Громадський контроль за здійсненням державної влади в Україні

Метою державно-правових реформ є створення умов для формування та ефективного функціонування інститутів громадянського суспільства, що сприятиме розбудові соборної, демократичної, соціальної, правової держави.

Останніми роками спостерігається тенденція, коли вчені акцентують увагу здебільшого на питаннях теоретичної конструкції та практичного здійснення громадського контролю за діяльністю державної влади та її органів. Базуючись на аналітичних дослідженнях різноманітних науково обґрунтованих концепцій, учені формують висновок, що сучасний демократичний державний устрій передбачає створення громадських об'єднань із метою захисту від небажаних дій державної влади з прийняття військового, внутрішньо чи зовнішньополітичного, економічного або культурно-національного рішення. При цьому сучасні реалії, зокрема, утвердження Української народної держави, визнання і втілення нею гуманістичних цінностей, утвердження та забезпечення основоположних прав та свобод людини і громадянина вимагають оцінки також правового та практичного аспектів взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства.

У процесі написання підрозділу монографічного дослідження було використано праці українських і зарубіжних фахівців теорії держави та права, конституційного й адміністративного права, зокрема: О. Андрійко, О. Бандурки, Ю. Битка, Ю. Габермаса, Ю. Давуда [12], В. Ковальчука, М. Козюбри, В. Колісника, А. Колодія, Г. Конвея [10], Д. Коранг [11], А. Леовеану [23], Р. Лорян, О. Мороз [419], Д. Муц [26], Н. Нижник [560], Л. Попов [25], О. Петришина [638, 644], О. Семьоркіна, О. Скрипнюка, Н. Оніщенко, В. Олефір, О. Скакун, В. Федоренка, Ю. Шайгород- ського, О.

Вважаємо важливим дослідження теоретичних, правових і практичних засад громадського контролю за здійсненням державної влади в Україні, а також розкриття сучасних наукових досліджень взаємодії інститутів громадянського суспільства з органами державної влади України й визначення правових форм взаємодії інститутів громадянського суспільства з державною владою в Україні.

Наукові напрацювання багатьох вчених свідчать про необхідність досягнення ефективності результатів роботи завдяки професіоналізму та компетентності в аспектах професійної діяльності [9, 13]. Основні характеристики компетенції стосуються структурно виваженої та відкритої публічної влади, гармонізації різних інтересів у суспільстві, системи державних і суспільних інститутів, визначення суб'єктів і учасників суспільно-публічних відносин.

Аналіз наукових джерел свідчить про те, що поняття “компетенція державного органу” в радянську добу розглядали як компетенцію виконавчо-розпорядчого органу державного управління. За сучасних умов змінилося суспільне призначення державної влади, оскільки вона покликана насамперед забезпечувати максимальну реалізацію прав і свобод людини, захищати інтереси людини, суспільства, і лише потім відстоювати інтереси держави. Питання компетенції органів державної влади, на нашу думку, слід розглядати саме в цій площині.

Діяльність державної влади має бути спрямована на формування оптимальних та ефективних умов реалізації прав і свобод громадян, надання їм широкого кола державних послуг, що відповідно до ст. 3 Конституції України, є змістом і спрямованістю діяльності держави.

Звичайно, саме поняття компетентність не є новим. Аналіз літературних джерел свідчить, що значна частина науковців досліджувала цю проблему.

Слід погодитися з Б. Габрічідзе, який зазначає, що дослідження питань компетенції необхідно. По-перше, тому, що воно дозволяє розкрити зміст діяльності державного органу, його реальні функції та призначення. По-друге, аналіз компетенції дає можливість вносити обґрунтовані рекомендації і пропозиції щодо вдосконалення правового становища органу, зміни та доповнення до чинного законодавства [131, с. 93].

