§ 1. Державно-правові конфлікти: поняття, сутність, ключові ознаки

На сьогоднішній момент явище конфлікту є достатньо популярним об'єктом дослідження, особливо в політикумі. Не повторюючи стан­дартні схеми дослідження конфлікту, звернемо увагу на сутнісні харак­теристики такої форми суспільної взаємодії з огляду на особливості державно-правової сфери.

Насамперед слід зазначити, що конфліктність у цій сфері науковці намагаються аналізувати через різні за назвою, попри те максимально близькі за змістом категорії. У першу чергу використовується термін «юридичний конфлікт»^[2]. Таким чином, пропонується розглядати кон­флікти в державно-правовій сфері в одній системі з трудовими, між­національними, сімейними, міждержавними та конфліктами, пов'яза­ними з правами людини. Причому це має бути «будь-який конфлікт, у якому спір так чи інакше пов'язаний із правовими відносинами сторін (їх юридично значимими діями чи станами) і, відповідно, суб'єкти, або мотивація їх поведінки, або об'єкт конфлікту має правові ознаки, а сам конфлікт спричиняє юридичні наслідки»^[3].

Специфіку юридичних конфліктів у владному механізмі В. М. Ку­дрявцев, А. В. Дмитрієв та Ю. Г Запрудський, які виступають саме за таку форму конфліктів у державно-правовій сфері, пропонують роз­глядати через специфічні конституційні процедури розв'язання кон­фліктів^[4]. У межах юридичної конфліктології пропонує аналізувати державно-правові конфлікти і О. Ю. Тодика^[5]. При цьому зауважує, що «у системі державно-правових конфліктів вагому частку становлять конституційно-правові конфлікти, тобто конфлікти, які пов'язані з ро­зумінням і реалізацією норм Конституції, особливо щодо розподілу влади»^[6]. Подібної думки дотримується і А. А. Єзеров, відповідно ви­користовуючи термін «конституційний конфлікт». Дослідник вважає, що конституційну конфліктологію слід розглядати як підсистему юри­дичної конфліктології^[7].

Інші дослідники виходять із того, що конфліктні протистояння у владній сфері мають визначатися через категорію «державно-правовий конфлікт», який у свою чергу є різновидом політичного конфлікту. Так, А. В. Глухова, пояснюючи необхідність виділення серед політичних конфліктів державно-правових конфліктів, зазначає, що «в межах поля політики три сфери завжди є політичними за своєю природою і, відпо­відно, завжди мають політичний характер». «Це, — продовжує науко­вець, — політичний режим, завоювання влади і її здійснення». Самі ж державно-правові конфлікти являють собою «інституціоналізовані, переважно раціональні, публічні політичні конфлікти, саме виникнен­ня яких головним чином запрограмовано в політичній сфері»^[8].

В інших випадках, відносячи конфлікти в державно-правовій сфері до політичних конфліктів, їх не виділяють в окрему групу чи вид^[9]. Дещо схожою є позиція А. Г. Здравомислова, який поділяючи думку, що кон­флікти в державно-правовій сфері — це політичні конфлікти, указує на їх особливу значимість у системі цього виду соціальних конфліктів: «Боротьба за реальні владні повноваження, за визначення позиції в по­літичних структурах, за можливість прийняття рішень чи вплив на процес вироблення цих рішень становить серцевину політичного конфлікту»^[10]. Т. М. Пряхіна, використовуючи при аналізі питання кон­фліктності державно-правової сфери категорію «конституційний кон­флікт», не заперечує проти віднесення цих конфліктів до «політичного типу соціальних конфліктів»^[11].

Таким чином, на сьогодні склалися два напрямки вивчення конфлікт­ності в державно-правовій сфері. Прихильники першого вважають, що державно-правові (конституційні) конфлікти мають розглядатись як юридичні конфлікти, а отже, і досліджуватись у межах такої галузі конфліктології, як юридична конфліктологія. Інші дослідники пропо­нують аналізувати подібні конфліктні протистояння в межах політичної конфліктології, зважаючи на те, що державно-правові конфлікти є осо­бливим типом саме політичних конфліктів.

Перш ніж приступити до цього питання, слід розглянути підходи до розуміння такого явища, як конфлікт, що існують у суспільних на­уках на сьогоднішній момент. Традиційно виділяють такі ключові конфліктологічні концепції: структурний функціоналізм (Т Парсонс), конфліктний функціоналізм (Л. Козер, Г Зіммель), теорія соціального конфлікту Р. Дарендорфа, теорія структурного насилля та структурних конфліктів (Й. Галтунг) і загальна теорія конфлікту (К. Боул- дінг, Л. Крисберг)^[12]. Основними параметрами розуміння конфлікту в межах тієї чи іншої теорії є такі.

Відповідно до теорії соціальної дії, розробленої Т Парсонсом, «мож­ливість конфлікту закладена в самому процесі соціалізації, у ході якого людина стає залученою не тільки до способів функціонування соціальної системи, але й до норм і цінностей відповідної культури». Протоконфлік- том вважається «невідповідність, певна напруженість, що складається при соціалізації між внутрішніми фізіологічними потребами організму та потребами людини в соціальних відносинах»^[13]. Однією з ключових методологічних тез у теорії Т. Парсонса є визнання ним конфлікту як аномального явища, «хвороби, яку необхідно подолати»^[14].

