносин [342, с. 23].

У теорії права існує два терміни: “правові принципи” та “принципи права”. Вони різняться між собою тим, що правові принципи виникають, як правило, до виникнення системи права і законодавства. Правові принципи, які закріплені в системі права та законодавства, переходять у принципи права. Правові принципи - це головні ідеї, які виражають основні вимоги до системи права тієї чи іншої держави [326, с. 208].

У підручнику з питань загальної теорії держави і права під редакцією В. Копєйчикова принципи права визначені як основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю та відображають суттєві положення права, за своєю сутністю є узагальненими відбитками об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому [193, с. 108].

Можна говорити про те, що сутнісним тлумаченням терміну “принцип” є основна засада, тобто та засада, яка лежить в основі явищ, систем, процесів [342, с. 23].

У науці конституційного права зустрічається різноманітне вживання окреслених термінів, у ряду авторів як синоніми.

Учений В. Божко проводить достатньо цікавий аналіз співвідношення змісту термінів “засада” та “принцип” відповідно до правових позицій, сформульованих Конституційним Судом України. У автора такі висновки: термін “засада” охоплює значно більшу кількість явищ, аніж термін “принцип” і визначає основні, вихідні положення певного явища; засади - це те підґрунтя, на основі якого здійснюють певну діяльність, це ідеї, які визначають стратегічний напрям діяльності держави в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства; реалізація засад здійснюється через формування принципів; засади визначають зміст принципів, а останні є похідними від засад; засади визначають найважливіші підвалини та закономірності певного явища, їх метою є збалансування, узгодження здійснюваного впливу. При цьому реалізація засад здійснюється через визначення механізму та конкретних органів, на які покладено обов'язки щодо реалізації певної політики. Автор наводить приклад, про те, що засади правового регулювання оплати праці, керуючись правовими позиціями Конституційного Суду України, охоплюють принципи та функції оплати праці, її правовий режим і механізм правового регулювання; визначають суб'єктів оплати праці, їхню правосуб'єктність, гарантії реалізації ними свого правового статусу тощо [91, 633].

Ми погоджуємося із висновками автора, також вважаємо засади більшим за змістом терміном, який охоплює принципи, функції, правовий статус суб'єктів, гарантії, організацію та функціонування [342, с. 24].

Що стосується терміну “основа”, Академічний тлумачний словник (1970-1980) містить значення слова “основа” в прямому та переносному значенні. Безумовно нас цікавить абстрактне, тобто переносне, в цьому значенні “основа” - те, на чому що-небудь ґрунтується, тримається, базується.

- головні засади, підвалини чого-небудь (моралі, поведінки і т. ін.). Він.. мало не плакав, коли міцні, здавалось, як мур, основи старої віри хитались і падали під новим словом. (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 141);

- провідні принципи, правила, якими хто-небудь постійно керується в житті, діяльності. Є доля правди в словах дружини, але є і залізна логіка його життя: попустити своє годиться тільки тоді, коли це приносить користь. Відступиш від цих основ - і станеш на слизький шлях жінчиних родичів (Михайло Стельмах, I, 1962, 286) [609].

Виходячи із лінгвістичного розуміння терміну “основа”, він може визначати поняття - сукупність принципів і правил, що є базовими для певної діяльності.

Дослідник Н. Бакаянова розглядаючи співвідношення понять основи, засади та принципи адвокатури приходить до висновку, що основи - сукупність головних цінностей, принципів основоположних інститутів і норм, які визначають явище як правове. Принципи є основами правового явища, але поряд з іншими складовими елементами. Принципами є основоположні керівні ідеї, основні вихідні положення та закономірності, на яких ґрунтується, в цьому випадку організація та діяльність адвокатури і здійснення адвокатської діяльності. Засади за своєю суттю максимально наближені до принципів, але такі положення є більш розкритими та деталізованими [71, с. 23].

Як бачимо, автор вважає “основи” терміном, що визначає більш широким поняттям, що включає принципи, а засади - більш розкритими та деталізованими основоположними керівними ідеями.

Повернемось до лінгвістичного розуміння. “Засада” тлумачаться як:

- основа чогось. Те головне, на чому ґрунтується, базується що-небудь. Однією з головних засад мистецтва, художньої прози зокрема, є внутрішня спроможність письменника до аналізу життєвих явищ, здатність бачити в них нове, не помічене іншими (Вітчизна, 6, 1968, 199);

- вихідне, головне положення, принцип, основа світогляду, правило поведінки.

“Принцип” - це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму і т. ін. Основний закон якої-небудь точної науки. Понад триста років людині відомий принцип всесвітнього тяжіння Ньютона (Знання та праця, 2, 1966, 8). Правило, покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства і т. ін. [611, с. 300].

Саме через лінгвістичне розуміння ми вважаємо можна вирішити суперечності щодо співвідношення понять засади, основи та принципи.

Так, тлумачення вищезазначених слів не дозволяє погодитись із висновками Н. Бакаянової.

