Поняття, види і форми публічного страхування

Страхове право включає в себе норми приватного і публічного права, що об’єктивно виражає наявність приватних і публічних ін­тересів у сфері страхування. Приватні та публічні інтереси у сфері страхування тісно пов’язані, взаємодіють та доповнюють одне одно­го.

Під публічним же інтересом дослідники розуміють єдиний інтерес значних соціальних груп (практично представляючи усе суспільство) в наявності та належному функціонуванні страхових фондів достатніх для страхових виплат розмірів, необхідність швидкого відновлення по­рушених зв’язків у народному господарстві, використання засобів страхових резервів у якості інвестицій у народне господарство^[135]. Да­не положення й обумовлює виникнення дискусій щодо віднесення страхових відносин до різних галузей права України.

Досліджуючи правовідносини у галузі страхування, А. А. Мамедов робить висновки, що саме норми фінансового права визначають систе­му та організацію страхування, його види, порядок обов’язкового стра- хування, ліцензування страхової діяльності, забезпечення фінансової стабільності організацій-страховиків, джерела формування страхових резервів, їх взаємовідносини з іншими ланками фінансової системи держави, безпосередньо із бюджетною системою, порядок викорис­тання фондів коштів страхування, компетенцію органів державної влади в галузі страхування (спільно з нормами адміністративного права), а також здійснення державного нагляду за страховою діяль­ністю й інших відносин у галузі страхування, що виникають у процесі формування, розподілу та використання фондів страхування, тобто це такі відносини, які відносяться до сфери фінансової діяльності дер- жави^[136].

Подібної думки дотримується і Л. К. Воронова, зазначаючи, що ді­яльність держави та її органів у галузі мобілізації, розподілу та витра­чання централізованих та децентралізованих фондів коштів має назву фінансової діяльності. При цьому страхування науковець визначає як складову фінансової системи^[137].

У багатьох підручниках із фінансового права фінанси страхових організацій включаються до предмета фінансового права. Проте іс­нує і протилежна точка зору, згідно з якою інститут страхування непо­дільно належить цивільному праву і регулюється актами цивільного законодавства. Грошові кошти, що акумулюються страховими компа­ніями, належать їм, як і іншим юридичним особам, на підставі влас­ності або господарського відання. Використання держав ою фінансо­вих ресурсів страхових компаній у публічному інтересі можливе лише в рамках податкових вилучень^[138].

Окремо можна вказати на страхові відносини, які отримали норма­тивне закріплення у 2002 році і на цей час регламентуються Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»^[139]. Ці стра­хові відносини підпадають під відносини у сфері публічного страхуван­ня. Дані відносини регулюються фінансовим правом, оскільки страхови­ком виступає Фонд гарантування вкладів фізичних осіб - державна спе­ціалізована установа, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб^[140].

Постає питання: чи можна віднести усі види обов’язкового стра­хування до публічного страхування? Виходячи з наведених вище оз­нак публічного страхування, можна стверджувати, що ні, оскільки пра­во на здійснення обов’язкових видів страхування може отримати будь-який страховик, якщо він має відповідну ліцензію. Тому лише від­носини з приводу отримання ліцензії можна визнати публічними, а не обов’язкове страхування в цілому. Загальнообов’язкове державне со­ціальне страхування, у свою чергу, здійснюється виключно державни­ми неприбутковими фондами, тому публічними є відносини і в процесі надання страхових послуг.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування є різ­новидом соціального страхування.

Згідно з Основами законодавства про загальнообов’язкове дер­жавне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР, за­гальнообов’язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захис­ту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати году­вальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у ста­рості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також з бюджетних та інших джерел, передбачених законом^[141].

Фонд соціального страхування України виступає страховиком, за кошти якого здійснюється страхові виплати та надаються страхові послуги застрахованим особам. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням. Управління Фондом здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Чинний Закон України «Про загальнообов’язкове соціальне стра­хування» залежно від страхового випадку встановлює такі види за­гальнообов’язкового державного соціального страхування:

• пенсійне страхування;

• страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності;

• медичне страхування;

• страхування від нещасного випадку на виробництві та професій­ного захворювання, які спричинили втрату працездатності;

• страхування на випадок безробіття;

• інші види страхування, передбачені законами України^[142].

