Конституційне право: галузь права чи фундаментальна основа — стрижень національної правової системи

За усталеною традицією конституційне право у вітчизняній та за­кордонній науковій літературі, підручниках і навчальних посібниках з конституційного права розглядають як галузь національного права по­ряд з галузями адміністративного, цивільного й кримінального права тощо.

За тією ж традицією конституційне право зараховують до галузей публічного права, тобто тієї підсистеми права, що регулює відносини, пов'язані зі здійсненням публічної влади — державної влади й місце­вого самоврядування.

Критеріями виокремлення певної сукупності правових норм у га­лузь конституційного права, як й інших галузей права також традиційно (принаймні для вітчизняного правознавства) вважають наявність у цієї сукупності норм спільного предмета регулювання, тобто якісно одно­рідних відносин, які вони регулюють, та методу правового регулюван­ня, тобто засобів, способів і прийомів впливу держави на суспільні від­носини, що становлять предмет регулювання відповідної галузі.

Якщо звернутися до аналізу визначень предмета конституційного права, що є як у вітчизняній, так і закордонній літературі, то бачимо, що ці визначення суттєво різняться не тільки за мовно-стилістичними ознаками (що цілком природно, оскільки вони виражають індивідуаль­ні вподобання їхніх авторів), а й за змістом. За традицією, яка сягає ще часів домінування в Європі назви сфери регулювання суспільних від­носин, пов'язаних з організацією і функціюванням державної влади, та відповідної їй сукупності норм — «державне право», чимало кон­ституціоналістів продовжують зводити предмет конституційного права переважно до відносин владарювання. Проте більшість спеціалістів з конституційного права, усвідомлюючи, очевидно, вразливість такої по­зиції через суттєве розширення сфери конституційного регулювання в сучасних умовах, якщо порівняти навіть з першими конституціями США та Європи, підходять до визначення предмета конституційного права дещо по-іншому.

Навіть цей неповний перелік визначень предмета конституційно­го права свідчить про те, що відносини, які він охоплює, не є «якісно однорідними», що вже само собою ускладнює інтерпретацію консти­туційного права як галузі права.

З огляду на сумнівність такого традиційного підходу до визначення природи конституційного права, деякі конституціоналісти, обстоюю­чи позицію його інтерпретації як галузі національного права, у такій неоднорідності предмета конституційного права намагаються поба­чити суттєву особливість цієї галузі, якщо порівняти з іншими галузя­ми права*, акцентувати увагу на тому, що воно, мовляв, «за своєю структурою...

Не менше запитань виникає з виокремленням специфічного методу конституційно-правового регулювання. У конституційному праві вико­ристовують майже весь арсенал засобів, способів і прийомів регулювання суспільних відносин, притаманних праву: імперативних, владно-авторитар­них, побудованих на відносинах субординації, які виявляються насамперед у «вертикальних» відносинах, пов'язаних з організацією виконавчої влади, вимогах до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб діяти лише на підставах, у межах повноважень і в спосіб, що передбачено конституцією та законами, тобто лише на підста­ві дозвільного типу правового регулювання — «дозволено лише те, що безпосередньо передбачено законом»;

• диспозитивних, побудованих на засадах автономії, юридичної рівності суб'єктів, координаційних зв'язків між ними, які перед­бачають змогу врегульовувати відносини на підставі загально- дозвільного типу регулювання, тобто за принципом «дозволено все, що безпосередньо не заборонено законом», який поширю­ється насамперед на громадян.

Пошуки особливих відмінностей у методах конституційного регулю­вання в тому, що конституційне право:

• «регулює найважливіші політичні, економічні, соціальні, куль­турні (духовні) й інші тісно пов'язані з ними суспільні відносини, що є предметом конституційного права»;

• «сприяє реалізації інтегративної функції конституційного права щодо інших галузей національного права»

або ж:

• у колі суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієз­датними;

• у порядку визначення та здійснення юридичних прав й обов'яз­ків суб'єктів тощо, як це часто буває в підручниках з консти­туційного права, мають доволі непереконливий і фактично без­перспективний вигляд.

Зазначені «особливості методу конституційного права» насправді стосуються або предмета конституційного права, ще раз підтверджу­ючи якісну неоднорідність суспільних відносин, що він регулює, або ж інших особливостей самого конституційного права, але аж ніяк не особливостей його методу.

