Опосередкований доступ осіб до конституційної юстиції
Як зазначалося, опосередкований доступ осіб до конституційної юстиції з метою захисту своїх конституційних прав від зловживань з боку вищих органів влади можливий через розгляд Конституційним Судом питань про відповідність Конституції України законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента та Кабінету Міністрів України.
Питання чи буде розглядати Конституційний Суд факт порушення прав і свобод людини шляхом видання неконституційного правового акта Парламентом, Президентом чи Урядом України, чи ні, залежить насамперед від ініціативи державних органів, які й видають ці акти, а саме Президента, а також ініціативи сорока п'яти народних депутатів, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (пункт 1 частини першої статті 150 Конституції України). З цього переліку суб'єктів права на конституційне подання для нашого моніторингу слід окремо виділити Президента України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та Верховний Суд України як інститути, на які безпосередньо покладено завдання захисту прав і свобод людини і громадянина.Президент України
Протягом 2010-2011 років глава держави жодного разу не звертався до Конституційного Суду щодо неконституційності законів і інших правових актів Верховної Ради України, актів Кабінету Міністрів України в аспекті порушення конституційних прав осіб. Варто відмітити, що глава держави взагалі не звертався до Суду протягом цих років.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини звертався до Конституційного Суду протягом двох років лише один раз. Статистика 13 минулих років діяльності Суду також свідчить про одиничні звернення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини до Конституційного Суду.
За конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у 2010 році було прийнято Конституційним Судом Рішення у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого пункту 5 частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010.
Уповноважений вказував на порушення Парламентом при прийнятті певних положень Закону України «Про міліцію» конституційного права громадян на свободу та особисту недоторканність (стаття 29 Конституції), свободу пересування та вільний вибір місця проживання (стаття 33 Конституції).Внаслідок чого було визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини першої статті 11 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-XП з такими змінами, а саме абзацу восьмого пункту 5, згідно з яким міліції надається право затримувати і тримати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом,- на строк до 30 діб за вмотивованим рішенням суду; пункту 11 в частині права міліції проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відео- зйомку, дактилоскопію осіб, які затримані за підозрою у занятті бродяжництвом. Зазначені законодавчі положення втратили чинність з моменту ухвалення Судом рішення, конституційні права осіб було відновлено.
Як позитив слід відмітити використання Конституційним Судом при розгляді цієї справи практики Європейського суду з прав людини. Так, Судом були використані правові позиції Європейського суду з прав людини щодо принципу правової ви- значеності[22].
Щодо другого конституційного подання омбудсмана, яке стосується права на приватизацію гуртожитків, Судом ще не вирішене навіть питання щодо відкриття провадження.
Верховний Суд України
Як позитив, слід відзначити три рішення Конституційного Суду, які було прийнято в результаті розгляду конституційних подань Верховного Суду України. У конституційних поданнях Верховного Суду порушувалися питання захисту права на судовий захист у спорах з органами державної влади (стаття 55 Конституції), свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості (стаття 54 Конституції України), право розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (стаття 41 Конституції), свободи особистого та сімейного життя (стаття 32 Конституції), право на судовий захист в аспекті захисту своїх прав і свобод міжнародними судовими установами, членом або учасником яких є Україна (частина четверта статті 55 Конституції України).
Так, за конституційним поданням Верховного Суду України Конституційним Судом було ухвалено Рішення у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010, яким захищено право осіб на судовий захист у спорах з органами державної влади.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що нещодавно змінені Верховною Радою (Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами» від 18 лютого 2010 року) положення Кодексу адміністративного судочинства України та Цивільного процесуального кодексу України про підсудність судам цивільної юрисдикції всіх справ, пов’язаних із соціальними виплатами, суперечать частині третій статті 22, частині першій статті 55, частині першій статті 125 Конституції України. Знову ж таки, як позитив, нами відмічається використання Конституційним Судом практики Європейського суду з прав людини: «За приписом частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні питання щодо його прав та обов 'язків має право на справедливий і відкритий розгляд незалежним і безстороннім судом, установленим законом. У розвиток вказаного положення Європейський суд з прав людини в Рішенні від 25 лютого 1993 року у справі «Доббертен проти Франції» зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держави-учасниці організувати їхню судову систему в такий спосіб, щоб їхні суди і трибунали виконували кожну зі своїх функцій (пункт 44), притаманну відповідній судовій установі».