У розумінні поняття компетенції в науці спостерігаються різні підходи. Відзначимо, що конкуруючими поняттями терміна компетенція є права та обов'язки, повноваження, функції та предмети відання, юрисдикція і підвідомчість. Дослідник Ю. Битяк вважає, що компетенція є певним обсягом державної діяльності, що покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавством, іншими нормативно-правовими актами, які орган має право вирішувати в процесі практичної діяльності [51, с. 59]. Вчений М.Тихомиров компетенцією називає сукупність встановлених нормами правових актів прав та обов'язків (повноважень) органів організацій, посадових осіб, а також осіб, що здійснюють управлінські функції [649, с. 206]. Правник В. Авер'янов відстоює позицію, що компетенція є визначальним елементом правового статусу (правового становища) органу виконавчої влади та являє собою комплекс повноважень зі здійснення виконавчої влади [173, с. 118].

У сучасній державі функціонування публічної влади пов'язане з правом, законом і тому, використовуючи поняття “компетенція”, вчені його пов'язують із закріпленими у законах правах та обов'язках. Більшість словників та енциклопедій дають саме таке трактування поняття “компетенція”. Наприклад, “Юридична енциклопедія” за ред. Ю. Шемшученка компетенцію розглядає як сукупність встановлених в офіційно-юридичній або неюридичній формі прав і обов'язків будь-якого органу чи посадової особи, які визначають можливості цього орган; чи посадової особи приймати обов'язкові до виконання рішення, організовувати та контролювати їх виконання, вживати у необхідних випадках заходи відповідальності [724, с.

У конституційному праві компетенцію розглядають як категорію, яка вбирає в себе державновладні повноваження того чи іншого органу, які визначаються на основі встановлених законом чи іншим правовим актом предметів відання, прав та обов'язків, які необхідні тому чи іншому державному органу для виконання його діяльності [284, с. 375].

Аналізуючи різні визначення змісту компетенції у словниках та енциклопедіях, можна виділити як основний її елемент повноваження - сукупність встановлених прав і обов'язків будь- якого органу чи посадової особи, а також інші додаткові елементи, наприклад: знання, уміння, навички, цінності та мотивацію.

Таким чином, на основі аналізу думок різних дослідників можемо констатувати, що в основу поняття “компетенція” покладено поняття “повноваження”, яке в свою чергу об'єднує в собі поняття “права” та “обов'язки”. Це підтверджується як науковими дослідженнями [173, с. 120], так і положеннями законодавства України.

Реальними цінностями сучасної цивілізації та інформаційного суспільства, заснованого на знаннях та ідеях, стають навчання та компетентність людей. Існує чимало наукових підходів до професійної компетентності як складного багатовимірного феномену, розкриття її змісту, формування професійної компетентності та професійних умінь. Погляди багатьох вчених свідчать про необхідність досягнення ефективності результатів служби завдяки компетентності в численних аспектах професійної діяльності.

Слід зазначити, що контроль у наукових джерелах характеризується як багатогранне поняття: стадія процесу; функція управління; процес управління; вид діяльності; інструмент впливу тощо. При цьому у загальному його значенні - це система спостереження та перевірка процесу функціонування відповідного об'єкта з метою виявлення його відхилень від заданих параметрів [460, с. 117]. Тому контроль відіграє визначальне місце у системі державного управління [361, с. 92].

Словник іншомовних слів визначає контроль (від франц. controle) як перевірку або спостереження з метою перевірки.

У юридичній літературі контроль здебільшого розглядають як функцію державних органів, хоча є праці, у яких він виступає як правова форма, як метод чи принцип діяльності державних органів. У переважній більшості робіт контроль сприймають саме як один із засобів забезпечення дотримання законності й дисципліни в державному управлінні [361, с. 92-93].

Громадський контроль в демократичному суспільстві вважається одним із різновидів соціального контролю, значущість якого проявляється у моніторингові представників українського народу за діяльністю органів та посадових осіб публічної влади. Основною метою такого контролю є об’єктивний зовнішній аналіз їхньої діяльності, що спрямований на попередження, виявлення, фіксацію, запобігання та припинення протиправних діянь, що зумовлюють порушення конституційних прав, свобод і законних інтересів людини.