Наведені визначення соціального страхування охоплюють лише ті види страхування, які гарантовані державою і є обов’язковими. Але ж поряд з обов’язковим соціальним страхування виокремлюється й добро­вільне. Так, В. І. Фільєв поряд з іншими критеріями теж класифікує соці­альне страхування за характером здійснення на добровільне та обов’яз­кове^[143].

Інтегруючи різноманітні підходи, спираючись на чинне законодав­ство і проведений аналіз, пропонуємо визначити дефініцію «публічне страхування». Публічне страхування - це фінансові правовідноси­ни, що виникають в силу закону, ґрунтуються на засадах приму­совості і здійснюються державою з метою захисту соціальних прав та інтересів громадян за рахунок грошових фондів, що фор­муються шляхом сплати фізичними і юридичними особами - платниками обов 'язкових страхових внесків.

До суттєвих ознак публічного страхування можна віднести наступні:

1) страхування є фінансовими правовідносинами;

2) ґрунтується на засадах імперативності як для страховика, так і для страхувальника;

3) виникає в силу закону незалежно від волі учасників страхових правовідносин;

4) має ризиковий характер;

5) алеаторність (випадковість). На момент сплати страхових внесків не відомо, коли (чи) відбудеться страхова подія та як швидко вона станеться;

6) вірогідний характер відносин, настання страхової події має віро­гідний характер, незалежний від волі страхувальника;

7) поворотність коштів - страхові внески після об’єднання їх у страховому фонді підлягають виплаті страхувальнику;

8) страхування передбачає перерозподіл шкоди в часі;

9) обмеженість відповідальності страховика розмірами страхової суми, визначеної законом;

10) страхові внески завжди складають частину заробітної плати чи доходу застрахованої особи, навіть у тому випадку, коли за найма­ного працівника внески сплачує роботодавець;

11) строковий характер відповідальності страховика;

12) цільове використання створеного фонду, тобто витрачання ці­льових ресурсів виключно в чітко визначених випадках. Грошові кошти, що містяться у страхових фондах, не можуть бути за жодних обставин направлені на інші потреби (наприклад, погашення заборгованості по заробітній платі, фінансування виборів Президента тощо).

Отже, публічне страхування частково відбиває ознаки обов’язко­вого соціального страхування, а частково межує з ознаками добровіль­ного страхування, що цілком логічно пояснює характер співвідношення обов’язкового, соціального та публічного страхування.

Перехід нашої країни на ринкові відносини розширює горизонти стра­хування у виборі об’єктів. Сучасні дослідники страхування поділяють його за предметом на майнове страхування; страхування відповідаль­ності ; страхування підприємницьких ризиків; особисте, соціальне страхування^[145].

За юридичною ознакою страхування класифікують: 1) за вимогами міжнародних угод (згідно з директивами ЄС); 2) відповідно до вимог внутрішнього законодавства України; 3) за формою прове­дення страхування.

За історичною ознакою страхування диференціюють на: 1) давнє або традиційне страхування; 2) нове страхування; 3) новіт­нє страхування^[146].

За економічною ознакою страхування систематизують: 1) за сферою діяльності або спеціалізацією страховика; 2) за статусом стра­хувальника; 3) за статусом страховика; 4) за формою організації стра­хування; 5) за об'єктами страхування^[147].

Керуючись системним підходом при здійсненні аналізу доктри- нальних, правових джерел і нормативно-методичних матеріалів у сфері публічного страхування, існуючі нині на страховому ринку види публічного страхування можна класифікувати за такими критеріями:

1. За формами страхових послуг:

а) класичні види страхування (соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності, на випадок безробіття, від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань);

б) специфічні види, тобто операції, спрямовані на захист видів ді­яльності, які мають певну специфіку порівняно із класичним страху­ванням, наприклад, страхування банківських депозитів.

