Конституційна модель організації державної влади в Україні

Розвиток людства, глобалізаційні процеси в світі є новими викликами, ті системні винаходи, такі як розподіл влади, класичні виборчі системи більше не гарантують дійсної демократії, тому вчені знов і знов повертаються до цієї тематики [337, с.

Важливого значення В. Авер'янов, А. Колодій, М. Козюбра, В. Копєйчиков, В. Погорілко, В. Тацій, В. Тимченко, Ю. Тодика, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Л. Юзьков та ряд інших українських вчених-конституціоналістів надавали проблемам загальних принципів організації та функціонування державної влади в Україні, закономірно пов'язуючи ефективність державної влади зі сталістю та стабільністю конституційного ладу України, дієвістю правових механізмів та інститутів безпосередньої реалізації народного суверенітету, гарантованістю прав і свобод людини, стабільністю демократичних процесів тощо.

За відносно короткий в історичному вимірі період сучасної української державності з 1991 по 2019 рік у національному державотворенні було апробовано різноманітні види республікан­ської форми державного правління: 1991-1996 роки переважно президентська республіка; 1996-2006 роки - змішана президент­сько-парламентська республіка; 2006-2010 роки - змішана парла­ментсько-президентська республіка; 2010-2014 роки - змішана президентсько-парламентська республіка; 2014-2019 роки - змішана парламентсько-президентська республіка. Всі ми спостерігаємо неефективність закріпленої в Конституції України моделі організації державної влади, вона є недосконалою і виявила свою внутрішню суперечливість механізмів реалізації державної влади в сучасних політико-правових реаліях. На наше переконання, Україні необхідно провести масштабні конституційні зміни направлені на удосконалення конституційних основ організації та діяльності органів та посадових осіб публічної влади.

Беззаперечно, удосконалення правових механізмів регулювання сучасних конституційних правовідносин, а також якісне оновлення Конституції України має створити передумови для раціонального розв’язання десятків проблем, які мають місце у національному державотворенні України.

Вважаємо, що при проведенні конституційної реформи слід зосередитися на проблемах удосконалення принципів і правових механізмів організації та здійснення державної влади у сучасних політико-правових реаліях.

Практика реалізації конституційного положення про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову свідчить, що Україна потерпає не так від узурпації влади одним суб’єктом, як від безвладдя, точніше від дезорганізації влади через постійні суперечності та конфлікти між органами влади, що призводить до відсутності єдності й чіткості в організації та функціонуванні органів державної влади.

Єдність державної та самоврядної влади можливе при утвердженні джерела влади - українського народу. Органи влади мають бути підконтрольні народу, який повинен бути наділений конституційним правом на спротив, що сприятиме єдності влади з розподіленими в першу чергу функціями. Слід наголосити, що тільки державна влада є основним і вирішальним засобом здійснення будь-яких реформ, включаючи і конституційну.

Конституція України 1996 року закріпила реальні спроможності для розвитку демократичних процесів у суспільстві, про що свідчать зміни в організації державної влади у напрямі посилення парламентаризму. Слід визнати, що умови прийняття Основного Закону, процедура внесення змін до нього не сприяли визнанню Конституції України стратегічним політико-правовим документом, довгостроковою основою реформування держави та суспільства. В Україні Конституція стала документом політичного компромісу, вона не увібрала в себе дух наукової політичної і правової думку. Вважаємо, що зараз одним із найголовніших завдань вітчизняної юридичної науки є вироблення теоретичних і методологічних засад конституювання основ конституційного ладу, системи державних, самоврядних і суспільних інституцій, при цьому не можна забувати про розробку теоретичних засад забезпечення реалізації дії Конституції України.

У сучасних умовах конституційного реформування перед нами стоїть завдання формування ефективного конституційно-правового механізму регулювання і забезпечення суспільних відносин, оскільки аналіз норм Конституції України показує, що зараз особливості конституційного регулювання потребують переосмис­лення, оскільки правові реалії та соціальна практика вносить корективи в теоретичні конструкції, частина яких втратила актуальність.

