§ 4. Імпічмент вищим посадовим особам як форма врегулювання державно-правових конфліктів

Інститут імпічменту вже давно став об'єктом прискіпливої уваги науковців. Аналізуються як його політико-правова природа та призна­чення у функціонуванні державного механізму, так і підстави та про­цедура усунення з посад унаслідок процедури імпічменту.

Стосовно першого аспекту, то «імпічмент трактується як спеціаль­на процедура звинувачення за рішенням парламенту вищих посадових осіб держави в разі порушення ними законів даної країни, як особливий порядок судочинства у справах про злочини, здійснені вищими служ­бовими особами, як процедура притягнення до суду парламентом вищих посадових осіб держави. Під імпічментом також розуміють процедуру притягнення парламентом до відповідальності вищих посадових осіб у випадках здійснення ними певних злочинів. Інколи імпічмент трак­тують як парламентську процедуру, пов'язану з позбавленням прези­дента недоторканності у зв'язку зі здійсненням ним певного злочину. На думку прихильників цього підходу до визначення імпічменту, по­збавлення президента недоторканності (імунітету від переслідування за скоєння кримінального злочину) супроводжується усуненням його з посади (поста). Імпічмент можна тлумачити і як одну з форм консти­туційної відповідальності»^[287]. Дійсно, у літературі можна зустрітись із подібною варіативністю з точки зору сутності інституту імпічменту. Натомість, незважаючи на такий плюралізм поглядів, все ж таки справ­жнє функціональне призначення цього конституційно-правового інсти­туту залишається, на наше переконання, з'ясованим не в повній мірі.

Насамперед ми пропонуємо розглянути інститут імпічменту в кон­тексті форм врегулювання державно-правових конфліктів. Емпіричне підґрунтя для таких роздумів зможе дати практика застосування такої форми відповідальності в Литві, Південній Кореї та Сполучених Шта­тах Америки. Справа в тім, що саме в цих країнах останнім часом мало місце відсторонення глав держав від займаних посад унаслідок про­цедури імпічменту, і більше того, у випадку з імпічментом президентів Литви та Південної Кореї активним суб'єктом цієї процедури виступи­ли конституційні суди, правові позиції яких стосовно вказаної підстави відповідальності дозволяють пролити світло на важливе питання сут­ності імпічменту.

Почнемо з імпічменту Президента Литви Р. Паксаса. Нагадаємо, що причиною, через яку почалась процедура імпічменту, став скандал, який виник через зв'язки Президента Паксаса та його оточення з російським бізнесменом Юрієм Борисовим (запис телефонних розмов помічни­ці Р. Паксаса Ренати Смайліте з Ю. Борисовим та Анзорі Аксентьєвим- Кікалішвілі — керівником асоціації «XXI століття», який, за даними литовських спецслужб, мав відношення до російського криміналі- тету). Якщо вірити цим записам, то Ю. Борисов дійсно мав підстави для обурення. Адже він вклав у передвиборчу кампанію Р. Паксаса 1 млн 105 тис. дол. США, а замість обіцяної Р. Паксасом посади рад­ника Президента та вищого військового звання генерала здобув лише литовське громадянство^[288]. Не вдаючись в інші подробиці причин цього конфлікту, звернемо увагу на правову сторону процедури імпічменту, що розпочалась відносно Р. Паксаса.

Слід сказати, що, відповідно до Конституції Литви, підставою ім­пічменту Президента є грубе порушення Конституції або порушення присяги, а також виявлення факту вчинення злочину (ст. 74). У самій процедурі задіяні два владних суб'єкти — Сейм та Конституційний Суд. При цьому, якщо перший ухвалює рішення про відсторонення глави держави від займаної посади не менш як 3/5 голосів своїх членів, то друга інституція правомочна встановлювати факт порушення Консти­туції чи присяги. Що стосується присяги, то вона полягає в обіцянці Президента «берегти вірність Литовській Республіці та Конституції, добросовісно виконувати свої обов'язки та бути до всіх однаково спра­ведливим».

