Стаття 20. Спеціальні принципи протидії торгівлі дітьми

1. Крім основних принципів протидії торгівлі людьми, передбачених статтею 3 цього Закону, протидія торгівлі дітьми базується на таких спеціальних принципах:

1) дотримання прав дитини;

2) повага до думки дитини, яка постраждала від торгівлі дітьми, стосовно заходів, які до неї застосовуються, з урахуванням її віку, стану здоров’я, інтелектуального і фізичного розвитку та інтересів;

3) роз’яснення дитині, яка постраждала від торгівлі дітьми, у зрозумілій для неї формі її прав та обов’язків.

4) забезпечення конфіденційності інформації про особу дитини та відомостей, які дозволили б установити дитині статус як такій, яка постраждала від торгівлі дітьми.

Захист прав дитини є однією з найважливіших проблем держави та суспільства, яка має як державно-правовий, так і міжнародно-правовий аспекти. Повага до прав людини починається зі ставлення суспільства до дітей. Зважаючи на те, що діти через особливості свого розвитку, незахищеність та вразливість не здатні самостійно захищати власні права, діяльність щодо забезпечення їх прав є пріоритетним напрямом діяльності органів державної влади. Усвідомлення цього є характерним для всієї світової спільноти та постає закономірним результатом багаторічного розвитку правової думки. Захист прав дитини все більше стає справою не лише окремих держав, але й усього міжнародного співтовариства. Одним із злочинів, що посягають на права дитини, є торгівля дітьми.

На сьогодні проблема торгівлі дітьми в Україні розглядається як складова торгівлі людьми в цілому або як складова системи захисту дітей від жорстокого поводження. Отже, на сучасному етапі розвитку української держави існує нагальна потреба у формуванні дієвої системи захисту дітей від торгівлі людьми, дотримання прав дитини, поваги до думки дитини.

Спеціальні принципи протидії торгівлі дітьми — це вихідні, додаткові правила, керівні настанови, норми діяльності для впровадження системи, управління загальними процесами, зокрема протидією торгівлі людьми.

• Дотримання прав дитини у коментованій статті визначено одним із спеціальних принципів протидії торгівлі дітьми. Дотримання прав дитини — це, перш за все, внутрішня справа кожної держави. Правове становище дітей визначається внутрішнім законодавством, воно може бути різним залежно від соціальних, історичних, національних, релігійних та інших особливостей кожної країни. Реальне дотримання прав дитини залежить, перш за все, від заходів, яких вживає кожна держава з урахуванням її національних особливостей.

Міжнародна спільнота приділяє значну увагу захисту прав дітей. Міжнародно-правові норми про права дітей і про захист дітей є складовою частиною загальних норм про права людини.

Принцип поваги до прав людини закріплено в Статуті ООН від 26.06.1945 р., де продекларовано рішимість народів «знову утвердити віру» в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості. За установчими документами, одна із цілей ООН полягає в тому, щоб здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх.

Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. переважно захищає права дорослих людей, проте деякі її статті спрямовані на захист таких явищ, як материнство і дитинство, які дають право на особливе піклування та допомогу. Усі діти, народжені в шлюбі чи поза ним, повинні користуватися в рівній мірі соціальним захистом.

Декларація прав дитини від 20.11.1959 р. наголошує на тому, що дитині повинні належати всі вказані у цьому документі права. Ці права повинні визнаватися за всіма дітьми без будь- яких винятків і без розмежувань чи дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини, що стосується самої дитини та її сім’ї.

На захист дітей від їх незаконного переміщення спрямована Конвенція про цивільно- правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 р.

Ще одним особливо важливим елементом у сфері захисту прав дитини є від 27.02.1991 р. Конвенція ООН про права дитини. Конвенція ратифікована Постановою Верховної Ради України № 789ХІІ (78912) та набула чинності для України 27.09.1991 р. У 1993 р. в Києві створено Всеукраїнській комітет захисту дітей. Згідно з Конвенцією у квітні 2001 р. прийнято Закон про охорону дитинства. У 2003 та 2005 рр. відповідно український Парламент ратифікував два факультативних протоколи до Конвенції: 1) про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції та дитячої порнографії; 2) щодо участі у збройних конфліктах.

