§4. КОНСТИТУЦІЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ СУЧАСНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., стала од­нією з головних подій в житті молодої держави. Це надзвичайно важливий політико-правовий документ довгострокової дії, який є підгрунтям не лише сучасних, а й майбутніх перетворень в українському суспільстві.

Конституція закріпила в Україні засади державної політики, спрямованої перш за все на забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя. Вона стала основою для розвитку демо­кратичної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються найви­щою соціальною цінністю. У Конституції простежується надз­вичайно цінна і гуманна ідея, що держава функціонує для люди­ни, відповідає перед нею за свою діяльність, а не навпаки. На конституційному рівні було закріплено положення про розподіл державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову. Одним з найважливіших здобутків нової Конституції стало перше в історії конституційного законодавства України затвер­дження норм Основного Закону як норм прямої дії.

4.4.1. Повноваження Верховної Ради України

“Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент Верховна Рада України” (ст.75 Конституції України). Верховній Раді України спеціально присвячено окремий розділ Конституції України (розділ IV), а також деякі статті інших її розділів. Різ­номанітні питання парламентської діяльності визначено також законами України та іншими нормативними актами. В їх числі слід виділити Закон України “Про статус народного депутата” та Регламент Верховної Ради України, який нині, відповідно до Закону України “Про державну владу і місцеве самоврядування України”, набув статусу закону. Особливо слід наголосити, що ці закони повинні не лише жодною мірою не суперечити Основ­ному Закону, а й базуватись на ньому, розвиваючи та доповню­ючи ті чи інші положення. Відповідно до ст.8 Конституції зако­ни та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Згідно з Конституцією, до компетенції Верховної Ради України віднесено:

1. Внесення змін до Конституції.

2. Призначення референдуму.

3. Прийняття законів.

4. Затвердження Державного бюджету, контроль за його ви­конанням.

5. Визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики.

6. Затвердження загальнодержавних програм.

7. Призначення виборів Президента.

8. Заслуховування звітів Президента.

9. Оголошення стану війни і укладання миру.

10. Прийняття рішень про імпічмент Президента.

11. Схвалення рішень про діяльність Кабінету Міністрів.

12. Погодження кандидатури Прем’єр-міністра.

ІЗ- Контроль діяльності Кабінету Міністрів.

14. Затвердження рішень про надання й одержання позик Україною.

15. Призначення, звільнення з посад осіб у випадках, пере­дбачених Конституцією.

16. Призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати.

17. Призначення на посаду та звільнення Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

18. Призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України.

19. Призначення та звільнення половини складу Ради Націо­нального банку України.

20. Призначення половини складу Національної Ради з пи­тань телебачення й радіомовлення.

21. Призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України.

22. Затвердження структури, функцій військових формувань та МВС, Збройних Сил України.

23. Схвалення рішень про надання військової допомоги ін­шим країнам.

24. Схвалення призначень або звільнення з посади Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

25. Затвердження або висловлення недовіри Генеральному прокурору.

26. Призначення третини складу Конституційного Суду.

27. Обирання суддів (безстроково).

28. Дострокове припинення повноважень Верховної Ради Криму, призначення позачергових виборів до Верховної Ради Криму.

29. Утворення, ліквідація, зміна статусу, перейменування міст, районів.

30. Призначення виборів до органів місцевого самовряду­вання.

31. Затвердження указів Президента про введення воєнного чи надзвичайного стану, мобілізацію, про оголошення надзви­чайної екологічної ситуації.

32. Схвалення міжнародних договорів.

33. Здійснення парламентського контролю.

34. Направлення запитів Президенту.

35. Призначення та звільнення керівника апарату Верхов­ної Ради, затвердження кошторису Верховної Ради, структури її апарату.

36. Затвердження об’єктів державної власності, що не підля­гають приватизації.

Конституція України (ст.92) також визначає сфери, що регу­люються лише законами України. Серед них першочергово слід виділити: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; правовий режим власності, засади зовнішніх відносин; територіальний устрій України; судоустрій, судочинство; правовий режим державного кордону; організація і порядок проведення ви­борів і референдумів; організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України. Також є загаль­ноприйнятим, що у випадку виникнення якихось колізій між зако­нами вступають в дію принципи переваги закону, що набрав чин­ності пізніше, спеціального закону над загальним.