Підтримуємо позицію О. Штритьова, що в Україні є доцільним посилення ролі громадськості та самоконтролю на будь-яких стадіях контрольної діяльності органів публічної влади, зміщення акценту на попереджувально-виховну складову мети контролю, урізноманітнення форм і методі контролю [711, с. 195].

У Конституції України небагато інформації про “контроль” як такий, щоправда, можна знайти про “контроль” за якістю та безпечністю продукції (ст. 42), про “парламентський контроль” (ст.

Окремі науковці схиляються до думки, що здійснення громадського контролю забезпечується конституційним правом брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України) [306]. У такому розумінні громадський контроль є переважно допоміжним елементом у механізмі державно-владних відносин, складовою механізму державного управління. Головною метою громадського контроль є усунення та попередження причин, які породжують цю невідповідність, забезпечення дотримання об’єктами контролю відповідних положень - писаних і неписаних [361, с. 93].

Базовими нормативно-правовими актами, відповідно до яких реалізується державна політика у сфері взаємодії влади та інститутів громадянського суспільства, є: 1) Закон України “Про громадські об’єднання” від 23 березня 2012 року [487], Закон України “Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки” від 1 січня 2007 року [523]; 2) Указ Президента України “Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” [496], Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади” від 1 липня 2002 року [494], Указ Президента України “Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” від 31 липня 2004 року [495]; 3) Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про схвалення Концепції сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства” від 21 листопада 2007 року [540]. У зазначеній Концепції визначено принципи та механізми розвитку громадянського суспільства, а також форми взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства.

Механізм взаємодії виконавчої влади та інститутів громадянського суспільства включено у два базові сектори, а саме: консультування з громадськістю; діяльність громадських рад при органах виконавчої влади” [540]. Слід зазначити, що в профільній літературі зустрічається ще низка форм взаємодії державної виконавчої влади та інститутів громадянського суспільства, зокрема мова йде про таку форму взаємодії, як інститут громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади [125; 227, с. 54].

Стратегія Європейського Союзу окреслює перспективні напрями взаємодії між інститутами громадянського суспільства та державою на основі європейських принципів і стандартів. Основні засади формуються крізь призму інтересів громадян, які мають вплив на рішення, що приймаються органами влади, контролюють і залучаються до здійснення державної політики [361, с. 94].

Економічно-соціальний комітет Європейського Союзу розробив критерії для громадських організацій, які можуть залучатися до співпраці для проведення суспільного діалогу з державними органами влади. Отже, для того, щоб організація була визнана як європейська, вона повинна: мати постійне представництво на рівні Європейського Співтовариства, надавати прямий доступ до результатів діяльності своїх експертів, мати повноваження діяти на європейському рівні, бути незалежною та виборною, працювати прозоро, особливо у сфері фінансування та з питань, які стосуються прийняття рішень [248, с. 84]. На особливу увагу заслуговує принцип підзвітності, який передбачає, що всі посадові особи мають нести відповідальність за свої дії; забезпечувати інформування та роз’яснення рішень, які приймаються органами державної влади. Принципи ефективності, пропорційності та результативності передбачають, що результати діяльності повинні відповідати визначеним цілям з раціональним використанням ресурсів.

Запорукою ж перетворення України в сильну процвітаючу демократичну правову державу насамперед стане досягнення консенсусу між публічною владою та громадянським суспільством, коли проблеми громадян України стануть основними проблемами влади, яка конституційно покликана представляти і захищати права та інтереси людини і громадянина [361, с. 94].

Відповідно до статті 21 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право брати участь в управління своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників, а відповідно до статті 19 цієї Декларації, кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення. Це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів [192].