Це дослідження стосується основи державної влади в Україні, що виявляється у базових принципах закріплених у розділі І Конституції України.

Безумовно основоположний постулат містить ст. 5, де визначено, що в Україні реалізується республіканська форма правління, джерело влади є народ [306].

У 2005 році Конституційний Суд України висловив свою правову позицію щодо змісту цієї статті. Положення ч. 2 ст. 5 Конституції України “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ” треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України. Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими” [568].

Щодо ч. 3 ст. 5 Конституції України, Конституційний Суд України висловив позицію про те, що визначати конституційний лад в Україні може тільки народ, шляхом всеукраїнського, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII. Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь- який спосіб державою, її органами або посадовими особами [568].

Заборону узурпувати державну владу, що закріплена у ч. 4 ст. 5 Конституції України, Суд тлумачить як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами, громадянами чи їхніми об’єднаннями [570, 571].

У сучасних умовах державотворення нового значення набувають питання про принципи конституційного ладу будь-якої держави, а особливо в якій формі вони закріплюються в сучасних конституціях. Інститут конституційного ладу України перебуває на стадії свого становлення і тому актуальність дослідження цього питання викликана необхідністю врахуванням досвіду, що є у конституційно-правовому закріпленні та регулюванні цього інституту в зарубіжних країнах [347, с.

Основною метою є дослідження особливостей конституційно- правового закріплення принципів конституційного ладу, виявлення факторів, що впливають на їхній зміст і форму, оскільки завдяки цьому, матимемо можливість систематизувати інформацію про принципи конституційного ладу, вдосконалити теорію і практику українського конституціоналізму [347, с. 27].

1. Своєрідну “платформу” конституційного ладу утворюють норми права, що закріплюють і регулюють статус конституційно- правових суб’єктів і визначають їхню діяльність. Саме ці норми і є засадами конституційного ладу. “Засади конституційного ладу - це ключові конституційно-правові принципи, які визначають і закріплюють найважливіші основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин” [564, с. 9].

Конституційний лад кожної країни пов'язуються, як правило, з найважливішими інститутами держави і суспільства, статус яких визначає і закріплює Конституція [457, с. 3].

Тодика Ю.М. наголошує, що текст Конституції може бути об'єктом оцінки з боку спільноти на предмет справедливості закріплених в ній положень та чи створює вона можливості для демократичного розвитку держави. Окремо від тексту Конституції базові цінності залишаються неправовими категоріями, наповненими філософським змістом. Лише через норми Конституції такі цінності отримують юридичне значення і стають принципами конституційного ладу [564, с. 21-22].

Таким чином, принципи конституційного ладу мають важливе значення для конституційного права в цілому, відіграють визначальну роль при систематизації конституційно-правового закріплення ідей, положень про устрій суспільства і держави конкретної держави [347, с. 28].

Конституційний лад є сукупністю найбільш стабільних конституційних принципів, положень і правовідносин, що складаються на їхній базі” [56, с. 117].

Принципи конституційного ладу складають основні ідеї, що визначають конституційний лад конкретної держави й отримали пряме і непряме закріплення в конституції. Це формальні його характеристики.

Зокрема, можна сказати, що вони “тримають” систему науки конституційного права. В них поєднуються теорія і практика конституційного права, що знаходить підтвердження в нормативному закріпленні принципів конституційного ладу [90, с. 201].

З одного боку, принципи є відображенням надзавдання, що виражає волю народу, а з іншого - конституційний лад виражає прагнення до щастя, добра, справедливості, свободи, рівності, солідарності, порядку [578, с. 34].

У кожній державі закріплення принципів конституційного ладу відбувається зі своїми особливостями та специфікою, різним наповненням змісту, що зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами [347, с. 28].

