Використання нематеріальних активів

Стосовно кожного об'єкта нематеріальних акти­вів на підприємстві відбуваються наступні три про­цеси, або етапи руху: надходження (зарахування на баланс); експлуатація; вибуття (списання з балансу).

Суб'єкт господарювання, який здійснює госпо­дарську діяльність як власник нематеріальних активів, має право на свій розсуд визначати порядок їх вико­ристання. Крім того, повноваження власника дозво­ляють йому передавати нематеріальні активи іншим суб'єктам для використання їх на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управ­ління, або на основі інших форм права.

Порядок використання майна у сфері госпо­дарювання може відрізнятися не тільки за формою власності, але і за призначенням майна у виробни­цтві, реалізації продукції або використання в неви­робничій (соціальній) сфері. Відомо, що за цільовим призначенням і правовим режимом майно, що вико­ристовується у процесі господарської діяльності, по­діляється на основні фонди, оборотні засоби, кошти, товари та цінні папери, вартість яких відбивається на самостійному балансі підприємства. За своєю еконо­мічною сутністю нематеріальні активи належать до необоротних активів.

Слід зазначити, що у чинному законодавстві України відсутнє як таке визначення поняття «не­оборотні активи». П(С)БО 2 «Баланс» [44] лише ви­значає, що до них відносяться всі активи, що не є обо­ротними. До оборотних активів відносять гроші та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживан­ня протягом операційного циклу чи протягом два­надцяти місяців з дати балансу. Таким чином, нема­теріальні активи відображаються на балансі суб'єкта господарювання у складі основних фондів, а саме - необоротних активів.

Нематеріальні активи у сфері господарюван­ня можуть використовуватись суб'єктами госпо­дарювання на праві власності або на праві корис­тування.

Володіння

Володіння нематеріальними активами для суб'єктів господарювання постає у відображенні на­лежного їм майна на відповідному балансі. Найважли­вішим у такій операції є наявність у суб'єкта прав воло­діння щодо конкретного активу чи пасиву. Таке право може відображати фактичне володіння об'єктом - тобто одному суб'єкту належать права власності щодо об'єкта, який він надає у використання; а інший ви­користовує його у своїй господарській діяльності, на­приклад, на праві господарського відання або опера­тивного управління; та юридичне володіння - як одну із правомочностей права власності. Крім того, чинний ЦК передбачає можливість володіння як окремого ре­чового права.

Використання

Згідно з чинним законодавством, як уже зазна­чалося, підприємство, якщо інше не передбачено за­коном та його статутом, вправі продавати і переда­вати іншим підприємствам, організаціям, установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому нематеріальні активи, а також списувати їх із балансу. Враховуючи тривалість їх використання та статичність форми, головним призначенням нематеріальних ак­тивів є використання їх у сфері виробництва. Харак­терною рисою нематеріальних активів є те, що у про­цесі експлуатації вони зношуються. Нематеріальні активи, як і основні засоби, переносять свою первинну вартість на витрати виробництва протягом строку їх використання. Тому вони, як правило, закріплюються за внутрішніми структурними підрозділами підпри­ємства, які використовують їх для виготовлення про­дукції, виконання робіт чи надання послуг відповідно до виробничих і фінансових планів, які складаються на підставі укладених господарських договорів.

Знос нематеріальних активів визначається через їх амортизацію, яка здійснюється в бухгалтерському обліку щомісячно протягом терміну їх корисного ви­користання.

Метод амортизації нематеріального активу виби­рається підприємством самостійно, виходячи з умов отримання майбутніх економічних вигод. Якщо такі умови визначити неможливо, то застосовується пря­молінійний метод. Нарахування амортизації відповід­но до п. 29 П(С)БО 8 починається з місяця, наступного за місяцем, в якому нематеріальний актив введений в господарський обіг, і припиняється, починаючи з мі­сяця, наступного за місяцем вибуття. Метод амортиза­ції нематеріального активу також може переглядатися в кінці звітного року, тоді амортизація активу нарахо­вується виходячи з нового методу нарахування з міся­ця, наступного за місяцем змін.

Амортизація здійснюється до досягнення нульо­вої вартості активу, окрім випадків: коли існує безвід­мовне зобов'язання іншої особи з придбання цього об'єкта в кінці терміну його корисного використання; коли ліквідаційна вартість може бути визначена на підставі інформації існуючого активного ринку.

