Стаття 67. Незаконні акти та правочини

1. Нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об'єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування.

Орган або посадова особа надсилає до Національного агентства протягом трьох робочих днів копію прийнятого рішення про скасування або одержаного для виконання рішення суду про визнання незаконними відповідних актів або рішень.

2. Правочин, укладений внаслідок порушення вимог цього Закону, може бути визнаний недійсним.

1. Частина 1 статті 67 (за її буквального тлумачення) передбачає обов'язковість скасування певних нормативно-правових актів, рішень органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, і можливість визнання таких актів, рішень незаконними у судовому порядку¹.

Під нормативно-правовими актами слід розуміти прийняті уповноваженими органами держави або місцевого самоврядування офіційні письмові документи, які містять норми права, мають загальний (неперсоніфікований) характер, розраховані на неодноразове застосування і виконання яких забезпечується за допомогою ^{[457] [458] санкцій або заохочувальних заходів. Не має значення, яку назву (постанова, наказ, інструкція, правила, положення, порядок, статут тощо), яку сферу застосування (загальнодержавну, локальну1, міжвідомчу або відомчу) має той чи інший норма­тивно-правовий акт, строк його дії (постійні або обмежені певним часом). 2.}

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на закони^{[459] [460] [461] та підзаконні акти; за суб’єктами видання можна виділити, зокрема, нормативно-пра­вові акти ВР, ВР АРК, КМ, Президента України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування.}

На відміну від нормативно-правових актів, рішення як підзаконні право- застосовні або правороз’яснювальні акти поширюють свою дію на конкретно визначених у них суб’єктів і мають одноразове застосування (наприклад, це може бути розпорядження голови РДА про виділення юридичній особі - суб’єкту підприємницької діяльності безпроцентного кредиту за рахунок перевищення доходної частини районного бюджету).

Змістовно нормативно-правові акти, рішення, про які йдеться у ч. 1 ст. 67 Закону, можуть стосуватися для надання та одержання неправомірної вигоди, призначення на посаду близької особи, бути прийняті в умовах реального конфлікту інтересів (див. коментар до ст. 28 Закону) тощо.

Нормативно-правові акти і рішення поширюють свою чинність на певну територію і на певне коло осіб, можуть бути вибудовані за певною ієрархію. При цьому закони мають вищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів, підзаконні нормативно-правові акти вищих органів (наприклад, міністерств) - вищу юридичну силу щодо таких актів органів нижчого підпорядкування (наприклад, установ, підпорядкованих міністерству) тощо.

З урахуванням сказаного під органом (посадовою особою), уповноваженим (уповноваженою) на скасування відповідних актів, рішень, слід розуміти як сам суб’єкт, який прийняв той чи інший акт, рішення, так і вищестоящий відносно нього суб’єкт.

Наприклад, рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути, відповідно до закону, скасовані Президентом України або головою місцевої держав­ної адміністрації вищого рівня (ст. 118 Конституції України).

У будь-якому разі скасування нормативно-правового акта, рішення, про що говориться в ч. 1 ст. 67 Закону, слід відрізняти від скасування рішення про дер­жавну реєстрацію нормативно-правового акта, здійснюваного органом державної реєстрації, який раніше здійснив державну реєстрацію цього акта^[462].

2. Якщо нормативно-правовий акт (рішення), виданий (прийнятий) з по­рушенням вимог коментованого Закону, не може бути скасований відповідним органом або посадовою особою, він може бути визнаний незаконним у судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об’єднання громадян, юридич­ної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема НАЗК, органу місцевого самоврядування¹.