Конституцією України також передбачено можливість пра­вового самоудосконалення. За ст. 154 законопроект про внесення змін до Основного Закону може бути представлений у Верховну Раду України Президентом України, або не менш ніж третиною народних депутатів України від конституційного складу Верхо­вної Ради України. Згідно зі ст.159 визначено, що відповідний законопроект розглядається парламентом за наявності висновку Конституційного Суду щодо відповідності законопроекту ст.ст.157 і 158 (про те, що Конституція України не може бути змінена у випадках скасування або обмеження певними стаття­ми прав і свобод громадян, або якщо зміни направлені на лікві­дацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України та ін.).

Нещодавно Конституційний Суд України оприлюднив рі­шення за поданням Президента України від 2 лютого 1998 р. щодо можливості внесення Верховною Радою змін до Консти­туції України з тлумаченням ст.ст.158 та 159 Основного Закону. Згідно з оприлюдненим рішенням висновок Конституційного Суду щодо відповідності Конституції законопроекту про вне­сення змін до Основного Закону для Верховної Ради “є обов’язковим”. Як зазначив суддя-доповідач у цій справі П.Мартиненко, якщо законопроект пройшов експертну оцінку КС і для нього були внесені зміни та доповнення Верховною Радою, проект має бути повернутий до КС для контролю. Вод­ночас він наголосив, що до повноважень Верховної Ради нового скликання не належить доведення до кінця законопроектів про внесення змін до Конституції, розпочатих Верховною Радою попереднього скликання^[CCXCV].

4.4.2. Конституційний принцип виключних повноважень Верховної Ради України щодо затвердження Державно­го бюджету України і контролю за його виконанням

Під бюджетом держави розуміється сукупність рахунків, які відображають усі ресурси держави і всі її витрати строком на один рік. Парламент передбачає і дозволяє здійснити сукупність таких доходів і витрат держави. Є три відмінні характеристики бюджету держави: він повинен бути річним, єдиним (всі опера­ції з бюджетом мають бути подані в єдиному документі) і уні­версальним (сукупність наявних доходів до бюджету забезпечує рівень виконання сукупності витрат). Комплекс заходів парла­менту у бюджетній сфері характеризується терміном “бюджетний процес”. Під ним розуміється опрацювання проек­ту бюджету, розподіл державних витрат, контроль за фактичним виконанням бюджету і розробка інших питань, пов’язаних з бю­джетом, включаючи податкову політику.

Верховна Рада України відповідно до Конституції України наділена ключовими повноваженнями у фінансово-економічній сфері, у тому числі й щодо Державного бюджету України. До повноважень Верховної Ради України належить затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; конт­роль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання (п.4 ст.85).

Виключний характер бюджетних повноважень Верховної Ради України випливає з її статусу і обумовлюється її політич­ною і функціональною природою, що має пряме відношення до мандату представництва. Саме з цієї функції випливають класи-

Верховна Рада України — сучасний український парламент _чні повноваження парламенту приймати закони, визначати по­датки та збори, контролювати діяльність Уряду та ін. Абзац 2 ст.95 Конституції України закріплює принципово важливе по­ложення про те, що “виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносу­спільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків”.

Виключні бюджетні повноваження Верховної Ради України мають і функціональну природу, пов’язану з конституційно за­безпеченим принципом розподілу гілок влади. У контексті цього поділу виключні бюджетні повноваження Верховної Ради України можуть існувати не інакше, як передбачені законом. Для своєї реалізації вони потребують відповідних дій з боку ви­конавчої влади, зокрема, Кабінету Міністрів України. Надаючи Державному бюджету України юридичної сили закону, Верхов­на Рада уповноважує Кабінет Міністрів, по-перше, забезпечити надходження державних доходів, по-друге, здійснити витрачан­ня державних коштів.

Конституція України, закріплюючи монополію Верховної Ради у вирішенні ключових питань Державного бюджету Украї­ни, визначає і юридичні межі цієї монополії. Верховна Рада України має здійснювати свої виключні бюджетні повноважен­ня лише на підставі, та в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2 ст.19).

Основною установою, покликаною контролювати виконання бюджету^ є Рахункова палата, яка утворюється Верховною Ра­дою і їй підпорядковується.

Правова основа організації та діяльності Рахункової палати визначається Конституцією України, Законом про Рахункову палату, іншими актами законодавства України, які не супере­чать нормам Закону про Рахункову палату.