Нематеріальні активи у складі майна суб'єктів господарювання можуть використовуватись не тільки у виробничій діяльності, але й з метою отримання ко­ристі від них - їх комерційного використання, де вони виступають не основним засобом, а товаром, результа­том робіт або послуг. У такому випадку суб'єкт госпо­дарювання застосовує щодо них правомочність розпо­рядження.

Розпорядження

Це правомочність, відповідно до якої суб'єкт гос­подарювання може визначати подальшу долю нема­теріального активу, наприклад його продаж, списання або ліквідацію - з бухгалтерської точки зору воно по­лягає в операції вибуття об'єкта з балансу.

Слід зазначити, що, беручи до уваги правову природу об'єктів, які відносяться до нематеріальних активів, не до кожного з них суб'єкт господарювання може застосовувати правомочність розпорядження.

I. Права інтелектуальної власності

Специфічна природа майнових прав інтелекту­альної власності обумовила необхідність розроблення законодавцем окремого сегменту, що безпосередньо стосується регулювання договірних відносин із за­значеними об'єктами, якому присвячені положення глави 75 ЦК. Так, ст. 1107 ЦК надає перелік договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелекту­альної власності. Договір на використання будь-яких об'єктів інтелектуальної власності за своєю природою є ліцензійним договором. Він є універсальною право­вою конструкцією, за допомоги якої зацікавлені особи набувають права використання належних іншим осо­бам результатів творчої діяльності. Тому слід врахову­вати, що така назва договорів, як "авторський договір", "видавничий договір", не свідчить про самостійний вид договору, а лише вказує, що відносини виникають стосовно об'єктів авторського права. Однак за своєю суттю, залежно від змісту договору, це може бути, зо­крема, ліцензійний договір або договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності. Так, якщо за видавничим договором надається лише право на тиражування твору без відчуження прав, то це буде ліцензійний договір, а тому потрібно застосо­вувати відповідні положення ЦК про ліцензійний до­говір. У випадку виникнення труднощів при вирішен­ні питання, який насправді договір уклали сторони, можна вдатися до тлумачення договору відповідно до ст. 213 ЦК України.

1. Договір про створення за замовленням і вико­ристання об'єкта права інтелектуальної власності

Цей договір не зовсім вписується в систему розпо­ряджання майновими правами інтелектуальної влас­ності, оскільки спочатку необхідно створити резуль­тат творчої діяльності. У зв'язку з цим інколи виникає питання, чи не буде це розпорядженням майновими правами на ще не створений об'єкт інтелектуальної власності.

Важливо проводити розмежування між розпо­рядженням уже наявними суб'єктивними правами і встановленням механізму розподілу прав на створені в майбутньому об'єкти.

Таким чином, положення актів цивільного зако­нодавства внаслідок їх диспозитивності надають право сторонам самостійно встановлювати правила, за якими у майбутньому будуть розподілені майнові права на новостворені об'єкти. Однак, якщо сторони договору не скористалися цим правом, то застосовується загаль­не правило: майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо інше не вста­новлено договором (ч. 2 ст. 430 ЦК). Винятком із цьо­го положення є розподіл прав на твір образотворчого мистецтва. У цьому випадку оригінал твору, створено­го за замовленням, переходить у власність замовника, а майнові права інтелектуальної власності на цей твір за­лишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором (ч. З ст. 1112 ЦК). Такий підхід обумовлено тим, що стосовно твору образотворчого мистецтва сам нематеріальний об'єкт інтелектуальної власності нероз­ривно пов'язаний з матеріальним носієм.

2. Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності

При укладенні договору про передання виключ­них майнових прав інтелектуальної власності права відчужуються, тобто передаються безповоротно. У зв'язку з цим особа, якій передані виключні майнові права, стає правонаступником. Тому до неї переходять усі права і обов'язки стосовно об'єкта інтелектуальної власності. Зокрема, укладення договору про передан- ня виключних майнових прав інтелектуальної власнос­ті не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше.

Хоча надання повної ліцензії на весь строк дії охо­ронного документа за своїм економічним значенням рівноцінно передачі права на об'єкт, однак з юридич­ної точки зору між відчуженням виключних майнових прав інтелектуальної власності і повною ліцензією є суттєві відмінності.