Україною наведені вище міжнародно-правові акти були ратифіковані, і вони стали частиною національного законодавства. Крім того на національному рівні прийнято цілу низку законів, відповідно до яких держава гарантує дотримання прав, свобод і законних інтересів дітей. Зокрема, Закон України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. чітко визначає пріоритети держави в охороні дитинства — розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального, культурного розвитку молодого покоління, створення соціально- економічних і правових інститутів з метою захисту прав та законних інтересів дитини в Україні.

Дотримання прав дитини як спеціальний принцип протидії торгівлі дітьми передбачає надання будь-якій особі, установі (іншому органу), які стверджують, що дитина була вивезена або утримується з порушенням прав піклування, право звернутися з заявою про допомогу у забезпеченні повернення дитини.

Переміщення вважається незаконним, коли наявне вивезення за кордон або неповернення з-за кордону дитини, якщо при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу. Такі злочини є особливо складними в розслідуванні, оскільки мають характер транснаціональних. Переміщення також вважається незаконним, коли дитину переміщують усередині країни (наприклад, переміщення в інше місто, район чи область). Відповідно, такі злочини кваліфікуються також як торгівля дітьми, але в даному випадку має місце внутрішня торгівля. Варто зазначити, що останнім часом збільшується внутрішня торгівля дітьми всередині України. Йдеться про випадки, коли українці експлуатують своїх співгромадян. У першу чергу, це трудове і сексуальне рабство та примусове жебрацтво. Українська торгівля дітьми найбільше поширена у великих містах. Натомість жертвами торгівлі дітьми здебільшого стають вихідці із маленьких міст та сіл. У листопаді 2011 р. Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) встановив, що кількість безпритульних дітей віком від 10 до 19 років в Україні становить близько 150—160 тис. осіб, тоді як офіційна статистика повідомляє про 12 тис.

Правові підстави виникнення правового зв’язку між дитиною і особою (установою) визначаються відповідно до законодавства держави, в якій дитина постійно мешкала, чинного рішення суду або компетентного органу або є наслідком угоди. Важливо також, щоб піклування здійснювалося ефективно.

• Повага до думки дитини, яка постраждала від торгівлі дітьми, стосовно заходів, які до неї застосовуються, з урахуванням її віку, стану здоров’я, інтелектуального і фізичного розвитку та інтересів.

Цей принцип передбачає два аспекти протидії торгівлі дітьми:

1) цивільно-правовий;

2) кримінально-правовий.

Так, цивільно-правовий аспект полягає в тому, що особою, яка вивозить дитину, може бути один із батьків, інший родич, особа, яка призначена опікуном дитини. З дитячого будинку дитину може забрати родич, який не має права опіки над дитиною. Це може навіть бути людина, яка не перебуває в родинних стосунках з дитиною (наприклад, хрещені батьки). Тобто, по- перше, в будь-якому разі наявний факт забирання дитини з сім’ї та соціального середовища, в якому вона розвивалася як людина. По-друге, особа, яка забирає дитину за кордон, є членом сім’ї дитини: в більшості випадків батьком або матір’ю і, як правило, сподівається отримати відповідне рішення компетентних органів щодо опіки над дитиною, тобто «узаконити» переміщення дитини. Щодо кримінально-правового аспекту дотримання прав дитини як спеціального принципу протидії торгівлі дітьми, то варто зазначити, що особою, яка вивозить дитину, має бути стороння для дитини особа.

Повага — позиція однієї людини стосовно до іншої, визнання особистості. Повага вимагає не завдавати іншій людині шкоди: ані фізичної, ані моральної. Повага — одна з найважливіших вимог моральності. У моральній свідомості суспільства повага передбачає справедливість, рівність прав, увагу до інтересів іншої людини, її переконань. Повага передбачає свободу, довіру.