На противагу Т. Парсонсу розробники теорії конфліктного функ­ціоналізму звертали увагу на позитивні сторони конфлікту і на немож­ливість усунення конфліктності в сучасних соціальних системах. Так, Л. Козер вважав, що «соціальний конфлікт зовсім не являє собою тільки «негативний» фактор, який призводить до розриву і розпаду, він може виконувати низку визначаючих функцій у групах і міжособистіс- них відносинах... «Він може, наприклад, служити підтриманню групо­вих меж і запобігати відтоку членів групи. Переконаність у тому, що соціальний конфлікт завжди веде до деструкції відносин, у межах яких він відбувається, призводить...

Концепція соціального конфлікту Р. Дарендорфа базується на тому, що самі соціальні конфлікти виростають із структури суспільств, які є союзами панування. У свою чергу союзи панування означають «будь- яку соціальну одиницю (групу, організацію, суспільство), де існує ди­ференціація соціальних позицій і ролей по відношенню до влади»^[17]. Головним конфліктом ХХ сторіччя Р Дарендорф вважав конфлікт між підприємцем та працівником^[18]. Методологічною основою його концеп­ції стали роботи К. Маркса та Т Парсонса. Науковець прийшов до ви­сновку, що в сучасних умовах два антагоністичних соціальних про­шарки, буржуазія та пролетаріат, через різке зростання соціальної мо­більності більш не є однорідними групами. «На відміну від Маркса, він переводить вектор аналізу з базисних (економічних) відносин у сферу надбудови (відносин влади) і стверджує, що головною ознакою іденти­фікації класів як конфліктуючих соціальних груп є їх участь або не­участь у пануванні, а не відношення до засобів виробництва»^[19].

Свою теорію структурного насилля Й. І. Галтунг будує на тому, що «певні соціальні структури можуть справляти як на окремих індивідів, так і цілі соціальні групи не тільки інтегративний, насильницький вплив, провокуючи цим соціальні протиборства»^[20]. Ключова категорія досліджень «структурне насилля» розуміється ним як «соціальна не­справедливість, як нерівний розподіл влади та ресурсів». «Структурне насилля вбудоване в соціальні структури і підтримується ними шляхом рангової відповідності та залежної взаємодії соціальних суб'єктів»^[21]. Конфлікти, що побудовані на такому структурному насиллі, визнача­ються Й. Галтунгом як структурні конфлікти.

Сутність загальної теорії конфлікту, запропонованої американ­ським соціологом К. Боулдінгом, полягає в тому, що «всі конфлікти мають спільні елементи, пізнаючи які можна регулювати конфліктну ситуацію». Широко використовуючи «біхеовіристичні» підходи, К. Бо- улдінг вважає, що «причинами конфліктної поведінки є стимули зов­нішнього середовища, а мотивами, які спонукають, — інтереси людей». На його думку, «конфліктність закладена в самій природі людини, в її прагненні домінувати в боротьбі з подібними собі»^[23].

Зрозуміло, що проведений нами екскурс у розвиток і сучасний стан конфліктологічної науки не вичерпує всього багатоманіття існуючих на сьогоднішній момент теорій та концепцій, що розкривають різні сторо­ни такого явища, як конфлікт. Разом із тим погляди науковців, роботи яких були визнані ключовими для подальшого розвитку конфліктології, дозволяють нам установити основні характеристики конфліктного протистояння в державно-правовій сфері. Можемо також констатувати можливість певної уніфікації поглядів сучасних конфліктологів щодо базових ознак конфлікту. Так, аналізуючи сучасні американські теорії соціального конфлікту, Н. В. Абловацька прийшла до висновку, що практично всі вони «визнають конфлікт невід'ємною характеристикою розвитку будь-якої соціальної групи і пояснюють його через аналіз інтеракцій між двома або більшою кількістю сторін з приводу бороть­би за цінності, статус, владу і обмежені ресурси, в яких цілями конфлік­туючих сторін виступають досягнення бажаних цінностей шляхом нейтралізації, ураження чи знищення своїх суперників»^[24].

Іншими словами, ключовою ознакою соціального конфлікту, у тому числі й державно-правового, є боротьба (протистояння), яка виникла та триває між соціальними суб'єктами з приводу заволодіння й утри­мання певного соціально значимого об'єкта.

По-перше, даний термін більш точно відображає зміст основної маси конфліктних протистоянь, які виникають у сфері відносин, що регулюють­ся конституційним правом, а саме конфліктів з приводу заволодіння, реа­лізації та збереження у своїх руках публічної влади. При цьому ми не за­перечуємо наявність конфліктів і в інших конституційно-правових сферах, зокрема такій, як етнонаціональні відносини. Попри те конституційне за­конодавство переважно зосереджує свою увагу на функціонуванні держав­ного механізму як із точки зору врегулювання відносин усередині нього, так і стосовно його взаємодії з людиною та інститутами суспільства.

По-друге, не всі конфлікти, які виникають у сфері регулювання цієї галузі публічного права, безпосередньо пов'язані з реалізацією консти­туційних норм. Так, найпоширенішим у нинішніх умовах є конфлікт, пов'язаний із неможливістю новообраного парламенту формувати уряд чи такий, що виник унаслідок розпаду урядової коаліції і відмови пар­ламенту у довірі урядовій команді. Причинами таких конфліктних явищ зовсім не є «серйозні розбіжності, які з'являються на ґрунті різного тлумачення тих чи інших положень конституції»^[25]. Вони виникають через суто політичні обставини і не мають нічого спільного з колізіями у праворозумінні.