Навряд чи можна погодитися з поширеною думкою про те, що влад­но-імперативний метод, який базується на відносинах влади й підпо­рядкування, є панівним у конституційному праві. Адже важко назвати відносини між законодавчими, виконавчими й судовими органами чи відносини між державою і місцевим самоврядуванням відносинами субординації, як це було в минулому, особливо за радянських часів, коли діяв так званий принцип демократичного централізму. Тим паче це стосується відносин між громадянином (людиною) і державою. У регулюванні всіх цих відносин дедалі ширше використовують диспо­зитивний метод, основу якого становлять відносини координації, а не підпорядкування. Цей метод дедалі помітніше проникає навіть у сфе­ру виконавчої влади, де відносини субординації залишаються і, воче­видь, залишатимуться надалі домінантними.

Акцентування уваги у визначенні предмета конституційного права на державно-політичних відносинах владарювання, навіть з відповід­ними застереженнями — це, по суті, відлуння попереднього держав- ноцентристського підходу до інтерпретації суспільних відносин, що виникають у зв'язку з організацією і функціюванням державної влади, сформульованих позитивістськими концепціями. Такий підхід відобра­жено в уже згадуваній назві відповідної сукупності норм, що регулю­ють ці відносини — державне право.

І хоч ця їхня назва за традицією досі зберігається у деяких країнах, більшою чи меншою мірою наповнюючись новим, сучасним змістом, концептуально державне право й конституційне право не слід ототож­нювати, як це є у вітчизняній (та й певною мірою зарубіжній, особли­во пострадянській) літературі з конституційного права. Не можна не погодитись з думкою відомого німецького конституціоналіста Конра­да Гессе, який ще у 80-х роках минулого століття писав: «Державне право неідентичне конституційному, оскільки останнє стосується не лише держави, але й суспільного життя загалом (власність, сім'я, гід­ність людини), хоча, з іншого боку, конституційнє право містить заса­ди державного»*.

Розвиваючи думку Гессе, слід додати, що конституційне право містить не просто засади державного права, а засади державного вла­дарювання, побудованого на принципово відмінній від юридичного позитивізму, людиноцентристській методологічній основі. Як слушно наголошував один із творців доктрини the Rule of Law — верховенства права й сучасного конституціоналізму — визначний англійський кон­ституціоналіст Альберт Дайсі, права й свободи особи є «основою, а не результатом права країни», а правила, що становлять конституційний кодекс, є «не джерелом, а наслідком прав осіб»**. Хоча ці висновки Дайсі робив на підставі порівняльного аналізу британської конститу­ційної системи й конституційних систем континентальної Європи, нині вони сприйняті всією європейською спільнотою.

Саме невідчужувані права й свободи людини, як свідчить досвід су­часних розвинутих країн, визначають організацію і функціювання дер­жавного механізму, утворюють основу стримувань і противаг держав­ної влади, яка завжди схильна до виходу з-під контролю суспільства. Це той обмежувальний бар'єр, який не може бути подолано на влас­ний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою гілками влади. По суті, права й свободи людини є першоджерелом права, зокрема конституційного.

Визначальне значення невідчужуваних прав і свобод людини щодо обов'язків держави, організації і функціювання її механізму прямо зафіксовано у Конституції України. Зокрема, у частині другій статті 3 Основного закону йдеться: «Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відпо­відає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Така людиноцентристська спрямованість Конституції дає підстави стверджувати, що:

• по-перше, вихідними, визначальними для конституційного пра­ва є людина та відносини, пов'язані з гарантуванням її прав і свобод. Відносини владарювання вторинні, похідні від них і підпорядковані їм. Від того, наскільки вони людиноспрямовані («людиноцентричні»),залежить не тільки життя і здоров'я, недо­торканність і безпека кожної людини, її гідність, а й стан грома­дянського суспільства в цілому, його духовна атмосфера.

