Конституційні межі обмежень прав людини
Конституції країн світу, допускаючи обмеження прав, встановлюють суворі вимоги до них насамперед, щоб гарантувати людині змогу користуватись своїми правами, не торкаючись сутності, «ядра» права та усунути небезпеку необгрунтованих обмежень збоку органів влади.
Саме з цією метою в конституціях окреслюють межі допустимих обмежень, які в теорії прав людини отримали назву «межі обмежень».Конституційні межі обмежень — це визначені конституцією принципи й умови, яких слід дотримуватись під час обмеження прав людини. Вони показують, наскільки далеко законодавець може втручатися в ці права.
Вагомого обґрунтування концепція меж обмеження прав людини набула в німецькому правознавстві, де її називають ЗсНгапкеп-ЗсНгапкеп.
В Основному законі ФРН ці обмеження сформульовано досить лаконічно, до того ж на підставі конституційних норм та рішень Федерального конституційного суду Німеччини вибудували цілу теорію «меж обмежень», основні принципи якої сформульовано в статті 2 (1) Основного закону ФРН, де визначена так звана «тріада обмежень»: «Кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, допоки він 1) не порушує права інших осіб та 2) не посягає на конституційний лад чи 3) моральний закон».
У статті 19 Основного закону ФРН визначено такі вимоги: 1) основне право може бути обмежене лише законом і на підставі закону; 2) закон має мати загальний зміст, а не стосуватись одичного випадку; 3) у законі слід зазначати конкретне право, яке підлягає обмеженню з посиланням на статтю Основного закону; 4) сутнісний зміст права в жодному разі не повинен змінюватись та втрачатись.
Теорія та практика німецького конституціоналізму до того ж вивела своєрідну абсолютну межу обмежень — це «ядро людської гідності». Цей критерій може бути основним, наприклад, під час обмеження свободи висловлювань, творчості тощо.
Схожі положення містять й інші конституції.
Наприклад, у статті 11 Конституції Естонії зазначено: «Права і свободи можуть бути обмежені тільки згідно з Конституцією. Обмеження повинні бути потрібними в демократичному суспільстві й не повинні спотворювати сутність прав і свобод, що підлягають обмеженню». Частина третя статті 31 Конституції Польщі: «Обмеження у користуванні конституційними свободами і правами можуть бути встановлені лише законом і лише якщо вони необхідні у демократичній державі для її безпеки або для забезпечення публічного порядку, для охорони довкілля, здоров'я і публічної моралі або свобод і прав інших осіб. Ці обмеження не можуть суперечити сутності свобод і прав ».Отже, конституційні вимоги щодо обмежень прав людини передбачають наявність необхідності; легітимної мети: захист прав інших осіб, громадського порядку, суспільної безпеки, моралі, здоров'я тощо; підтримання балансу між суспільною необхідністю й інтересами носія права; збереження сутності права та можливості ним користуватись. Такі обмеження можуть бути встановлені лише законом на підставі норм конституції.
У Конституції України, на відміну від цитованих конституцій, комплексного нормативного підходу до визначення обмежень прав людини немає, однак можна виокремити деякі загальні засади обмеження прав людини, які вона визначає:
• перелік випадків обмежень прав і свободи людини і громадянина передбачено Конституцією України. До того ж вони залежать від специфіки змісту конкретного права. Наприклад, свободу світогляду (стаття 35 КУ) можуть обмежувати в інтересах охорони моральності населення; право на свободу слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань (стаття 34 КУ) — для захисту репутації або прав інших людей; право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації (стаття 39 КУ) — для запобігання заворушень тощо.
• обмеження визначає лише закон, ухвалений на підставі відповідних норм Конституції. Наприклад, статті 31, 32 Основного закону України, що гарантують право на приватність, стаття 33 — свободу пересування, стаття 34 — свободу слова відсилають до відповідних законодавчих актів, що визначають обмеження.
Так, гарантовану статтею 34 Конституції України свободу інформації (зокремадоступ до неї), можуть обмежувати на підставі Закону України «Про інформацію», який обмежує доступ до конфіденційної, таємної та службової інформації.Щодо конкретних випадків рішення ухвалює суд на підставі норм закону. Наприклад, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, гарантовануує статтеюаття 31 Конституції України, може обмежувати суд у випадках, передбачених законом, зокрема під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання, досудового слідства, щоб з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи;
• заборона обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 КУ).
• визначення прав, які не підлягають обмеженням в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 КУ).
Щодо інших засад, то їх можна вивести з принципу верховенства права (стаття 8 КУ), а особливо такого його елементуяк принцип домірності, або пропорційності. Обов'язковою вимогою принципу пропорційності є дотримання розумного балансу приватних і публічних інтересів, відповідно до якого цілі обмежень прав мають бути суттєвими, а засоби їхнього досягнення обґрунтованими й мінімально обтяжливими для осіб. Для досягнення певної мети органи влади не можуть накладати на громадян зобов'язання, які перевищують установлені межі необхідності, а засіб досягнення суспільно вагомої мети має бути найменш обтяжливим для людини в конкретних умовах.