Проаналізувавши різні наукові позиції, погоджуємось із Н. Богдановою, яка до визначальних факторів, що впливають на закріплення принципів конституційного ладу відносить:

по-перше, обрану в конкретній державі концепції конституції. В залежності від того, наскільки широка або вузька сфера конституційного регулювання, більше чи менше число принципів конституційного ладу знаходить своє правове оформлення. Сприйняття конституції, не тільки як правового акту, але і як найважливішого політичного й ідеологічного документа, істотно розширює перелік таких принципів;

по-друге, зміст аналізованих принципів залежить від типу соціальної системи, яка знаходить у них своє правове переломлення, форми і характеристик держави, форми правління, державного устрою. Крім того, це зумовлюється історією і правовими традиціями конкретної держави;

по-третє, структура конституції виступає фактором, що впливає на нормативну форму принципу конституційного ладу (пряме чи непряме закріплення, принцип-ідея, принцип-мету, принцип- правило) і місце його розташування серед конституційних норм (преамбула, загальні положення, спеціальний розділ, по тексту глав) [90, с. 202].

Вважаємо, що необхідно доповнити зазначену класифікацію факторів ще такими як: конституційно-правова дійсність, політичні й ідеологічні традиції, політико-правова культура [514], національні особливості у державній владі конкретної країни. Зазначені фактори зазвичай виявляються на кожному конкретному етапі розвитку держави, і які, безумовно, впливають на наповнення змісту принципів взагалі, і принципів конституційного ладу зокрема [347, с. 29].

Зауважимо, з урахуванням ситуації, що складається в Україні, уявлення про фактори, які впливають на зміст та сутність принципів конституційного ладу не можуть бути сталими, вони постійно перебувають у стані змін і розвитку [347, с. 29].

Безперечно, спроби по-новому глянути й обґрунтувати слабкість традиційної класифікації принципів конституційного ладу, мають досить вагоме значення для її вдосконалення, але все ж таки носять дискусійний характер [347, с. 29].

Для того, щоб провести класифікацію принципів конститу­ційного ладу та визначити їхні основні моделі конституційного закріплення необхідно визначитися з критерієм, який буде покладено в основу. Вважаємо, що критерієм буде виступати сфера суспільних відносин, в якій складаються принципи конституційного ладу, і їхня предметна визначеність [347, с. 29].

Одні науковці стверджують, що класифікація має 2 рівні: вищий - типологія, яка за допомогою відповідних критеріїв створює типи, тобто базові класифікаційні одиниці, і нижчий - власне класифікація, що в межах цих типів визначає види, підвиди, а іноді й різновиди тих соціальних об'єктів [553, с. 20].

Враховуючи наведену позицію, вважаємо, до вищого рівня класифікації - типології принципів конституційного ладу належать наступні групи принципів:

1) принципи, що визначають джерело влади та її приналежність:

Ряд принципів конституційного ладу складається в сфері взаємовідносин держави і суспільства та визначає джерело державної влади, її приналежність і основні форми здійснення. Найбільш поширеними формулами таких принципів є:

- положення конституцій про народний (національному) суверенітет,

- народовладдя, які означають, що вся державна влада виходить від народу (народ - джерело влади) і здійснюється ним безпосередньо (референдум, вибори та інші форми прямої демократії) або через його представників (органи народного представництва) за допомогою інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування [347, с. 30];

2) принципи, що закріплюють місце людини в суспільстві і державі, її участь у здійсненні влади.

Не менш важлива група принципів конституційного ладу складається в сфері взаємовідносин держави й особистості й визначає правове становище людини та громадянина в суспільстві й державі.

Набір і зміст таких принципів залежить від головної ідеї (загального принципу-ідеї), покладеної в основу співвідношення громадського та індивідуального інтересів, встановлює міру цінності кожної людини та значимість загального блага. Це можуть бути принципи: “людина - найвища цінність” або “надані і гарантовані особистості права повинні служити загальному благу, досягненню спільної мети”. Наповнюваність принципів загальності прав і рівноправності також зумовлюється головною ідеєю. Їхній зміст або розкривається через конституційну формулу про права і свободи для кожної людини, або включає застереження та вилучення, які суттєво впливають на сенс названих принципів, по суті, перетворюючи їх в антиподи (наприклад, загальне виборче право для трудящих, характерне для початкового періоду розвитку радянської держави), або, незважаючи на формальне проголошення, не гарантує фактичної рівності можливостей чоловіків і жінок (наприклад, в правах, пов’язаних з прийняттям політичних рішень, а також складаються в соціально-економічній сфері);

3) принципи, які складаються в сфері співвідношення влади і права:

Можна виділити групу принципів, що складаються в сфері взаємовідносин держави та народів, народностей, що населяють відповідну країну.