Оскільки бачимо, що саме “засада” є терміном для позначення більш широкого поняття, яке охоплює принципи (вихідні, головні положення), основи світогляду, правила поведінки. “Основою” є певна сукупність принципів, згрупованих у контексті розглядуваного об'єкту. Принцип є вужчим, чітко визначеним положенням (ідеєю), що лежить в основі того чи іншого правового явища, діяльності тих чи інших суб'єктів правовідносин [346, с. 28].

Конституційно-правові засади визначають найважливіші підвалини та закономірності організації і здійснення державної влади. Їхньою метою є збалансування інтересів та узгодження форм і методів діяльності органів державної влади. Саме на основі конституційно- правових засад здійснюється діяльність суб'єктів конституційного права, це основоположні ідеї, які визначають стратегічний напрям діяльності держави в будь-якій сфері життєдіяльності суспільства. На основі опрацьованого матеріалу робимо висновок, що конституційно- правові засади є комплексним за змістом терміном, який охоплює принципи, функції, правовий статус суб'єктів, гарантії, організацію, функціонування та відповідальність.

Але, разом з тим, на наш погляд квінтесенція сучасних реформ в Україні має полягати саме в удосконаленні принципів здійснення державної влади, наповнення їх новітнім змістом, відповідним до вимог сьогодення, доповнення новими принципами формування та діяльності органів державної влади України. При цьому вкрай важливо сформулювати саме поняття принципів здійснення державної влади [354, с. 10].

Варто наголосити, що належне, повноцінне формування дефініції принципів здійснення державної влади, диференціація їх на певні види та характеристика по суті передбачає встановлення етимології самого слова “принцип”, розкриття його сучасного тлумачення та розуміння стосовно здійснення державної влади в Україні [354, с. 10].

З огляду на наведене, етимологічний словник української мови встановлює, що слово “принцип” запозичене з французького “principe”- “початок, першооснова”. А те - від латинського “principium” - “перший; головний” [183, с. 574].

Разом з тим, відповідно до академічного тлумачного словника української мови слово “принцип” за своїм змістом означає: а) основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму і т. ін.; б) особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось [610, с. 693]. У свою чергу, слово “здійснення” розкривається як: а) запровадження, втілення в життя, робити що- небудь дійсним, реальним; б) виконання, робити що-небудь і т. ін. [611, с. 541].

В той же час, у юридичній енциклопедії принцип (від франц. ргтсіре, від лат. principium - начало, основа) встановлюють як основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи внутрішнього та міжнародного права [722, с. 110].

За словником за редакцією О. Колба, А. Буймістра, принцип (від лат. рrinceps- “перший, головний”) - основне вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, світогляду, політичної організації [311, с. 374].

Водночас, за новим енциклопедичним словником, “принцип” (від лат. principium - начало, основа): 1) вихідне положення якої небудь теорії, вчення, науки, світогляду, політичної організації або 2) основа побудови або дії якого-небудь прибору, машини тощо [439, с. 968].

Відповідно до нового тлумачного словника української мови принцип означає основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії, ідеологічного напряму і т. ін.; засада; основний закон якої-небудь точної науки [436, с. 899].

Окрім того, словник іншомовних слів визначає “принцип” як - центральне пояснення, особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь [608, с. 762]. Філософський енциклопе­дичний словник встановлює “принцип” як першопочаток, те, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки [669, с. 519].

На основі аналізу, наведених вище та інших джерел, можна дійти висновку, що принципи - це основоположні, вихідні, фундаментальні, базові ідеї, які характеризуються універсальністю, високою вагомістю, найвищим рівнем обов’язковості та відображають найістотніші положення певної теорії, науки, процесу тощо [354, с. 11].

Правові принципи пронизують правову матерію, і у першу чергу, правові ідеї. Принципи - це, перш за все, ідеї. Елемент узагальнення, піднесений над конкретикою, що властивий ідеї, досить чітко простежується і в принципах права. Потім принципи перетворюються у норми, втілюються у них. Принципи концентрують результат розвитку права, в них втілюється нерозривний зв’язок минулого, сучасного та майбутнього [199, с. 25].

Слід зауважити, що в юридичній літературі категорія “принцип” найбільше досліджувалася стосовно права. Це обумовлено особливою соціальною роллю права, що покликано регламентувати всі сфери життєдіяльності людини, суспільства та держави. При цьому максимально гармонійно та оптимально поєднати свободу, справедливість і обов’язок. У такому зв’язку цікавим є підхід

A. Колодія в його дисертації на здобуття доктора юридичних наук. Він визначає принципи права як відправні ідеї його буття, що виражають найважливіші закономірності й підвалини цього типу держави та права, є однопорядковими з сутністю права і складають його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальнозначимістю [239, с. 19].

Привертає увагу дисертаційне дослідження Т. Фулей, яка загальнолюдські принципи права розкриває як зафіксовані у позитивному праві його універсальні нормативні засади, що напрацьовані людством як глобальною макроцивілізаційною системою, об’єктивно зумовлені потребами та рівнем розвитку людської цивілізації і втілюють її найкращі здобутки у правовій сфері, визначають сутність і спрямованість правового регулювання і придатні до застосування у будь-якій системі права [679, с. 8].

