1.2. Актуальні проблеми реалізації моделі “єдино – розподіленої” державної влади

Розглянувши у попередній частині цього розділу проблеми історико-правового генезису і становлення концепції розподілу державної влади, ми фактично залишили поза межами нашої уваги цілий ряд проблем науково-теоретичного характеру, які постають в процесі спроб практичної реалізації принципу розподілу влади.

Характерною властивістю цієї концепції єдино-розподіленої державної влади (яка часто асоціюється з моделлю “стримувань і противаг”) є те, що визнаючи класичну тезу про “юридичну однопорядковість, рівнозначущість і рівноцінність гілок влади”[54,25], в її межах наголос переноситься з поняття “поділ” на поняття “влада”.

Іншим важливим методологічним моментом досліджуваної нами концепції є перенесення акцентів з функціональної визначеності діяльності гілок державної влади на проблеми можливостей їх взаємного впливу. В цьому плані можна вказати на запропонований В.Скоморохою підхід до аналізу судової влади. Зокрема він пише про те, що крім традиційного дослідження судової влади з позицій здійснення нею функції правосуддя, ми повинні аналізувати її ще й в аспекті юридичних можливостей активно впливати на рішення і дії законодавчої та виконавчої гілок влади, і тим самим “врівноважувати” їх [178,65].

Проте, кажучи про важливі зміни, які відбулись в наш час в осмисленні концепції розподілу влади і поступове становленням поняття “єдино-розподіленої влади”, було б неправильно робити висновок про те, що ці науково-теоретичні пошуки і розробки є надбанням лише сучасної політико-правової і юридичної науки. Так, наприклад, доволі відомою є дискусія навколо принципу розподілу влади між такими відомими німецькими правознавцями ХІХ століття як Р.фон Моль і П.Лабанд, з одного боку, і О.Майєром і Г.Вестеркампом, з іншого. Перші з них доводили хибність та правову суперечливість принципу поділу влади, тоді як інші виступили на захист класичної доктрини. Приблизно теж саме відбулось і у Франції, коли результатом суперечки між Л.Дюгі і Г.Лебоном (він виступив апологетом теорії поділу влади), стало формулювання нових засад поділу влади.

Зокрема, ґрунтовний аналіз і критику теорії поділу влади ми знаходимо у С.Котляревського в його дослідженні присвяченому конституційній державі. При цьому його ставлення до теорії поділу влади є надзвичайно ілюстративним, оскільки приймаючи її в цілому і визнаючи за нею важливу роль в формуванні конституційної держави, він водночас описує її як “неповну” і “незавершену”. Так підтверджуючи теоретичну і практичну правомірність виокремлення окремих гілок влади, С.Котляревський пише, що у будь-якій конституційній державі завжди спостерігається розподіл влади між органами законодавчими, виконавчими та судовими: “закон завжди проходить через народне представництво, потім він застосовується урядом, а судова влада є незалежною”[103,101]. Але водночас, як він зауважує, застосування класичної теоретичної схеми трьох розмежованих влад дає вкрай неточне уявлення про функціонування конституційної держави, оскільки діяльність представницьких органів ніколи не вичерпується законодавством, діяльність уряду ніколи не є простим виконанням законів, а судова влада завжди тим чи іншим чином впливає на політичні процеси.

Більш того, важливою заслугою класичної теорії поділу влади (і, зокрема, Ш.Л.Монтеск’є), на думку С.Котляревського є те, що в ній судова влада визнається не просто як окрема функція, що може бути передана будь-якому іншому органу влади, а саме як влада, завдяки якій утворюються “перепони для панування в державному житті формальної волі монарха та фактичного всевладдя бюрократії”[103,235].

Проте, попри всі ці позитиви теорія поділу влади, як каже С.Котляревський, має один суттєвий недолік: вона жодним чином не пояснює яким чином у її межах відбувається синтез державної волі. Тобто надаючи картину розподілу влади вона залишає в стороні питання щодо забезпечення єдності державної влади. Саме тому він і окреслює теорію поділу влади як недопрацьовану й неповну.