• по-друге, конституційне право за своєю природою і змістом виходить далеко за межі публічного права. Тому немає підстав беззастережно зараховувати його за попередньою традицією (за аналогією до державного права) до публічного права. Поділ системи права на публічне й приватне право в сучасних умовах його помітного «олюднення» стає дедалі умовнішим. Знайти нині «чисту» галузь права, яка захищала б тільки публічний чи приватний інтерес майже неможливо. Тим паче це стосується конституційного права. Засади конституційного ладу — однієї з визначальних категорій конституційного права визначають базо­ві, відправні засади функціювання всіх сфер суспільних відносин і всіх галузей права:

- конституційні засади власності становлять базу цивільного права;

- засади формування уряду, його повноважень, відносин з під­порядкованими йому органами виконавчої влади та іншими інститутами — для становлення і функціювання інститутів ад­міністративного права;

- принцип вільного вибору праці й змоги заробляти нею собі на життя — для трудового права;

- принцип рівних прав подружжя в шлюбі та сім'ї — для сімей­ного права;

- принцип, згідно з яким особу вважають невинуватою у вчи­ненні злочину й не можна піддати кримінальному покаран­ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку й ви­значено обвинувальним вироком суду — для кримінального й кримінально-процесуального права;

- засади рівності перед судом і незалежності, безсторонності суду й суддів — для галузей процесуального права;

- принцип non bis in idem — неможливості притягнення до юридичної відповідальності двічі за одне й те ж саме право­порушення — для всіх галузей права тощо.

Конституційне право не тільки визначає відправні засади функцію- вання вже усталених традиційних галузей права, а й закладає основи формування нових його галузей.

Ще в середині 90-х років минулого століття у вітчизняному правоз­навстві пролунали аргументи на користь становлення такої нової галузі національного права як парламентське право України*. Поряд з ши­роким переліком якісно однорідних відносин, що становлять предмет регулювання парламентського права — основних функцій та повнова­жень парламенту, його структури, організації діяльності парламенту та його допоміжних органів, парламентських процедур тощо, істотно ви- значенішою, якщо порівняти з конституційним правом, видається та­кож специфіка методу регулювання парламентських відносин. Одним з вагомих аргументів на користь виокремлення парламентського пра­ва в автономну галузь права став досвід деяких зарубіжних країн, пра­вові системи яких належать до сім'ї континентального права, зокре­ма Франції, ФРН тощо, де такі галузі вже фактично сформувалися**. Відтоді кількість прихильників виокремлення парламентського права в окрему галузь національного права зросла.

Ряд як вітчизняних, так і зарубіжних правознавців уже досить давно активно обстоюють самостійність судового права як галузі національ­ного права***. Під судовим правом розуміють не характерне для сім'ї

Див.: Городецький О. В. Парламентське право України: процес становлення. Науковий вісник Чернівецького університету. Вип. 4—5. Правознавство: збірник наукових праць. Чернівці: ЧДУ, 1996. С.138—144.

Див., наприклад: Урьяс Ю. П. Парламентское право ФРГ. Очерки парламентского права (зарубежный опыт) / под ред. Б. Н. Топорнина. М.: ИПГ РАН, 1993; Крутоголов М. А., Ковлер А. И. Парламентскон право Франции. Там само. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. Общая часть. М.: Изд-во БЕК, 1996. С. 437—438.

Див.: Бойко В. Ф., Евдокимов В. О., Юлдашев О. Х. Право людини на правосуддя (Судове право України): навчальний посібник. К.: Варта. МАУП, 2003. 256 с.; Прилуцький С. В. Вступ до теорії судової влади (Суспільство, правосуддя, держава): монографія. К.: Інститут держави і права ім. загального права «суддівське право» (judge-made law), тобто право, створене суддями, а систему юридичних норм, предметом регулю­вання яких є порядок формування й статус органів судової влади, їхня структура, порядок організації і функціювання, відносини між судами й іншими органами державної влади, статус суддів та інших посадових осіб судового відомства, їхнє забезпечення тощо. Галузі судового пра­ва властива не тільки якісно однорідна сфера суспільних відносин, які воно регулює, а й специфіка методів їхнього регулювання та високий ступінь внутрішньої організації судового права. Про це свідчить, зокре­ма, його кодифікація в низці держав (у Бельгії, наприклад, діє Судовий кодекс, у Франції — Кодекс про судоустрій тощо).