На всіх етапах історичного розвитку суспільства та держави таке явище як влада завжди було об’єктом наукових досліджень. Протягом тисячоліть людство послідовно формувало своє відношення до влади.

У підручнику “Загальна теорія держави і права” за редакцією

B. Копєйчикова знаходимо визначення поняття влада. Під ним розуміють авторитетну силу, вольові відносини між людьми, у яких ті, хто має владу, визначають поведінки підвладних осіб. Суспільна влада, в свою чергу, - це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб’єктів, вона забезпечує організованість і порядок, координує дії різних елементів держави та суспільства. Автори підручника погоджуються в тому, що за сферою реалізації влада буває економічна та політична, за суб’єктами, що беруть участь у владовідносинах на державну владу, - влада формальних і неформальних об’єднань. Під політичною владою розуміють вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями. Державна влада, на думку авторів підручника, - влада, що здійснюється тільки державою. Її ознаки - суверенність, універсальність і здатність владо примусового впливу на поведінку усіх людей та їхніх організацій, що забезпечується державно- правовими методами [193,с. 35].

Для пошуку шляхів оптимізації організації та функціонування державної влади в Україні, це визначення не є ґрунтовним. Оскільки йдеться про те, що владу здійснює держава, для теорії держави та права підхід зрозумілий, для нашого ж конституційно- правового дослідження необхідно з’ясування поняття державної влади в прикладному аспекті.

Серед розробок науковців конституційного права мають місце ряд досліджень, які так чи інакше торкаються поняття державної влади, але в більшій мірі - її елементів і суб’єктів.

Так, К. Бабенко, здійснюючи конституційно-правовий аналіз принципу поділу державної влади, розглядає останню як цілісний механізм для задоволення основних потреб суспільства й окремих громадян [68, с. 11] ми вважаємо, що поняття державної влади та механізму державної влади не є тотожними.

Аргументованою вважаємо позицію Б. Калиновського щодо поняття місцевої публічної влади в Україні, під якою автор розуміє свідомо-вольове відношення між людьми та їх організаціями, що проживають, перебувають або розташовуються на певній території, у процесі якого ті, що мають владу, здатні шляхом прийняття легітимних рішень вирішувати справи суспільного значення та визначати поведінку підвладних з метою забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина, функціонування й розвитку території на конституційно-правових засадах, спираючись у необхідних випадках на можливість примусу [213, с. 9-10].

Ми вважаємо, що поняття державної влади своєю сутністю має свідомо-вольові відношення між людьми та їхніми організаціями, а механізм державної влади являє собою систему суб’єктів, засобів і форм її реалізації.

При цьому державна влада є складовою частиною публічної влади.

У навчальному посібнику О. Совгирі та Н. Шукліна виокрем­люють особливості, що відрізняють державну владу від інших видів публічної влади. А саме: державна влада єдина, у кожній країні може існувати лише одна державна влада; державна влада встановлює юридичні норми - загальнообов’язкові, формально визначені для всього населення правила поведінки; державна влада поширюється на всіх членів суспільства; державна влада має у своєму розпорядженні особливий, притаманний лише їй, механізм та апарат; державна влада може розв’язувати загальносуспільні проблеми; також державна влада характеризується суверенністю, повнотою, неподільністю, верховенством, самостійністю, незалежністю від влади будь якої організації або особи [614, с. 306].

Ми підтримуємо позицію, про те, що публічна влада має дві складові - державну владу та владу муніципальну [358, с. 108]. Враховуючи такий підхід, державна влада характеризується такими ознаками: реалізується на всій території держави; має на меті вирішення загальнодержавних проблем, задоволення загального суспільного інтересу; правовий статус суб’єктів, що державну владу реалізують, визначений на конституційному рівні; рішення органів, що складають апарат держави, знаходять своє вираження у формі відповідних актів, що носять загальнообов’язковий характер.

Дотичних до поняття державної вади питань торкається

С. Давидович, яка на основі розроблених у світовій політології принципів організації органів державної влади проводить аналіз процесу організації вищих органів державного правління в Україні, і полягають у тому, що політична реформа, яка була започаткована в Україні, не тільки не сприяла збалансованості у розподілі повноважень між органами різних гілок влади, але й породила нові протиріччя та суперечки між Президентом та парламентом, між Президентом і Кабінетом Міністрів. Наслідком чого і стала політична криза як в державі, так і в суспільстві [154, с. 38]. При цьому автор слушно звертає увагу на наявність у глави держави найбільших важелів управлінського впливу.

Учений М. Теплюк, присвятив дослідження конституційно- правовим проблемам організації публічної влади в Україні. Влада для нього - багатогранне явище, яке пронизує всі сфери суспільного буття. У науковій літературі запропоновано різні підходи до розуміння влади, причин її виникнення. Однак, виходячи з наукової методології пізнання, витоки влади варто шукати в матеріальних умовах життя суспільства. Найбільш продуктивним є уявлення, що пов'язує владу з умовами здійснення суспільного виробництва як матеріальної основи існування людини, з виявленням феномена влади в процесі соціального управління. Влада є спрямовуючою основою управління. Характер управління суспільними процесами залежить від характеру влади, реалізації якої воно підпорядковується [647, с. 12]. Ми погоджуємося із позицією, що влада лежить в основі управління, відповідно державна влада - в основі державного управління. В контексті нашого дослідження, нас цікавить сутнісна характеристика цього поняття, а не похідних явищ.

