Стаття 66. Відшкодування збитків, шкоди, завданих державі внаслідок вчинення корупційного правопорушення

1. Запровадження заходів, передбачених статтями 66-69 Закону, узгоджується з міжнародно-правовими зобов’язаннями України.

Так, згідно зі ст. 34 («Наслідки корупційних діянь») і ст. 35 («Компенсація шкоди») Конвенції ООН проти корупції кожна Держава-учасниця, відповідно до основоположних принципів свого внутрішнього права вживає заходів для: а) врегулювання питань про наслідки корупції (у цьому контексті корупція може розглядатись як фактор, що має значення у провадженні про анулювання або розірвання контрактів, відкликання концесій або інших аналогічних інструмен­тів, вжиття заходів для виправлення становища, яке склалося); б) забезпечення того, щоб юридична або фізична особа, яка зазнала шкоди в результаті будь-якого корупційного діяння, мала право порушити провадження щодо осіб, які несуть відповідальність за цю шкоду, з метою одержання компенсації.

2. Оскільки питання відшкодування шкоди, завданої державі внаслідок вчинен­ня корупційного або пов’язаного з корупцією правопорушення¹, не врегульовані спеціальними законодавчими актами, при їхньому розв’язанні треба керуватись загальними положеннями законодавства (передусім цивільного).

Держава Україна (поряд із фізичними та юридичними особами, АРК, терито­ріальними громадами, іноземними державами та іншими суб’єктами публічного права) виступає учасником цивільних правовідносин (ст. 2 ЦК); причому у такому разі держава діє на рівних правах з іншими їх учасниками (ч. 1 ст. 167 ЦК)². Держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки як безпосередньо, так й опосеред­ковано - через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (ч.

Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов’язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі (п. 3 ч. 2 ст. 11 ЦК). Відповідно до ст. 22 ЦК збитки поділяються на: 1) реальні збитки (втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права); 2) упущену вигоду (доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі³, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб; зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передача речі того ж роду і тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо). ^{[450] [451] [452]}

Зі ст. 66 Закону «Про запобігання корупції», на перший погляд, випливає, що ця стаття стосується відшкодування не лише майнової, а й моральної шкоди. З урахуванням змісту останньої¹ та характеру правопорушень, згаданих у цій статті, заподіяна державі моральна шкода може полягати хіба що в приниженні ділової репутації^{[453] [454]. Водночас, незважаючи на те, що держава як учасник цивільних правовідносин є носієм права на ділову репутацію, відшкодування їй моральної шкоди, заподіяної внаслідок вчинення корупційного або пов’язаного з корупцією правопорушення, видається малоймовірним. Адже, за змістом ст. 23 ЦК, право на відшкодування моральної шкоди має особа - фізична або юридична, а в ст. 2 ЦК чітко встановлено, що держава є відмінним від особи учасником цивільних пра­вовідносин[455].}

З огляду на те, що Закон «Про запобігання корупції» розмежовує відшкодуван­ня шкоди, завданої корупційним (або пов’язаним з корупцією) правопорушенням державі, з одного боку (ст. 66), і фізичним та юридичним особам, з іншого (ст. 68), під установленим законом порядком, згаданим у коментованій статті, не слід розуміти порядок, закріплений у главі IX КЗП. Адже КЗП регламентує підстави, умови та порядок настання матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації внаслідок порушення покла­дених на них трудових обов’язків.

Водночас при застосуванні ст. 66 Закону на практиці враховується Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затв. постановою ВР від 23 червня 1995 р. №243/95-ВР (далі - Положення)^[456]. Ним визначено підстави і порядок притягнення до матеріальної відповідальності вій­ськовослужбовців і призваних на збори військовозобов’язаних, винних у заподіянні шкоди державі під час виконання ними службових обов’язків, передбачених актами законодавства, військовими статутами, інструкціями та іншими нормативно-пра­вовими актами. Це положення не поширюється на резервістів.

Згідно з Положенням, відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода, заподіяна розкраданням, пошкодженням, втратою чи незаконним використанням військового майна, погіршенням або зниженням його цінності, що спричинило додаткові витрати для військових частин, установ, організацій, підприємств та військово-навчальних закладів для відновлення, придбання майна чи інших матеріальних цінностей або надлишкові виплати.

Положення: встановлює умови, за наявності яких військовослужбовці несуть зазначену матеріальну відповідальність; передбачає її види (залежно від обставин вона може бути обмеженою, повною або підвищеною); закріплює обставини, що виключають матеріальну відповідальність. Серед іншого, встановлено, що, у разі притягнення особи, яка заподіяла матеріальну шкоду державі, до кримінальної відповідальності, командир (начальник) військової частини зобов’язаний подати щодо такої особи цивільний позов до суду на суму невідшкодованої шкоди.