При цьому будь-який зарубіжний досвід варто поєднувати з потребами сучасного часу, вітчизняною специфікою задля того, щоб результат і нормотворення, і правозастосування в зазначеній сфері суспільних відносин був максимально ефективним [361, с. 95].

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права встановлено, що кожен громадянин повинен мати право і можливість без будь-якої дискримінації, відповідно до статті 2, і без необгрунтованих обмежень брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників [413].

Відтак основними функціями, які неурядові організації виконують у структурі суспільства західних держав, науковці вважають такі: “1) поточний контроль та оцінювання діяльності окремих агентств (одна з назв громадської організації, яка використовується в окремих країнах Європи) та державних структур; 2) соціальна адаптація незахищених верств населення; 3) освіта й мобілізація мас; 4) політичні акції на підтримку окремих кандидатів і протесту проти дій урядових структур; 5) використання преси з метою розкриття різних зловживань, здійснених владними чи урядовими структурами чи й чиновниками” [150, с. 33]. Варто зробити наступний висновок, що розповсюдженою у світі практикою стало залучення громадських (неурядових) організацій до процесів вироблення політики, прийняття державних рішень і законотворення.

У багатьох зарубіжних країнах за участю громадських організацій чи громадських груп здійснюється бюджетний моніторинг, який підвищує прозорість бюджетного процесу та знижує можливості неефективного управління або корупції [146, с. 50-51].

Аналіз конституційних норм дав можливість авторам науково- практичного коментаря до Конституції України зазначити, що цей закон було прийнято на основі конституційних положень, відповідно до яких “Верховна Рада України має право на основі ст. ст. 36, 37, 92 Конституції України та міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, додатково врегулювати правовий статус інститутів громадянського суспільства, що створюються при реалізації права на об’єднання, у спеціальному законі, який передбачає процедуру їх створення, порядок державної реєстрації та контроль за їхньою діяльністю” [308, с. 265].

Варто наголосити на тому, що в юридичній літературі спостерігаємо позиції вчених про відсутність дієвих механізмів громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, оскільки його сферу зведено до отримання інформації від правоохоронних органів, проведення наукових досліджень, громадської експертизи законодавства та права виступу зі своїми пропозиціями через суб’єктів законодавчої ініціативи [51, с. 74].

Громадський контроль за діяльністю органів Національної поліції є одним із найефективніших чинників запобігання корупції. Недаремно в ст. 11 Закону України “Про Національну поліцію” від 02 липня 2015 року № 580-УІІІ наголошується, що діяльність поліції здійснюється в тісній співпраці та взаємодії з населенням, територіальними громадами та громадськими об’єднаннями на засадах партнерства, і спрямована на задоволення їхніх потреб. Крім того, поліція забезпечує постійне інформування органів державної влади й органів місцевого самоврядування, а також громадськості про свою діяльність у сфері охорони та захисту прав і свобод людини, протидії злочинності, забезпечення публічної безпеки та порядку (ч. 2 ст. 9 Закону України “Про Національну поліцію”) [521].

Варто відзначити те, що значним досягненням у законодавчому регулюванні форм участі громадськості в запобіганні корупції стало прийняття Закону України “Про запобігання корупції” від 14 жовтня 2014 року [497]. Зокрема у ст. 21 зазначеного Закону закріплено, що громадські об’єднання, їхні члени або уповноважені представники, а також окремі громадяни в діяльності щодо запобігання корупції мають відповідні права.

Важливим положення законодавства є необхідності проведення на постійній основі інформаційні кампанії, орієнтовані на різні соціальні групи та спрямовані на усунення толерантного ставлення до корупції, підвищення рівня співпраці влади та громадян у протидії корупції [499].