Незважаючи на те, що в результаті видачі повної ліцензії можливість використання об'єкта інтелекту­альної власності самим ліцензіаром вичерпана, він за­лишається його формальним правовласником, якому не байдужа подальша доля цього результату творчої діяльності. А при відчуженні прав усі зазначені май­нові права на об'єкт інтелектуальної власності перехо­дять до правонаступника.

3. Договір про передачу ноу-хау.

4. Інші договори щодо розпоряджання майнови­ми правами інтелектуальної власності:

> договір про розподіл майнових прав інтелек­туальної власності на службові об'єкти інтелектуаль­ної власності (ч. 2 ст. 429 ЦК України);

> договір про передачу майнових прав інтелек­туальної власності у співвласність від одного співвлас­ника до іншого співвласника;

(п. 1.8 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстрів відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для то­варів і послуг, п. 1.7 Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про пе­редачу права власності на винахід (корисну модель) та видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі) тощо);

> договір застави майнових прав інтелектуаль­ної власності (ч. 3 ст. 424 ЦК України).

Згідно із абзацом 3 частини 2 ст. 63 Закону Укра­їни «Про вищу освіту»: «Майно вищих навчальних за­кладів державної та комунальної форм власності, що забезпечує їх статутну діяльність, не може бути пред­метом застави», тобто ця форма договору не може по­ширюватися на розпорядчі функції ДВНЗ щодо нема­теріальних активів;

> договір між співавторами;

> договір між співвласниками охоронного доку­мента (патенту чи свідоцтва);

> договір про порядок розподілу прав на служ­бові об'єкти інтелектуальної власності;

> договір щодо управління майновими права­ми автора або інших суб'єктів авторського права і су­міжних прав;

> договір про передачу права на отримання па­тенту тощо.

II. Права користування

2.1. Право користування природними ресурсами. Особливість використання цього нематеріаль­ного активу полягає в тому, що основним суб'єктом права власності щодо природних ресурсів виступає український народ, а суб'єкти господарювання мо- жуть бути лише користувачами, в окремих випадках - власниками.

А) Права користування надрами.

Відповідно до Кодексу України «Про надра» «надра є виключною власністю українського народу і надаються тільки у користування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушують право власності українського народу на надра, є недійсними. Український народ здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Автоном­ної Республіки Крим і місцеві ради», винятки з цього правила становлять лише відповідні органи виконав­чої влади.

Особливість розпорядження цим видом нема­теріальних активів полягає, в першу чергу, в його суб'єктному складі. Розпоряджатися правом корис­тування надрами можуть лише відповідні органи державної влади. По-друге, законом власнику спе­ціального дозволу на користування надрами забо­роняється дарувати, продавати або в інший спосіб відчужувати права, надані йому спеціальним дозво­лом на користування надрами, іншій юридичній чи фізичній особі, в тому числі передавати їх до статут­них капіталів створюваних за його участі суб'єктів господарювання, а також вносити як вклад у спільну діяльність.

Користування надрами може відбуватися на постійній або тимчасовій основі. Перелік корис­тувачів у цьому випадку чітко визначений законо­давцем. Право користування надрами надається з метою:

- геологічного вивчення, в тому числі дослідно- промислової розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення;

- видобування корисних копалин;

- будівництва та експлуатації підземних спо­руд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі споруд для підземного зберігання нафти, газу та інших речовин і матеріалів, захоронення шкід­ливих речовин і відходів виробництва, скидання стіч­них вод;

- створення геологічних територій та об'єктів, що мають важливе наукове, культурне, санітарно- оздоровче значення (наукові полігони, геологічні за­повідники, заказники, пам'ятки природи, лікувальні, оздоровчі заклади та ін.);

- виконання робіт (здійснення діяльності), пе­редбачених угодою про розподіл продукції;

- задоволення інших потреб.

З аналізу норм гірничого законодавства Украї­ни серед форм розпорядження правом користування надрами можна виділити такі:

> договір купівлі-продажу дозволу (Порядок проведення аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами [199]);

> угода про розподіл продукції, за якою одна сторона - Україна доручає іншій стороні - інвесто­ру на визначений строк проведення пошуку, роз­відки та видобування корисних копалин на визна­ченій ділянці (ділянках) надр та ведення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з на­ступною компенсацією витрат і отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової про­дукції [200];

> спеціальний дозвіл (Порядок надання спеціальних дозволів на користування надрами [201]).

Б) Право користування лісами.

Використання лісових ресурсів може здійснюва­тися в порядку загального і спеціального користування.