Також змістовну критику теорії поділу влади представлено в дослідженнях видатного представника вітчизняної юридичної науки Б.Кістяківського, який один з розділів своєї фундаментальної праці “Державне право” (1909) безпосередньо присвятив викладенню теорії поділу влади. На його думку, у джерел теорії поділу влади стояли три мислителя Г.Гроцій (мається на увазі його теза про забезпечення свободи громадян як основна мета державної влади, а також про виділення ним такої ознаки державної влади як наявність законів та законодавців, посадових осіб, що здійснюють управління державою, та суддів[182,133]), Д.Локк та Ш.Л.Монтеск’є. При цьому закладені ними принципи поділу влади як єдино можливого шляху для забезпечення політичної свободи згодом стали сприйматись як незаперечна істина і потрапили в конституції багатьох держав. Проте, як пише Б.Кістяківський, визнаючи потенційну здатність інституту поділу влади протистояти тенденціям до узурпації державної влади, ми маємо чітко з’ясувати чи достатньо на конституційному рівні встановити лише межі в сфері компетенції окремих владних гілок, чи розподіл влади має бути доповнено іншими інститутами (це механізми “стримувань і противаг”, а також взаємодії гілок влади)?

Для відповіді на це запитання Б.Кістяківський пропонує звернутись до аналізу конституції, що була розроблена установчим конвентом Конфедерації Північноамериканських штатів. Дійсно, в цій конституції, на думку Б.Кістяківського, принцип поділу влади було реалізовано в найбільш повному варіанті. Причому її укладачі спрямували максимум зусиль саме на забезпечення максимального невтручання представників однієї влади в діяльність інших. Так, наприклад, єдиною формою спілкування між виконавчою владою і законодавчим органом з боку виконавчої влади було визнано направлення листів, в яких викладався погляд на стан справ в тій чи іншій сфері управління і робилися пропозиції щодо прийняття тих чи інших законів. Що ж до законодавчої влади, то вона позбавлялась права контролю за діями виконавчих органів.

Таким чином, виходячи з аналізу спроб конституційного запровадження класичної моделі розподілу влади, Б.Кістяківський приходить до висновку, що ніде цей досвід не був достатньо успішним. Але, крім суто емпіричних аргументів, він пропонує звернутися і до теоретичної сторони справи. Причому цей аспект його дослідження складає для нас особливий інтерес, оскільки проблема поділу державної влади висвітлюється Б.Кістяківським в контексті тематики правової держави. Отже, з позицій правової теорії, на його думку, класична теорія поділу влади є також доволі вразливою. В цьому плані можна навести такі слова Б.Кістяківського: “Як держава є чимось цілим, єдиним і неподільним, так саме неподільною є і влада; влада належить державі в цілому, і в ній не декілька влад, а лише одна єдина влада. Тому поділ влади не може виступати гарантією політичної свободи, недоторканості особи, конституційного ладу та правового характеру державної влади. Ці гарантії ми повинні шукати в інших принципах і в інших основах сучасної конституційної держави[76,486]”.

Однак, чи означає це, що теорія поділу влади має бути відкинута? Ні, каже Б.Кістяківський. Адже, вона несе в собі цілий комплекс ідей важливих для становлення правової держави та конституціоналізму. По-перше, це вимога належності законодавчої влади народному представництву.