Такі принципи можуть проголошувати право народів на самовизначення, реалізоване в певних формах і межах (наприклад, за допомогою встановлення федеративних зв’язків, вибору форм національно-територіальної автономії, національних адміністративно-територіальних утворень, здійснення культурно- національної автономії і т.д.) або проводити ідею національно- територіальної єдності, оголошуючи про заборону федералізації, територіальної автономії [347, с. 31];

4) принципи, які відображають вплив на владу, тип економічних і соціальних відносин:

Принципи конституційного ладу, що складаються в сфері економіки, відображають тип соціально-економічної системи конкретної держави та визначають модель державної участі в економічному житті суспільства (ліберальна, етатистська, ліберально- етатистська моделі). Такі принципи, як правило, проявляються в конституційних положеннях про різноманіття форм власності та економічній свободі чи планової державної економіки та заборону експлуатації, в ідеї соціальної держави або принципі соціально- економічної рівності. Спостерігається взаємопроникнення принципів, характерних для, здавалося б, антагоністичних моделей економічної системи. Так, початки плановості допускаються в ринкову економіку, а ринкове господарство, наприклад, в китайському варіанті, набуває характеристику соціалістичного [347, с. 32];

5) принципи, які встановлюють модель організації влади:

Принципи конституційного ладу, що стосуються організації влади та визначають розподіл її функцій по горизонталі, вміщуються в дві конституційно-правові моделі:

1) поділ влади;

2) зосередження всієї повноти влади одним органом або одним видом органів.

Різне поєднання названих ідей дає безліч варіантів конституційного закріплення співвідношення правових можливостей тих чи інших органів;

6) принципи, які визначають форму державного устрою і початки територіального розподілу влади та інше:

Сфера територіального розподілу влади (вертикальний розподіл) пов'язана з принципами конституційного ладу, визначальними форму державного та регіонального устрою.

Тут діє або принцип унітаризму, або принцип федералізму. На місцевому рівні публічної влади в різному поєднанні проявляються принципи місцевого самоврядування та місцевого управління.

До нижчого рівня класифікації - типології принципів конституційного ладу відносимо такі:

1) Суверенність. Принцип суверенітету прийнятий в конституційній теорії і практиці майже всіх країн, хоча існують різні і досить далекі від традиційного його тлумачення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суверенітету є найбільш політичним за своїм характером.

На конституційному рівні абсолютної більшості країн закріплюється як: визначення і встановлення конституційного ладу народом і можливість його зміни лише волею народу (ст. 5 Конституція України); суверенітет належить лише народу (ст. 1 Конституції Італії); всі влади походять від народу, вони здійснюються у порядку, встановленому конституцією - (ст. 25 Конституції Бельгії).

В конституційній теорії багатьох країн “нація” і “народ” фактично ототожнюються. В деяких конституціях про суверенітет народу і нації не згадується (США). В інших - закріплюється суверенітет народу (Італія). Інколи закріплюється “національний суверенітет” в розумінні суверенітету народу: “Національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави” ст. 1 Конституції Іспанії. Подібний текст містить конституція Франції.

Зауважимо, що в тексті конституції суверенітет належить не окремим частинам населення, а народу в цілому, тобто сепаратистські рішення протирічать Конституції.

Складовими елементами народного суверенітету є право на повстання проти тиранії, на громадянську непокору, на опір, на застосування сили проти насильства.