Серед форм розпорядження правом користуван­ня лісовими ресурсами виділяють:

> лісові сервітути;

> договір оренди земельної ділянки;

> спеціальний дозвіл (лісорубний або лісовий квиток) [202];

> державний акт на право постійного користу­вання земельною ділянкою;

> договор довгострокового тимчасового корис­тування лісами [203].

В) Право користування водними ресурсами.

Відповідно до Водного кодексу України води є власністю народу України і можуть передаватися тіль­ки у користування. Формами реалізації цього права виступають:

> дозвіл на спеціальне водокористування [204];

> договір оренди водних об'єктів [205], [206].

Г) Право користування біологічними ресурсами.

Добування мисливських тварин, віднесених до державного мисливського фонду, здійснюється за:

> дозволом - ліцензією або відстрільною карт­кою (ст. 17 ЗУ «Про мисливське господарство та полю­вання» [207] );

> договором, який укладається між централь­ним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господар­ства, і користувачами мисливських угідь;

> дозволом на спеціальне використання водних жи­вих ресурсів із застосуванням певних знарядь їх лову [208].

Ст. 23 Закону України «Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону водних біоресур- сів» передбачає такі види документів дозвільного ха­рактеру щодо використання біологічних ресурсів [209]:

> дозвіл на спеціальне використання водних біо- ресурсів у рибогосподарських водних об'єктах (їх час­тинах);

> дозвіл на спеціальне використання водних біо- ресурсів за межами юрисдикції України;

> форма реєстрації уловів (реекспорту) антарк­тичного та патагонського іклачів;

> сертифікати на пересувні виставки, реекспорт та інтродукцію з моря зразків осетрових риб і виробле­ної з них продукції, які є об'єктами регулювання Кон­венції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення, під­твердження законності вилучення водних біоресурсів з середовища їх існування та переробки продуктів лову;

> дозвіл на імпорт в Україну водних біоресурсів, продуктів харчування та переробки з них за кількістю та видовим складом;

> інші документи дозвільного характеру, перед­бачені міжнародними договорами України.

Д) Право користування біологічною та іншою ін­формацією про природне середовище.

Відповідно до Положення про порядок розпо­рядження геологічною інформацією [210] геологічна інформація є об'єктом товарних відносин і може вико­ристовуватись як частина внеску до статутного фонду під час створення підприємств. Крім того, положен­ня визначає дві форми договору щодо розпоряджен­ня геологічною інформацією:

> договір про надання геологічної інформації у користування;

> договір купівлі-продажу геологічної інфор­мації.

2.2.Права користування неприродними ресур­сами.

2.2.1. Право користування матеріальними об'єктами полягає у передачі права ко­ристування об'єктів нематеріальних акти­вів за договором та/або відповідним дозво­лом, свідоцтвом.

Найбільш цікавим аспектом є передача права користування земельною ділянкою. Чинне законодав­ство України містить кілька способів, як виробниче підприємство може закріпити за собою право на зем­лю, насамперед під своїми виробничими будівлями (гл. 14,15 і 16 ЗК України).

Право користування земельною ділянкою на- бувається підприємством у порядку, встановленому ст. 92 ЗК України, і полягає в безстроковому користу­ванні земельною ділянкою, що перебуває у держав­ній або комунальній власності. Існує й інший спо­сіб отримання права користування землею - оренда (ст. 93 ЗК України), суть якої в платному користуван­ні землею протягом встановленого терміну, що закрі­плено у відповідному договорі. Права землекористу­вачів визначені ст. 95 ЗК України, а основним правом є право зведення на землі, отриманій у користування, будівель і споруд. Основними зобов'язаннями земле­користувачів є зобов'язання щодо цільового викорис­тання землі та своєчасної сплати земельного податку або орендної плати.

На практиці виробничі підприємства в Укра­їні користуються землею або на підставі догово­ру оренди (і вже потім зводять на ній будівлі та споруди), або отримують землю в ході приватиза­ції разом із приватизованим цілісним майновим комплексом, на ній розташованим. Звідси випли­вають і два варіанти передачі права користування землею.

Варіант 1. При користуванні землею на підставі договору оренди та відчуження розташованої на ній нерухомості право на земельну ділянку визначається згідно з договором оренди земельної ділянки (ч. 2 ст. 120 ЗКУ). Іншими словами, при оренді підприємство має право передати ділянку в суборенду (якщо таке його право зафіксовано в первісному договорі оренди).