Отже, не відкидаючи цінності принципу поділу державної влади, Б.Кістяківський, тим не менш, робить ряд змістовних зауважень щодо її інтерпретації. Перш за все він наголошує, що класична теорія поділу влади, коли не беруться до уваги механізми взаємодії окремих гілок, не є життєздатною і її практично неможливо реалізувати у процесі державного будівництва. По-друге, слід постійно пам’ятати про те, що розподіл влади, як пише Б.Кістяківський, може бути реалізованим лише на функціональних підставах. А це означає, що влада в своїй основі завжди залишається єдиною (і її верховним носієм в правовій і демократичній державі виступає народ), хоча і здійснюється з урахуванням основних функцій держави щодо впорядкування суспільного життя і суспільних відносин. При цьому виконання окремих функції різними органами державної влади не є “виключним”. Тобто, наприклад, виконавча влада не лише виконує закони (чи управляє на основі законів), але й долучається до законотворчої діяльності. Так відповідно до багатьох конституцій глава виконавчої влади має право підписувати та санкціонувати закони, накладати на них вето, застосовувати інститут законодавчої ініціативи, скликувати та розпускати парламенти тощо. Теж саме справедливе і щодо законодавчої влади, яка також, за словами Б.Кістяківського, виявляється залученою до процесу управління шляхом контролю над діяльністю виконавчих органів, затвердження бюджету, направлення спеціальних запитів міністрам, і т.д.. В результаті чого виявляється, що жоден насправді важливий акт державної влади не може бути виданим без участі і співпраці одразу ж декількох органів державної влади[76,488].

До речі, надзвичайно цікавим явищем в історії російської правової думки в контексті дослідження розвитку теорії поділу влади можна вважати спроби її синтезу із самодержавною формою правління. Причому зазначений синтез видавався цілком логічним явищем, оскільки розподіл влади трактувався цими мислителями здебільшого як розподіл владних функцій, які доцільно розподіляти між окремими органами, але під загальним наглядом і керівництвом єдиної верховної самодержавної влади (певним аналогом цій тенденції в європейській правовій думці можна вважати концепцію німецького дослідника Ф.Наумана, який обґрунтовував можливість поєднання імператорської влади з демократичним принципом поділу влади[136,224-232].

У зв’язку з цим не можна не згадати відомий “Проект державних законів” М.Сперанського, який обґрунтовуючи ідею самодержав’я як правління заснованого на законі, писав: “Не можна заснувати правління на законі, якщо одна державна влада буде складати закони і виконувати їх. Звідси, з потрійного порядку державних сил випливає й потрійний порядок державних установ. Одні з них діють на встановлення закону, інші – на виконання, і треті у справах судних”[189,350]. Причому незалежність і самостійність кожної з трьох влад повинні гарантуватись не лише заборонними мірами, але й системою позитивних повноважень щодо інших гілок влади. Наприклад, маючи прерогативи щодо виконання законів, виконавча влада повинна нести відповідальність перед законодавчою владою (хоча остання й не має права безпосереднього втручання в виконавчу діяльність).

Однак, якщо С.Котляревський, Б.Кістяківський, Н.Коркунов, та М.Ковалевський[78,116-129] від самого початку ставили на меті науково-теоретичну ревізію принципу поділу влади, – тому їх звернення до ідеї “єдино-розподіленої” державної влади виглядає лише логічним завершенням первинних методологічних настанов, – то до цих же самих висновків приходили і ті правознавці, які завжди проголошували себе прибічниками класичної доктрини. В цьому плані перше ім’я, яке має бути названим є Б.Чичерін. Нагадаємо, що в главі п’ятій книги VI “Філософії права”, яку він присвячує аналізу держави, у якості ідеальної форми організації державної влади він називає таку, де верховна влада розподілена між органами що представляють три галузі: законодавчу, виконавчу і судову[226,247]. Всі ці органи мають бути незалежними і діяти виключно в межах своєї компетенції. Причому для кожної з гілок державної влади Б.Чичерін визначає властиві лише їй конституційні гарантії незалежності. Так для судової влади це інститут незмінюваності суддів (тобто суддя може бути звільнений з посади лише у разі вчинення ним злочину чи у разі фізичної неможливості виконувати власні функції) та інститут присяжних (які обирається за жеребкуванням і тим самим є вільними від стороннього впливу). Для законодавчої влади це її виключне право видавати закони. І для виконавчої – заборона будь-яким іншим органам втручатись в процес державного управління. Але, після всіх чисельних аргументів, які Б.Чичерін наводить на користь теорії поділу влади, він робить одне надзвичайне показове зауваження: “Якщо повний розвиток державної ідеї вимагає розподілу влади, то, з іншого боку, сама сутність цієї ідеї передбачає її внутрішню узгодженість. Держава складає єдине ціле, а тому найперша її мета полягає в узгодженій діяльності її елементів... Розподіл влади на гілки можливий лише там, де не порушується їх узгоджена діяльність”[226,248].