Знову ж таки наголосимо на тому, що такий теоретичний спір має достатньо умовний характер і обидва терміни є практично ідентичними за змістом і можуть бути використані в конституційно-правових до­слідженнях. Разом із тим для здійснення аналізу конфліктних проти­стоянь, які виникають у державно-владному середовищі, та встанов­лення механізму їх попередження і врегулювання більш доцільним є застосування категорії «державно-правовий конфлікт».

Повертаючись до розмови про інтерпретації терміна «конфлікт» у конституційно-правовій площині, зауважимо таке. В основному ви­значення цього терміна в державно-правових дослідженнях здійсню­ється через призму інтерпретації соціальних (політичних) конфліктів у соціологічних, політологічних і конфліктологічних дослідженнях. Більше того, якщо проаналізувати наявні визначення державно­правового конфлікту, то по суті вони є певною варіацією запропонова­них у літературі визначень соціального (політичного) конфлікту як категорії, що має відносно державно-правових конфліктів більш за­гальний характер, з урахуванням особливостей та завдань конституційно- правового регулювання. Тому перш за все відмітимо найпоширеніші інтерпретації терміна «соціальний (політичний) конфлікт».

Так, соціолог Е. М. Бабосов стверджує, що соціальний конфлікт — це «граничний випадок загострення соціальних протиріч, що виража­ється в зіткненні різних соціальних спільнот — класів, націй, держав, соціальних груп, соціальних інститутів тощо, які обумовлюються про­тилежністю чи суттєвою різницею їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку»^[26]. При цьому в літературі зазначається, що вихідною методо­логічною засадою для розуміння терміна «конфлікт» є його сприйняття як соціального протиріччя «на стадії його реального розв’язання суб’єктами, які залучені до нього»^[27]. Про універсальність такого підходу свідчать і інші визначення, що містяться в спеціальних дослідженнях. На думку В. І. Курбатова, конфлікт — «це протиборство сторін взаємо­дії, які мають протилежно спрямовані мотиви, цілі та інтереси»^[28]. Подіб­не розуміння конфлікту дають і представники психологічної науки та характеризують його як «зіткнення двох чи більше сильних мотивів, що не можуть бути задоволені одночасно»^[29]. Через категорію «зіткнен­ня» визначає сутність політичного конфлікту і Г І. Козирев: «конфлікт політичний — зіткнення (протиборство) суб'єктів політики з приводу влади чи владних повноважень»^[30]. Як уже наголошувалось раніше, док- тринальність певних конфліктологічних засад відмічається і при на­маганні дати визначення такому спеціальному виду соціальних кон­фліктів, як державно-правові (конституційні) конфлікти.

О. Ю. Тодика, аналізуючи конфліктні протистояння у сфері відносин народовладдя, характеризує такі державно-правові конфлікти через їх причинну сутність: «це гранично загострені суперечності, що виража­ються у зіткненні різних суб'єктів цих відносин, обумовлені проти­лежністю або значним розходженням їх інтересів і цілей у процесі реалізації безпосередньої і представницької форм демократії та спря­мовані на розв'язання конфліктогенної ситуації»^[31]. За допомогою кате­горії «зіткнення» формулюється визначення державно-правового кон­флікту і авторами Словника термінів з правової конфліктології. Він являє собою зіткнення, пов'язане з особливим складом суб'єктів (народ, владні структури тощо), особливими об'єктами конфлікту (суверенітет держави, розподіл владних повноважень), досить суттєвими наслідками розв'язання чи нерозв'язання конфлікту, вирішенням принципових питань державотворення^[32].

Так, А. В. Глухова, виділяючи в системі політичних конфліктів такий їх тип, як державно-правові конфлікти, зазначає, що вони становлять «інституціолізовані, переважно раціоналізовані, публічні політичні конфлікти, саме виникнення яких здебільшого запрограмоване в полі­тичній системі»^[33]. При цьому в основі самого політичного конфлікту, на думку дослідниці, лежить «теоретична і практична боротьба суб'єктів політики, довірених осіб великих соціальних груп, мобілізованих шля­хом номінації, за владу з метою модифікувати, трансформувати або зберегти соціальний порядок»^[34].

В окремих випадках науковці трактують конфлікти в публічно- правовій сфері через категорію «взаємодія»: «конституційний кон­флікт — це взаємодія суб'єктів конституційних відносин, що має політико-правову форму й обумовлена необхідністю розв'язання роз­біжностей із питань визнання, реалізації, захисту інтересів суб'єктів, які становлять цінність із точки зору їх соціальної значимості»^[35].

Спроба поєднати категорії «взаємодія» та «протистояння» просте­жується у визначенні конституційного конфлікту, що дає А. А. Єзеров. На його погляд, це «протистояння (конфронтація) у політико-правовій взаємодії суб'єктів конституційних відносин, яке відображається в ін- ституційно норматизованих взаємоспрямованих діях цих суб'єктів щодо визнання, задоволення, захисту своїх інтересів, потреб, цілей»^[36].