Незважаючи на реформаторський потенціал нормативно- правових актів чинного законодавства України щодо участі громадськості запобіганні корупції, але під час їх реалізації все ж таки громадськість стикається із системними бюрократичними перепонами щодо їх активної участі у формуванні та реалізації державної антикорупційної політики. Це у в свою чергу не сприяє становленню конструктивних партнерських відносин на постійній основі між органами публічної влади та громадськості стосовно запобігання та протидії корупції в державі [168].

Важливим завданнями громадського контролю є: забезпечення системи стримувань і противаг між органами державної виконавчої влади, органами та посадовими особами місцевого самоврядування та інституціями громадянського суспільства; інформування громадян та їхніх об'єднань про стан дотримання і забезпечення державою та її інституційним механізмом законів, прав та свобод людини і громадян; фактична реалізація принципу соціальної справедливості в суспільстві; взаємодія інститутів громадянського суспільства з державними та самоврядними органами в сфері забезпечення благ та потреб людей.

Свого часу Ю. Габермас зазначав, що “громадськість, створюючи нові структури громадянського суспільства, тим самим протистоїть зазіханням держави, деспотизму, абсолютизму, автори­таризму на права людини і оголошує пріоритетними гуманістичні прагнення та цінності, немеркантильну, високодуховну, моральну поведінку, самосвідомість, самовизначення, свободу і гідність окремої особистості” [130, с. 18]. Вважаємо, що сучасна демократія допускає існування значної кількості сфер публічних відносин, які дозволяють громадянам через відкрите публічне спілкування і взаємодію ефективно контролювати публічну владу на різних рівнях [331, с. 144].

Відстоюємо позицію, що громадський контроль у державному управлінні є важливим чинником розвитку демократичного українського суспільства. Проте для того, щоб громадський контроль став дійсно ефективним засобом впливу на суб'єктів публічної влади, конче необхідним видається подальше вдоско­налення правових засад його організації та функціонування. У зв'язку з цим виправданою виглядає ідея щодо розробки та прийняття Закону України “Про громадський контроль в Україні”, у межах якого мають бути визначені його мета, завдання та функції, суб'єкти, а також процедури реалізації контрольних заходів. В Україні триває пошук ефективної моделі громадського контролю, при цьому на експертному рівні тривають дискусії щодо форм, механізмів взаємодії соціальних інститутів з публічною владою.

Погоджуємося з думкою О. Мороз, що за останнє десятиліття роль громадських об'єднань в Україні поступово зростає. Громадські об'єднання беруть активну участь у виробленні, моніторингу та формулюванні суспільної думки про механізми та напрями реалізації державної політики у різних сферах: економічній, соціальній, духовній, культурній, молодіжній, екологічній, освітній, охорони здоров'я, організації дозвілля тощо. Відтак ці соціальні інституції на основі практичного досвіду стають ефективним джерелом консолідації зусиль членів соціуму (людини та громадянина) та владних інститутів (органів державного управління) [418, с. 22].

Чітко закріплені на рівні законодавства форми взаємодії органів публічної влади з інститутами громадянського суспільства є необхідною умовою їхньої прозорої та ефективної діяльності. Досвід провідних демократичних держав свідчить, що рівень взаємодії публічної влади з громадським сектором безпосередньо впливає на якість і своєчасність реалізації функцій державної публічної влади [331, с. 145].

Існують різні підходи до визначення принципів взаємодії органів публічної влади й інститутів громадського суспільства в Україні, основними з яких є: 1) соціальне партнерство - налагодження конструктивної взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства з метою досягнення спільних цілей; 2) реалізація рівних можливостей - створення органами публічної влади єдиних умов для функціонування інститутів, пов'язаної із захистом прав і свобод людини та громадянина; 3) взаємної відповідальності - сприйняття органами публічної влади та інститутами громадянського суспільства спільної відповідальності за реалізацію спільних завдань при взаємодії; 4) відкритість та прозорість, що впровадження ефективного механізму комунікацій з громадськістю; 5) невтручання - унеможливлення втручання органів державної влади у діяльність громадських об'єднань, за винятком випадків, установлених законом; 6) підвищення ефективності процесу взаємодії [664, с. 20-23].