2. За об'єктом страхування:

а) індивідуальне страхування працівника;

б) колективне страхування працівників за рахунок коштів підпри­ємств і організацій (страхування окремих категорій працівників, чия робота пов'язана з особливою небезпекою для життя і здоров'я, та інші подібні види).

3. За обсягом страхування:

а) повне страхування, що забезпечує страховий захист страхувальника від страхових ризиків у повному їх обсязі у разі настання страхової події;

б) часткове страхування, що полягає в обмеженому страховому захисті страхувальника від страхових ризиків, що визначається як страховими внесками, так і системою конкретних умов настання стра­хової події.

4. За періодичністю страхування:

а) систематичне страхування, що спрямоване на забезпечення стра­хувальнику відповідного страхового захисту на весь страховий період;

б) несистематичне (періодичне) страхування, що полягає у страхо­вому захисті страхувальника від страхових ризиків на певних періодах.

5. За видом страхового випадку:

а) пенсійне страхування;

б) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

в) медичне страхування;

г) страхування від нещасних випадків на виробництві та професій­ного захворювання, що спричинили втрату працездатності;

ґ) страхування на випадок безробіття.

6. За часом дії:

а) довгострокові;

б) короткострокові.

Для розвитку окреслених видів страхування та підвищення ролі публічного страхування, що у свою чергу сприятиме розвитку соціалі­зації держави, необхідним є вжиття комплексу державно-регулятив­них заходів. Зокрема, такими заходами мають бути: поліпшення організації роботи страхових фондів, розширення страхових послуг, надання якісних страхових послуг, безумовне виконання прийнятих на себе зобов'язань; посилення контрольно-наглядової функції держави за діяльністю страховиків з боку органів страхового нагляду, застосу­вання ними своєчасних заходів, які попереджують неплатоспромож­ність страховиків; удосконалення нормативно-правової бази, що регу­лює права, обов'язки та відповідальність сторін.

Страховий ринок в Україні діє у двох основних формах страху­вання: обов’язковому та добровільному^[148]. У правовій літературі свого часу висловлювалися різні точки зору на критерії, що лежать в основі розподілу страхування на обов'язкове та добровільне. Одні ав­тори вважають, що таким критерієм є юридична природа страхування, зазначаючи, що страхування обов’язкове полягає в тому, що страхові правовідносини в деяких випадках виникають безпосередньо через ве­ління закону^[149]. Інші автори вважають, що юридична природа страху­вання - це щось набагато більше, ніж питання про його добровільність і обов’язковість, вони пропонують вважати критерієм розмежування добровільного і обов’язкового страхування метод здійснення страху­вання, що полягає в питанні про залежність виникнення страхування від незв’язаної законом волі сторін. На думку В. К. Рейхера, питання про те, закон чи договір є джерелом виникнення страхування, має друго­рядне, а іноді лише формально юридичне значення у порівнянні з ме­тодом здійснення страхування^[150].

Позицію тих авторів, які вважають, що підставою розподілу стра­хування на добровільне і обов’язкове є джерело його виникнення, від­бито у Законі України «Про страхування», у ст. 6 якого зазначається, що в основі добровільного страхування лежить договір між страхувальником і страховиком, обов'язкове ж страхування встановлюється законом.

З огляду на те, що публічне страхування виникає безпосередньо через веління закону, даному страхуванню властива виключно форма обов’язкового страхування.

Таким чином, відносини з публічного страхування найбільше пов'язані з фінансовими правовідносинами, оскільки вирізняються особливою роллю держави в їх організації та регулюванні. Саме дер­жава встановлює види та умови обов’язкового соціального страхуван­ня, порядок функціонування соціальних страхових фондів, джерела фінансування і виплати страхових відшкодувань, контроль за форму­ванням та використанням акумульованих коштів на конкретно визна­чені цілі та за дотриманням законодавства страховиком і страхуваль­ником. Усе наведене свідчить про регулювання державою відносин з публічного страхування з використанням імперативного методу і про їх фінансово-правову природу.

14.3.