До речі, саме посягання на всі вказані конституційні цінності виявив Конституційний Суд Литви в діях Президента Р. Паксаса, коли останній ухвалював рішення про надання Ю. Борисову громадянства Литви. Зокрема, суд зауважив, що «ні з Конституції, ні із Закону про громадян­ство, ні з інших законів не витікає, що громадянство Республіки може бути отримане за фінансову, матеріальну чи будь-яку іншу підтримку, тобто куплене...

Більше того, суд підкреслив, що, виокремлюючи Ю. Борисова серед інших громадян, Президент тим самим порушив припис ч. 1 ст. 29 Конституції Литви про рівність усіх перед державними інститутами та посадовими особами, а також вищевказаний припис ст. 82 про обов'язок глави держави бути до всіх однаково справедливим^[289].

Указав Конституційний Суд і на роль та значення Сейму й суду в механізмі імпічменту. Він виходив із тих позицій, що Сейм — це ін­ституція, яка має політичний характер і не може вирішувати питання про те, чи порушив Президент Республіки Конституцію і чи є це по­рушення грубим, тобто парламент не може вирішувати спір про право. Натомість такими повноваженнями наділений суд.

Розмірковуючи над такою конституційною формулою інституцій- ного механізму імпічменту, суд зазначив, що в разі, коли б Сейм уста­новлював факт грубого порушення Конституції, такі дії парламенту були б необгрунтованими. «Це означало б, що юридична проблема «чи порушив Президент Республіки Конституцію», чи мало місце грубе порушення Конституції, могла бути вирішена не таким інститутом су­дової влади, як Конституційний Суд, що, як і всі інші суди, сформований на професійній основі, а Сеймом як інститутом державної влади, котрий за своєю природою і сутністю є установою політичного характеру, в чиїх рішеннях відображається політична воля більшості членів Сейму та чиї рішення базуються на політичних домовленостях, різних політичних компромісах тощо»^[290].

Однак остаточно позиція суду стосовно політико-правової природи інституту імпічменту була встановлена після того, як Р. Паксас звер­нувся до суду зі скаргою про визнання неконституційним п. 2 ст. 2 За­кону про вибори Президента Республіки, яким передбачається заборо­на особі, усунутій з поста в порядку імпічменту, балотуватись на пост Президента протягом 5 років із моменту прийняття рішення про усу­нення такої особи із займаної посади. У рішенні за скаргою Р. Паксаса Конституційний Суд виступив із такими правовими позиціями^[291].

По-перше, на думку суду, для того щоб громадяни могли довіряти державним політичним особам (а це може мати місце лише в тому разі, коли всі посадові особи дотримуються Конституції та законів), демо­кратична громадськість повинна мати засоби контролю за діяльністю державних посадових осіб, у тому числі й можливість усунути з поста чиновника, який порушує Конституцію і закони та ставить свої осо­бисті інтереси чи інтереси групи вище громадських інтересів або який «своїми діями ганьбить державну владу... Однією з форм такого конт­ролю демократичної громадськості є конституційний інститут імпіч­менту... Імпічмент у ситуації, коли особа, яка грубо порушила Консти­туцію чи порушила присягу, усувається з поста Президента Республіки, є одним із способів захисту держави як загальна мета суспільства, встановлена в Конституції».

Другим важливим аспектом розуміння природи інституту імпічмен­ту, з точки зору суду, є те, що «Президент Республіки, здійснюючи свої повноваження, встановлені Конституцією та законами, повинен діяти так, щоб його дії підтримували гармонійну взаємодію між установами державної влади». І знову ж таки в основі такого акту парламенту, як усунення Президента з поста, лежить важливе питання довіри населен­ня до обраного глави держави. Саме наявність довіри є основою пере­бування тієї чи іншої особи на цьому важливому посту. У контексті питань довіри суд розглядає і таку умову набуття повноважень Пре­зидентом, як складення присяги.