2) Демократизм - існування необмеженої влади народу і місцевого самоврядування. Безпосереднім показником демокра­тизму держави є, зокрема, і система політичних прав і свобод громадян (право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами та ін. [472, с. 45].

Принцип демократизму держави, характеризує зміст взаємовідносин держави та суспільства, держави й особи. Так, демократизм держави виявляється і в основних засадах здійснення державної влади в цілому. Реалізація принципу демократизму інколи передбачає і публічну критику рішень органів держави громадськістю в передбачених Конституцією та законами формах [604, с. 48-49].

Водночас, демократизм конституційного ладу - це спосіб запобігання узурпації влади і її відчуженню від громадян. Таким чином, народ виступає не тільки гарантом демократичності конституційного ладу, але й необхідною основою, яка взагалі робить можливим застосування поняття “конституційний лад”. Дійсно, сам конституційний лад виникає як відображення реальних суспільних відносин, які складаються на основі конституції, а конституція сприймається в очах населення як легітимна лише у разі визнання народу єдиним джерелом влади.

Приналежність всієї влади народу, а також вільна реалізація цієї влади народом відповідно до його суверенної волі і корінних інтересів є народовладдям [602, с. 124-125].

3) Гуманізм - закріплення і гарантування конституцією такого порядку, який ґрунтується на реальній і всебічній повазі до особи, забезпеченні прав і свобод особи, їх гарантуванні. Зараз не існує в більшості держав людина для держави, а навпаки. Людина - найвища цінність, це не юридична категорія, а моральна, яка знаходячись у тексті конституції, стає правовою категорією, тобто обов’язковим правилом [472, с. 44].

4) Реальність (дійсність) - наявність ладу як де-юре, так і де- факто. Конституційний лад має бути не формальним, а справжнім, реальним, тобто має відображати реально існуючі суспільні відносини на момент прийняття в конституції і на перспективу. Варто зауважити, що проблематичний характер мають положення про соціальний характер держави, соціальні права та свободи людини і громадянина в Конституції - зазвичай є символічними та реалізуються тільки частково [284].

5) Системність - послідовність, логічність, всебічність і повнота закріплення в конституції основних інститутів суспільства та держави [284].

6) Наступність - акумулювання позитивного досвіду

державотворення.

7) Програмність - визначення в Конституції напрямків подальшого розвитку держави, її перспектив. Тобто не лише закріплення досягнутого та реального. Програмний характер зазвичай певною мірою мають положення щодо політичного як й ідеологічного плюралізму суспільства, щодо місцевого самоврядування

8) Гарантованість - існування певної системи гарантій. Особливістю є розподіл влади, верховенства права, пряма дія норм конституції, визнання місцевого самоврядування, єдина державна мова, єдине громадянство [347, с. 33].

Отже, ми визначилися з основними моделями принципів конституційного ладу, які закріплюються у багатьох сучасних конституціях, але зауважимо, що зазначений перелік принципів конституційного ладу не є вичерпним [347, с. 33].

Конституційні принципи конституційного ладу впливають на весь лад суспільних відносин, динаміку та вирішення актуальних проблем державного будівництва, на правову систему, демократичні напрями її розвитку, всі елементи політичної системи суспільства, а в кінцевому підсумку, всі державні і громадські структури у своїй діяльності повинні бути зорієнтовані на забезпечення дотримування та реалізації прав і свобод людини, їх реальне гарантування [472, с. 53].

Встановлюючи базові принципи конституційного ладу та виступаючи їхньою нормативно-юридичною формою вираження, будь- яка конституція повинна містити системи гарантій конституційного ладу. Конституція водночас є як одним із гарантів стабільності конституційного ладу, так і документом, де окреслюється загальна система гарантій [472, с. 53].

Отже, приходимо до висновку, що конституційний лад характеризується принципами суверенності, демократизму, гуманізму, реальністю, системністю, наступністю, програмністю, гарантованістю. Для встановлення демократичних напрямів розвитку, правових основ взаємовідносин між державою та суспільством, забезпечення прав і свобод людини й громадянина, ефективного, реального функціонування державних інститутів та інститутів громадянського суспільства необхідна чітка конституційно-правова регламентація принципів конституційного ладу, а також визначена система гарантій для їх реалізації [347, с. 33].