Думка — багатозначний термін, який в залежності від контексту може означати те, що з’явилося внаслідок міркування, продукт мислення. Припущення, передбачення, намір, замисел, задум. Міркування — зіставлення думок, пов’язання їх задля відповідних висновків, логічне мислення. Можна розглядати міркування як аналіз і синтез даних та їх оцінку. Якщо дитина постраждала від торгівлі дітьми, відносно неї можуть, наприклад, бути застосовані такі заходи:

- інформування дитини про її права та обов’язки;

- встановленні опіки або піклування;

- позбавлення батьківських прав батьків дитини, якщо вони стали суб’єктами злочину;

- надання медичної допомоги;

- повернення дитини до країни, де вона мешкала або залишення в Україні (у разі, якщо дитина є іноземцем чи особою без громадянства);

- встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми;

- виплата одноразової матеріальної допомоги;

- складання та виконання індивідуального плану соціального захисту дитини;

- включення до програм психологічної допомоги;

- направлення до прийомної сім’ї або дитячого будинку (в тому числі сімейного типу) інших соціальних закладів тощо.

Держава надає допомогу дитині з моменту, коли з’явилися підстави вважати, що вона постраждала від торгівлі дітьми, і до повного завершення реабілітації дитини.

Відповідний принцип пов’язаний із ст. 23 Закону України «Про протидію торгівлі людьми» від 20.09.2011 р.

Так, місцева державна адміністрація, на території якої виявлено таку дитину, невідкладно встановлює її особу, здійснює оцінку обставин та приймає план першочергових заходів допомоги дитині на період до вирішення питання щодо встановлення їй статусу особи, яка постраждала від торгівлі дітьми.

Відповідно до п. 20 Порядку взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2012 р. № 783 і детально розглядається в коментарі до ст. 13 Закону, у разі, коли постраждалою особою є дитина, складається відповідно до законодавства індивідуальний план соціального захисту дитини, яка опинилась у складних життєвих обставинах, дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. Відповідно до п. 23 зазначеного Порядку, служба у справах дітей передає індивідуальний план відповідній службі у справах дітей за місцем перебування дитини у встановленому законодавством порядку, яка у свою чергу має повідомити відповідний підрозділ про виконання індивідуального плану.

У разі виявлення в Україні дитини, яка постраждала від торгівлі дітьми та є іноземцем чи особою без громадянства, в установленому порядку приймається одне з таких рішень:

- повернення дитини до країни походження;

- залишення дитини в Україні.

При вирішенні питання про повернення або залишення дитини слід враховувати думку дитини, беручи до уваги вік, фізичний, інтелектуальний розвиток та інтереси дитини, що є безпосереднім втіленням принципу «врахування думки».

Відповідний принцип є основоположним у механізмі захисту постраждалої дитини, адже він виступає своєрідним інструментом стримування щодо відновлювальних дій, які здійснюють уповноважені посадові особи та близькі люди цієї дитини.

Застосування цього принципу випливає з таких міжнародно-правових документів:

1. Конвенції ООН про права дитини від 20.11.1989 р. (набула чинності для України з 27.09.1991 р.).

Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, з боку батьків, законних опікунів чи будь- якої іншої особи, яка турбується про дитину.

Ці заходи захисту, у разі необхідності, включають ефективні процедури для розроблення соціальних програм з метою надання необхідної підтримки дитині й особам, які турбуються про неї, а також здійснення інших форм попередження, виявлення, повідомлення, передачі на розгляд, розслідування, лікування та інших заходів у зв’язку з випадками жорстокого поводження з дитиною, зазначеними вище, а також, у разі необхідності, — для порушення початку судової процедури.

Держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для сприяння фізичному та психологічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка є жертвою будь-яких видів нехтування, експлуатації чи зловживань, катувань чи будь-яких жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження, покарання чи збройних конфліктів.

Таке відновлення і реінтеграція мають здійснюватися в умовах, що забезпечують здоров’я, самоповагу і гідність дитини. Держави-учасниці захищають дитину від усіх форм експлуатації, що завдають шкоди будь-якому аспекту добробуту дитини.

Дитина має право вільно висловлювати свої думки. Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист законом від такого втручання або посягання.

Держави — учасниці Конвенції забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

3 цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства.

2. Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980 р. (набула чинності для України з 01.09.2006 р.).

Судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов’язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

- особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування, або дали згоду на переміщення або утримування, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримування;

- існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

3. Враховуючи те, що відновлювальні заходи щодо дитини, яка постраждала від торгівлі дітьми, можуть встановлюватися в судовому засіданні, велику роль відіграє Конвенція Ради Європи про здійснення прав дітей від 25.01.1996 р. (набула чинності в Україні з 01.04.2007 р.).

Її предметом є підтримка прав дітей, надання їм процесуальних прав та полегшення застосування ними цих прав шляхом забезпечення того, щоб діти особисто або через інших осіб чи органи були поінформовані та допущені до участі в розгляді судом справ, що їх стосуються.

Дитина, яка внутрішнім законодавством країни визнається такою, що має достатній рівень розуміння, під час розгляду судовим органом справи, що стосується її, наділяється такими правами, використання яких вона може вимагати:

- отримувати всю відповідну інформацію;

- отримувати консультацію та мати можливість висловлювати свої думки;

- бути поінформованою про можливі наслідки реалізації цих думок та про можливі наслідки будь-якого рішення.

Дітям можна надати додаткові процесуальні права у зв’язку з розглядом судовим органом справ, що стосуються дітей, зокрема права клопотати про одержання допомоги від відповідної обраної ними особи у висловленні ними своєї думки.

Під час розгляду справи, що стосується дитини, перед прийняттям рішення судовий орган надає можливість дитині висловлювати думки та приділяє належну увагу думкам, висловленим нею.

Під час розгляду судовим органом справ, що стосуються дитини, представник, якщо його дії явно не суперечать найвищим інтересам дитини, з’ясовує думку дитини та доводить її до відома судового органу.

Нормативно-правові акти України враховують цей принцип таким чином. Так, Закон України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 року зазначає:

- всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров’я та народження дітей і їх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких інших обставин, мають рівні права і свободи, визначені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами;

- у порядку, встановленому законодавством, держава гарантує всім дітям рівний доступ до безоплатної юридичної допомоги, необхідної для забезпечення захисту їх прав;

- кожна дитина має право на вільне висловлювання особистої думки, формування власних поглядів, розвиток власної суспільної активності, отримання інформації, що відповідає її віку;

- діти мають право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, засобів масової інформації та їх посадових осіб із зауваженнями та пропозиціями стосовно їхньої діяльності, заявами та клопотаннями щодо реалізації своїх прав і законних інтересів та скаргами про їх порушення. Кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканність та захист гідності. Дитина вправі особисто звернутися до органу опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів.

Важливим нормативним актом у сфері дотримання прав дитини є Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. Статтею 171 кодексу «Врахування думки дитини при вирішенні питань, що стосуються її життя» визначено:

Дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї.

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Суд мас право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Визнання за дитиною вказаного права на рівні закону є важливою гарантією дотримання її інтересів при вирішенні спорів про її виховання, питань влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування, а також важливою складовою її соціалізації. Крім того, право дитини на врахування її думки є свідченням утвердження у суспільстві поваги до дитини і відповідає міжнародним стандартам охорони прав дитини.

Дитина має право бути вислуханою як її батьками, так і іншими родичами, а також посадовими особами, до компетенції яких належить охорона немайнових та майнових прав дитини. До вказаних посадових осіб належать посадові особи всіх тих органів, до яких дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів відповідно до норм ст. 152 Сімейного кодексу України, — судді, прокурори, посадові особи органів опіки та піклування, служб у справах дітей, органів внутрішніх справ.

Крім того, думка дитини має бути врахована і посадовими особами, які здійснюють діяльність, пов’язану з вихованням та навчанням, охороною здоров’я, культурно-масовою діяльністю щодо дітей тощо.

Частина 2 ст. 171 Сімейного кодексу України закріплює випадки, коли думка дитини має бути вислухана обов’язково. До цих випадків належать: вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її виховання (ст. 159); вирішення спору між батьками, іншими особами щодо її місця проживання (ст. 161); вирішення спору про позбавлення батьківських прав (ст. 164); вирішення спору про поновлення батьківських прав (ст. 169); вирішення спору щодо управління її майном (ст. 177).

