Стаття 100. Попередження про застосування заходів примусу

1. Зобов’язана особа повинна бути попереджена про застосування заходів примусу.

2. Попередження повинне містити:

1) строк для виконання відповідного зобов’язання, протягом якого особа може виконати його добровільно;

2) кошторис витрат, які будуть стягнуті із зобов’язаної особи у разі неви­конання адміністративного акта у добровільному порядку, якщо законом не передбачено інше.

3) види заходів примусу, які можуть бути застосовані, а попередження про застосування грошового стягнення, накладеного відповідно до закону, — види і розмір можливих санкцій.

3. Попередження має складатись письмово та бути вручене зобов’язаній особі в установленому цим Законом порядку доведення до відома адміністра­тивних актів.

4. Заходи примусу призначаються у разі невиконання зобов’язаною осо­бою відповідних обов’язків у строк, установлений у попередженні про застосу­вання таких заходів.

Предмет регулювання

1. Застосування адміністративними органами заходів примусу має відбуватись за умови дотримання жорстких обмежень та вимог. Тому стаття визначає особливості процедури підготовки органу вико­нання до можливого застосування заходів примусу, зокрема скла­дання та вручення попередження про можливість їх застосування.

Цілі статті (мета норми)

2. Метою регулювання є забезпечення захисту прав зобов’язаної особи від втручальних примусових заходів адміністративних органів і у такий спосіб дотримання цими органами виконання вимог прин­ципів законності та пропорційності (співмірності) в їх діях, закріпле­них в статтях 6 та 12 ЗАП.

Правова основа коментованого положення

3. Правовою основною коментованого положення є насамперед принцип законності (стаття 6 ЗАП), а також у застосуванні за ана­логією — принцип пропорційності (стаття 12 ЗАП), принцип обґрун­тованості та визначеності (стаття 9 ЗАП), принцип своєчасності та розумного строку (стаття 14 ЗАП).

Місце коментованого положення у цілісному механізмі, умови й особливості застосування

4. З метою забезпечення прав зобов’язаної особи, застосування будь-яких заходів примусу повинно відбуватись лише за умови неухильного дотримання відповідно передбаченої процедури та окремих її етапів. Фактично в цій статті опосередковано визнача­ються три етапи процедури застосування заходів примусу:

1) попередження (погроза) про застосування заходів примусу (частини 1, 2 та 3 цієї статті);

2) визначення конкретного заходу примусу (частини 2-4 цієї статті);

3) третьому етапу процедури — застосуванню заходу примусу — присвячується частина 4 цієї статті та безпосередньо стаття 101 ЗАП.

Залишається дискусійним питання, чи може попередження бути не лише окремим актом органу виконання, а й також складовою частиною первинного адміністративного акта, яким адміністративний орган покладає на його адресата відповідні зобов’язання. Оскільки при дослідженні змісту цієї статті також можна дійти висновку, що передумовою для прийняття та вручення попередження є неви­конання адресатом адміністративного акту тих зобов’язань, які на нього були в ньому покладені.

5. Оскільки попередження про застосування заходів примусу розглядається як самостійний етап в рамках дій органу виконання, що спрямовані на виконання визначених в адміністративному акті зобов’язань, його можна вважати самостійним адміністративним актом. На користь саме такого розуміння попередження говорить зміст частин 2 та 3 цієї статті, в яких законодавець визначає вимоги до форми та змісту попередження й коротко врегульовує порядок доведення попередження до відома зобов’язаної особи (вручення). Якщо ж розглядати попередження про застосування заходів при­мусу як самостійний адміністративний акт, то, можливо, проти нього мають допускатись такі ж засоби оскарження, які передбачені Роз­ділом VI ЗАП. При складанні попередження орган виконання, окрім цієї статті, повинен дотримуватись тих положень ЗАП, які врегу­льовують окремі види заходів примусу (відповідно до статті 95, 97, 98 та 99 ЗАП).

6. Зміст статті 100 дозволяє дійти висновку, що прийняття та вручення зобов’язаній особі попередження про застосування заходів примусу є передумовою для правомірності наступного за ним (мож­ливого) примусового виконання первинного адміністративного акта. Така зв’язаність попередження і наступного за ним примусового виконання адміністративного акта є проявом дотримання закріпле­них частиною другою статті 19 Конституції України та статтями 6 та 12 ЗАП принципів законності та пропорційності (співмірності). У такий спосіб законодавець, з одного боку, дозволяє органу вико­нання продемонструвати зобов’язаній особі його намір забезпечити виконання покладених на неї в адміністративному акті обов’язків, а з іншого — такий спосіб врегулювання є конкретним проявом ура­хування вимог принципу верховенства права (див. статтю 5 ЗАП) та, відповідно, дотримання прав адресата адміністративного акта.

7. У контексті висновку про те, що попередження може розгля­датись як самостійний адміністративний акт, треба звернути увагу на ту особливість, що законодавець не передбачає обов’язкового заслуховування зобов’язаної особи перед прийняттям попередження про застосування заходів примусу. Таким чином, можна припу­стити, що на процедуру складання та прийняття попередження не розповсюджується дія всіх норм ЗАП, які врегульовують порядок прийняття адміністративного акта. Така позиція законодавця вва­жається слушною з точки зору заощадження часу та підвищення ефективності управління (публічного адміністрування), і дозволяє зробити висновок, що попередження як таке має допоміжний харак­тер і передусім спрямоване на забезпечення виконання первинного («головного») адміністративного акта. Треба також наголосити на тому, що зобов’язана особа вже мала можливість висловити її пози­цію щодо адресованого їй адміністративного акта згідно зі статтями 18, 38, 57 та 68 ЗАП.

8. З іншого боку, зміст частини 2 цієї статті враховує інтенсивність

втручання попередження про застосування заходів примусу в правах зобов’язаної особи і тому визначає вимоги до змісту попередження та його повноти.

9. Оскільки в пункті 1 частини 2 цієї статті не визначено кон­кретний строк для добровільного виконання, треба виходити з того, що йдеться про розумний відрізок часу, впродовж якого орган вико­нання в стані очікувати від зобов’язаної особи виконання покладе­ного на неї обов’язку, а особа в стані виконати обов’язки, які були покладені на неї в первинному адміністративному акті. Такий спосіб врегулювання надає можливість органу виконання враховувати в кожному окремому випадку наявні обставини та умови і є проявом та поштовхом для адміністративного органу користатись його правом на розсуд. Треба також виходити з того, що орган виконання при визначенні виду заходу примусу може обрати тільки один із перед­бачених в ЗАП, передусім враховуючи вимоги цього Розділу, зміст визначених в адміністративному акті обов’язків, становище зобов’я­заної особи та попередні дії і перебіг адміністративної процедури.

10. Вимоги частини третьої цієї статті щодо обов’язкової письмо­вої форми та порядку доведення (вручення) попередження до відома зобов’язаної особи, з одного боку, сприяють передбачуваності та визначеності в діях органу виконання і спрямовані на забезпечення виконання адміністративного акта, а з іншого — забезпечують зобов’язаній особі належний рівень захисту від можливих неочіку- ваних і непередбачуваних дій органу виконання.

11. Нарешті важливо наголосити, що, виходячи зі змісту частини 4 коментованої статті, у разі виконання зобов’язаною особою від­повідних обов’язків у строк, встановлений у попередженні про застосування заходів примусу, останні не призначаються (тобто і не застосовуються). Отже, все це регулювання спрямоване на те, щоб спонукати зобов’язану особу самостійно виконати адміністративний акт.