Обґрунтовуючи свою позицію стосовно ключового питання скарги про законодавчу заборону особі, усунутій із поста в порядку імпічменту, брати участь у черговій виборчій кампанії на пост Президента, суд виходив із того, що «метою конституційного інституту імпічменту є не тільки одно­разове усунення особи з поста, вона набагато ширше: його (імпічмен­ту. —Ю. Б) метою є недопущення особи, котра грубо порушила Консти­туцію чи порушила присягу, до обіймання конституційно передбаченої посади, початок реалізації якої, відповідно до Конституції, пов'язаний із складанням конституційно визначеної присяги». Іншими словами, суд вважає, що особа, котра одного разу відступила від даної народу обіцянки, не може вже в майбутньому обіймати виборну посаду, оскільки апріорі вона не здатна буде дотриматись даної присяги. По суті Конституційний Суд прирівняв процедуру імпічменту до «клеймування» політика як особи, яку не слід більше допускати до влади вищого ґатунку.

Відверто кажучи, незважаючи на значну наукову користь вищеви- кладених правових позицій Конституційного Суду, досить важко по­годитись з останньою тезою. Ми вважаємо, що суд аж занадто розши­рено інтерпретував інститут імпічменту. Адже самою Конституцією Литви не передбачено жодних обмежень у подальшій реалізації своїх конституційних прав для особи, яка була усунута з поста в порядку імпічменту. Згідно ж з ч. 1 ст. 78 Конституції Литви, Президентом Рес­публіки може бути обраний громадянин Литви за походженням, який протягом не менш трьох останніх років проживає в Литві, якщо на день виборів йому виповнилось не менш як 40 років і якщо він може бути обраним членом Сейму.

Доречно зауважити, що, відповідно до ч. 2 ст. 56 Конституції Литви, членом Сейму не може бути обрана особа, що не відбула покарання за вироком, призначеним судом.

Таким чином, зважаючи на однакову юридичну силу підстав імпіч­менту, суд наголошує на можливості поширення норми ч. 2 ст. 56 Кон­ституції Литви і на випадки усунення особи з поста в порядку імпіч­менту. Досить незвична, як на нас, аргументація. Звертаємо також увагу на те, що суд весь час говорить про «мандат довіри», «присягу на вірність народу», «втрату довіри як істинну підставу імпічменту». І тут же практично повністю позбавляє народ права в майбутньому висло­вити довіру на здійснення влади особі, яка таку довіру свого часу втра­тила. При цьому визначальною засадою конституційного ладу Литви є неможливість із боку будь-кого ущемляти чи обмежувати суверенітет Народу (ч. 1 ст. 3 Конституції Литви).

У контексті вищеокресленого диспуту литовський науко­вець М. Статкявічюс зазначає, що «цілком імовірно, що й інші консти­туційні суди дотримуються аналогічного трактування, бо завжди є сум­нів, що особа, котра дала присягу і її порушила, може повторно пору­шити Конституцію чи присягу... З метою уникнення різних інтерпре­тацій і політичних криз розумно було б внести відповідні зміни до конституцій»^[292]. Окрім цього дослідник рекомендує політикам, яким за­грожує імпічмент, добровільно піти у відставку, щоб уникнути таких обмежень у реалізації своїх конституційних прав^[293].