Крім того, закон передбачає ще низку випадків, коли обов’язково має бути заслухана думка дитини. Так, думка дитини має бути врахована: при усиновленні дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може висловити свою думку щодо цього питання (ст. 218 Сімейного кодексу України); при записі усиновлювача матір’ю, батьком дитини, яка досягла семи років (ч. 2 ст. 229 Сімейного кодексу України); при зміні усиновлювачами імені дитини (ч. 1 ст. 231 Сімейного кодексу України); при призначенні опікуна чи піклувальника (ч. 4 ст. 63 Цивільного кодексу України); при визначенні опікуном, піклувальником способів виховання дитини (ч. 1 ст. 249 Сімейного кодексу України); при передачі дитини у сім’ю патронатного вихователя (ст. 253 Сімейного кодексу України); при влаштуванні дитини до прийомної сім’ї (ч. 2 ст. 256-3 Сімейного кодексу України); при влаштуванні дитини до дитячого будинку сімейного типу (ч. 2 ст. 256-7 Сімейного кодексу України).

При вирішенні в суді питань щодо дитини суд не пов’язаний думкою дитини і має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. Це обумовлено, по-перше, тим, що дитина через свої незрілі розумові здібності та відсутність життєвого досвіду не завжди може повною мірою усвідомлювати свої інтереси. По-друге, відповідно до ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 212 Цивільно- процесуального кодексу України). Таким чином, суд оцінює думку дитини за своїм внутрішнім переконанням та приймає рішення, яке має відповідати інтересам дитини.

Незважаючи на нормативне закріплення цього принципу у законодавстві України, альтернативний звіт про реалізацію Україною положень Конвенції ООН про права дитини, який підготовлено громадськими організаціями України, зазначає такі недоліки, що стосуються неврахування думки дитини в суді:

1. Недостатньо процесуально забезпечено висловлювання дитиною своєї думки в суді в рамках цивільного процесу. Так, Цивільний процесуальний кодекс України визначає порядок допиту малолітніх і неповнолітніх свідків. Водночас не передбачено процедури заслуховування думки дитини, яка не є свідком, у справах, які стосуються її прав та інтересів, як цього вимагають міжнародно-правові акти.

2. Відповідно, на практиці суди часто використовують висновки органів опіки та піклування для з’ясування інтересів дитини і не заслуховують думку самої дитини.

3. Підхід до врахування думки дитини залишається суто формальним. Так, у ст. 9 Закону України «Про охорону дитинства» зазначено, що діти можуть звертатися до органів влади, але механізм врахування поглядів дітей чітко не сформульований.

• Роз’яснення дитині, яка постраждала від торгівлі дітьми, у зрозумілій для неї формі її прав та обов’язків.

На сучасному етапі однією з основних міжнародних угод з питань протидії торгівлі дітьми є Протокол про попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і дітьми, і покарання за неї, який доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р. Відповідно до Протоколу, ратифікованого Україною 21.05.2004 р., кожна держава-учасниця розглядає можливість реалізації заходів, що передбачають надання жертвам торгівлі людьми консультативної допомоги та інформації, особливо щодо їх юридичних прав. Дуже важливо, що Протокол зобов’язує кожну державу- учасницю поводитися з жертвами торгівлі людьми відповідним чином, враховуючи їх вік, стать і особливі потреби, зокрема особливі потреби дітей.

Крім того, положення ст. 8 Факультативного протоколу до Конвенції ООН про права дитини щодо торгівлі дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії, ратифікований Україною 03.04.2003 р., яка присвячена заходам захисту прав та інтересів дітей — жертв торгівлі людьми, визначає необхідність інформування дітей-жертв про їхні права, роль та утримання, терміни і хід судочинства та про рішення щодо їхніх справ.

Для реалізації вищезазначених норм, коли ситуація не вимагає допомоги кваліфікованого юриста, правова допомога дитині, яка постраждала від торгівлі людьми, надається соціальним працівником, який опікується потерпілою дитиною. У разі бажання потерпілої дитини свідчити проти торгівців або існування інших проблем, необхідна допомога кваліфікованих спеціалістів-юристів.

Для того щоб обговорити свої права і можливості протидії їх порушенню, діти повинні мати доступ до безкоштовного юридичного консультування. Таку юридичну допомогу потерпілим надають юристи неурядових організацій, які опікуються потерпілими від торгівлі людьми.