вною Радою за поданням Голови Верховної Ради терміном на 7 років. Для опрацювання поточних питань утворюється Колегія Рахункової палати.

Основними завданнями Рахункової палати визначено: 1) орга­нізацію і здійснення контролю за своєчасним виконанням до- ходної та видаткової частин Державного бюджету України; 2) здійснення контролю: за утворенням і погашенням внутріш­нього і зовнішнього боргу України, за фінансуванням загаль­нодержавних програм, за дотриманням законності щодо на­дання Україною економічної допомоги іноземним державам, за законністю та своєчасністю руху коштів Державного бю­джету України, за грошовою емісією; 3) аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюджету України та підготовку пропозицій про їх усунення, а також про удоско­налення бюджетного процесу в цілому; 4) регулярне інфор­мування Верховної Ради України, її комітетів про хід вико­нання Державного бюджету України та стан погашення внут­рішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійс­нення інших контрольних функцій та ін.

4.4.3. Принцип розподілу державної влади (гілок влади)

Принцип розподілу державної влади (або “обмеженого деле­гування”, чи розподілу гілок влади) є визначальним принципом, який надає Конституції юридичних властивостей та реального характеру, і створює умови для нормального функціонування державного організму. Він є одним з головних принципів право­вої держави. Призначення Конституції у суспільстві якраз і по­лягає головним чином у тому, щоб держава, її органи та посадо­ві особи стримували один одного з метою унеможливлення про­яву свавілля держави стосовно своїх громадян.

Згідно зі ст.6 Конституції, в Україні цей принцип знайшов чітке втілення шляхом розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу та судову. Особливо наголошено, що кожна гілка влади обмежена лише тими повноваженнями, які встановлені Конституцією та законами України. Отже, як підкреслює ди­ректор Інституту держави і права НАН України Ю.Шемшученко, “проблема розподілу влад принципово ви­рішена новою Конституцією”^[CCXCVI].

Зупинимось на повноваженнях кожного зі структурних підрозділів системи влади. Повноваження законодавчої влади - Верховної Ради України — викладені вище. Про повнова­ження Президента України, Кабінету Міністрів та судової гілки влади мова йде в ст.ст.106, 113-116, 124, 125, 150, 151 Конституції України.

В переліку найважливіших повноважень Президента (ст. 106) виділимо ті, що першочергово пов’язані з органом представни­цької влади: 1) забезпечення державної незалежності, націо­нальної безпеки і правонаступництва держави; 2) звертання з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими послан­нями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє ста­новище України; 3) призначення позачергових виборів до Вер­ховної Ради; 4) припинення повноважень Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; 5) призначення за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра України, Генерального прокурора Украї­ни, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету теле­бачення і радіомовлення України; 6) внесення до Верховної Ра­ди подання про оголошення стану війни; 7) підписання законів, прийнятих Верховною Радою; 8) право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на по­вторний розгляд Верховної Ради.

Взаємозв’язок Кабінету Міністрів з представницьким орга­ном простежується в ст.ст. 85, 87, 113-116 Конституції. Першо­чергово слід виділити наступні моменти: підконтрольність та підзвітність Верховній Раді у чітко зазначених межах (вказані в переліку повноважень Верховної Ради); необхідність згоди більш ніж половини від конституційного складу Верховної Ради на призначення Прем’єр-міністра; необхідність схвалення Вер­ховною Радою Програми діяльності Кабінету Міністрів; можли­вість прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабіне­тові Міністрів, що має наслідком його відставку; розробка прое­кту закону про Державний бюджет України, забезпечення його виконання, подання Верховною Радою відповідного звіту.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у держа­ві. Судочинство здійснюється Конституційним Судом Украї­ни та судами загальної юрисдикції. Найвищим судовим орга­ном у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України (ст.125). Вищими судовими органами спеціалізова­них судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Конституційний Суд виконує обов’язки арбітра, який вирі­шував би конфліктні ситуації і стежив би за тим, щоб гілки вла­ди не перевищували своїх повноважень і не зловживали владою, охороняючи, таким чином, конституційний принцип про розпо­діл влади в країні. Конституційний Суд складається з 18 суддів: 6 суддів призначає Президент, 6 суддів обирає Верховна Рада, а 6 суддів призначає з’їзд суддів України. Конституційний Суд наділений конституційним правом (ст.150) вирішення питань про відповідність Конституції України: законів та ін­ших правових актів Верховної Ради України; актів Президен­та України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Окрім того, Конституційний Суд має повноваження тлумачити Конститу­цію України та закони України.