З цими твердженнями важко погодитись, тому що, як буде показано далі, імпічмент — це просто інститут конституційної відповідальності, форма розв’язання державно-правового конфлікту, який виник через загрозу завдання шкоди авторитету публічної влади. І традиційним на­слідком застосування такого заходу є усунення президента з поста. Усе, що стосується його подальшої долі в політиці, на наше глибоке пере­конання, не повинно врегульовуватись нормами законодавства, оскіль­ки питання про те, чи може та чи інша особа в майбутньому претенду­вати на довіру народу, носить суто політичний характер і має вирішу­ватись безпосередньо самим народом у ході чергових виборів. Завдан­ня ж конституції — не втручаючись у таку тонку матерію, як можливість особи виконувати моральні обіцянки, не допускати до влади осіб, які за своїми формальними ознаками не зможуть її ефективно реалізову­вати. Такими ознаками є вік (як критерій досвідченості), дієздатність (як критерій розумової здатності), громадянство (як свідчення наявнос­ті зв'язку з відповідною державою) та відсутність судимості (як свід­чення несхильності до порушення законодавства). А такий суто морально-політичний критерій, як здатність виконувати обіцянки, на­дані при складенні присяги, і повинен перевірятись у суто політичний спосіб — народом на наступних виборах.

Тепер, що стосується ситуації, яка склалась навколо імпічменту колишнього Президента Південної Кореї Но Му-хана. У 2004 році пар­ламент звинуватив його в досить серйозних проступках. Серед них називалась політична підтримка президентом партії «Урі» (скорочена назва партії «Наша відкрита партія») на парламентських виборах, що, на думку парламентарів, було порушенням принципу політичного ней­тралітету глави держави. Окрім цього, достатньо серйозним звинува­ченням було незаконне фінансування передвиборчої кампанії Но Му- хана. Слід зазначити, що, відповідно до ч. 1 ст. 65 Конституції Півден­ної Кореї, Президент може бути усунутий з поста в порядку імпічмен­ту за «порушення Конституції чи інших законів при виконанні офіцій­них обов'язків».

Як і в попередньому випадку, остаточну крапку в справі про імпіч­мент поставив Конституційний Суд. Однак цього разу він був на боці глави держави. У своєму рішенні від 14 травня 2004 року^[294] суд вирішив не тільки питання стосовно конкретної ситуації з імпічментом Но Му- хана, але й надав своє розуміння окремим важливим конституційним питанням. Насамперед суд установив, що метою і функцією процедури імпічменту є зміцнення нормативної сили Конституції через встанов­лення і підтримання юридичної відповідальності державних чиновни­ків за порушення Конституції при реалізації ними публічних обов'язків. Суд також зауважив: «Стаття 65 Конституції (Південної Кореї. — Ю. Б.) включає Президента до кола державних службовців, які підлягають імпічменту, підкреслюючи тим самим, що навіть Президент, обраний суспільством і таким чином безпосередньо забезпечений демократич­ною легітимністю, може бути усунутий із поста в порядку імпічменту для збереження конституційного порядку і навіть серйозний політичний хаос випадку, який може виникнути внаслідок усунення Президента з поста в порядку імпічменту, слід вважати неминучою ціною демокра-

тії заради захисту національною спільнотою основного порядку вільної демократії». Своє ж завдання в механізмі імпічменту Конституційний Суд вбачає в тому, щоб проконтролювати, що особа усувається з поста саме за порушення Конституції чи законів, а не за політичними моти­вами.

Загалом же мотивація суду, якою він обґрунтовував неправомірність рішення парламенту, зводилась до того, що суд провів розрізнення між діями глави держави як проявом реалізації владних повноважень і ді­ями глави держави як звичайного політика. При цьому Конституційний Суд вивів досить важливу, на наш погляд, методологічну засаду інсти­туту імпічменту. Вона полягає в такому: «Рішення усунути Президента з поста позбавило б його «демократичної легітимності», наданої Пре­зиденту національною конституантою шляхом виборів на час терміну повноважень, і може викликати політичний хаос, що є результатом по­ляризації позиції населення, тобто розриву та антагонізму між тими, хто підтримує Президента, і тими, хто не підтримує, вже не говорячи про національні втрати через перерву в реалізації президентської влади. Тому у випадку з імпічментом Президенту «безпосередню делеговану демократичну легітимність», якою він наділений через вибори, та «сус­пільний інтерес у безперервності виконання президентських обов’язків» слід розглядати як важливі елементи при визначенні того, чи слід усу­вати Президента з поста».