У будь-якому разі роз’яснення дитині, яка постраждала від торгівлі людьми, її прав та обов’язків має проходити в сприятливій для дитини атмосфері, без жорстко офіційних підходів. Особлива увага повинна приділятися тому, щоб надана інформація щодо прав та обов’язків дитині, яка постраждала від торгівлі людьми, була доступною для її розуміння. Тобто треба враховувати певні особливості дитини, зумовлені її віком, рівнем розумових здібностей, здатністю сприймати надану інформацію. Необхідно переконатися, що дитина справді добре зрозуміла те, про що їй розповіли. При цьому говорити дружньо, спокійно і лагідно, вживаючи прості, зрозумілі для дитини слова, підбирати слова, які вживає сама дитина, уникаючи складних юридичних термінів, використовувати візуальні засоби, якщо це можливо.

Треба пам’ятати, що правова допомога та підтримка є життєво важливою частиною комплексу допомоги, у результаті якої постраждала від торгівлі людьми дитина змогла б ухвалити зважене рішення на підставі отриманої інформації з цих питань та реалізувати свої законні права і можливості.

Завданням соціальних працівників є формування в дитини відповідальності за своє життя, свій вибір, уміння свідомо користуватися своїми правами та їх відстоювати на основі знання про них. Тому ключовим моментом роботи є опора на бажання (чи його стимулювання) дітей керувати своїм життям, запобігти небажаним впливам та обману.

У сучасних умовах стрімкого розвитку інформаційних технологій не можна недооцінювати можливостей мережі Інтернет щодо самостійного пізнання дитиною своїх прав та обов’язків. Так, дитина, яка постраждала від торгівлі людьми, при небажанні розмовляти з будь-ким про свої проблеми, може дізнатися про свої права з інформаційних сайтів, присвячених правовій освіті дітей, де матеріал викладено в зрозумілій для дитині формі. Як приклад такого роду інформаційних сайтів можна навести Урядовий сайт для юних громадян (http://children. kmu.gov.ua/school/1247.html), інформаційно-профілактичний web-портал для дітей та молоді «Профілактика ОВС України правопорушень серед дітей та молоді» (www.babybezpeka.org. ua). Таким чином дитина самостійно може дізнатися про те, як захищати свої права та бути активним членом суспільства.

• Забезпечення конфіденційності інформації про особу дитини та відомостей, які дозволили б установити дитині статус як такій, яка постраждала від торгівлі дітьми.

Основними принципами інформаційних відносин в Україні є правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації та захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

Під принципом забезпечення конфіденційності інформації про дитину, яка постраждала від торгівлі дітьми, слід розуміти основні керівні начала щодо одержання, використання, поширення, зберігання та захисту відповідної інформації.

Забезпечення конфіденційності інформації про особу органічно випливає з природнього права людини на недоторканність особистого життя.

Як юридична категорія право на недоторканність особистого життя людини вперше виникло в Сполучених Штатах Америки у 1928 р., коли суддя Верховного суду США Л. Брандейс офіційно заявив про наявність у Конституції США «права бути залишеним у спокої». У подальшому інститут недоторканності особистого життя людини почав розглядатися як обов’язковий фактор розбудови демократичного суспільства.

Історія формування міжнародної законодавчої бази захисту даних про особу бере свій початок з 1948 р., коли в Загальній декларації прав людини було проголошено, що ніхто не може піддаватися свавільному втручанню в особисте та сімейне життя та що кожна людина має право на захист законом від такого втручання.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 1950 р. конкретизувала це право, проголосивши, що кожна людина має право на свободу обстоювання своєї думки, отримання й поширення інформації та ідей без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів.

Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 р. забороняється не лише свавільне, а й незаконне втручання в особисте та сімейне життя людини. Отже, зазначені міжнародні документи узагальнюють основні принципи захисту приватного життя людини. Актуальність більш детального регулювання цього права зросла у зв’язку з інтенсивним розвитком комп’ютерних технологій та обробкою персональної інформації в автоматизованих інформаційних системах.