Аналіз цих та інших визначень дає нам можливість зрозуміти, що теорія державно-правових конфліктів достатньо серйозно «потрапила в полон» конфліктологічних концепцій, які застосовуються в сучасній політології та соціології. По суті конфліктологічні дослідження, що зараз ведуться в межах науки конституційного права, є в багатьох ви­падках простим поширенням конфліктологічної матерії на державно- владну площину. Це проявляється в тому числі й відносно розуміння конфліктів, які виникають у вказаній сфері.

Може виникнути запитання: чому цей аспект державно-правової конфліктології має настільки принципове значення? Мова йде про те, що невірно встановлені параметри будь-якого соціального явища на першому етапі дослідження можуть серйозно вплинути на правильність остаточних результатів. Звичайно, ми не заперечуємо проти вірогіднос­ті трактувань категорії «конфлікт», які зараз наявні в суспільних науках. Попри те визначення, що наведені в науковій літературі стосовно кон­фліктних явищ у державно-правовій площині, дають конституційно- правовій науці аж занадто широке поле для досліджень. У результаті це призводить до гіпертрофованого усвідомлення меж конституційно- правового регулювання та розуміння засобів, за допомогою яких кон­ституційне право здатне регулювати державно-владні відносини.

Перш ніж розпочати детальний аналіз поняття державно-правового конфлікту, мусимо зазначити, що ми розглядатимемо його як явище соціальної дійсності, яке є об'єктом науки конституційного права, та з урахуванням того, що питання його попередження та врегулювання можуть бути об'єктом конституційно-правового регулювання. При цьому ми абсолютно не заперечуємо, що таке поняття, як конфліктні явища, що виникають з питань організації і функціонування публічної влади, взаємовідносин громадян, інститутів суспільства із владними суб'єктами, можуть входити до кола інтересів інших суспільних наук. Однак, повертаючись до міждисциплінарного дискурсу в питання на­лежності конституційної (державно-правової) конфліктології, зауважи­мо, що в такому контексті конституційне право не повинно підміняти собою інші галузі суспільних знань або ж перетворюватись на їх скла­дову частину, повністю екстраполюючи їх інструментарій та концепту­альні підходи на конституційно-правову площину.

На першому етапі з’ясування змісту поняття «державно-правовий конфлікт» слід установити, яку форму соціальної діяльності являють собою такі конфлікти. Нам пропонується брати за основу такі поняття, як «взаємодія», «протистояння», «загострення суперечностей», «проти­річчя», «боротьба» тощо. Ми виходимо з тих позицій, що конфлікт — це динамічне явище, яке характеризує не тільки стан взаємовідносин між суб’єктами конфлікту, але і їх подальші дії стосовно предмета конфлік­ту. Немає сумніву, що в основі такої конфліктної діяльності лежать різнополюсні погляди, бажання, прагнення суб’єктів конституційного права. Попри те визначати конфлікт виключно через протиріччя вважа­ємо недоцільним, з огляду на те сама політична система побудована на протиріччях і саме протиріччя є основою існування політичної багато­манітності як засади суспільного життя та відповідно конституційного ладу України (ч. 1 ст. 15 Конституції України). А отже, у противному разі слід було розглядати державно-владне поле як єдиний цілісний конфлікт.

На наш погляд, найоптимальнішим варіантом є визначення державно­правового конфлікту через категорію «конфронтація» як «протиборство, протистояння, зіткнення соціальних систем, влад, організацій, позицій, принципів»^[37]. Саме ця категорія є найбільш прийнятною, оскільки точ­ніше відображає таку форму взаємодії суб’єктів з урахуванням осо­бливостей державно-владної площини і є більш характерним терміном для кратології, політології та інших суспільних наук, предметом яких є питання реалізації публічної влади. У цьому контексті є неможливим вживання терміна «взаємодія», через те що в багатьох ситуаціях саме відсутність будь-якої взаємодії і є свідченням наявності конфліктного протистояння. Достатньо згадати події з призначенням Президентом України дострокових виборів народних депутатів України 2007 року.

Наступним аспектом є визначення кола суб’єктів, між якими ви­никають конфлікти, що можуть і повинні бути розв’язані за допомогою конституційно-правових засобів. У науці конституційного права до суб’єктів галузевих відносин традиційно належать соціальні спільноти (народ, нації, народності); соціальні утворення (держава, адміністративно-територіальні одиниці); органи публічної влади та їх посадові особи; інститути громадянського суспільства (партії, рухи); соціальні індивіди (громадяни, апатриди, іноземці)^[38]. У першу чергу постає питання: між ким виникають чи можуть виникати конфлікти, які конституційне право здатне буде врегулювати, при цьому проблема їх врегулювання не буде виходити за межі предмета цієї галузі? На­самперед це конфлікти між вищими владними інституціями та всере­дині колегіальних владних суб'єктів. Конфронтація між ними виникає у зв'язку із завданням шкоди авторитету влади (приклад — ситуація з імпічментом Президенту Литви Р. Паксасу через скандал про співро­бітництво глави держави з кримінальними колами Росії, 2004 р.); по­рушенням нормального функціонування державного механізму (при­клад — неможливість функціонування Ради Міністрів Італії через відмову Сенатом у довірі уряду на чолі з Р Проді та відмову спікера Сенату формувати нову урядову команду, 2008 р.); суттєвим відхилен­ням у діях чи актах від існуючої конституційної системи організації публічної влади, а саме від таких її базових параметрів, як розподіл влади на вищому державному рівні та розмежування компетенції дер­жавної влади, влади автономних утворень та місцевого самоврядуван­ня, а також ухваленням рішень із порушенням нормативно визначеної процедури (приклад — призначення Президентом України Л. Д. Куч­мою виконуючим обов'язки міського голови м. Одеси віце-прем'єр- міністра України М. П. Білоблоцького, 1998 р.).