Конституційний Суд чітко розділив формальну та матеріальну сто­рони імпічменту. Він вважав, що з огляду на те, що процедура імпічмен­ту — це процедура, яка пов’язана із захистом Конституції, рішення усунути Президента з поста може бути обґрунтованим лише тоді, коли дії Президента, якими він порушує закон, мають суттєве значення в кон­тексті захисту Конституції, при цьому ступінь протиправності дій є та­ким, що потребує для відновлення конституційного порядку прийняття рішення про усунення Президента з поста. Матеріальна ж сторона імпіч­менту полягає в тому, що Президент — це орган, який представляє волю народу і безпосередньо наділяється демократичною легітимністю через вибори, і в цьому контексті підстава для усунення його з поста може мати місце лише тоді, коли довіра буде втрачена до такого ступеня, що Пре­зидент не зможе продовжити виконувати свої обов’язки до часу, коли закінчиться термін його перебування на посту.

На підставі цього суд дійшов висновку, що статті звинувачення, які лягли в основу імпічменту Но Му-хана, не можуть розглядатись як по­рушення ним законодавства при виконанні своїх публічних обов’язків, оскільки частина з них не стосувалась перебування його на посту глави 202

держави, а частина — не може розглядатись у контексті виконання публічних обов’язків. Що стосується останньої тези, то суд вважав, що заяви глави держави відносно підтримки партії «Урі» слід розглядати як просту відповідь на запитання журналіста на прес-конференції. Від­носно ж заяви глави держави про призначення референдуму про довіру главі державі після завершення парламентського розслідування (на од­ній із прес-конференцій Президент заявив, що бажає провести рефе­рендум із приводу довіри його особі, і якщо народ викаже таку довіру, то він планує реорганізувати державний апарат у найближчі роки), то суд не вважав це антиконституційними діями глави держави щодо при­значення референдуму, а лише його закликом до академічних дебатів із цього приводу.

Щодо розвитку подій, які мали місце після прийняття парламентом 12 березня 2004 року резолюції про імпічмент Президенту, то вони під­твердили справедливість висновків Конституційного Суду. Пропрези- дентська партія «Урі», у підтримці якої звинувачували Президента, на чергових виборах, що відбулись у квітні того ж таки 2004 року, здобула абсолютну перемогу: вона отримала 152 з 299 депутатських мандатів. Таким чином народ підтвердив той факт, що Президентом не було вчи­нено дій, які свідчать про остаточну втрату ним довіри.

Такий детальний аналіз двох імпічментів дозволяє зробити низку важливих висновків. По-перше, в обох випадках органи конституційної юрисдикції підтвердили той факт, що процедура імпічменту є однією з форм контролю народу за порядком реалізації делегованої ним влади. По-друге, важливим аспектом процедури імпічменту є необхідність розгляду даного інституту в системному взаємозв’язку з таким явищем, як довіра народу. По-третє, відновлення довіри не є самоціллю інсти­туту імпічменту. Головне — це врегулювати або ж запобігти серйозно­му державно-правовому конфлікту, який виник (чи може виникнути) через завдання шкоди авторитету публічної влади.

У контексті останньої тези слід звернути увагу на процедуру імпіч­менту колишньому президенту США У Клінтону. У 1998 році Палата представників звинуватила главу держави одразу за 4-ма статтями — лжесвідчення Великому журі (І), лжесвідчення перед присягою (ІІ), пере­шкоджання правосуддю (ІІІ) і зловживання посадовим становищем (IV). Конгресмени підтримали лише звинувачення за І і ІІІ статтями і переда­ли справу до Сенату. Сенат же, розглянувши всі матеріали справи, у лю­тому 1999 року не підтримав жодної зі статей обвинувачення^[295].