Очевидно, що обов'язковою ознакою сучасної демократичної правової держави є конституційне закріплення принципу поділу влади та гарантування його здійснення. Доцільно навести обґрунтування значущості для розвитку суспільства та держави принципу поділу влади, закріплене в Декларації прав людини і громадянина Франції 1789 року. Її положення є чинними та важливими не тільки Французької Республіки, а й усіх демократичних держав: “Будь-яке суспільство, де не забезпечують ні права, ні розмежування влади, - не має жодної Конституції” [445, с. 116]. Таким чином, засада поділу влади була і залишається такою ж важливою демократичною цінністю суспільства, як і права людини.

Слід відзначити, що процес становлення конституціоналізму та принципу поділу влади в кінці XVII ст. у Польщі, Франції та передували складні пошуки дієвої моделі організації та функціонування державної влади шляхом розмежування компетенції її органів, при цьому основою були напрацювання учених часів Античності [27]. Учений Давньої Спарти Лікург виступив із ініціативою прийняття закону про розмежування влади, який мав на меті урівноваження влади між народом і знаттю. В свою чергу Платон, даючи аргументацію існування “ідеального суспільства”, відзначав доцільним розподіл праці в державі за становим і майновим критеріями. Аристотель виокремлював три складові політичного устрою: законодавство, управління та правосуддя. Також доречно навести погляди грецького історика та політичного діяча Полібія (210-128 рр. до н.е.), які формувалися під впливом концепцій Платона та Аристотеля. Він виникнення державності і наступної зміни державних форм зображує як природний процес, що відбувається відповідно до “законів природи”. На думку Полібія, є шість основних форм держави, які в порядку їхнього природного виникнення і зміни займають наступні місця в рамках їхнього повного циклу: царство (царська влада), тиранія, аристократія, олігархія, демократія, охлократія [28]. Початковий вождь-самодержець непомітно і природно перетво­рюється, за концепцією Полібія, в царя, у тій мірі, в якій “царство розуму змінює собою панування відваги і сили”. Царська влада наділяє кожного за заслугами, а піддані підпорядковуються їй не стільки від страху насильства, скільки за велінням розуму та по добрій волі. З наведеного Полібій робить висновок, що нестійкість притаманна кожній формі в силу того, що вона уособлює тільки одне начало, яке неодмінно виродиться у свою протилежність. Тому він зазначає, що “без сумніву, найдосконалішою формою належить визнати таку, в якій поєднуються особливості всіх форм, перерахованих вище”, тобто царської влади, аристократії та демократії. Головна перевага такої змішаної форми полягає у забезпеченні належної стабільності держави, що запобігає її переходу до спотворених форм правління [61, с. 51].

За змістом, зазначена антична концепція поєднання принципів різних форм правління має теж розуміння і розрахована на той же ефект, що й теорія розподілу влади в наш час: у “змішаній” формі держави повноваження представників різних форм правління не об’єднуються в одне начало, а, будучи розділеними, поєднуються і співіснують, взаємно стримуючи і врівноважуючи одне одного, чим стабілізують увесь конституційний лад. Слід зробити застереження, що прогресивні погляди учених на диференціацію влади у античних державах слід співвідносити з тогочасними проблемами та реаліями державотворення.

Найважливішою ознакою держави, як і соціального спілкування в інших соціальних об'єднаннях, є влада, відношення влади, тобто управління і підпорядкування. Тому соціальне спілкування на різних його рівнях є по суті розподілом людей на дві категорії: тих, хто управляє, і тих, хто підпорядковується. Без цього соціальне спілкування перетворюється в анархію, що призводить до розпаду і загибелі об'єднання.

На думку Ф. фон Гаєка, ідея органічного конституціоналізму передбачає усвідомлення людьми тієї обставини, що політична влада має діяти у відповідності до певних принципів, й що політичні керівники мають обиратися на свої посади для здійснення того, що вважається правильним з точки зору даних принципів, а не для утвердження того, що вважають правильним вони самі. Ідею обмеженого правління в її сучасній інтерпретації можна легко розгледіти у відомій теорії справедливості американського політичного філософа Д. Ролза (1921-2002). На думку Д. Ролза, категорія справедливості являє собою нормативну угоду, на яку погодились би всі люди, не маючи можливості сказати багато, якщо взагалі що-небудь, відносно субстанціонального змісту даної угоди. У близькому до цього сенсі він писав про концепцію правильного як про сукупність загальних за змістом і конкретних за своїм застосуванням принципів, які мають сприйматися суспільством у ролі інстанції, до якої звертаються конфліктуючі вимоги сторін. Розмірковуючи над засадами політичної справедливості, Д. Ролз неодноразово підкреслював ту обставину, що глибоке розуміння її принципів якраз і становить основу сучасного конституціоналізму [563, с. 16].

