Види прав, що можуть бути обмежені
Права людини залежно від можливості їхнього легітимного обмеження поділяють на абсолютні й відносні. Однак у реальному житті безмежних, абсолютних прав майже не існує, абсолютний захист має хіба що право людської гідності.
Свободи від катувань, від рабства також є абсолютними, вони безпосередньо пов'язані з гідністю людини, а будь-яке обмеження цих прав вплине на його основний зміст, порушуючи його ядро, відтак є неможливим.Права людини з позицій міжнародного й відповідно конституційного права найперше можна поділити на ті, від яких можна відступати під час особливих правових станів (воєнного або надзвичайного) та ті, відступ від яких заборонено (non-derogable rights). Якщо йдеться про права, від яких відступати не можна, зазвичай посилаються на статтю 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що не допускається відступ від таких прав, як-от: право на життя (стаття 6), свобода від катувань, жорстокого, нелюдського або принизливого поводження або покарання, право не піддаватися без вільної згоди медичним чи науковим дослідам (стаття 7), свобода від рабства або підневільного стану (стаття 8), право не притягатися до відповідальності у формі позбавлення волі за невиконання будь-якого договірного зобов'язання (стаття 11), неможливість притягнення до відповідальності за діяння, яке на час його вчинення не було кримінальним злочином (стаття 15), право на визнання правосуб'єктності (стаття 16), свобода думки, совісті та релігії (стаття 18). Аналогійні за своєю суттю обмеження щодо відступу від прав людини містить стаття 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
До того ж деякі з названих прав, можуть обмежувати. Наприклад, право на свободу віросповідання Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (стаття 18), що не підлягає відступу згідно з пунктом 2 статті 4, може бути обмежено відповідно до пункту 3 статті 18 - задля охорони суспільної безпеки, порядку, здоров'я і моралі, прав й основних прав та свобод інших осіб. Аналогійний підхід закладено й у Конституції України (статті 35 та 64).
Відносні права досить часто формулюють із застереженнями, вони зобов'язують особу утримуватись від певних дій, тобто самим цим правам іманентні межі. Наприклад, право на приватність, частиною якого є інформаційна приватність, виходить з того, що заборонено збирати, зберігати, використовувати та поширювати конфіденційну інформацію про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту й прав людини (стаття 32 КУ). Однак конституційні норми, які формулюють перелік підстав й умови такого втручання, у законах і підзаконних актах розвинені недосить. Доволі нечітке формулювання або взагалі відсутність регламентування дозволених випадків втручання в право на приватність, обсягу та способів втручання є однією з найбільш не вирішених проблем в його законодавчому регулюванні, що породжує численні порушення цього права на практиці. Це проблеми, пов'язані з надмірним збиранням та зберіганням персональних даних, щодо яких наразі в європейських країнах діють доволі жорсткі правила, як результат чисельні позови проти України щодо порушення статті 8 ЄКПЛ (Справа ЄСПЛ «Заїченко проти України» (2015), «Суріков проти України» (2017) тощо); з електронним декларуванням майна та доходів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, яке введено згідно із Законом України «Про запобігання корупції»; чимало дискусій точилося навколо впровадження єдиної електронної бази судових рішень, що наразі є у відкритому доступі, у результаті яких було досягнуто компромісу — розміщення судових рішень зі знеособленими персональними даними тощо.
3.5.3.