Варіант 2. При постійному користуванні землею і відчуженні розташованої на ній нерухомості земель­на ділянка або її частина може переходити на підставі цивільно-правових угод (земля в цьому випадку висту­пає як об'єкт власності), а право користування - на під­ставі договору оренди. Отже, в цьому випадку підпри­ємство має право вибору: або також укласти договір оренди земельної ділянки (і отримувати за її викорис­тання орендну плату), або віддати землю у власність як таку, що знаходиться під продаваним об'єктом разом з цим об'єктом (і отримати вартість землі відразу - ра­зом з оплатою за об'єкт).

Виходячи з наведених законодавчих норм сто­совно практики господарювання українських підпри­ємств, можна зробити висновки про можливі шляхи передачі землі (права користування нею):

1. Право користування частиною землі підприєм­ства продати або передати не можна. Основна причи­на полягає в тому, що земля виділяється конкретному підприємству, і це фіксується у відповідному рішен­ні місцевих органів влади. Більше того, в термінології П(С)БО 8 право користування землею в сучасних укра­їнських реаліях складно назвати повноцінним немате­ріальним активом, оскільки активами згідно з п. 3 П(С) БО 1 визнаються ресурси, контрольовані підприєм­ством, а право користування землею повного контро­лю над нею не припускало (наприклад, підприємство не може її відчужувати).

2. Право користування всією землею підприєм­ства передати можна. Очевидно, що за необхідності пе­редачі всієї землі підприємство самостійно не планує здійснювати на цій землі виробничу діяльність. Тому право користування всією землею найбільш ефектив­но передавати шляхом продажу контрольного пакета акцій (часток) цього підприємства, а на виручені гро­ші купувати нову виробничу площадку, готувати її до виробництва і запускати виробництво вже на новому майданчику.

3. Також нескладно передати право власності на землю під виробничими цехами. У цьому разі підпри­ємству зручніше передати право власності на землю разом з передачею права власності на приміщення, розташовані на цій землі. Адже земля без цехів під­приємству не потрібна, а за умови продажу цехів ло­гічно припустити, що здійснення свого виробництва підприємство тут також більш не планує.

2.2.2. Право користування нематеріальними об'єктами полягає у наданні суб'єктом господарювання доступу до використан­ня об'єкта. Особливість полягає в тому, що суб'єкти такого права поділяються на первинних та вторинних (або спожи­вачів). Первинний суб'єкт отримує пра­во на використання об'єкта від держави, яке оформляється відповідним дозволом, з метою використання його для ведення господарської діяльності, зокрема з ме­тою надання споживачеві права доступу до об'єкта.

Найбільш поширеним об'єктом нематеріальної форми, щодо якого застосовується правомочність роз­порядження, є об'єкти права інтелектуальної власнос­ті. Серед них виокремлюються:

1) Ліцензія на використання об'єкта права ін­телектуальної власності.

Бухгалтерський облік ліцензій на використання об'єктів права інтелектуальної власності у ліцензіата відображається як окремий нематеріальний актив у складі прав користування на рахунку 122 «Права ко­ристування майном». Первісна вартість такого немате­ріального активу визнається в сумі початкового плате­жу при укладанні ліцензійного договору.

Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.

Залежно від різноманітних підстав (предмет, об­сяг прав, умови і підстави їх надання тощо) можна провести класифікацію ліцензій на види.

За предметом розрізняють ліцензії на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин, породу тварин або об'єкт авторського права.

За обсягом прав, що надаються, розрізняють об­межені і повні ліцензії. ЦК закріплює три види об­межених ліцензій: виключна, одинична, невиключна (ч. З ст. 1108 ЦК). Ця відмінність проводиться залежно від того, якою мірою виключена конкуренція ліцензі- ара та інших осіб зі сфери діяльності ліцензіата. Вибір типу ліцензії залежить передусім від обсягу ринку і ха­рактеру об'єкта.

Виключна. Видається лише одному ліцензіа- ту, включає можливість використання ліцензіатом об'єктів інтелектуальної власності у сфері, що обме- жена такою ліцензією, та видачу ліцензії на викорис­тання цього об'єкта у зазначеній формі іншим особам. При наданні виключної ліцензії ліцензіар може внести в договір деякі застереження, що обмежують права ліцензіата. Таку ліцензію називають обмеженою ви­ключною ліцензією. Подібні застереження не повинні обмежувати конкуренції. Після закінчення строку лі­цензійного договору всі майнові права повертаються власникові. Отже, при виключній ліцензії власник за­лишає за собою титул власника, однак втрачає право використовувати об'єкти інтелектуальної власності в період дії договору.

