Імунітет
Законодавче регулювання прав (також привілеїв) та імунітетів депутатів в Україні починається безпосередньо після набуття державної незалежності й відбувається у руслі розвитку декларативних положень законодавства радянського періоду, якими гарантувався особливий статус народного депутата і особливі процедури, пов'язані з несенням ним юридичної відповідальності.
У 1992 році Конституцію УРСР від 1978 року, в якій містилася загальна норма про необхідність надання згоди парламентом для притягнення депутата до кримінальної відповідальності (“народний депутат Української РСР не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, які накладаються в судовому порядку, без згоди Верховної Ради Української РСР, а в період між її сесіями — без згоди Президії Верховної Ради Української РСР”[80]), доповнили положенням про те, що “недоторканність депутатів, а також інші гарантії депутатської діяльності встановлюються законодавством України”[81]. Це означало, що жодні рішення інших органів влади різного рівня не можуть встановлювати гарантії діяльності депутатів, окрім них самих (парламенту), на рівні закону відповідно до Конституції.
Отже, основні параметри статусу депутатів парламенту були уточнені на законодавчому рівні. Законом “Про статус народного депутата України” від 1992 року[82] у статті 27 вперше передбачено строки дії депутатської недоторканності — “народному депутату гарантується депутатська недоторканність на весь строк здійснення депутатських повноважень”. Законом також визначено сторону, що має оцінити пропозицію держави щодо притягнення депутата до кримінальної відповідальності, його затримання чи арешту. Такою стороною є сам орган, в якому працює депутат, — парламент. “Народний депутат не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований”.
Лише у тому випадку, коли Верховна Рада надала згоду на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, стають можливими “обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, що відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата. Та й ці дії здійснюються у тому разі, “якщо іншими способами одержати інформацію неможливо”. Отже, парламент отримав виключне право ухвалювати рішення у ситуаціях, коли може бути обмежено його суверенітет, у тому числі й щодо його членів.У 1992 році вперше у законодавстві України визначено період дії депутатської недоторканності — на весь строк здійснення депутатських повноважень — та сторону, що має погодитись із пропозицією держави щодо притягнення депутата до кримінальної відповідальності, його затримання чи арешту. Такою стороною стає парламент.
Законом “Про статус народного депутата України” від 1992 року заявлено про необхідність наявності особливої процедури порядку притягнення народного депутата до відповідальності. Опис цієї процедури містить закон “Про регламент Верховної Ради України”.
Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України[83], що діяв з 8 червня 1995 року до 28 червня 1996 року, містив положення переважно про поділ влади між главою держави й головою парламенту і не передбачав жодних спеціальних норм, які б регулювали процедурні аспекти статусу депутатів, посилаючись з цього питання на закон “Про статус народного депутата України” від 1992 року.
У 1996 році гарантії імунітету від кримінального переслідування та індемнітету для депутатів Верховної Ради, що містилися в законі “Про статус народного депутата України”, були підтверджені у новій Конституції України: “Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.
Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані”[84].Варто зауважити, що Конституція України 1996 року, на відміну від Основного Закону держави 1978 року, вже не містила положення про те, що депутат не може бути “підданий заходам адміністративного стягнення, які накладаються в судовому порядку, без згоди Верховної Ради Української РСР, а в період між її сесіями — без згоди Президії Верховної Ради Української РСР”. Зрозуміло, що особливість полягає не в тому, що припинила своє існування Українська РСР та, відповідно, органи її держави, а в тому, що Конституція України не перешкоджає порушенню кримінальної справи проти депутата чи несенню ним адміністративної відповідальності. Інша річ, що органи правопорядку, як правило, прагнуть уникнути порушення таких справ, як, власне, і справ, в яких фігурують будь-які висо- копосадовці, та виявляють активність переважно за нав'язаною політичною мотивацією.
Історія українського парламентаризму не багата на випадки, коли б депутат парламенту поніс адміністративну відповідальність за свої дії, хоча прикладів адміністративних правопорушень, які жодною мірою не пов'язані з виконанням депутатом своїх обов'язків і в яких утискаються інтереси інших громадян, достатньо.
Конституційний рівень гарантій для ефективної діяльності депутата парламенту не переглядався, зберігається з 1996 року і є основою для тлумачень обсягу мандата в рішеннях КСУ.
1.3.