Якщо інститути держави не будуть обмежені владою конституції, це може призвести до тиранії демократії, про що попереджали політичні філософи ХХ століття, зокрема, X. Ортега-і- Гассет (1883-1955), Х. Арендт (1906-1975), Б. Гаврилишин (1926) та ін. Щоб уникнути подібної загрози, сучасний європейський конституціоналізм заперечує репресивність у взаємовідносинах громадянського суспільства і держави. У більшості європейських країн свобода думки, совісті, слова, преси й академічна свобода потрапляють у простір, цілком звільнений від політичного та ідеологічного контролю [563, с. 28].

Звертаючись до аналізу величезного теоретичного світу влади і ще більш всеохоплюючого світу самої практики влади в усіх її типах, видах і різновидах, бачимо неосяжні прояви влади в людському житті та незлічимі ідеї, уявлення, поняття, концепції, доктрини, вчення, які відображають і характеризують владу [336, с. 202].

Влада (англ.: право керування - power, authority; панування - rule; грец. - kratos; лат. - auctoritas, imperium; нім. - мacht; ісп. - poder; італ. - domino, potere; франц. - pouvoir; португ. - poderio; есперанто - potenco) у своїх головних значеннях - це:

а) здатність, право і можливість тих або інших осіб, органів, установ, систем розпоряджатися ким-небудь, чим-небудь; впливати на долі, поведінку та діяльність конкретних людей, їх спільностей та інститутів за допомогою різного роду засобів - права, авторитету, волі, примусу;

б) державне, політичне, економічне, духовне та інше панування над людьми;

в) система відповідних державних або інших управлінських органів;

г) особи, органи, установи, наділені відповідними державними, адміністративними та іншими повноваженнями;

д) монарх, диктатор, полководець тощо, який одноосібно розпоряджається долями та життями багатьох людей [178, с. 75].

Разом з тим саме влада - це порядок, збереження цілісності держави, її культури, традицій, забезпечення її життєдіяльності. Безвладдя загрожує будь-якому суспільству анархією, розвалом, занепадом і зникненням. Правильно зазначив Р. Арон, що будь-яка влада здається кращою під час відсутності влади. Більшість сучасних учених у найзагальнішому вигляді уявляють владу як здатність одних індивідів контролювати дії інших. Однак у вчених немає згоди в тому як здійснюються відносини влади і який характер має цей контроль [580, 589].

Одне з найвідоміших визначень влади запропонував Макс Вебер. Він зазначав, що влада - це можливість для однієї людини або групи людей реалізувати свою власну волю в спільній дії навіть всупереч опору інших людей, що беруть участь у зазначеній дії [103, с. 150]. Таке визначення можна застосувати до відносин між двома партіями. Мається на увазі, що одна з них здійснює владу над іншою. Влада може бути заснована на застосуванні сили, пов'язана із займаною політичною посадою, успадкованим авторитетом або авторитетом статусу, як, скажімо, влада вчителя над учнем, і з багатьма іншими критеріями [336, с. 202].

Що являє собою влада, коли йдеться про більші групи, наприклад, спільноти і суспільства? Талкотт Парсонс характеризує її як здатність суспільства мобілізувати власні ресурси заради досягнення поставлених цілей [450, с. 482]. Парсонс порівнює владу з грішми, оскільки вона також є одним із видів ресурсів. Крім того, влада - це дієвість організованої системи, здатність приймати загальнообов'язкові правила, забезпечувати громадський порядок, захищати свою території і суверенні права від ворогів [336, с. 203].

Учений Н. Юськів вказує на те, що державна влада як філософсько-правова категорія виступає універсальним явищем, що упорядковує й організовує суспільні відносини, формуючи адекватну картину правової реальності шляхом визнання загального апріорного розумно-етичного порядку на основі принципів свободи та рівності, захищає і встановлює природно-правовими засобами межі існування свобідної волі особистості. Для побудови ідеальної моделі державної влади інтегратором слугують феномени справедливості і свободи. У цих концептуальних конгломератах

відображається невмируща, вічно жива, безперервна об’єктивна потреба суспільства в досягненні гармонії відносин між роллю окремих людей, класів, інших більш дрібних соціальних груп і їхнім соціальним становищем, працею і винагородою, злочином і покаранням, достоїнствами людей і їх суспільним визнанням, між правами й обов’язками. Справедливість є показником легітимності чи делегітимізації державно-владних процесів у державі. Феномен свободи сприяє виникненню правових зв’язків між державною владою та громадянським суспільством, забезпечуючи взаємовплив і модифікацію цих явищ на сучасному етапі розвитку соціального буття [724, с. 7].

Заслуговує на увагу думка Н. Смелзера, який зауважив, що незалежно від визначення влади, необхідно бачити різницю між владою і силою. Сила - це застосування фізичного впливу, щоб нав’язати свою волю іншим. В світовій історії неодноразово були прецеденти, коли влада і сила були тотожними поняттями. Зараз демократичні процеси вимагають від влади управляти з мінімальним застосуванням сили. Громадяни посттоталітарних суспільств дотепер схильні ототожнювати силу та владу, і перехід до нового сприйняття влади потребує значного часу, зміни поколінь. Саме такі процеси спостерігаємо в сучасній України. Суспільство виборює свободу від тотальної влади. Підтвердженням цьому є політичні події, зокрема Помаранчева Революція 2004 року та Революція Гідності 2014 року [336, с. 203-204].