Досить переконливими також є аргументи на користь виокрем­лення виборчого права як автономної галузі національного права, що зумовлено передусім зростанням значення суспільно-політичного ін­ституту виборів і відповідно виборчого права для функціювання сучас­ної демократичної держави та громадянського суспільства. Одним із наслідків такого зростання стало значне розширення обсягу суспіль­них відносин, що воно регулює, та ускладнення внутрішньої структури виборчого права. По-друге, вагомою підставою виокремлення систе­ми норм, що регулюють виборчі відносини, від інших правових норм є якісна однорідність відносин, що виникають у зв'язку з підготовкою і проведенням виборів усіх типів і видів (органів державної влади, ор­ганів місцевого самоврядування, його посадових осіб). По-третє, на­багато виразнішою, якщо порівняти з методами деяких інших галузей права, є специфіка методологічного інструментарію правового регу­лювання, властивого виборчому праву. По-четверте, важливою підста­вою виокремлення виборчого права в автономну галузь права є, окрім того, високий «ступінь внутрішньої організації (системності) виборчого права, навіть всупереч відсутності його кодифікації»*. Цей недолік його системності в Україні нещодавно подолано завдяки ухваленню Виборчого кодексу.

Уже останнього десятиліття не тільки виокремлено, а й за аналогією до низки європейських держав, насправді офіційно визнано окремою галуззю вітчизняної системи права — муніципальне право. Підтвер­дженням цього є додавання його до номенклатури спеціальностей із захисту дисертацій поряд з конституційним правом, яка була до не-

В. М. Корецького НАН України, 2012. С. 24, 28 та ін.

Ключковський Ю. Б. Принципи виборчого права: доктринальне розуміння, стан та перспективи законодавчої реалізації в Україні: монографія. К.: ВАІТЕ, 2018. С. 40. давнього часу. Розташування його в одному з конституційним правом ряду є доказом того, що воно «виросло» саме з конституційного права.

Значно раніше від нього відокремилися, ставши самостійни­ми галузями національного права, адміністративне право, фінан­сове право тощо.

Викладене дає підстави вважати, що процес поліструктуризації на­ціональних систем права, зокрема через відокремлення від конститу­ційного права нових галузей права, триватиме й надалі.

Безперспективно «утримувати» названі й майбутні нові норматив­ні утворення в межах конституційного права на правах його підгалу- зей, інститутів тощо. По-перше, традиційні підходи до конструювання структури конституційного права за принципом «російської матрьош- ки» — «надгалузь», яка інтегрує в собі суміжні галузі (типу парламент­ського, виборчого, судового тощо), що також поділяють на підгалузі й субінститути, які містять низку простих інститутів, що складаються з правових норм, методологічно застаріли й у конституційному праві не працюють. Вони не враховують зростаючого динамізму сучасного сус­пільного, зокрема політичного життя й зумовлених ним суттєвих змін у сферах, обсязі та змісті конституційного регулювання та процесів полі­структуризації національної системи права.

По-друге, виокремлення названих, а в майбутньому й інших галу­зей як автономних дає зиогу конституційному праву звільнитися від претензій на всеосяжність, універсальність регулювання навіть тих від­носин, які мають політичний зміст, зосередившись переважно на заса­дах їхнього регулювання.

По-третє, слід ураховувати, що поділ системи права на галузі та їхні об'єднання — публічне й приватне право, типовий для континентальної правової сім'ї, властивий не всім правовим сім'ям. Утім, це не заважає конституціоналістам — представникам цих правових сімей плідно розви­вати конституційне право та визначати його місце в національній правовій системі. Прикладом є правова система Великобританії, для якої, на відміну від правових систем сім'ї континентального права, ніколи не було властиве виокремлення сукупності норм, що регулюють відносини владарювання, в автономну галузь державного права чи підсистему публічного права. їх завжди розглядали й продовжують розглядати в ширшому контексті — конституційного права, предмет якого не зводився до регулювання відно­син владарювання. Та й у підручниках з конституційного права, виданих у країнах, правові системи яких належать до континентальної правової сім'ї, зокрема й постсоціалістичних країнах (окрім більшості пострадянських), його характеристика як галузі національного права нині майже не зустрі­чається*, хоч державне право за традицією продовжують зараховувати до публічного права.