Конструктивною є позиція дослідника В.Головня, який виділив основні принципи взаємодії громадських рухів і держави Україна: відкритий і збалансований механізм прийняття рішень, прозорість прийняття рішень; забезпечення ефективного доступу громадян до повної інформації щодо діяльності та рішень органів державної влади; суспільний контроль за діями органів державної влади та їх підзвітність перед суспільством; участь представників громадян­ського суспільства на всіх етапах підготовки, ухвалення та впровадження рішень органів публічної влади [137].

Слід зазначити, що громадські організації при взаємодії з органами державної та самоврядної влади впливають на їхню легітимність. Громадські організації здійснюють безпосередній контроль за проведенням загальнодержавних і місцевих виборів. Дослідник і. Попов зазначив, що причини активності громадських організацій у виборчому процесі зумовлені насамперед більшою можливістю недержавних організацій впливати на суспільні процеси [466, с. 41-44].

Громадське непартійне спостереження під час виборчого процесу сприяє мобілізації громадян щодо інформування про хід виборів. Проте на останніх виборчих кампаніях все частіше громадські організації використовуються політичними партіями чи кандидатами для політично вмотивованого втручання у виборчий процес. Така тенденція використання громадських організацій у політичних цілях на виборах дискредитує не лише сам інструмент громадського непартійного спостереження за виборами, а й увесь виборчий процес. Законодавство встановлює лише дві вимоги до громадських організацій, які мають бажання спостерігати за виборами. Так, згідно із законодавством, участь у виборчому процесі можуть брати спостерігачі від громадських організацій, зареєстрованих відповідно до законодавства, та до статутної діяльності яких належать питання виборчого процесу та спостереження за ним. З 31 грудня 2018 року по 29 січня 2019 року до ЦВК звернулися 152 громадські організації з клопотанням щодо надання дозволу мати офіційних спостерігачів на чергових виборах Президента України. Центральна виборча комісія у межах своїх повноважень надала дозвіл на спостереження 138 громадським організаціям. 14 громадських організацій отримали відмову мати офіційних спостерігачів у зв'язку з відсутністю в статутній діяльності питань виборчого процесу та спостереження. Одна з них - громадська організація “Всеукраїнське об'єднання “Рух вільних селян”, оскаржила рішення в суді, який зобов'язав ЦВК надати їй дозвіл мати офіційних спостерігачів [389]. Для порівняння, на позачергових виборах Президента в 2014 році 10 громадських організацій здійснювали спостереження, на виборах до Верховної Ради України в 2014 році таких було 37. Аналіз назв громадських організацій та час їх заснування свідчать про їхню заангажованість і зв'язок більшості з них із політичними партіями чи кандидатами в Президенти України.

Слід відзначити, що в Україні за час незалежності зроблені переконливі кроки щодо формування державної політики розвитку громадянського суспільства, забезпечення відкритості та прозорості функціонування органів та посадових осіб державної та самоврядної влади, на новий рівень піднято питання взаємовід­носин держави та громадських об'єднань. Забезпечення відкритості, публічності та прозорості державної діяльності вважається одним із пріоритетних завдань державної влади та забезпечується проведенням консультацій з громадськістю, взаємодією з консультативно-дорадчими органами (радами), проведенням громадської експертизи власної професійної діяльності тощо.

В останні роки в Україні помітні позитивні зміни в питанні взаємодії публічної влади з громадськістю в питанні координації зусиль при розробці нормативно-правових актів. Важливість участі громадськості можна проілюструвати на процесі розробки й ухвалення 25 квітня закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”. Так, у лютому 2016 року була зібрана група правників, мовознавців, громадських активістів, яка ініціювала розробку закону про державну мову. Були використані напрацювання із цього питання за останні 10 років, і як результат у січні 2017 року новий законопроект зареєстровано понад 30-ма народними депутатами [361, с. 97-98].