Зарубіжні теоретико-правові традиції організації державної влади мають важливе значення для сучасного розвитку суспільства та держави. Саме питання влади і процесів управлінням суспільством ставали важливими для філософів, політиків і правників. Влада надає суспільству цілісність, керованість, служить найважливішим фактором організованості й порядку. Іншими словами, це системоутворюючий елемент, що забезпечує історично соціальну життєздатність. Під впливом влади суспільні відносини стають цілеспрямованими, набувають характеру керуючих і контрольованих зв’язків, а спільне життя людей стає організованим і впорядкованим [336, с. 204].

Разом з тим українська сучасна юридична наука не позбавлена досліджень щодо принципів організації та діяльності державного апарату зокрема й державного механізму загалом.

Правники М. Цвік та О. Петришин характеризують принципи організації та діяльності державного апарату як - законодавчо визначені відправні засади та вимоги його організації і функціонування з метою найбільш оптимального й ефективного виконання функцій і завдань держави [194, с. 129].

Дослідник О. Ракул, формулюючи у дисертації “Теоретичні засади удосконалення діяльності державного апарату України” авторське визначення поняття “принципу діяльності державного апарату”, вказує, що останні - це висхідне положення, яке відображає пізнані та засвоєні людиною об’єктивні закони й закономірності, відносини та взаємозв’язки щодо формування, функціонування та розвитку державного апарату і становлять собою нормативну фіксацію наукового знання про них [558, с. 9-10].

Учена О. Скакун зауважує, що принципи організації та діяльності державного апарату - це загальноприйняті відправні норми-ідеї найвищого авторитету, що слугують імперативними засадами, на підставі яких відбувається організація і функціонування державних органів, здійснюється синхронізація виконання функцій і завдань держави [594, с. 167-168].

Правник В. Шатіло зауважує, що принципи організації та діяльності органів державної влади - це законодавчі, відправні засади, ідеї, положення, які виступають основою формування, організації та функціонування органів публічної влади [702, с. 66].

Учений Г. Бистрик визначає принципи організації і діяльності механізму держави як зумовлені сутністю та функціональним призначенням держави основоположні ідеї і вимоги, що задають загальну модель формування, функціонування та порядку взаємодії між окремими елементами механізму держави й набувають своїх нормативних властивостей завдяки їх закріпленню на законодавчому рівні [84, с. 15].

Цікавою є думка вчених-конституціоналістів. Зокрема, В. Кравченко зауважує, що принципи організації і діяльності органів державної влади - це основоположні вихідні положення, на яких базується побудова й функціонування органів державної влади [266, с. 242]. Правники Н. Шаптала та Г. Задорожня вказують, що принципи організації та діяльності органів державної влади - це законодавчо визначені універсальні юридичні засади, які становлять підґрунтя побудови та функціонування органів державної влади [701, с. 277-278].

Учений Ю. Фрицький розглядає єдину державну владу в Україні у двох аспектах: як приналежність народу та з позиції організаційної єдності; всі органи державної влади здійснюють свої повноваження, визначені за принципом поділу влади, для проведення в життя державних програм, які повинні визначатися народом [677, с. 7]. Автор визначає три основоположні принципи, на яких базується державна влада в процесі її організації та функціонування: народного суверенітету, поділу влади та верховенства права. На підставі принципу народного суверенітету закріплюється приналежність влади народові, оскільки суверенітет народу є основою державного суверенітету, державний суверенітет - механізмом його реалізації. Принцип поділу влади диференціює державну владу на законодавчу, виконавчу і судову, а принцип верховенства права закладений у підвалинах функціонування всіх гілок влади, оскільки вся їхня діяльність повинна здійснюватися на основі закону [677, с. 8].

Слід відзначити, що автор фактично ототожнює принцип верховенства права з принципом законності, що є не зовсім точним змістом, оскільки законність є лише складовою принципу верховенства права. Так, А. Пухтецька визначає елементами принципу верховенства права вимоги, що покликані насамперед забезпечувати пріоритет прав і свобод, законних інтересів людини та громадянина в суспільстві, у тому числі й у відносинах із органами публічної влади всіх рівнів. До цього переліку елементів (вимог) необхідно віднести принципи рівності суб'єктів права перед законом, верховенства закону в системі актів законодавства країни, забезпечення якості закону, його підпорядкування конституційно- правовим нормам, загальним принципам права, міжнародним договорам і угодам, а також додати вимоги щодо передбачуваності законів і дій органів державної влади, юридичної визначеності, пропорційності й деякі розглянуті нижче вимоги, визнані в європейській правовій думці [556, с. 33].