У рамках низки міжнародних організацій було прийнято ряд міжнародних документів, що регулюють право на захист персональної інформації, серед яких можна виділити такі:

- Резолюція Європарламенту «Про захист прав особи у зв’язку з прогресом інформатизації» 1979 р., якою пропонувалося Раді та Комісії Європейських співтовариств розробити і прийняти правові акти про захист даних про особу у зв’язку з технічним прогресом у галузі інформатики;

- Рекомендації Організації зі співробітництва країн — членів Євросоюзу «Про керівні принципи із захисту приватного життя при міждержавному обміні даними персонального характеру» 1980 р.;

- Конвенція Ради Європи «Про захист фізичних осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних та їх вільним обігом» 1981 р. (набула чинності для України з 01.01.2011 р.), якою регламентується порядок збору та обробки даних про особу, принципи зберігання та доступу до цих даних, способи фізичного захисту даних, а також заборона обробки даних про расове походження, політичні погляди, здоров’я, релігію без відповідних юридичних обґрунтувань. Метою цієї Конвенції є забезпечення на території кожної Сторони для кожної особи, незалежно від її громадянства або місця проживання, дотримання її прав й основоположних свобод, зокрема її права на недоторканність приватного життя, у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, що її стосуються

Відповідно до Конвенції Ради Європи «Про захист фізичних осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних та їх вільним обігом» термін «персональні дані» означає будь-яку інформацію, яка стосується конкретно визначеної особи або особи, що може бути конкретно визначеною. Кожна Сторона Конвенції зобов’язується встановити відповідні санкції та засоби правового захисту стосовно порушень положень внутрішнього права, що запроваджують основоположні принципи захисту персональних даних. Орган, призначений однією Стороною Конвенції і який отримав від органу, призначеного іншою Стороною Конвенції, інформацію, що супроводжує прохання про надання допомоги, або інформацію у відповідь на його прохання про надання допомоги, використовує цю інформацію лише для цілей, зазначених у проханні про надання допомоги. Кожна Сторона Конвенції забезпечує, щоб особи, які працюють у призначеному органі або діють від його імені, мали відповідні зобов’язання стосовно збереження таємності або конфіденційності такої інформації;

- Директиви Європарламенту та Ради Європи 95/46/ЄС «Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних» 1995 рр., яка є обов’язковою для всіх країн — членів ЄС і є предметом для наслідування в галузі законодавства, та 97/66/ЄС «Стосовно обробки персональних даних і захисту права на невтручання в особисте життя в телекомунікаційному секторі» 1997 р., в яких детально характеризуються принципи і критерії автоматизованої обробки даних, прав та обов’язків суб’єктів і користувачів персональних даних, а також відповідальності та санкцій за нанесення збитків.

Зрозуміло, що вищезазначені акти мають прямий зв’язок із правоохоронною діяльністю у сфері забезпечення конфіденційності даних про будь-яку особу, яка бере участь у кримінальному судочинстві як свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений тощо. Тому керівні принципи цих документів застосовуються у сфері протидії торгівлі людьми.

Так, відповідно до ст. 11 Конвенції Ради Європи «Про заходи щодо протидії торгівлі людьми» (набула чинності для України 01.03.2011 р.) кожна Сторона Конвенції вживає заходів для гарантії, зокрема, того, що дані про особу чи подробиці, які дозволяють ідентифікувати дитину — жертву торгівлі людьми, не стали загальновідомими через засоби масової інформації чи будь-яким іншим шляхом, крім виняткових обставин, коли це потрібно для полегшення пошуку членів сім’ї або для забезпечення іншим чином благополуччя й захисту дитини.

Кожна Сторона Конвенції розглядає питання вжиття заходів, спрямованих на заохочення засобів масової інформації захищати особисте життя й особу жертв шляхом саморегуляції або через регуляторні чи співрегуляторні заходи, згідно зі ст. 10 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» у тлумаченні Європейського суду з прав людини.

Чинне законодавство України також містить низку норм щодо захисту даних про особу (поняття «дитина» також охоплюється цим терміном). Відповідно до ст. ст. 32 та 34 Конституції України не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою попередження злочинів та правопорушень, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для недопущення розголошення інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Закон України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. визначає її як будь-які відомості та/ або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» захист інформації — сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї. Цей же закон регулює порядок роботи з інформацією про особу.