Крім Б.Чичеріна доволі показовою постаттю в цьому сенсі виступає Є.Спекторський, який наводячи цілий ряд аргументів на захист класичної теорії поділу влади і підсумовуючи свій розгляд тезою “необхідно аби в державі було кілька влад, з яких кожна відала б своєю власною справою, не втручалась в дії інших влад і могла їх стримувати і контролювати”, майже одразу ж робить одну вельми важливу ремарку про те, що термін “державна влада” не повинен вживатись у множині[188,49].

Практично до цього ж висновку доходили й інші дослідники. Наприклад, А.Градовський у своїй роботі “Державне право найважливіших європейських держав” (1886) писав, що цінність класичної теорії поділу державної влади, у джерел виникнення якої стояв Ш.Л.Монтеск’є, полягає не лише в тому, що вона містить в собі положення щодо гарантій розмежування трьох найважливіших функціональних сфер, але й вказує на те, яким чином вони повинні взаємодіяти. Не менш цікаву спробу примирення настанови на поділ влади та на забезпечення її єдності представлено у праці Н.Лазаревського “Лекції з російського державного права”, в якій він, з одного боку, наголошує на тому, що єдиним шляхом забезпечення політичної свободи є поділ влади, а, з іншого боку, намагається знайти об’єднавчий принцип для трьох відокремлених гілок влади (таким принципом за Н.Лазаревським виявляється інститут монарха, який не належачи до жодної з гілок влади, уособлює єдність держави і єдність її влади). Таким же шляхом рухався В.Гессен в своєму аналізі, що представлено в книзі “Теорія правової держави. Політичний лад сучасних держав” (1905). Для нього поділ влади є (і повинен бути) лише зовнішнім проявом правового характеру організації держави, коли неможливість сконцентрувати всю повноту влади в одних руках, виступає гарантією панування права і верховенства закону. В результаті чого відокремлені одна від одної влади завжди залишаються в єдиному правовому полі, сприяють реалізації основних функцій держави, підтримують її єдність та ефективність функціонування.

Таким чином, як ми бачимо в межах як вітчизняної, так і російської політико-правової науки практично завжди робилися спроби розглянути класичну теорію поділу влади не лише з точки зору забезпечення автономності і самостійності окремих гілок, але й в контексті їх взаємодії. Тому, у якості загальної настанови, яка б могла об’єднати всіх перерахованих вище науковців, на нашу думку, можуть виступити слова М.Рейснера, який писав: “питання про розподіл влади не повинно трактуватись спрощено як чисто арифметичний розподіл за принципом абстрактної рівності”[160,180]. Тобто цінність поділу влади не є самодостатньою і державна влада не повинна “дробитися” чи “ділитися” за ради самої цієї процедури. Поділ влади має забезпечити не лише її демократизм, але й її спроможність задовольняти основні суспільні запити і потреби.

Проте, якщо всі щойно перелічені інтерпретації теорії поділу влади виходили з настанови на необхідність її доопрацювання (в цьому плані практично всі з названих нами науковців намагались лише надати логічного розвитку закладених Ш.Л.Монтеск’є ідей), то починаючи приблизно з середини ХХ століття ми стаємо свідками спроб радикального переосмислення як засад теорії поділу влади, так самої цієї теорії в цілому.