Правник Т. Чехович 2005 року досліджувала державну владу як інститут конституційного права України, оскільки ця робота була однією із перших спроб комплексної характеристики державної влади в Україні, висновки автора є цінними для нас, але не відповідають потребам сучасної юридичної теорії та практики. Автор вважає, що з'ясувавши відповідь на питання що є джерелом легітимності державної влади; який зміст цієї влади; які основоположні конституційні принципи організації і діяльності державної влади; що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади; яка система державних органів, що здійснюють державну владу; що є об'єктом у згаданих правовідносинах; яка мета здійснення державної влади, можна розкрити сутність державної влади [687, с. 3].

Правник Т. Чехович розрізняє поняття державної влади за суттю, змістом і формою. Так, за суттю державна влада - це легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів і посадових осіб, що являє собою здійснення влади народу, вид суспільної політичної влади; за змістом - здійснення функцій суспільства і держави в межах наданих повноважень; за формою державна влада - це прийняття і реалізація правових актів у порядку, передбаченому Конституцією і законами [687, с.7].

Тлумачний словник української мови дає розуміння слова “суть” як найголовніше, основне в кому-, чому-небудь; зміст, основа [609]. Що підтверджує нашу думку про недосконалість такого підходу автора. Узагальнюючи, Т. Чехович визначає державну владу як легітимне офіційне волевиявлення держави, її органів і посадових осіб щодо здійснення їхніх функцій і повноважень шляхом прийняття і реалізації правових актів у порядку, передбаченому Конституцією і законами [687, с. 7].

Такий погляд повністю ігнорує роль народу, який відповідно до Конституції України є єдиним джерелом влади в Україні (ст. 5) [306]. У цій же статті наголошено, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Із визначення, запропонованого автором, вбачається, що носієм влади є держава, її органи та посадові особи, формами здійснення влади є прийняття та реалізація правових актів. На нашу думку, така позиція все ж відображає підходи радянських вчених, незважаючи на те, що автор наголошує на необхідності запровадження нових.

Ми вважаємо, що більш точним є розгляд поняття державної влади як свідомо-вольового відношення між людьми, крім прийняття та реалізації правових актів, є ще форми безпосередньої участі громадян в управлінні державними справами.

На нашу думку, необхідним є більш ґрунтовний підхід до характеристики такого явища правової дійсності, як державна влада. Акцентуючи увагу на окремих органах державної влади, їхньому конституційно-правовому статусі, засадах їхній діяльності, автори даремно уникають дослідження самої сутності поняття влада.

Дослідник С. Чикурлій вже у 2008 році, присвятив своє дослідження вивченню конституційно-правового статус органів виконавчої влади в Україні. Нас цікавить його погляд на саме розуміння поняття державної влади. С. Чикурлій дає власне визначення поняття “Виконавча влада”. Стверджує, що вона у будь- якій країні існує у формі конституційно-правового інституту як сукупності конституційно-правових норм, що встановлюють систему суб'єктів виконавчої влади, їхню компетенцію, основні завдання, принципи, методи та порядок їхньої діяльності, врегульовують особливості взаємодії з іншими органами державної влади та місцевого самоврядування, процедури формування та припинення діяльності [688, с. 14].

Отже, автор вбачає складовими поняття влада правові норми, які встановлюють систему суб'єктів, їхній правовий статус, але фактично він ототожнює виконавчу владу із конституційно- правовим інститутом виконавчої влади, що є хибним. Оскільки в теорії конституційного права йдеться про конституційне право як галузь права, що в свою чергу включає ряд конституційно-правових інститутів, але поняття влада, зокрема державна влада є категорією державно-правової дійсності, за сутністю не може співпадати із інститутом права.

З огляду на вищевикладене, варто зауважити, що зазвичай в юридичній літературі не відокремлюють принципи організації, формування державної влади та принципи діяльності, функціонування державної влади. На наш погляд, хоча такий підхід має право на існування, зважаючи на те, що багато принципів є спільними як для організації, так і для діяльності державної влади. Але водночас беззаперечно зважаючи на певну специфіку цих двох процесів формування та функціонування державної влади, варто виокремлювати принципи організації та принципи здійснення державної влади.

Також у переважній більшості доктринальних джерел зауважують, що принципи організації та діяльності державного апарату - це законодавчо визначені відправні засади і вимоги його організації та функціонування з метою найбільш оптимального й ефективного виконання функцій та завдань держави.

Зважаючи на це, хочемо наголосити, що принципи здійснення державної влади найперше знаходять своє закріплення в основному законі держави. Зокрема, в першому розділі - “Загальні засади”, який визначає засади конституційного ладу України - систему вихідних, основоположних принципів організації та здійснення державної влади в Україні. Наприклад, принцип верховенства права - ст. 8 Конституції України, принцип верховенства закону - ч. 2 ст. 19 Конституції України, принцип гуманізму - ст. 3 Конституції України, принцип народного суверенітету - ч. 2 ст. 5 Конституції України та багато інших [306]. Вказані принципи знаходять свою конкретизацію в інших розділах Конституції України. На рівні основного закону держави відбувається їхня модернізація, розвиток, наповнення новим змістом. Зокрема, це стосується конституційному піднесенню принципа верховенства права стосовно здійснення правосуддя на значно вищий щабель. Так, ст. 129 Конституції Україні в редакції від 28 червня 1996 року встановлювала, що судді при здійсненні правосуддя незалежні та підкоряються лише закону. Закон України “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)” від 2 червня 2016 року № 1401-VIII закріпив ст. 129 вже таким чином - суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права [481].