Звичайно, це не вичерпний перелік причин конфліктів, які можуть виникати у владному середовищі, а представлені для аналізу сформульо­вані в досить загальному вигляді. Разом із тим ми переконані, що наве­дені нами причини на 100 відсотків мають відношення до державно- правових конфліктів як до феномену саме конституційно-правової дій­сності. Адже всі інші конфліктні ситуації, наприклад така, як заочна су­тичка глави президентського секретаріату В. І. Балоги та Прем'єр- міністра Ю. В. Тимошенко, що виникла на початку 2008 року, хоча і стосується функціонування державного механізму, проте має суто по­літичний характер і не може та не повинна бути вирішена за допомогою конституційно-правових засобів. Тому навряд чи до таких ситуацій мож­на застосовувати термінологію, що міститиме правовий елемент.

Якщо ж говорити про інші комбінації суб'єктів конфлікту, то, на наш погляд, у будь-якому разі однією із сторін державно-правового конфлікту має бути владний суб’єкт. Причому найбільш поширеним у таких комбінаціях є варіант, коли конфлікт виникає між політичними партіями і державою в особі її органів чи посадових осіб або між гру­пами людей, об’єднаними за національно-етнічною ознакою, та влад­ними інституціями.

Стосовно останнього виду можемо зазначити, що він вже достатньо давно є об’єктом спеціальної науки — конфліктології етнонаціональних відносин^[39]. Основною причиною виникнення конфронтації між ними є прагнення вказаних нами недержавних суб’єктів розширити (змінити) свій політико-правовий статус. Прикладом є конфлікт, який виник у Ту­реччині в 1997-1998 роках унаслідок оголошення керівництвом полі­тичної партії «Рефах» про необхідність заміни світського права релі­гійними нормами відповідно до принципів Мединської угоди. Можли­во, такі дії та заяви політиків не призвели б до виникнення конфлікту, якби не той факт, що представники цієї партії перемогли на останніх парламентських виборах 1996 року, і більше того, увійшли до складу правлячої коаліції. Розв’язанням конфлікту стало рішення Конститу­ційного Суду Туреччини, яким він визнав партію неконституційною і припинив її діяльність. До речі, правильність цього рішення була під­тверджена в подальшому Європейським судом з прав людини, а сам цей приклад увійшов до інструментарію розробників теорії войовничої демократії^[40].

Безумовно, таку конфліктну ситуацію не можна вважати чистим варіантом конфлікту між партією та державою, оскільки в даному ви­падку партія мала парламентський статус. Попри те суб’єктом у кон­фронтації виступила саме недержавна політична сила і причиною конфлікту стали дії саме партії.

Ще одним варіантом державно-правового конфлікту є конфронтація між державою та територіальним суб’єктом унаслідок прагнення остан­нього змінити свій політико-правовий статус. Прикладом є проголо­шення парламентом сербської провінції Косово незалежності краю. При цьому слід зауважити, що такі конфлікти з часом можуть перерости в міжнародно-правові.

Що ж стосується конфліктів між індивідом і владними суб’єктами, то навряд чи їх можна розглядати як державно-правові, навіть у таких ситуаціях, коли йдеться про виборчий процес і окремі з громадян на­бувають особливого правового статусу кандидата на певну виборну посаду. Можна навести приклад із подіями, які дістали назву «Пома­ранчева революція». Достатньо пригадати, що однією із сторін у три­валому протистоянні був тоді ще кандидат на пост Президента Украї­ни В. А. Ющенко. Разом із тим щодо цього питання є декілька заува­жень. По-перше, мову слід вести не стільки про конфлікт, скільки про кризовий стан як вищий ескалаційний прояв конфліктності в суспільстві та державі. По-друге, навряд чи можна говорити, що В. А. Ющенко був самостійною окремою стороною в цьому конфліктному протистоянні. Дійсно справжньою стороною «помаранчевої» конфронтації були по­літичні партії, громадські організації, трудові колективи та окремі громадяни, які своїми діями підтримали кандидата в Президен­ти В. А. Ющенка і виступили проти фальсифікацій на виборах, хоча переважно від їх імені виступав сам Віктор Ющенко. І по-третє. Мабуть, головною тезою є незрозумілість ролі конституційного права в меха­нізмі попередження та розв’язання подібних конфліктів. Звичайно, без конституційно-правових процедур тут не обійшлось.

Однак конституційна чистота провадження у справі за скаргою кандидата в Президенти В. А. Ющенка та рішення, яке ухвалив Верхов­ний Суд України в цій справі 4 грудня 2004 року, не дозволяють одно­значно стверджувати, що в даній ситуації спрацював саме конституційно- правовий механізм розв’язання виборчих конфліктів та спорів. Щодо інших форм урегулювання конфліктів, які застосовувались у цей пері­од, — консультації, переговори, залучення міжнародних посередників, то вони, безсумнівно, до конституційно-правового регулювання ніяко­го відношення не мають. А основною причиною цього протистояння якраз виступив людський чинник, на якому так активно наголо­шує А. А. Єзеров^[41], а саме прагнення окремих політиків за будь-яких умов отримати владу при мовчазному спостеріганні, а інколи й участі чинних на той момент високопосадовців, порушенні виборчого законо­давства. Цим пояснюються 99 % всіх причин, що призвели до кризово­го стану в країні. І лише, може, 1 % вини покладається на недоскона­лість конституційно-правових механізмів урегулювання виборчих конфліктів.