Дійсно, про відхід від класичної теорії розподілу влади і наповнення її новим змістом свідчить насамперед поява цілого ряду досліджень, в яких основоположні принципи цієї теорії піддаються змістовній ревізії. Доволі цікавою в цьому плані може виступити позиція відомого американського дослідника Роберта А. Даля. Зокрема перераховуючи інститути, які роблять можливим існування демократії (нагадаємо, що за Р.Далем таких інститутів всього шість: вибори посадових осіб, вільні вибори до представницьких органів влади, свобода участі, наявність альтернативних джерел інформації, автономія асоціацій, загальні громадянські права), він не згадує серед них інституту розподілу державної влади[47,85]. Це пояснюється тим, що, на його думку, розподіл влади є не стільки умовою демократії, скільки запобіжним за своїм характером інститутом. Тобто змінюється сама логіка формування демократичного ладу: якщо для класичного підходу діє правило “для того аби постала демократія, влада має бути розподілена”, то Р.Даль переформульовує його наступним чином: “влада має бути розподілена для того аби не зникла демократія”. Інакше кажучи, принцип розподілу державної влади, не є її базовою умовою, а виконує суто функціональну роль, яка може бути представлена через три завдання: а) інституціоналізація суперництва між окремими суб’єктами влади; б) забезпечення контролю над органами державної влади; в) запобігання небажаній і небезпечній концентрації влади в руках тих чи інших державних органів; г) забезпечення ефективного функціонування влади і управління.

Іншим напрямом критики теорії розподілу державної влади є чисельні намагання виявити його неадекватність сучасним умовам політико-правового розвитку. Зокрема, Д.Зеркін вказує, що на сьогоднішній день ми спостерігаємо принаймні три типи явищ, які не можуть бути узгоджені з класичною доктриною розподілу державної влади.

По-перше, це поява, так званих, “непередбачених” в класичній доктрині гілок влади (хоча, в цьому плані можна згадати ще Бенжамена Констана, який вказував, що розподіл державної влади лише на три гілки є неповним і повинен включати в себе принаймні ще одну владу, яка б мала повноваження спостерігати за дотриманням правових норм з боку законодавчої, виконавчої і судової влади). Серед цих гілок влади часто називають контрольну (контрольно-наглядову) владу (з боку державної влади) та владу ЗМІ (з боку громадянського суспільства). Причому під контрольною владою, на що слід звернути особливу увагу, мається на увазі не виокремлення відособлених контрольних органів в структурах виконавчої та законодавчої влади, а формування самостійної гілки влади, рівній за значенням трьом іншим[49,9]. Хоча у більш повних переліках можна зустріти і значно більшу кількість “державних влад”. Скажімо, С.Липень виділяє такі влади як: а) президентська влада (в тих державах де існує інститут президентства, який формально не включений до жодної з гілок влади, але при цьому сам президент визначається як глава держави і має значні повноваження); до речі, про доцільність виокремлення цієї гілки влади пише С.Рябов, який пропонує розглядати її як “чинник гармонійної та ефективної взаємодії інших гілок влади”[166,89-90]; б) федеративна влада (в державах з федеративним державним устроєм); в) матеріальна влада (сукупність силових органів держави); г) виборча влада (належить народу і реалізується під час виборів вищих посадових осіб держави, а також під час виборів до загальнодержавних і місцевих органів влади); д) політична влада (уособлюється організаціями, які спеціально утворюються для боротьби за політичну владу, насамперед – політичними партіями)[197,404].

По-друге, це паралельне застосування поряд з функціональним розподілом влади ще й ступеневого розподілу владних повноважень. Тобто, коли владні повноваження розподіляються ще й за рівнями організації політичної системи (вищий рівень, середній, нижчий та органи місцевого самоврядування).