У першому випадку до Конституційного Суду можуть звер­татися відповідно до Конституції: Президент України; не менше як сорок п’ять народних депутатів України; Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради з прав людини і Вер­ховна Рада Автономної Республіки Крим.

У другому випадку Конституція не визначає, хто саме має право звертатися до Конституційного Суду з питань тлумачен­ня, але це обумовлено в Законі “Про Конституційний Суд” (прийнятий 16 жовтня 1996 р.), де чітко визначено, хто і в яких випадках може звертатися до Суду.

Відомо, що сприйняття і фіксація на конституційному рівні того чи іншого варіанту розподілу влад прямо свідчить про об­рання тієї чи іншої форми державного правління. Якщо проана­лізувати характер наведених повноважень різних гілок влади, можна зробити висновок, що Україна має змішану президентсь­ко-парламентську систему влади. Конституція надає Президен­тові широкий спектр повноважень, але одночасно вона залишає парламентові право контролювати окремі дії Президента. Дока­зом збалансування повноважень також є те, що багато повнова­жень поділяються між гілками влади, наприклад, призначення суддів Конституційного Суду.

4.4.4. Структура Верховної Ради України, компетенція її підрозділів

Верховна Рада України має багато підрозділів, пов’язаних з діяльністю депутатів, фахівців-експертів, секретарів і обслуго­вуючого персоналу. На основі Конституції України структура Верховної Ради України має такий вигляд:

Структура Верховної Ради України

Голова Верховної Ради України, згідно зі ст. 88 Конституції: 1) проводить засідання Верховної Ради України; 2) організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України; 3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими ор­ганами державної влади України та органами влади інших країн;

5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Допомагають Голові Верховної Ради України здійснювати свої повноваження Перший заступник Голови Верховної Ради та заступник Голови Верховної Ради. Рада голів комісій і узгоджу- вальна рада фракцій утворені замість раніше діючої Президії.

Однією з основних ланок у структурі Верховної Ради Украї­ни є її комітети. Основи їх правового становища визначені Кон­ституцією України і Законом “Про постійні комісії Верховної Ради України” від 4 квітня 1995 р. Ст. 89 Конституції передба­чає перейменування постійних комісій Верховної Ради України у комітети. Ця ж стаття уповноважує комітети Верховної Ради України розробляти законодавчі акти, готувати й обговорювати питання, що перебувають у віданні Верховної Ради.

Згаданий Закон України “Про постійні комісії...” чітко ви­значає обсяг повноважень комітетів (за буквою закону, “комісій”). Це законотворча робота; збирання, вивчення й дослі­дження інформації; контроль за виконанням Конституції Украї­ни та законів України; вивчення ефективності діяльності уряду; участь у складанні й ухваленні державного бюджету та подаль­ший контроль за його виконанням; попереднє вивчення й підго­товка висновків щодо ратифікації міжнародних договорів; попе­реднє обговорення кандидатур на офіційні посади, які підляга­ють затвердженню на засіданні Верховної Ради.

Згідно з Законом Комітети та підкомітети українського пар­ламенту наділені правом запрошувати свідків до участі в слу­ханнях з метою подання відповідної інформації. Це є не лише додатковим джерелом підвищення якості законопроекту, що об­говорюється, а й свідченням відкритості законодавчого процесу. Комітети Верховної Ради України відповідальні перед Верхов­ною Радою і їй підзвітні, вони не мають владних повноважень. Відповідно до регламенту Верховної Ради України “депутат має право і повинен бути членом лише однієї постійної комісії” (ст.4.4.2). Ця ж стаття забороняє Голові Верховної Ради та його заступникам бути членами постійних комітетів (комісій).