Стаття 264 КАС, серед іншого, встановлює, що право оскаржити норматив­но-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Суд може визнати нормативно-правовий акт незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили, повністю або в окремій його частині. Якщо у процесі роз­гляду справи щодо нормативно-правового акта суд виявить, що незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі, безпосередньо впливає на прийняття рішення у справі і без визнання та­ких нормативно-правових актів протиправними неможливий ефективний захист прав споживача, то суд визнає такі акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили. У ст. 266 КАС йдеться про особливості провадження у справах щодо оскарження актів ВР, Президента, ВРП, ВККС, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Орган або посадова особа зобов’язані надіслати до НАЗК копію прийнятого рішення про скасування або одержаного для виконання рішення суду про визнання незаконними відповідних актів або рішень протягом трьох робочих днів (абз. 2 ч. 1 ст. 67 Закону «Про запобігання корупції»). Щодо обрахування цього строку див. коментар до ст. 28 Закону.

3. Частина 2 ст. 67 Закону, передбачаючи можливість визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок порушення вимог Закону «Про запобігання корупції», ухвалена на виконання ст. 8 Цивільної конвенції РЄ про боротьбу з корупцією, згідно з якою кожна Сторона передбачає у своєму внутрішньому зако­нодавстві положення, згідно з якими: 1) угоди чи їхні положення, які передбачають корупцію, вважаються такими, що не мають сили; 2) всі сторони будь-якої угоди, чия домовленість була порушена тією чи іншою корупційною дією, мають право звертатися до суду з проханням про визнання такої угоди недійсною без порушення їхнього права вимагати компенсації заподіяної шкоди^{[463] [464].}

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 202 КК). Правочини можуть бути як односторонніми (наприклад, заповіт, довіреність), так і дво- або багатосторонніми. Це різнома­нітні договори - купівлі-продажу, позики, доручення, комісії, страхування, схову, перевезення, про сумісну діяльність тощо. Момент, з якого правочин вважається вчиненим, визначається ЦК залежно від того, до якого виду належить правочин (є він реальним чи консенсуальним) та інших моментів (наприклад, дотримання обов’язкової нотаріальної форми). Зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 203 ЦК).

4. Застосовуючи ч. 2 ст. 67 Закону, слід враховувати, що, якщо правочин, який суперечить вимогам цього Закону, підпадає під ознаки правочину, який порушує публічний порядок (ч. 1 ст. 228 ЦК), то він є нікчемним (ч. 2 ст. 228 ЦК), тобто його недійсність вже встановлена законом, а тому визнавати його недійсним в судовому порядку немає сенсу¹ (див. ч. 2 ст. 215 ЦК). Вочевидь цим і пояснюється те, що в ч. 2 ст. 24 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції» від 7 квітня 2011 р. наводилось таке формулювання: правочин, укладений внаслідок корупційного правопорушення, є нікчемним. Натомість формулювання ч. 2 ст. 67 Закону «Про запобігання корупції» виходить з того, що відповідні правочини можуть бути як нікчемними, так і оспорюваними.

Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АРК, територіальної громади, незаконне заволодіння ним^{[465] [466].}

У ст. 228 ЦК визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують пу­блічний порядок.

Правочинами, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини:

- спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або при­ватної власності;

- спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу - землею як ос­новним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (ст. 14 Конституції України);

- щодо відчуження викраденого майна;

- що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єк­тів цивільного права тощо. Згідно зі ст. 178 ЦК, види об’єктів цивільних прав, пере­бування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі, а види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у ци­вільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти, обмежено оборо- тоздатні), встановлюються законом.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публіч­ний порядок.

Частина 2 ст. 67 Закону «Про запобігання корупції», яка вказує на можливість визнання недійсним певного правочину, узгоджується з ч. 3 ст. 228 ЦК, згідно з якою, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам дер­жави і суспільства, його моральним засадам, такий правочин може бути визнаний недійсним.

- за наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину обома сторо­нами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою;

- за наявності умислу в обох сторін - в разі виконання правочину однією сторо­ною - з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного;

- за наявності умислу лише в однієї із сторін - все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави¹.

Правові наслідки як правочину, який порушує публічний порядок, так і пра­вочину, визнаного недійсним у зв'язку із встановленням вказаної мети, можуть розцінюватись як один із заходів цивільно-правової відповідальності^{[467] [468], згаданої в ч. 1 ст. 65 Закону.}