І, по-третє, це розподіл владних повноважень всередині самих автономних гілок державної влади (наприклад, виконавча влада у значній кількості країн представлена не одним інститутом зі складною внутрішньою організацією, а одразу ж декількома інститутами, як то: президент, уряд, центральні органи виконавчої влади, місцеві адміністрації тощо)[69,234].

До щойно переліченого інший російський дослідник А.Салмін, додає те, що сьогодні реалізація принципу поділу влади далеко не завжди означає те, що завдяки йому будуть вирішені ті, завдання, які він покликаний забезпечити. Так А.Салмін звертає увагу на те, що класична теорія поділу влади ніколи не розглядала у якості можливої ситуацію коли всі три незалежні гілки державної влади будуть об’єднанні під егідою будь-якої іншої інституції. Однак сьогодні ми можемо спостерігати випадки коли в демократичних державах парламент, уряд, посада глави держави і навіть вищі судові посади контролюються однією партією. Більш того, як пише А.Салмін, такі ситуації в сьогоднішніх умовах є скоріше правилом, ніж виключенням[169,325]. В результаті чого до класичної теорії поділу влади було внесено суттєві структурні доповнення (концепція вертикального поділу влади, контроль з боку ЗМІ, інститут омбудсмана тощо), що дозволяє казати про змістовну трансформацію класичної моделі.

Свої аргументи на користь необхідності переосмислення класичної доктрини поділу влади пропонує і відомий вітчизняний правознавець Ю.Битяк. Зокрема, він звертає увагу на те, що реалізація принципу поділу державної влади здійснюється далеко не на всіх її рівнях. Скажімо, порівнюючи виконавчу і законодавчу владу, ми вправі казати про їх поділ тільки на вищому рівні, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи. Теж саме можна сказати і про виконавчу та судову владу: на рівні району в місті є судові органи, тоді як органів виконавчої влади державного характеру (за виключенням міст Києва і Севастополя) немає[4,11].

Проте, всі щойно перелічені і проаналізовані нами аргументи спрямовані не стільки проти теорії поділу влади як такої, скільки проти її дослівного відтворення у нових правових, політичних і соціальних умовах. Але, поряд з цією критикою, в правовій літературі ми можемо знайти і більш радикальний підхід, прибічники якого кажуть вже не про “вдосконалення” чи “адаптацію” класичної теорії до сучасних умов, а про її визначальну “алогічність”. Наприклад, критикуючи теорію поділу влади Л.Гумплович писав: “В реальності державна влада завжди єдина... і те що називають “державними владами” і що хотіли б вважати цілком відокремленими одна від одної гілками, є нічим іншим як різноманітними функціями, які поступово переймає на себе єдина державна влада”[44,269]. Хоча, з історично-правової точки зору основні положення цієї критики були висунуті ще Жан Жаком Руссо, який розглядаючи поняття суверенітету в своєму трактаті “Про суспільний договір” писав: “Наші політики... розподіляють суверенітет в його проявах. Вони розподіляють його на силу і на волю, на владу законодавчу і владу виконавчу; на право встановлювати податки, здійснювати правосуддя, вести війну; на управління внутрішніми справами і на повноваження вести зовнішні зносини; вони то змішують всі ці частини, то розділяють їх; вони роблять з суверенної влади фантастичну істоту, що складається з різноманітних частин взятих і різних місць... Цей забобон народжується з неправильного розуміння сутності верховної влади”[165,217-218].