Невиключна. За цією ліцензією ліцензіар-власник передає ліцензіатові право користування нематеріаль­ним активом, залишаючи за собою право самостійно­го використання видачі невиключних ліцензій іншим особам. За цих умов ліцензіар залишає за собою титул власника щодо передачі майнових прав і може пара­лельно використовувати об'єкт своєї діяльності.

Одинична ліцензія видається лише одному лі- цензіату, виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єктів права інтелектуальної власності, у сфері, що обме­жена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначе­ній сфері.

Якщо ліцензіар є власником одиничної або ви­ключної ліцензії, він має право надавати від свого іме­ні субліцензії третім особам у межах наданого йому виключного права.

Залежно від умов надання розрізняють субліцен- зії, перехресні, зворотні і відкриті ліцензії.

Субліцензія (залежна ліцензія) - це письмове по­вноваження на використання об'єкта права інтелек­туальної власності, надане іншій особі ліцензіатом за письмовою згодою ліцензіара.

Незалежно від виду ліцензії ліцензіат має право видавати субліцензії лише у випадку, якщо це прямо передбачено в договорі чи додатку до нього. Права, що надаються за субліцензією, обмежуються умовами основної ліцензії. Ліцензіат повинен покласти на су- бліцензіата такі самі обов'язки, які взяв на себе (напри­клад, відносно якості продукції). Оскільки субліцензія може бути надана в межах основної ліцензії, то вона повністю залежить від неї і припиняється у разі при­пинення її дії.

Перехресна ліцензія ("крос-ліцензія") передбачає взаємний обмін правами на використання об'єктів ін­телектуальної власності, які досить часто доповнюють один одного. Наприклад, у випадку залежних резуль­татів творчої діяльності, коли права, надані більш піз­нім патентом, не можуть бути реалізовані без отри­мання ліцензії на прототип1, що охороняється іншим патентом. У свою чергу власник останнього зацікавле­ний у набутті права використання більш досконалих рішень. Тому в цій ситуації обмін ліцензіями є най­більш доцільним способом реалізації прав.

Зворотною називається ліцензія, яка надає лі- цензіару право на використання результату твор­чої діяльності, розробленого ліцензіатом на під­ставі отриманих від ліцензіара знань у результаті поліпшення і вдосконалення предмета основної ліцензії.

Відкрита ліцензія (так звана ліцензія по праву) має місце у випадку, якщо патентовласник згоден на­дати право на використання об'єкта інтелектуальної власності будь-якій фізичній або юридичній особі за умови виплати винагороди.

2) Ліцензійний договір.

У випадку укладення ліцензійного договору від­бувається добровільне звуження прав володільця ви­ключних майнових прав інтелектуальної власності, оскільки розширюється коло осіб, які можуть вико­ристовувати належний йому результат творчої діяль­ності. Інакше кажучи, укладаючи ліцензійний договір, правовласник ніби знімає з контрагента встановлену законодавством заборону на використання зазначено­го об'єкта інтелектуальної власності.

Предметом ліцензійного договору є ліцензія (до­звіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності), а об'єктом - винахід, корисна модель, про­мисловий зразок, торговельна марка, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин, порода тварин, твір науки, літератури чи мистецтва, комп'ютерна програма, база даних чи об'єкт суміжних прав.

III. Інші нематеріальні активи.

Ці об'єкти надаються суб'єкту господарювання з метою ефективного здійснення та оптимізації господар­ської діяльності. Характерною рисою є те, що ці права є невід'ємними від самого суб'єкта, персоніфікованими та не можуть відчужуватись від власника. Вони нада­ються державою або створюються самим суб'єктом.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що осо­бливість використання нематеріальних активів поля­гає в тому, що під час комерційного використання сам об'єкт фактично знаходиться у власника, а передаєть­ся лише право доступу до його використання.

Використання нематеріальних активів складаєть­ся з експлуатації нематеріальних активів у виробни­цтві та з їх комерційного використання (тимчасова пе­редача прав користування нематеріальними активами та продаж (вибуття)).

2.3.