Народні депутати мають право утворювати у парламенті партійні групи (фракції). У Конституції України фракції, або парламентські групи, не згадуються. Проте ст. 36 дає україн­ським громадянам право об’єднуватися у політичні партії для задоволення своїх політичних інтересів. Правовою основою юридичного визнання й регламентації діяльності парламент­ських фракцій є регламент Верховної Ради. Фракції відігра­ють важливу роль у законодавчому механізмі. Той факт, що їх потрібно сформувати на першому засіданні парламенту, на­віть до виборів Голови Верховної Ради і до сформування ін­ших органів, зокрема комітетів, є свідченням їхньої важливо­сті. Фракція має право (розділ 4, ст. 4.2.3.) на: пропорційне представництво в усіх органах Ради; висловлення у будь-який час на сесії своєї думки з приводу законопроектів; продов­ження обговорення законопроекту навіть після припинення його розгляду на сесії (це право надається лише тій фракції, яка є ініціатором законопроекту); співпрацю з іншими фрак­ціями через створення неформальних груп. Керівники фрак­цій відіграють важливу роль в організації фракційної діяльно­сті. Вони складають розклад засідань, забезпечують відвідан­ня засідань і сесій парламенту членами партії, стежать за тим, щоб партійні однодумці голосували згідно з лінією фракції.

Вони також представляють фракції під час прийняття важли­вих рішень у парламенті.

Апарат Верховної Ради складають Секретаріат, Інститут за­конодавства, Управління справами та Парламентське видавниц­тво. Завданнями Секретаріату визначено: 1) аналітичне, науко­во-експертне, юридичне та інформаційне забезпечення законо­давчого процесу; 2) організаційне забезпечення законодавчого процесу і управління; 3) документаційно-технічне забезпечення; 4) забезпечення зовнішніх зв’язків Верховної Ради України^[CCXCVII]. Функції Секретаріату Верховної Ради є складними і відпові­дальними. Вони вимагають від працівників апарату високої компетентності, професіоналізму, вміння працювати в умовах постійної зміни завдань і обставин. Необхідно особливо підкре­слити, що Секретаріат як ключовий структурний підрозділ апа­рату не має статусу самостійного органу влади чи управління, а є необхідною і важливою допоміжною структурою, яка забезпе­чує функціонування законодавчої влади. Інститут законодавства повинен забезпечити належну наукову базу законотворчої дія­льності Верховної Ради.

4.4.4. Статус народного депутата

На сьогоднішній день загалом визначено і статус народного депутата. У Присязі народних депутатів України (ст. 79) сказа­но, що депутати зобов’язані дбати про благо своєї країни та до­бробут українського народу. Закон України “Про статус народ­ного депутата” (від 17 листопада 1992 р.) підкреслює: “Народні депутати України є уповноваженими й відповідальними пред­ставниками народу України у Верховній Раді України”. Ст. 78 Закону чітко визначила, що депутат працює на постійній основі і не має права одночасно працювати в законодавчому і виконав­чому органах. Участь у засіданнях Верховної Ради, комітетів, груп і фракцій є першочерговим обов’язком народних депутатів.

Згідно зі ст. 93 Конституції України народні депутати наді­лені правом законодавчої ініціативи (таке право також належить Президентові України, Кабінету Міністрів України і Національ­ному банку України). Це право гарантується обов’язковим розг­лядом внесеного документа законодавчої ініціативи на засіданні Верховної Ради України з прийняттям рішення щодо нього, за­безпеченням права виступу ініціатора внесеного документа за­конодавчої ініціативи на парламентському засіданні при його розгляді (Закон України “Про статус народного депутата”, ст. 11). Законопроект народного депутата за структурою повинен відповідати вимогам, викладеним у регламенті Верховної Ради (глава 6.2.). Структура законопроекту повинна містити послідо­вно викладені назви частин, розділів, глав, статей. Статті зако­нопроекту повинні містити однозначне розуміння проблеми, бути викладені у такій редакції, щоб стосовно них можна було відповісти “так” або “ні”.

Народному депутату також гарантовано право робити запит: отримувати інформацію від виконавчої влади. Народний депу­тат має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, міністрів, органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ, організацій, які зобов’язані повідомити народному депутату про результати розгляду його запиту.

Народний депутат також має можливість отримувати інфор­мацію на сесії безпосередньо від управлінських структур у “День уряду”.

У згаданому законі визначені й стосунки між депутатом та його виборцями. Депутат України, в його виборчому окрузі (ст.ст. 18-25) має такі права і обов'язки:

Права: 1) участь у засіданнях органів виконавчої влади, коли обговорюються питання, що стосуються виборців депутата; 2) по­дання, на вимогу виборців, запитів з метою отримання інформа­ції від органів виконавчої влади; 3) участь у засіданнях місцевих рад, громадських організацій та військових частин.