Одним з перших в російській правовій науці цю точку зору висунув відомий цивіліст Г.Шершеневич. Так, аналізуючи теорію поділу державної влади, він звернув увагу на те, що доволі часто кажучи про поділ влади, забувають про такий предикат як “державна”. Тобто у значній кількості праць присвячених цій проблематиці не береться до уваги специфіка саме державної влади. На думку ж Г.Шершеневича, ця специфіка полягає в тому, що державна влада є за визначенням вищою владою, а тому її властивістю є неподільність. Державна влада завжди одна, пише він, і за своєю суттю вона не може припустити конкуренції іншої влади стосовно того ж кола осіб і на тій же території[237,220]. Тому, висвітлюючи генезис теорії поділу влади Г.Шершеневич вбачає в ній лише одну зі спроб боротьби з абсолютизмом. Інакше кажучи, ця теорія мала лише деструктивну роль – вона була повинна сприяти поваленню абсолютистського ладу, але аж ніяк не могла бути покладеною в основу розбудови нового типу держави. В цьому сенсі, як наголошує Г.Шершеневич, “якщо справді відбудеться поділ влади, то втратиться єдність держави”[237,221]. Так саме з критикою теорії поділу влади виступав Н.Палієнко, який спираючись на аналіз поняття суверенітету державної влади доводив, що “державна влада являє собою єдину волю” і ця воля “не лише єдина, а ще й неподільна”[141,491].

Серед сучасних дослідників на проблему “алогічності” розподілу державної влади вказує А.Пилипенко. Зокрема, він звертає увагу на те, що розподіл цілого на частини може призвести до знищення цього цілого. Тобто розподіл цілісної державної влади, суб’єктом якої є єдина держава, а не її окремі складові частини чи органи, на структурно відокремлені частини може мати своїм наслідком ніщо інше як руйнацію держави в цілому[144,229]. До речі, про цю небезпеку, в реалізації принципу поділу влади попереджав в своїй “Філософії права” ще Г.В.Ф.Гегель, який писав, що його абсолютизація (коли гілки державної влади розглядатимуться як абсолютно відокремлені) є хибною дією, яка призводить лише до порушення балансу в державі і відповідно – до спотворення сутності принципу цілісності влади[38,308-309].

Тому, з точки зору цих дослідників, єдино можливим способом тлумачення принципу розподілу влади є його поєднання з принципом єдності державної влади. В цьому сенсі ключову роль в політико-правовій теорії і державотворчій практиці починає відігравати конституційне забезпечення не лише балансу між окремими гілками державної влади, але насамперед взаємодії між ними, що дозволить органам різних гілок влади ефективно і комплексно реалізовувати програмні настанови державної політики (до речі, на думку Пола Брауна, аналізуючи державну політику, ми маємо виходити не стільки з ідеї поділу влади, скільки з тези про координацію дій окремих органів влади[28,231-232], оскільки інакше замість поняття “державна політика” ми отримаємо лише сукупність безсистемних дій). Адже, як цілком слушно зауважує П.Шляхтун, незбалансованість поділу влади (коли окремі органи державної влади діють в суцільно автономному режимі) може призвести як до протистояння різних гілок влади, так і до дестабілізації всієї держави та процесу державного управління[239,268].

Таким чином, як ми бачимо, суто теоретичні проблеми співвідношення між двома основоположними задачами, які постають в ході розбудови демократичної держави (створення надійних запобіжників узурпації державної влади і забезпечення її ефективного функціонування як цілісного механізму для задоволення основних потреб суспільства і окремих громадян), обертаються необхідністю розробки такої правової основи, яка б дозволила реалізувати обидві зазначені цілі. Тобто, як ті з дослідників, що роблять наголос на принципі єдності державної влади, так і ті, хто акцентує насамперед на її розподілі, погоджуються з тим, що тільки ретельна конституційна регламентація процесу функціонування державної влади (її основних інститутів та органів) дозволяє зберегти цілісність держави і водночас забезпечити її стабільний і поступовий демократичний розвиток.

Тому цілком логічним продовженням здійснюваного у першому розділі дисертації дослідження є звернення до проблеми конституційного забезпечення реалізації принципу поділу державної влади. Того, яким чином його відбито в сучасних конституціях і основних конституційних законах, а також того, завдяки яким правовим механізмам й інститутам він імплементується у практиці державно-правового життя.