Важливим моментом у з’ясуванні сутності змісту явища державно­правового конфлікту є встановлення зовнішніх проявів наявності кон­фронтації між суб’єктами. У літературі цьому питанню практично не приділяється увага. Конфлікт не є ординарною ситуацією у взаємодії владних структур чи у відносинах між державними інституціями й ін­шими суб'єктами конституційного права. Стан конфронтації виникає тоді, коли суб'єкти усвідомлюють, що між ними існує протиріччя, яке фактично блокує їх подальшу нормальну співпрацю.

Інакше кажучи, одним із принципових моментів є психологічний момент усвідомлення такої суперечності. Як абсолютно слушно з цьо­го приводу зазначає Г. П. Клімова, «для виникнення конфлікту необхід­но, щоб індивіди, які суперничають за що-небудь, або їх соціальні групи... усвідомили протилежність своїх інтересів і цілей»^[42]. Таке усві­домлення має бути об'єктивізоване через активні дії суб'єкта чи його бездіяльність. Ми вважаємо, що подібна об'єктивізація може проявля­тись у таких формах: ігнорування рішень, прийнятих одним владним суб'єктом, з боку іншого; ухвалення владними суб'єктами протилежних рішень; видання владними суб'єктами актів, а також здійснення не­державними інституціями дій, які явно суперечать конституційному законодавству; неможливість продовження функціонування державної інституції через неспроможність владних суб'єктів сформувати її пер­сональний склад.

Для повного з'ясування категорії «державно-правовий конфлікт» слід звернутись до питання про співвідношення цього терміна із супут­німи, такими як конституційний спір та конституційна криза. У літера­турі пропонується розглядати першу з альтернативних категорій як «найбільш формалізовану форму конституційного конфлікту». «У цьо­му випадку конституційні конфлікти переносяться у площину вирішен­ня в особливому порядку, передбаченому Конституцією, — за допо­могою конституційних процедур»^[43]. О. В. Брежнєв указує на те, що характеру конституційно-правового спору конституційно-правовий конфлікт набуває тоді, коли його сторони «намагаються врегулювати існуючі протиріччя за допомогою юрисдикційних процедур»^[44]. У ре­зультаті аналізу дослідник приходить до висновку, що «конституційно- правовий спір як суперечка, яка виникає між суб'єктами конституційних правовідносин у сфері реалізації норм конституційного права, підлягає розв'язанню в особливому порядку, установленому законом, у тому числі шляхом використання державними органами повноважень юрис- дикційного характеру»^[45].

Т М. Пряхіна вважає, що «конституційний спір виникає тоді, коли виявлені та сформульовані протиріччя відносно його (конфлікту. — Ю. Б) предмета, а взаємні вимоги сторін мають правове обґрунтування»^[46]. Сам же конституційний спір визначається як «публічно-правовий спір з при­воду нормативного змісту принципу конституційності, що встановлює конкретні права та обов'язки суб'єктів конституційних право­відносин»^[47].

Звичайно, найбільш поширеним різновидом конституційних спорів є спори про компетенцію між суб'єктами публічної влади^[48]. Розгляд таких спорів є природною компетенцією органів конституційної юрис­дикції, тобто конституційних судів чи вищих судових інстанцій, які виконують їх функції.

У цьому контексті в нас виникає запитання стосовно можливості прирівнювання цих двох категорій — державно-правового конфлікту та «конституційного спору». Категорія «спір», як буде показано в на­ступних розділах, застосовується до ситуацій, коли суперечка між дво­ма суб'єктами конституційного права підлягає розгляду в порядку юрисдикційних процедур. Іншими словами, питання, що викликало протистояння, передається на розгляд спеціалізованих судових органів, які наділені відповідними державно-владними повноваженнями і рі­шення яких будуть мати обов'язкову силу для всіх конфліктуючих суб'єктів. При цьому суд виступає як арбітр у механізмі розв'язання подібних конфліктів. Такий суб'єкт конфліктного процесу, на відміну від звичайного медіатора, відіграє визначальну роль у розв'язанні конф­ронтації, оскільки вже саме звернення до нього сторін конфлікту озна­чатиме, що в протистоянні буде поставлена крапка, зважаючи на оста- точність і обов'язковість рішення арбітра^[49].

