Незаперечна цінність і значущість для сучасного демократичного врядування теорії поділу державної влади як одного з основних засобів “обмеження державного деспотизму”[119, 36] видається майже аксіоматичним положенням як в галузі юридичної, так і політичної науки.
Справді, сама ідея демократії передбачає не лише існування специфічних механізмів формування і реалізації державної влади, але крім цього ще й змістовну трансформацію держави, яка перетворюється з “суб’єкта монопольного розпорядження владою на суб’єкт, який обслуговує суспільні інтереси”[157, 173], що досягається насамперед завдяки практичній реалізації принципу поділу державної влади.
Більш того, інститут поділу влади характеризується у якості одного з основних критеріїв визначення тієї чи іншої держави як демократичної[153, 91] і відповідно його відсутність є свідченням недемократичності як державної влади, так і політичного режиму в цілому[246, 24]. При цьому наявність поділу державної влади потрапляє до переліку ознак не тільки демократичної держави (за словами Ю.Ірхіна, принцип розподілу влади лежить в основі організації будь-якої демократичної держави[72,172] у визначенні, що пропонує В.Піча, поділ владних функцій в державі є однією з основних ознак демократії[145,128-129], а Джеймс Фішкін відносить поділ влади до “структурних” основ демократії [261, 197-226], але й правової держави. Так, наприклад, перераховуючи принципи правової держави А.Заєць поряд з принципами зв’язаності держави правами й свободами людини і громадянина та верховенства права називає принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову[59, 102]. Про це саме пише і М.Василік, характеризуючи поділ влади як показник розвитку права і держави, а також те, без чого не може бути а ні правової держави, а ні правових законів[150,322]. А відомий німецький дослідник Конрад Хессе називає принцип поділу влади основою організаційного конституювання правової і демократичної держави [217,234].
Але застосовуючи поняття “поділу” державної влади майже завжди зауважують на тому, що цей поділ і самостійність окремих гілок влади не можна абсолютизувати, чи, що попри виокремлення трьох гілок влади сама державна влада як така залишається єдиною і неподільною[81,132].
Серед вітчизняних дослідників цю точку зору чітко сформулював В.Погорілко, який підтверджуючи принцип поділу державної влади (під яким він розуміє “незалежність і рівноправність органів державної влади між собою”), однозначно вказує, що без тісної і всебічної взаємодії гілок влади неможливе не лише формування, але й функціонування органів державної влади[99,87].До речі, ця теза знайшла свого відображення навіть на суто термінологічному рівні. Так, скажімо у багатьох англомовних дослідженнях різні автори (особливо в працях в галузі конституційного і державного права) використовують два різні поняття: “separation of powers” та “distribution of powers”. За правило, і те інше перекладають на українську як “поділ влади”. Але, насправді, більш точним, на нашу думку, було б казати про “поділ влади” і “розподіл влади”. У першому варіанті йдеться як раз про поділ державної влади, а у другому – про розподіл специфічних повноважень між різними органами державної влади (які відповідно до отриманих повноважень конституюються у три базові напрями реалізації влади: законодавча, виконавча і судова діяльність). Тобто, якщо перший підхід робить наголос на необхідності розгляду державної влади як результату додатку трьох типів влади (законодавчої, виконавчої і судової), то згідно другого підходу, ми вправі казати не більш як про спеціальну процедуру розподілу всієї сукупності повноважень, які має держава (ці повноваження визнаються за нею як необхідна умова виконання основних функцій державної влади).
Водночас, цілий ряд проблем пов’язаних із взаємодією окремих владних гілок за умови реалізації моделі “розподілу влади”, постає в контексті визначення співвідношення між різними типами демократії. Насамперед, між конституційною та парламентською демократією. Тому, намагаючись визначити місце кожної з гілок влади в загальній системі державної влади, а також окреслити підвалини їх взаємодії ми маємо звернутися, з одного боку, до історико-теоретичних джерел становлення і розвитку теорії поділу влади (того, яким чином суть та механізми розподілу влади бачили ті, хто стояв у джерел формування цієї концепції), а з іншого – проаналізувати те, яким чином ця теорія видозмінювалася у розробках різних представників політико-правової науки. Причому, подібне завдання, на нашу думку, має не тільки суто евристичну цінність, але й становить одну з актуальних проблем державотворення в Україні, оскільки, як відмічає К.Левківський, сама практика розбудови сучасної української держави потребує осмислення вчення про поділ влади у його розвитку аж до сучасності[152,242].