Попри всю скандальність ситуації, особливо в частині стосунків між У Клінтоном та М. Левінські, сенаторам вдалося не тільки відокре­мити популізм від державно-правової сутності скандалу, але й ще раз загострити увагу громадськості та наукових кіл на складному питанні підстав імпічменту. У літературі вже давно звертається увага на не­однозначність підстав імпічменту, зазначених у розділі 4 статті ІІ Кон­ституції США^[296].

Нагадаємо, що цим конституційним приписом встановлюється, що Президент може бути усунутий з посади «після засудження в порядку імпічменту за державну зраду, хабарництво чи інші важливі злочини і місдимінори». При цьому, якщо тлумачення терміна «державна зрада» дається в розділі 3 статті ІІІ Конституції («державною зрадою Сполу­ченим Штатам вважається тільки ведення війни проти них або приєд­нання до їх ворогів, надання ворогам допомоги чи підтримки»), то зміст таких підстав, як важливі злочини та місдимінор, з тексту Конституції залишається незрозумілим.

Приклад з імпічментом У. Клінтона показує, що недостатньо само­го факту вчинення главою держави протизаконного чи аморального вчинку для усунення його з поста в порядку імпічменту. З цього при­воду Л. В. Бойцова та М. Б. Цалікова зазначають, що «прихильни­ки У. Клінтона (зокрема, професори Р. Дворкін та К. Санстейн) ствер­джували, що необхідний елемент правопорушення, яке підлягає імпіч­менту, — це явний зв'язок між неправильною поведінкою посадової особи і його офіційними обов'язками (лише такі діяння, як вбивство та зґвалтування, є винятком). Явний зв'язок між неправильною поведінкою Президента США та його обов'язками у справі були відсутні»^[297].

Разом із тим, чи можна однозначно стверджувати, що такими дія­ми У. Клінтон не завдав шкоди авторитету публічної влади? Навряд чи. Ми вважаємо, що конфлікт у владному середовищі може виникнути не тільки у зв'язку з реалізацією посадовою особою владних повноважень. Причиною цього може бути як аморальний проступок (як у ситуації із сімейним скандалом чеського політичного лідера М. Тополанека), так і протиправне діяння, за яке звичайний громадянин у будь-якому разі ніс би відповідальність. Що стосується останньої тези, то досить ілю­стративним прикладом є саме імпічмент У. Клінтона. Справа в тім, що, окрім своїх аморальних вчинків, глава держави вдався до серйозного для американської системи правосуддя кроку — порушив дану ним клятву говорити правду. І це було підтверджено самим У Клінтоном. У зв'язку з цим виникає запитання — чи може в пересічного громадя­нина існувати після цього довіра до владних представницьких інститу­цій та яким буде їх авторитет?

Повертаючись до аналізу імпічментів у Литві та Південній Кореї, зауважимо також, що, як показує практика, підстава імпічменту не зав­жди має суто правовий характер, навіть у тих випадках, коли з формаль­ної точки зору процедура імпічменту виглядає як процедура притягнен­ня до юридичної відповідальності. У цьому контексті відзначимо, що після усунення Р. Паксаса з поста суд загальної юрисдикції не знайшов у його діях порушень закону^[298].

Призначення інституту імпічменту як форми попередження чи вре­гулювання державно-правових конфліктів полягає в тому, щоб усунути загрозу, яка нависла на авторитетом публічної влади через те, що особа, котра перебуває на посту глави держави, не має достатнього обсягу до­віри з боку населення через вчинення нею серйозного проступку.

Литовський та південнокорейський конституційний досвід свідчить про доцільність включення до механізму імпічменту Конституційного Суду. При цьому такий орган, як Конституційний Суд, має бути макси­мально абстрагований від політичного підґрунтя розглядуваних справ, оскільки лише в цьому разі можна буде говорити про забезпечення в країні конституційної законності, а не про домінування в діях влади політичної доцільності.