Інформацією про фізичну особу (персональні дані) — визнаються відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини.

До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження. Кожному забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законом.

Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

Відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 р. інформацією з обмеженим доступом є:

- конфіденційна інформація;

- таємна інформація;

- службова інформація.

Інформація про особу, відповідно до вимог цього закону, визнається конфіденційною. Питання доступу до інформації про особу врегульовано ст. 10 цього Закону.

Так, кожна особа має право (у тому числі й дитина та її батьки, законні представники та опікуни та піклувальники):

- знати у період збирання інформації, але до початку її використання, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються, крім випадків, встановлених законом;

- доступу до інформації про неї, яка збирається та зберігається;

- вимагати виправлення неточної, неповної, застарілої інформації, знищення інформації, збирання, використання чи зберігання якої здійснюється з порушенням вимог закону;

- на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів;

- на відшкодування шкоди у разі розкриття інформації про цю особу з порушенням вимог, визначених законом.

Обсяг інформаціїпроособу, щозбирається,зберігаєтьсяівикористовуєтьсярозпорядниками інформації, має бути максимально обмеженим і використовуватися лише з метою та у спосіб, визначений законом.

Розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу, зобов’язані:

- надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом;

- використовувати її лише з метою та в спосіб, визначений законом;

- вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб;

- виправляти неточну та застарілу інформацію про особу самостійно або на вимогу осіб, яких вона стосується.

Обмеження доступу до інформації про дитину, яка стала жертвою торгівлі дітьми, також виражається у неможливості надання доступу до цієї інформації відповідно до вимог ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Порушення принципу конфіденційності (обмеження доступу) до інформації про особу дитини та відомостей, які дозволили б установити дитині статус як такій, яка постраждала від торгівлі дітьми, тягнуть за собою юридичну відповідальність. Причому суб’єктами відповідальності можуть бути як особи — розпорядники інформації, так і інші особи, що намагаються отримати таку інформацію недозволенним способом, у тому числі з втручанням до комп’ютерних систем обробки таких даних.

Окрім цього, відповідно до п. 28 Порядку взаємодії суб’єктів, які здійснюють заходи у сфері протидії торгівлі людьми, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.2012 р. № 783, розголошення відомостей про особисте життя постраждалої особи та іншої інформації про особу, яка стала відома суб’єктам (суб’єктам, що визначені п.п. 2—5

ч. 1 ст. 5 Закону України «Про протидію торгівлі людьми») під час роботи з такою особою, забороняється.

Кодекс України про адміністративні правопорушення передбачає відповідальність за такі проступки:

- незаконне використання інформації, що стала відома особі у зв’язку з виконанням службових повноважень (ст. 172-8);

- невиконання законних вимог посадових осіб органів Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України щодо усунення порушень законодавства про криптографічний та технічний захист інформації, яка є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, вимога щодо захисту якої встановлена законом, та законодавства у сфері надання послуг електронного цифрового підпису, а також створення інших перешкод для виконання покладених на них обов’язків (ст. 188-31);

- здійснення незаконного доступу до інформації в інформаційних (автоматизованих) системах, незаконне виготовлення чи розповсюдження копій баз даних інформаційних (автоматизованих) систем (ст. 212-6).

Кримінальним кодексом України встановлена відповідальність за:

- незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації (ст. 182);

- порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (ст. 163);

- несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, що призвело до витоку, втрати, підробки, блокування інформації, спотворення процесу обробки інформації або до порушення встановленого порядку її маршрутизації (ст. 361);

- несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації, створеної та захищеної відповідно до чинного законодавства (ст. 361-2).

Використані джерела

1. Посібник МОМ з питань надання допомоги постраждалим від торгівлі людьми. — K. : Тютюкін, 2009. — 320 с.

2. Соціально-психологічна реабілітація дітей, вилучених із ситуацій торгівлі дітьми та інших найгірших форм дитячої праці : узагальнення досвіду організацій Центральної та Східної Європи. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.osce.org/uk/ukraine/75907

3. Альтернативний звіт Про реалізацію Україною Положень конвенції ООН «Про права дитини» [Електронний ресурс]. — Режим доступу : www.childrights.in.ua