Тому ми вважаємо, що спір та конфлікт в конституційно-правовій площині є різнопорядковими явищами з огляду на таке. Спір може мати місце, коли одна із сторін звертається до юрисдикційного органу з про­ханням розв'язати існуюче протиріччя між сторонами. Якщо ж між сторонами існує конфлікт, то саме звернення до суду може мати для нього два наслідки. В одному випадку звернення до суду означатиме, що конфлікт перебуває на остаточній своїй стадії, оскільки зрозуміло, що суду доведеться ухвалити рішення, яке стане формою його розв’язання. Про це свідчить і обов’язковість такого рішення для сторін конфлікту. Однак на те, що події в цій ситуації будуть розвиватись саме за таким сценарієм, впливають багато факторів. Насамперед це наяв­ність волі та бажання у сторін виконувати рішення суду. Адже, незва­жаючи на безспірну обов’язковість рішень судових інстанцій, у тому числі й конституційних судів, механізм примусового виконання рішень останніх відсутній у конституційному законодавстві. Причиною цьо­му є специфіка питань, які вони розглядають, та аналогічна специфіч­ність їх рішень. Щодо рішень органів конституційної юрисдикції, то їх примусове виконання практично неможливе через те, що замінити діяльність суб’єкта, якому адресоване це рішення, діями чи рішення­ми іншої владної інституції у багатьох випадках виявляється немож­ливим.

Приміром, що слід було б робити в ситуації, коли Конституційний Суд, розглянувши подання народних депутатів України щодо консти- туційності Указу Президента України від 2 квітня 2007 року «Про до­строкове припинення повноважень Верховної Ради України», ухвалив би рішення на користь глави держави, а народні депутати відмовились би його виконувати? І це не фантасмагоричні оповіді. Схожі заяви про невиконання рішень Суду в разі ухвалення ним такого рішення почали звучати з парламентської трибуни вже із самого початку розгляду спра­ви в Суді^[50]. Додамо лише те, що в теорії західного конституціоналізму подібні питання практично не аналізуються, мабуть, через віру науков­ців і громадськості в здоровий глузд політиків та наявність у них еле­ментарної поваги до такої вищої судової інстанції.

Важливим чинником є оперативність діяльності самого суду. Адже, як показує практика діяльності вітчизняного Конституційного Суду, сторони можуть чекати на рішення Суду понад півроку. Показовою в даному випадку є ситуація з розглядом вищеописаної справи про роз­пуск парламенту, коли сторони, не дочекавшись рішення Суду, застосу­вали таку форму політичного врегулювання конфлікту, як переговори, дійшовши спільного рішення, за яким Президент для ухвалення необ­хідних виборчих законів поновлював на чотири дні роботу парламенту, а політичні сили, представлені у Верховній Раді, погоджувалися на до­строкові вибори^[51].

У контексті співвідношення понять «спір» та «конфлікт» зазначимо, що не в кожному випадку спір є формою конфлікту. Адже нормальною практикою функціонування державного механізму в будь-якій країні є періодичне виникнення ситуацій, коли та чи інша владна інституція вважає неконституційним (незаконним) рішення, прийняте іншим суб'єктом. З метою встановлення істини в цьому питанні вона зверта­ється до суду. При цьому співпраця між нею та суб'єктом, який ухвалив оспорюване рішення, не припиняється.

Ми ж могли спостерігати ситуацію, коли після звернення однієї із сторін конфлікту до Суду сам конфлікт не тільки не перейшов у циві­лізовану фазу, а ще більше загострився. Мова йде про справжню пар­ламентську кризу, яка виникла на початку 2000 року (21 січня і 1 лю­того) і була пов'язана з організацією більшістю народних депутатів України пленарних засідань у стінах «Українського дому». Тоді ці події журналісти охрестили «оксамитовою революцією»^[52].

За поданням опозиційних депутатів Конституційний Суд відкрив провадження у справі щодо конституційності актів, прийнятих поза парламентом. Однак звернення до Суду абсолютно не перетворило конфлікт у таку форму, як конституційний спір. Незважаючи на наяв­ність подання в Конституційному Суді, 8 лютого представники нової більшості захопили ложу Президії парламенту і почали проводити за­сідання в сесійній залі, при цьому практично повністю ігноруючи де­путатів із опозиційних фракцій та груп^[53]. По суті, через декілька днів конфлікт було консервовано, і вже 10 лютого захоплений більшістю парламент почав приймати перші закони.

Що ж стосується Конституційного Суду, то він явно не поспішав з ухваленням доленосного на той момент рішення, і все, на що він спро­мігся, так це на винесення аж 27 червня 2000 року Ухвали № 2-уп/2000, якою припинив провадження у цій справі. Остання теза достатньо яскраво підтверджує наш попередній аргумент щодо необхідності вра­хування оперативності та професійності при винесенні Судом рішення, яке б розв’язало конфлікт, що переріс у спір.

Тому ми вважаємо, що конституційний спір та державно-правовий конфлікт — це не синонімічні поняття. В окремих випадках наявність спору в Конституційному Суді чи інших судових інстанціях, які покли­кані вирішувати питання конституційно-правового характеру, ще не означає, що між сторонами спору існує конфлікт. В інших же випадках, звертаючись до суду, конфлікт дійсно може перерости в спір, однак, як було продемонстровано раніше, для цього необхідна наявність багатьох факторів, насамперед таких, як визнання всіма сторонами конфлікту обов’язковості рішення суду, а також визнання судового розгляду спір­ного питання єдиною і остаточною формою врегулювання наявних супе­речностей. Сюди ж додаємо і питання ефективності діяльності самого суду. Тому в багатьох ситуаціях розгляд конфліктного питання в суді зо­всім не означає, що конфлікт повністю формалізувався в судовий спір, а насправді продовжується і за певних умов навіть загострюється.