Вчений О. Скрипнюк узагальнюючи думки вчених попередників, розуміє за суттю конституційний лад як певний тип конституційно- правових відносин, зумовлених рівнем розвитку суспільства, держави та права. За змістом конституційний лад опосередковує собою передбачені та гарантовані Конституцією державний і суспільний лад, конституційний статус людини та громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави, основи національної безпеки й інші існуючі найважливіші види конституційно-правових відносин. За формою конституційний лад України є системою основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених Конституцією, тобто основних видів організації та діяльності держави, суспільства й інших учасників конституційно-правових відносин. Насамперед, конституційний лад України уособлює передбачену Конституцією форму (форми) держави - за характером державного устрою і державного правління - і форми безпосереднього народовладдя [604, с. 47]

Правник Г. Задорожня у найбільш загальному вимірі під конституційним ладом розуміє фактичний і реальний стан суспільних відносин, що регулюються й охороняються конституційними нормами та принципами. За своєю суттю конституційний лад становить певний тип конституційно-правових відносин, опосередкованих рівнем розвитку суспільства, держави та досягненнями науки права [196, с. 76].

Таке тлумачення змісту поняття конституційного ладу не може матися на увазі у ч. 3 ст. 5 Конституції України, оскільки тоді без проведення всеукраїнського референдуму не можливим було б внесення змін до Конституції взагалі.

Більш конкретизованим є узагальнене розуміння конститу­ційного ладу Скрипнюком О. Як бачимо, і за змістом і за формою конституційний лад включає в себе форму правління. Тут постає слушне питання, чи розуміти заборону всім, крім українського народу, змінювати конституційний лад як заборону без проведення всеукраїнського референдуму змінювати республіканську форму правління на монархічну, чи все ж мається на увазі й зміна видів республіканської форми правління. Вочевидь українські парламентарі вважають вирішення питання про зміну форми правління із президентсько-парламентської на парламентсько- президентську своїми повноваженнями, у 2010 році така зміна взагалі відбулась, шляхом прийняття рішення Конституційним Судом України.

Вважаємо таке довільне тлумачення ч. З ст. 5 Конституції України шкідливим для становлення України як правової, демократичної держави, тому пропонуємо викласти ч. 1 ст. 5 Конституції України у такій редакції: “Україна є парламентсько- президентською республікою.”

Ми погоджуємося із В. Скрипнюком в тому, що визнання влади Українського народу первинною, єдиною і невідчужуваною є фундаментальним принципом і водночас орієнтиром усіх процесів, що відбуваються у сучасній Україні. При цьому якщо підходити до визначення ціннісного змісту поняття демократії, то не можна не погодитись з тим, що значну його частину становить саме ідея народного суверенітету [601, с. 9].

Автори національної доповіді Національної академії наук України на тему “Національний суверенітет України в умовах глобалізації”, констатують те, що вирішення Україною завдання нормативно-правового конституювання національного суверенітету відбувалося на трьох якісно пов’язаних рівнях: внесення змін і доповнень до Конституції УРСР 1978 р.; паралельне прийняття окремих законів у галузі конституційного законодавства; творення нової Конституції України. При цьому, прийнята у 1996 року Конституція України проголосила Україну суверенною і незалежною державою (Ст. 1) [306], а Український народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (Ст. 5) [306].

Ключовою для нас при розгляді змісту народного суверенітету та представницької демократії в Україні є ст. 5 Конституції України, яка проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Тут же визначено, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування [337, с. 76].