Подальша деталізація принципів здійснення державної влади реалізується на рівні законів України, в тому числі, законів щодо надання обов’язковості на території України тих чи інших міжнародних договорів. Наприклад, ст. 3 Закону України “Про Кабінет Міністрів України” від 27 лютого 2014 року за № 794-VII визначає, що діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості [508].

Окрім того, нормативна регламентація принципів здійснення державної влади не обмежується лише Конституцією та законами. Вона має місце і на рівні інших нормативно-правових актів, наприклад, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, наказів центральних органів виконавчої влади тощо.

Для прикладу, Указ Президента України “Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини” від 25 серпня 2015 року № 501/2015 встановлює принципи здійснення державної влади у сфері прав людини [501], Наказ МВС України “Про організацію діяльності органів досудового розслідування Національної поліції України” від 6 липня 2017 року № 570 встановлює в пункті 4 принципи діяльності органів досудового розслідування [521].

Слід підкреслити, доктринальне усвідомлення принципів здійснення державної влади в Україні є беззаперечною запорукою підвищення ефективності її функціонування та своєрідними дороговказами щодо її подальшої модернізації, що ґрунтується на врахуванні позитивних прогресивних досягнень багатовікової історії українського державотворення та сучасності [354, с. 13].

Принципи здійснення державної влади створюють передумови для її реалізації в інтересах українського народу, а не певної фінансово-промислової групи з її політичним лобі в державних інституціях, окремого політика з його ситуативними меркан­тильними інтересами. Принципи виступають своєрідним вектором розвитку держави, її апарату, права та громадянського суспільства.

Адже апріорі принципи здійснення державної влади зароджувалися як певні мессиджі, положення, ідеї, уявлення, що найперше обумовленні соціально-економічним рівнем розвитку держави та суспільства й відображають демократичні цінності у сфері організації та здійснення державної влади, ролі громадянського суспільства щодо контролю над нею, напрямів, форм реалізації народного суверенітету тощо [354, с. 13].

Варто зауважити, що становлення та розвиток принципів здійснення державної влади відбувається на двох рівнях: національному та міжнародному. При цьому міжнародний рівень нормативно-правового закріплення принципів здійснення державної влади є певним загальновизнаним більшістю суб'єктів міжнародного права орієнтиром, дороговказом для організації та функціонування державної влади в країнах [354, с. 13].

Як наслідок, принципи здійснення державної влади, що знайшли своє нормативно-правове відображення, реалізуються в різноманітних правових (найперше конституційно-правових) відносинах. Практика реалізація принципів здійснення державної влади зумовлює їхнє реформування, певну видозміну, виходячи з цілого комплексу факторів: політичного режиму (демократичного, авторитарного або тоталітарного), низки культурно-ідеологічних чинників, виду макроекономічної моделі, рівня соціально-економічного розвитку держави, розвиненості та дієвості інститутів громадянського суспільства, гарантованості та ефективності діяльності елементів системи місцевого самоврядування, форм його взаємодії та взаємовпливу з державними інституціями тощо [354, с. 13].

Отже, принципи здійснення державної влади в Україні - це основоположні, вихідні, фундаментальні, базові ідеї, закріплені в Конституції та законах, інших нормативно-правових актах України, характеризуються універсальністю, високою вагомістю, найвищим рівнем обов'язковості та відображають найістотніші положення реалізації державної влади в інтересах українського народу [354, с. 13].

Належна науково-теоретична розробка принципів здійснення державної влади, врахування позитивного досвіду зарубіжних країн в цій сфері, відповідне їх нормативно-правове закріплення в Україні є запорукою підвищення ефективності державної влади, набли­ження її до потреб і запитів людей, а як наслідок - сприятиме успішній євроатлантичні інтеграції України, допоможе посилити взаємовигідне партнерство та співробітництво України з країнами Європейського Союзу.

Отже, конституційно-правові засади державної влади в Україні являють собою принципи, функції державної влади, правовий статус суб'єктів, що державну владу реалізують, гарантії її здійснення, організацію та функціонування механізму державної влади. Для того, щоб дати характеристику конституційно-правовим засадам державної влади в Україні здійснюється це дослідження.

Ключовий зміст державної влади в Україні складають основні конституційні принципи, зокрема Україна є суверенна та незалежна, демократична, соціальна, правова держава (ст. 1 Конституції України), Україна є унітарною державою (ст. 2), утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3), Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади й органи місцевого самоврядування (ст. 5), державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст. 6), гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), проголошення принципу верховенства права (ст. 8), гарантування політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, заборона цензури (ст. 15), визначення найважливішими функціями держави захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17), зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (ст. 18), право для громадян робити те, що прямо не заборонено законом, зобов'язання органів публічної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19).

1.2.