Ще одним теоретичним питанням є співвідношення двох категорій «конфлікт» та «криза» в державно-правовій сфері. У кратології криза влади розглядається як «різкий, крутий поворот у розвитку влади і її долях, важкий перехідний стан»^[54]. Одним із перших про наявність сер­йозних кризових явищ у державно-правовому середовищі почав гово­рити відомий німецький теоретик права Карл Шмітт. У своїй фунда­ментальній праці «Криза парламентської демократії» (перше видання — 1923 р.) вчений загострив увагу громадськості та наукових кіл на по­ступовій втраті парламентом свого значення в державному механізмі, яке надавалось йому на самому початку його функціонування, та втра­ті ілюзій стосовно можливостей цієї представницької установи чинити суттєвий вплив на державне управління в тогочасних демократіях. Саме така постановка питання мала свій сенс з огляду хоча б на те, що все більших обертів на Європейському континенті набирала теорія раціо­налізованого парламентаризму, яка вперше набула свого зовнішнього прояву у Веймарській конституції 1919 року^[55].

Питання про фактичний занепад парламентської установи є акту­альною проблемою і для сучасних дослідників^[56]. Разом із тим слід роз­різняти парламентську кризу та кризу парламентаризму. Остання є сис- темним явищем, що виникло і продовжує розростатись через існуючі вади державного механізму, який зазнає суттєвого впливу цілої низки суттєвих факторів, насамперед глобалізації та політичної інтеграції^[57]. Тоді як парламентська криза є одним із різновидів одиничних державно- правових конфліктів і являє собою конфронтацію, що виникає в стінах парламенту^[58]. Водночас обидва явища мають бути об'єктом прискіпли­вої уваги науковців, які досліджують питання державно-правової кон- фліктології, з урахуванням лише того, що криза парламентаризму має розглядатись у контексті факторів, які впливають на стан та динаміку розвитку державно-правових конфліктів, як характеристика сучасного стану європейських систем урядування.

Поряд із парламентською кризою в літературі пропонується виді­ляти такі кризові стани, як урядова криза^[59] та конституційна криза^[60]. При цьому висловлюються різні позиції стосовно змісту категорії «кри­за». Так, О. Ю. Тодика пропонує розглядати конституційну кризу як різновид конфлікту. Відмінність від звичайного конфлікту проводиться нею за інтенсивністю протікання конфліктного стану^[61]. Г. І. Козирев вважає, що криза виникає в разі «різкого загострення соціально- політичних протиріч, у результаті якого порушується стабільність і нормальний розвиток суспільства»^[62]. На нашу думку, така характерис­тика кризового стану в державно-правовому середовищі не дає вичерп­ного уявлення про дане явище.

Конституційна (політична) криза є наслідком тривалого нерозв'язання взаємопов'язаних державно-правових конфліктів, сторони яких не вдають­ся до радикальних кроків для переломлення ситуації, наприклад, як це мало місце в Україні в жовтні — грудні 2004 року. Адже тривалий час проти­стояння по лінії «влада — опозиція» лише загострювалось. Періодично виникали конфлікти як усередині самого парламенту, так і між владними структурами та опозиційними рухами. Урешті-решт такий конфліктний стан набув системного характеру, логічним наслідком якого стали масові фальсифікації на виборах. У результаті почались масові акції протесту, що були пов'язані з блокуванням роботи органів влади та захопленням адмі­ністративних будівель. Як свідчить історія конституціоналізму, у багатьох випадках розв'язання такої кризи може відбутись або внаслідок ухвалення компетентним органом рішення, конституційність якого буде викликати великий сумнів і яке по суті матиме більше політичний, аніж правовий характер (як, зокрема, рішення Верховного Суду України від 04.12.2004 р.), або ж унаслідок застосовування політичних форм розв'язання конфліктного протистояння, таких як переговори, досягнення компромісу тощо.

Стосовно останнього можемо навести приклад із парламентсько- урядовою кризою в Бельгії, яка тривала протягом 9 місяців 2007 року і загрожувала розколом країні, та була розв'язана лише внаслідок до­сягнення домовленості між парламентськими партіями про утворення коаліційного уряду на чолі з лідером християнських демократів І. Ле­термом^[63]. Поясненням такої тези про системність кризи і неможливість її розв'язання виключно конституційно-правовими засобами може бути і те, що в основі кризи, як правило, лежить конституційний формацій­ний конфлікт, який по суті і блокує вжиття саме конституційно-правових засобів із подолання кризи. Можна погодитись з існуючою в науці точ­кою зору, що «відмінною рисою конституційної кризи є перевага хао­тичної динаміки розвитку державно-правових відносин, неконтрольо- ваність політичного процесу»^[64].

Отже, можемо зробити такий висновок. Державно-правовий кон­флікт як категорія науки конституційного права — це конфронтація, яка виникає між декількома владними інститутами, владним інститутом (інститутами) та інститутами суспільства, соціальними спільнотами через загрозу завдання шкоди авторитету влади, порушення нормаль­ного функціонування державного механізму, суттєве відхилення в діях (актах) від існуючої конституційної системи організації публічної вла­ди, ухвалення рішень із порушенням процедури, а також у зв'язку з прагненням недержавних суб'єктів розширити (змінити) свій політико- правовий статус та яка може бути подолана за допомогою конституцій­но визначених засобів (форм), використання яких можливе за ініціати­ви одного з учасників конфлікту.