Отже, предмет конституційного права, з одного боку, охоплює не весь комплекс (обсяг) відносин навіть політичного змісту, а тільки ті з них, які є базовими, визначальними для цієї сфери життєдіяльності. З іншого боку, предмет конституційного права не слід обмежувати політичними від­носинами владарювання. Конституційне право визначає базові, вихідні засади регулювання в усіх інших найважливіших сферах життя суспільства й держави, насамперед пов'язаних з основами правового становища особистості та значенням держави в його забезпеченні.

Такий підхід не розмиває предмета конституційного права, а навпа­ки, робить його визначенішим і динамічнішим. Він дає змогу включати в орбіту конституційного права нові відносини, підвищений суспільний інтерес до яких зумовлений сучасними викликами (потреба в захисті довкілля, забезпечення екологічної, інформаційної та іншої безпеки тощо). Як свідчить досвід інших країн, визначення базових засад ре­гулювання цих та інших нових відносин стає предметом конституції і відповідно конституційного права доволі часто.

У конституційному праві Австрії, наприклад, спеціальну увагу приді­ляють такій поки що екзотичній для вітчизняного конституційного пра­ва сфері як захист тварин (ТіегзсЬиі/)".

Розкриваючи природу сучасного конституційного права, слід звер­нути увагу на ще одну його надзвичайно важливу особливість — вихід за межі суто національного, внутрішнього права країни.

Якщо предмет регулювання більшості конституцій ХУІІІ—ХІХ століть обмежували здебільшого положення про організацію державної вла­ди та права і свободи громадян, то згодом до них додали положення, присвячені зовнішньополітичним функціям держав. Уперше такі поло­ження з'явилися у Французькій конституції 1791 року. Щоправда, вони стосувалися лише відмови Франції від загарбницьких війн.

Питання війни й миру та способів розв'язання міжнародних спорів переважали також у конституціях наступних історичних періодів. Тіль­ки після Другої світової війни в конституціях стали з'являтися положен-

Katz A. Staatsrecht: Grundkurs im offentlichen Recht, (Jurathek Studium), 2010. P. 446.

Berka W. Verfassungsrecht: Grundzuge des osterreichischen Verfassungsrechts fur das juristische Studium. Verlag. Osterreich, 2016.; Garlicki L. Polskie Parvokonstytucyine. Zarys Wykladu. Wydanie 14. Warszawa, 2010.

ня, що закріплюють ширший спектр принципів міжнародного права. Майже всі сучасні конституції проголошують підпорядкованість своєї зовнішньополітичної діяльності загальновизнаним принципам міжна­родного права, хоч здебільшого й не закріплюють їхній перелік.

Цього правила дотримується також Конституція України (стаття 18). Більшість конституцій містить також положення щодо порядку укла­дення і ратифікації міжнародних договорів та їхнього місця в націо­нальній правовій системі (стаття 9 Основного закону України) тощо. Це свідчить про те, що деякі положення конституцій і відповідно консти­туційного права, мають наднаціональне значення, уособлюючи його зв'язки з міжнародним правом. їм зазвичай, на відміну від вітчизняних підручників, приділено доволі значну увагу в підручниках з конститу­ційного права, виданих у західних країнах*. Це є додатковим аргумен­том на користь вразливості розгляду конституційного права лише як галузі національного права.

Відносини конституційного і міжнародного права, як підтверджує сві­товий досвід, є доволі складними. Ці складнощі зумовлені внутрішніми й зовнішніми чинниками, належне усвідомлення яких має суттєве значення як для конституційної теорії, так і для практичної юридичної (а часто й не тільки юридичної) діяльності. Про це йтиметься в підрозділі 1.3.

Отже, конституційне право за своєю природою набагато масштаб­ніше за сферою свого регулювання та методами традиційної галузевої диференціації права. Воно становить особливу базову підсистему наці­онального права, його фундаментальну основу, є системостворюваль- ним стрижнем усієї правової системи.

Вегка № 7егїа£зип§£ґесЬ1: бгипдійде дез озІеггеісЬізсЬеп 7егі^:аззип§згесЬ1з ІЬґ даз іигізІізсИе Біисііит. Уег!а§. ОзїеггеісН, 2016. Б. 78—112.

1.3.