Як було доведено вище, діюче законодавство та національна практика державотворення передбачають певні можливості для взаємодії органів публічної влади з громадськістю, при цьому технологічні питання та методи взаємодії ще потребують удосконалення та впровадження. Слід зазначити, що сучасний етап розвитку взаємовідносин органів публічної влади та громадських об'єднань в Україні має низку особливостей, зокрема: 1) відбу­вається в умовах триваючої понад 5 років гібридної прихованої війни Російської Федерації проти України, що зумовлює значну міжнародну, політичну, економічну, соціальну, духовну, релігійну нестабільність, при цьому об'єктивно зменшується можливість ефективної комунікації і взаємодії державних і самоврядних інституцій та системи громадянського суспільства; 2) взаємне розростання як внутрішньої системи взаємовідносин між публічною владою та громадянським суспільством, так і значне розширення співробітництва на європейському та міжнародному рівні з міжнародними та зарубіжними громадськими інституціями. Слід наголосити, що триваючий процес глобалізації призводить до політичної, економічної та соціальної взаємодії й інтеграції, і як результат, формується єдиний правовий простір шляхом закріплення світових стандартів та узгодження законодавства, кодифікації галузей міжнародного права, а також уніфікація захисту прав людини в економіко-соціальній сфері.

Розкриваючи питання про взаємодію органів державної влади та інститутів громадянського суспільства, не можемо обійти увагою положення ч. 1 ст. 36 Конституції України, яке, на думку В. Колісника, не відповідає вимогам юридичної точності, адже вона закріпила право на свободу об’єднання і в політичні партії, і в громадські організації лише за громадянами [235, с. 104]. При цьому у наукових колах висловлюють певні застереження щодо права асоціацій (право на об’єднання) неполітичного характеру, яке в більшості держав світу хоча й належить до політичного права, однак наділяє їм іноземців та осіб без громадянства. Є доцільним здійснити тлумачення цієї конституційної норми та дозволити іноземцям і особам без громадянства реалізовувати право на об’єднання в неполітичні громадські організації. Ми вважаємо, що в тексті Конституції України доцільно розмежувати право на свободу об’єднання в політичні партії, яке має визнаватися виключно за громадянами, та право на свободу об’єднання у громадські організації, професійні спілки та інші асоціації, які, зважаючи за досвід країн світу, доцільно закріпити за усіма, хто на законних підставах знаходиться на території України [361, с. 98].

Вважаємо, що знаходження компромісу у взаємній діяльності органів державної влади та громадських об’єднань дасть змогу досягнути поставлених цілей і забезпечить двосторонній інтерес, тобто зростатиме довіра людей до державної та самоврядної влади. Держава повинна бути зацікавлена в розширенні співпраці в рамках діяльності консультативно-дорадчих органів, які створені при органах державної влади (громадських рад).

Розробка механізмів взаємодії між державою та громадянським суспільством обумовлена тим, що необхідно вдосконалити існуючі взаємовідносини урядового та громадянського секторів. Для цього, відповідно, мають бути визначені нові форми такої співпраці, створені умови, що сприятимуть подальшому розвитку інститутів громадянського суспільства, зміцнені гарантії у забезпеченні громадянами своїх конституційних прав щодо участі в процесах державного управління. Протягом тривалого часу в Міністерстві юстиції України розроблявся проект документа, що мав би визначати взаємодію держави та громадянського суспільства в Україні, на кшталт подібних європейських угод, де визначалися засади, форми та принципи співпраці органів державної влади з неурядовими організаціями. Однак такий варіант концепції так і не був винесений на обговорення у Верховній Раді України. Натомість з метою налагодження партнерських відносин між органами державної влади, органами місцевого самоврядування й організаціями громадянського суспільства на сьогоднішній день прийнято ряд інших важливих документів [111, 552].