Обов’язки: 1) підтримування тісних контактів з виборцями, регулярне їх інформування про депутатську діяльність; 2) конт­роль за виконанням законів, постанов та приписів; 3) вивчення громадської думки, потреб та запитів громадян; 4) ведення при­йому виборців; 5) передання після виборів своєї виборчої про­грами для публікації у місцевій пресі.

У ст.25 Закону “Про статус народного депутата” сказано, що принаймні раз на рік депутат зобов’язаний звітувати перед свої­ми виборцями, а виборці у будь-який час, зібравши попередньо 200 підписів, мають право вимагати, щоб депутат відзвітував про свою діяльність. У цьому ж Законі вказувались також під­стави, на основі яких виборці мають право позбавляти депутата місця у парламенті. Але в діючій Конституції (ст.81) переліку причин дострокового припинення депутатських повноважень вищеназване положення вже не зустрічається.

За Конституцією (ст.80) також гарантується депутатська не­доторканність, яка є однією з необхідних правових умов для ефективного та безперешкодного здійснення народними депута­тами своїх повноважень. Її сутність полягає в тому, що народні депутати України мають додаткові гарантії особистої недотор­канності, зумовлені особливим характером їх статусу. Так, на­родний депутат України не може бути притягнений до кримі­нальної відповідальності, затриманий чи заарештований без по­передньої на те згоди Верховної Ради України.

4.4.5. Законодавчий процес в Україні

Право законодавчої ініціативи належить, згідно зі ст.93 Конституції України, Президентові України, народним депу­татам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.

На шляху перетворення законопроекту в закон існує де­кілька етапів, визначених згідно з регламентом Верховної Ра­ди України:

1. Підготовка проекту закону.

2. Внесення проекту до Верховної Ради.

3. Реєстрація законопроекту.

4. Попередній розгляд проекту.

5. Розгляд проекту в комітетах Верховної Ради.

6. Внесення проекту на розгляд на пленарному засіданні.

7. Внесення питання про розгляд проекту до порядку денного.

8. Перше читання законопроекту. '

9. Внесення поправок..

10. Підготовка проекту до другого читання.

11. Друге читання проекту.

12. Третє читання проекту.

13. Оформлення документа.

14. Розгляд закону Президентом.

15. Розгляд зауважень Президента.

16. Опублікування.^[CCXCVIII]

Примітки:

1. до п.2 - правом внесення проектів до Верховної Ради на­ділені лише суб’єкти законодавчої ініціативи, коло яких чітко окреслено у ст.93 Конституції України.

2. до п. 4 - керівництво Верховної Ради (Голова Верховної Ради або його заступники) розглядає проект і направляє у відповідні профільні комітети Верховної Ради. Проект може також бути направлений для розгляду і висновків до Уряду, інших органів державної влади і управління.

3. до п. 9 - подають письмові тексти поправок до комітету, якому Верховна Рада доручила доопрацювання проекту, суб’єкти законодавчої ініціативи.

4. до п. 8, 11, 12 - в разі необхідності - відсутності необ­хідного рішення про схвалення - перше, друге або третє читання можуть бути проведені повторно, в тому числі по кілька разів, або проект взагалі відправляється на до­опрацювання.

5. до п. 13 - голова Верховної Ради підписує закон (поста­нову) після візування в юридичному, редакційному і протокольному відділах.

6. до п. 14 - підписаний Головою Верховної Ради закон по­дається на підпис Президенту, який протягом 15 днів або підписує його, або накладає “вето” - повертає до Верховної Ради для повторного розгляду із своїми зауваженнями.

7. до п. 15 - Верховна Рада розглядає зауваження Прези­дента і приймає рішення про їх врахування або відхи­лення (2/3 конституційного складу Верховної Ради - 300 голосами). Це рішення є остаточним, і після підпису Президента закон передається на опублікування.

8. до п. 16 - закон, підписаний Президентом, і постанова Верховної Ради, підписана Головою Верховної Ради, пе­редаються до засобів масової інформації для опубліку­вання. Офіційними текстами законодавчих актів вважа­ються публікації в газеті “Голос України”, а також у “Відомостях Верховної Ради України”.

9. Розгляд і прийняття рішень з деяких питань, що мають невідкладний характер, або при внесенні короткого за обсягом документа, може відбуватися за скороченою схемою, зокрема, без поділу процедури на перше і друге читання.

Таким чином, є всі підстави, щоб стверджувати: нова Конс­титуція має сприяти подальшому розвитку законодавства і пра­вової системи України в цілому.