Другим за конституційним поданням Верховного Суду України було Рішення у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень законів України «Про засади запобігання та протидії корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» (справа про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів) від 6 жовтня 2010 року № 21-рп/2010. Суд установив неконституційність певних положень Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції» від 11 червня 2009 року, зокрема визнання «корупційним правопорушенням» зайняття певними категоріями осіб викладацькою, науковою та творчою діяльністю, медичною практикою, інструкторською та суддівською практикою зі спорту в межах робочого часу (крім осіб, визначених у частині першій статті 120 Конституції України), а також проведення спеціальної перевірки щодо близьких осіб громадян, які претендують на зайняття посад, пов’язаних з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування.
Третє подання Верховного Суду стосувалося питань неконституційності багатьох нещодавно змінених положень Кодексу адміністративного судочинства України, Закону України «Про Вищу раду юстиції» та Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження». Для нашого моніторингу цікавою є позиція Верховного Суду України щодо неконституційності визначення підсудності справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, без можливості апеляційного та касаційного оскарження, тому що саме ці законодавчі зміни змусили нас розпочати моніторинг ефективності судового захисту прав і свобод людини і громадянина від порушень з боку центральних органів влади, зокрема Парламенту та Президента України. Цю позицію підтримують і народні депутати України, які своєю чергою звернулися до Конституційного Суду[23].
Так, Верховний Суд в обґрунтуванні неконституційності зазначених положень Кодексу адміністративного судочинства України посилається на те, що віднесення до підсудності Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції деяких категорій справ призвело до встановлення необґрунтова- них винятків із конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження, звуження обсягу права на звернення до суду по захист своїх прав і права на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень, порушення статусу Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.
На жаль, Конституційний Суд не дав відповіді на питання, чи встановлений новий судовий порядок захисту конституційних прав і свобод громадян від порушень з боку Парламенту, Президента є конституційним. Суд відмовився розглядати справу, у зв'язку зі внесенням Парламентом змін до цих положень Кодексу1. Проте, концептуально порядок не було змінено, питання неконституційності, які ставив вищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції залишилися відкритими.
У черговий раз, спостерігається самоусунення Конституційного Суду від вирішення гострих питань щодо захисту прав і свобод людини і громадянина, якщо зачіпаються інтереси вищих органів влади[24] [25]. Деякі питання щодо порядку розгляду справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Парламенту та Президента України Судом було розглянуто. Зокрема положення щодо неможливості забезпечення позову шляхом зупинення актів Верховної Ради України, Президента України та встановлення для них заборони вчиняти певні дії, Судом у пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду від 16 червня 2011 року № 5-рп/2011 було визнано конституційними[26]. Особливістю цього Рішення Суду є п'ять окремих думок суддів Конституційного Суду. Так, наприклад, суддя Конституційного Суду України В. Д. Бринцев1 вбачає однобічність Суду в оцінці конституційних норм та неврахування Судом принципів правової держави, верховенства права, конституційних положень щодо прав і свобод людини (частини другої статті 3, частини п'ятої статті 8, частини другої статті 55).Верховний Суд України також звертався до Конституційного Суду у зв'язку з відсутністю процедури перегляду судового рішення у справі про адміністративне правопорушення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні такої справи судом. Так, унаслідок відсутності зазначеної законодавчої процедури фактично виконання Рішення Європейського суду від 21 жовтня 2010 року у справі «Корнєв і Карпенко проти України» було унеможливлене. На жаль Конституційний Суд України відмовився розглядати цю справу та навіть не звернув увагу Парламенту на необхідність негайного усунення законодавчої прогалини, яка унеможливлює виконання рішення Європейського Суду[27] [28] [29]. У своєму моніторингу ми не можемо оминути останнє Рішення Конституційного Суду України у 2011 році, яке було прийнято за трьома конституційними поданнями народних депутатів України, оскільки воно безпосередньо стосується соціальних прав громадян. Фактично Конституційний Суд визнав конституційним право Уряду самостійно визначати можливість виконувати закони України, які прийняті на забезпечення реалізації конституційного права громадян на соціальний захист, залежно від наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на відповідний рік. Таким Рішенням Суд, по-перше, фактично вивів статус Уряду на рівень законодавчого органу, оскільки надав йому право проводити політику у сфері соціального захисту шляхом коригування своїми актами положень законів України у соціальній сфері, по-друге, фактично визнав конституційні положення щодо соціального забезпечення та захисту громадян України деклараціями.