Загалом, практика Конституційного Суду України свідчить про те, що він порівняно часто використовує зазначені критерії у своїх рішеннях. Зокрема, КСУ наголошує, що Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що визначають обмеження, відповідно до таких критеріїв: «обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов'язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права» (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2-рп/2016 (справа про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу).
Ще одним критерієм допустимості обмеження прав людини є гідність людини.
Як зазначалось в попередніх підрозділах, Конституційний Суд України, орієнтуючись на міжнародні стандарти та зарубіжний досвід, останнім часом дедалі частіше як критерій можливих обмежень прав людини використовує людську гідність. Людська гідність є фундаментом усіх інших конституційних прав, мірилом визначення їхньої сутності та критерієм допустимості можливих обмежень таких прав — зазначено в абзаці 5 підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 травня 2018 року № 5-р/2018. Схожим за аргументацією є і Рішення щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 7 розділу другого Закону України «Про запобігання фінансової катастро- фи та створення передумов для економічного зростання в Україні» (щодо скасування допомоги по догляду за дитиною) від 7 листопада 2018 року № 9-р/2018.Обмеження прав людини, визначені в Конституції України та конкретизовані в юридичних позиціях Конституційного Суду, загалом відповідають нормам міжнародного права в галузі прав людини. Так, у пункті 2 статті 29 Загальної декларації прав людини сформульовані умови, за яких такі обмеження можна вважати виправданими, зокрема коли їх «встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку за загального добробуту в демократичному суспільстві».
Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950), на відміну від Хартії основних прав ЄС (2000), яка в статтях 52, 53, 54 визначає чіткі критерії обмеження прав людини, не містить статті, яка б визначала загальні вимоги щодо обмежень прав людини, водночас вони випливають з низки інших статей, які конкретизують у практиці Європейського суду з прав людини. ЄСПЛ для оцінювання виправданості втручання у права особи використовує так званий «трискладовий тест».
«Трискладовий тест» — це юридична конструкція, що є засобом перевірки наявності необхідних умов для обмеження прав, гарантованих Конвенцією.
Тест означає, що будь-яке обмеження права слід перевірити щодо відповідності цим трьом умовам: втручання здійснено «згідно із законом»; воно відповідає законній (легітимній) меті; воно «є “необхідним в демократичному суспільстві». Обмеження, що не відповідає таким умовам, порушує право особи. Хоча назва «трискладовий тест» є умовною, і яку прямо не закріплено в рішеннях ЄСПЛ, саме на ці критерії ЄСПЛ посилається в багатьох рішеннях, що можна вважати усталеною практикою (Рішення ЄСПЛ у справах «Бартік проти Російської Федерації» (2006) § 39—52; «Швидка проти України» (2015) § 33; Djavit An v. Turkey (2003) § 63.). Слід також зазначити, що під терміном «закон» у практиці ЄСПЛ слід розуміти як норми, визначені писаним правом, так і правила, що сформували в прецедентному праві. Сам закон має відповідати якісним вимогам, насамперед вимогам «доступності» та «передбачуваності» (Рішення ЄСПЛ у справі «То- лстой-Милославський проти Сполученого Королівства» від 13 липня 1995 року, § 37).Підсумовуючи, можна сказати, що обмеження прав людини допустимі, якщо вони відповідають таким вимогам:
• визначені конституцією. Якщо обмеження прямо не застережені в конституції, їх можуть визначати тільки законом на підставі норм конституції;
• мають легітимну мету — обмеження повинні бути зумовлені публічним інтересом: охороною державної безпеки, громадського порядку, захистом моралі та/або прав і законних інтересів інших осіб;
• є необхідними, спрямовані на досягнення легітимної мети та застосовуються лише в разі неможливості використання інших, менш обтяжливих заходів.
• відповідають принципу пропорційності: є адекватними, тобто не перевищують установлені межі необхідності. Збиток приватній особі від обмеження її права повинен бути пропорційний вигоді щодо досягнення поставленої мети — принцип балансування інтересів;
• у жодному разі не порушують «ядро права» — не змінюють суті та змісту права.
• закон, що обмежує права людини, повинен мати загальний зміст. Закон слід сформулювати так, щоб його можна було застосовувати загалом, а не тільки для конкретного випадку: це мають бути абстрактні правила, які не дають змоги передбачити скільки разів та в яких випадках застосовуватимуть закон. Така вимога пов'язана з забороною дискримінації. До того ж він має бути максимально визначеним;
• відповідають міжнародним стандартам обмеження прав людини;
• тлумачення обмежень має бути максимально конкретним, а будь-які сумніви повинні вирішувати на користь захисту прав людини;
• мають бути сумісними з людською гідністю.
Так, у повсякденному житті виникають ситуації, які потребують обмеження прав людини. Хто, з яких підстав, на який час і в яких межах може це робити має бути максимально визначено в Основному законі та законах, ухвалених для його реалізації.
3.5.4.