Які ж уроки можемо винести ми для себе із вказаного досвіду за­рубіжних країн? По-перше, підстава імпічменту має бути пов'язана з інститутом довіри, яка висловлюється главі держави при його обран­ні. Формулювання підстави має носити характер серйозного політико- правового проступку (наприклад, порушення Конституції, присяги, вчинення злочину) і вказувати на те, що своїми діями Президент завдав шкоди авторитету публічної влади. По-друге, імпічмент має бути справ­жнім засобом попередження (врегулювання) державно-правових кон­фліктів, тобто конфліктогенних ситуацій, що мають складну політико- правову (з наголосом на першій частині слова) природу, а тому рішен­ня про усунення Президента з поста має ухвалювати орган, який також, як і глава держави, повинен мати демократичну легітимність, тобто парламент.

Роль Конституційного Суду має зводитись до того, що саме Суд як інституція, діяльність якої не носить політичного характеру, має вирі-

шити питання факту — чи мав місце в діях глави держави делікт, перед­бачений у Конституції як підстава імпічменту. І лише за наявності по­зитивного висновку Суду парламент може ухвалити політичне рішення про усунення Президента з поста.

По суті такий принцип прийняття рішення по достроковому при­пиненню повноважень певної державної інституції має місце в консти­туційному механізмі державної влади відносно Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим та місцевих рад. У першому випадку мова йде про те, що, згідно з п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції України, парламент може прийняти рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради АРК у тому разі, коли буде наявний висновок Консти­туційного Суду України про порушення цим представницьким органом автономії Конституції або законів України.

З цього приводу зробимо декілька зауважень. По-перше, на сьогод­ні в законодавстві про конституційне судочинство відсутні спеціальні процедури, присвячені питанню перевірки Судом дій та актів Верховної Ради АРК. Тому незрозуміло, хто може звертатись до Суду з цього пи­тання та висновок про що має прийняти Суд, адже з аналізу тексту Конституції не вдається чітко встановити об'єкт конституційного конт­ролю в цьому випадку. По-друге, залишається незрозумілим, чому за­вдання з перевірки діяльності Верховної Ради АРК покладається саме на Конституційний Суд, а не на адміністративні суди. На сьогоднішній день скаргу на незаконність дій чи рішень органу влади АРК можна подати до адміністративного суду (ч. 2 ст. 18 Кодексу адміністративно­го судочинства). Однак рішення адміністративного суду, яким акт Вер­ховної Ради АРК буде визнаний незаконним, не буде підставою для дострокового припинення повноважень самої Ради.

У принципі нічого не заважає законодавцю врегулювати це питан­ня в Законі «Про Конституційний Суд України», і воно автоматично, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС України, вийде з-під юрисдикції ад­міністративних судів. Разом з тим залишається питання про можливість і доцільність відносити до компетенції Конституційного Суду фактове питання законності в діяльності Верховної Ради АРК. Сама ж поста­новка питання про таку участь судових органів у механізмі розпуску представницького органу влади АРК, який можна з певною умовністю охарактеризувати як імпічмент колегіального органу, безперечно, за­слуговує на схвалення.

Стосовно другого згадуваного нами випадку з органами місцевого самоврядування, то йдеться про процедуру призначення парламентом дострокових виборів депутатів місцевих рад та міського (сільського, 206

селищного) голови. Згідно з ч. 4 ст. 78 Закону України «Про місцеве самоврядування», за наявності підстав, передбачених ч. 1 ст. 78 Закону «Про місцеве самоврядування», рішення суду про визнання актів ради незаконними, висновків відповідного комітету Верховної Ради Верховна Рада України може призначити позачергові вибори сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, обласної ради.