Таким чином, український народ є єдиним джерелом влади, але не єдиним носієм суверенітету. Поряд з народом, суверенітет притаманний також державі та нації. Однак народний суверенітет є первинним відносно державного суверенітету, він є джерелом державного суверенітету України. Конституція України пов’язує суверенітет держави з волевиявленням українського народу, який конституював суверенну державність України. Суверенні права народу не зводяться тільки до виборчого права, права доручення певним особам виконувати ті чи інші функції та права законотворчості. Ч. 3 ст. 5 Конституції України розширила перелік суверенних прав народу України, зокрема: “право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами”. Це конституційне положення висвітлює ще одне дуже важливе виключне (суверенне) право народу - право визначати і змінювати конституційний лад. Це підтверджується п. 1 ст. 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також ст. 156 Конституції України, відповідно до якої законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом [291, с. 32].

Переходячи до характеристики безпосередньої демократії, повертаємося знову до ст. 5 Конституції України, дане положення у 2005 році було розтлумачене Конституційним Судом України, таким чином цю норму слід розуміти так: “вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України” [364, с. 91].

Учені В. Ковальчук та І. Забокрицький із цих питань приходять до висновків, спостерігається надзвичайно тісний зв'язок між виборами як формою реалізації прямої демократії та ефективністю представницької. Будь-які зловживання під час виборчого процесу призводять до обрання влади, яка не буде реалізовувати належне врядування в інтересах виборців, а отже, і не буде досягнуто цілей представницької демократії. По-друге, необхідним є існування громадянського суспільства та вільних ЗМІ, які допомагають належним чином сформувати об'єктивну громадську думку щодо виборчого процесу. По-третє, представницька може бути ефективною лише за досягнення належного рівня політичної культури в соціумі. Для цього потрібно, щоб існували розвинуті політичні партії, які перебувають у взаємозв'язку з їхніми членами та електоратом, зі своєю ідеологією та спрямовані на реалізацію політичних цілей відповідно до своїх партійних програм [226, с. 162].

Основними ознаками представницької демократії визначають те, що вона є однією із форм (видів) народного суверенітету; передбачає оптимально ефективну процедуру прийняття важливих владно-політичних рішень; здійснюється органами, які обираються народом чесним та прозорим способом. Критеріями функціонування представницької демократії є:

- критерії формування представницьких органів - це вимоги щодо чесних, прозорих виборів з рівними можливостями щодо участі у них, періодичність проведення виборів, наявність вільних ЗМІ, розвинута партійна система що сприяє політичному плюралізму;

- критерії функціонування представницького органу: професійні та моральні якості депутата (представника), демократичність законодавчого процесу, наявність парламентських привілеїв (депутатський імунітет й індемнітет), чітко визначені Конституцією та законами повноваження органу (реалізація конституційної законності), наявність парламентської опозиції та урахування її думки.

- критерії контролю: наявність зрілого громадянського суспільства, що через свої інститути здійснює ефективний контроль за діяльністю представницьких органів, можливість дострокового припинення повноважень, конституційний контроль у рамках діяльності органів конституційної юстиції [226].

Ми погоджуємося із авторами в тому, що представницька демократія є однією із форм вираження народного суверенітету. Але вважаємо, що роль громадянського суспільства є перебільшеною, оскільки представницька демократія - її механізм має бути таким чином побудований, щоб не було необхідності у зовнішньому контролі. Ефективна представницька демократія більше залежить від якості політичної еліти, нормативно-виваженої виборчої процедури, збалансованості системи стримувань і противаг, що лежать в основі форми правління [334, с. 154].

Поряд з цим як раз важливим є удосконалення інституту представницької демократії, яка пов'язана із формами безпосереднього народовладдя, тим, що розпочинається із виборів, але сутністю своєю має як раз організацію роботи та функціонування органів публічної влади в України [337, с. 78].

Отже, змістом представницької демократії в Україні є організація роботи та функціонування представницьких органів державної влади й представницьких органів місцевого самоврядування. До них ми відносимо Верховну Раду України, Президента України, сільські, селищні, міські, районні, обласні, районні в містах ради, сільських, селищних, міських голів, старост [337, с. 78].

Наступний основоположний принцип організації та функціонування державної влади в Україні є принцип поділу влади, що закріплено у ст. 6 Конституції України. Основний Закон визначає, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Механізм реалізації цього принципу виписаний у IV, V, VI, VIII розділах Конституції України, які визначають конституційно-правовий статус Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та конституційні засади здійснення правосуддя в Україні [351, с. 205].