Ключова роль зв’язків із громадськістю при функціонування органів публічної влади полягає у створенні та формуванні позитивного іміджу влади, що безпосередньо впливає на створення сприятливого середовища для ефективної взаємодії обох сторін [245, с. 6-7]. Слід констатувати, що в Україні триває пошук інноваційних форм оптимізації взаємодії органів державної та самоврядної влади з інститутами громадянського суспільства. Запроваджується електронне урядування, започатковано проект “держава в смартфоні” та інші способи вдосконалення взаємодії та її ефективності.

Таким чином, можна констатувати той факт, що попри всі розмови й заходи, спрямовані на розвиток громадянського суспільства, у нашій державі воно знаходиться лише на стадії становлення. Отже, і обговорювати ефективність взаємодії держави з інститутами громадянського суспільства необхідно системно, починаючи насамперед із упорядкування цих відносин. Покласти початок такій системі може, наприклад, прийняття Концепції взаємодії держави з громадянським суспільством, проект якої нині розроблено Міністерством юстиції України. Така свого роду систематизація сприятиме позбавленню хаотичності у відносинах між державою та інститутами громадянського суспільства.

Ми підтримуємо позицію О. Мороз, що доцільним є доповнити принципи утворення та діяльності громадських об’єднань (добровільність; самоврядність; вільний вибір території діяльності; рівність перед законом; відсутність майнового інтересу їхніх членів; прозорість, відкритість і публічність), що закріплені Законом України “Про громадські об’єднання” від 22 березня 2012 року [487], принципом заборони втручання органів публічної (державної та самоврядної) влади, їхніх посадових і службових осіб в утворення та функціонування громадських об’єднань за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей [419, с. 6].

Вважаємо, що основоположними принципами взаємодії інститутів громадянського суспільства та публічної влади в Україні мають стати такі: активності та ініціативності громадян України; партнерства та рівноправності, відкритості та публічності, взаємної відповідальності, політичної незаангажованості та неупередженості, цілісності та повсюдності. Реалізація в практичній діяльності окреслених принципів, вважаємо, буде сприяти утвердженню України як демократичної, соборної, соціальної та правової держави.

Доречно зауважити, що важливою засадою ефективної і прагматичної співпраці й взаємодії між органами публічної влади і інституціями громадянського суспільства має стати сприйняття названими сторонами своїх прав та обов’язків, розуміння відповідальності в управлінні суспільними та державними справами, адже і права державних службовців, і права представників громадськості базується на єдиному конституційному праві кожного громадянина брати участь в управлінні державними справами (ст. 38 Конституції України) [306].

Відстоюємо позицію, що для утвердження громадського контролю та підвищення його ефективності в процесі організації та здійснення державної влади стратегічно важливим є розробка та прийняття Закону України “Про громадський контроль в Україні”, в якому мають бути закріплені його мета, завдання та функції, а також форми та процедури реалізації контрольних заходів.

Ми дійшли висновку, що закріплені за законодавчому рівні форми взаємовідносин органів державної влади й інститутів громадянського суспільства є недосконалими. Відстоюємо позицію щодо необхідності розробки та прийняття законодавчих змін, які мають враховувати сучасний стан розвитку суспільства, технології, та встановлять більш чіткі положення спільної діяльності держави та представників громадського сектора.

Пропонуємо розробити та прийняти закон “Про громадські об’єднання в Україні”, в якому було б визначено основні засади створення та функціонування об’єднань громадян, які ставлять за мету реалізацію громадянами України своїх конституційних прав і свобод у здійсненні громадського контролю за діяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових осіб, суб’єктів господарю­вання незалежно від організаційно-правових форм і форм власності. Вважаємо, що зв’язок між громадськістю та владою має стати дієвим механізмом для не те що боротьби, а для ефективної та публічної взаємодії влади та суспільства [361, с. 100].