Питання про призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільської, селищної, міської, районної у місті, районної, об­ласної ради може порушуватись перед Верховною Радою України сільським, селищним, міським головою, головою обласної, Київської, Севастопольської міської державної адміністрації. Аналогічний меха­нізм може бути задіяний і відносно вищої посадової особи територі­альної громади (ч. 5 ст. 79 Закону «Про місцеве самоврядування»).

Ми бачимо, що однією із суттєвих підстав для прийняття парламен­том рішення про дострокові вибори є наявність факту порушення органом чи посадовою особою місцевого самоврядування чинного законодавства, визнаного судом. Спробуємо і з цього питання зробити низку зауважень. Передусім дивує те, що відносно такої підсистеми публічної влади, як місцеве самоврядування, законодавець дозволив собі зробити виняток. Адже стосовно вищих представницьких органів державної влади (статті 90, 111 Конституції України) та представницького органу влади АРК (п. 28 ч. 1 ст. 85 Конституції) передбачений повноцінний механізм при­тягнення до конституційно-правової відповідальності цих суб'єктів. При цьому дострокові вибори не розглядаються як санкція, а лише як логічне продовження притягнення вказаних владних суб'єктів до конституційно- правової відповідальності. Цим самим створюються відповідні гарантії в діяльності як вищих державних органів, так і органів влади АРК. І, на наше глибоке переконання, така логіка мала б бути закладена і в законо­давство про місцеве самоврядування.

Однак більше дивування викликає правова позиція Конституційно­го Суду України із вказаного питання. У своєму Рішенні від 9 лютого 2000 року № 1-рп/2000 Суд зазначив, «що, приймаючи рішення про призначення позачергових виборів до відповідної ради чи сільського, селищного, міського голови, Верховна Рада України не виходить за межі своїх повноважень, передбачених пунктом 30 статті 85 Конституції України... Цим рішенням Верховна Рада України не припиняє достро­ково повноваження зазначених органів місцевого самоврядування та його посадових осіб, оскільки відповідно до Закону (частина шоста статті 78, частина сьома статті 79) вони продовжують діяти до обрання нового складу відповідної ради та нового сільського, селищного, місь- кого голови. Тільки через волевиявлення виборців, а не за рішенням Верховної Ради України припиняються повноваження відповідної ради чи сільського, селищного, міського голови» (п. 4.2 мотивувальної час­тини Рішення).

Дійсно, досить дивна логіка. Адже, призначаючи дострокові ви­бори, парламент тим самим скорочує термін повноважень чинної ради до відкриття першого засідання обраної на позачергових виборах ради. І по суті рішення парламенту про призначення дострокових виборів та рішення місцевого референдуму про розпуск місцевої ради стосуються одного і того ж — дострокового завершення діяльності відповідного місцевого органу чи посадової особи. Просто в першому випадку від­строчується час закінчення каденції чинного органу місцевого само­врядування. Вважаємо, що така ситуація має бути виправлена шляхом внесення відповідних змін до Закону України «Про місцеве самовря­дування». При цьому заради гарантування прав територіальних громад така реформа муніципального закону має відбуватись з одночасним прийняттям закону про референдуми.

Якщо ж все залишиться на своїх місцях, то ми переконані, що україн­ське суспільство ще не один раз буде свідком, як парламент приймає сум­нівне з точки зору права рішення про дострокові місцеві вибори (як це мало місце у випадку з призначенням дострокових виборів Київського міського голови та депутатів Київської міської ради у травні 2008 року).

З огляду на аналіз механізму імпічменту Президенту України, вва­жаємо, що вказані ролі Конституційного Суду нададуть більшої легі- тимності рішенню парламенту, який, ухвалюючи постанову про оголо­шення імпічменту, буде діяти як орган загальнонаціонального пред­ставництва. Це ж, до речі, зменшить імовірність звернень до Консти­туційного Суду прихильників глави держави з питання оскарження рішення парламенту, тим самим збільшить потенційну можливість нормального безконфліктного розвитку державних процесів після усу­нення Президента з поста.