Загалом, О. Томас Саргентич стверджує, що до надання переваги президентській чи парламентській республіці питання неоднозначне. З одного боку, потрібно поставити під сумнів думку про те, що президентський уряд у певному сенсі по своїй суті сильніший за парламентський уряд. Насправді прем’єр-міністр Великобританії має більше влади ніж президент Сполучених Штатів. З іншого боку, слід поставити під сумнів часте твердження про те, що президентська система стримувань і противаг обов’язково веде до виснажливих тупикових ситуацій. У Сполучених Штатах таке твердження не має емпіричного підґрунтя. Фактично, все буде, залежати від багатьох факторів, крім, конституційної структури, таких як політична культура нації, її партійна система та її виборча система [42, с. 591-592].

Вчений І. Сіладьї порівнюючи президентську і парламентську системи управління, зазначає, що з часу падіння Радянського Союзу демократія почала процвітати у всьому світі. Країни, що розвиваються, намагаються ідентифікувати себе, в тому числі обираючи найкращу для них форму демократії. Залежно від народу та його громадян вони можуть вибирати більш класичну парламентську систему чи менш жорстку президентську систему. Вони також можуть поєднувати дві популярні системи для створення гібридного уряду, що є більш дієвим для них [18, с. 314].

Правник С. Давидович у своєму дослідженні, присвяченому конституційним засадам організації органів державної влади в сучасній Україні, приходить до висновку, що політична реформа, яка започаткували в Україні, не тільки не сприяла збалансованості у розподілі повноважень між органами, які належать до різних гілок влади, але породила нові протиріччя та суперечки між Президентом та парламентом, між Президентом і Кабінетом Міністрів, наслідком мала політичну кризу як в державі, так і в суспільстві. Загрозу становить і те, що недосконалість, незрілість судової системи України сторони політичного конфлікту намагаються використати у своїх інтересах, порушуючи основні принципи судочинства, підриваючи авторитет всієї системи судочинства України [154, с. 38]. Автор має на увазі протистояння між парламентом, президентом та урядом, що періодично виникають в Україні з 1991 року, що і породили такі часті зміни Основного Закону з питань форми правління, тобто фактично перерозподілу повноважень між парламентом і президентом щодо формування та контролю за діяльністю уряду (2004 р., 2010 р., 2014 р.). Такі події в Україні, як бачимо, не є дивиною і для зарубіжних країн, таких в тому числі як США, Великобританія, і нами обрано популярний для пострадянських країн шлях. Але такі часті зміни форми правління без з’ясування думки народу, який є джерелом влади, - негативне явище. Вищевикладене ще раз підтверджує необхідність прийняття запропонованих нами змін до ч. 1 ст. 5 Конституції України.

Не менш важливий принцип закріплено у ч. 2 ст. 19 Основного Закону, відповідно до якого органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Дане положення зобов’язує законодавця чітко визначати, спосіб і порядок їхнього здійснення органами державної влади [147].

Отже, конституційними основами державної влади в Україні є сукупність базових принципів - положень (ідей), закріплених у Конституції України, що лежать в основі здійснення державної влади як явища правової дійсності. Для удосконалення правової регламентації здійснення державної влади в Україні, нами запропоновані відповідні зміни до Основного Закону. Подальші дослідження у цьому напрямку будуть спрямовані на розширення предмету аналізу, тобто дослідження конституційних засад організації та реалізації державної влади в Україні.

Триваюча історія боротьби за повноваження між Верховною Радою України і Президентом України на всіх етапах конституційного процесу дає підстави вважати, що внесення до Конституції положень компромісного характеру, які вимагають узгодження позицій між різними самостійними центрами влади, створюють перетин сфер повноважень таких центрів, є надзвичайно ризикованим і призводять до негативних наслідків, з огляду на рівень правової свідомості українських політиків.

3.2.