§ 1. Захисники абсолютизму. Теорія просвіченої монархії

Опозиція московського духівництва ідеям Петра І щодо побудови абсолютистської світської монархії західноєвропейського зразка змуси­ла його звернутися до київської митрополії, що здавна була пов'язана із європейською інтелектуальною традицією.

Стефан Яворський (1658-1722)^{[63] [64] — перший з плеяди богословів- українців, запрошених Петром І для підготовки реформаторських про­ектів. На формування його політичних поглядів мали вплив твори Пла­тона та Арістотеля, а також поширена в Європі доктрина природного права. С. Яворський, обґрунтовуючи абсолютистські засади монаршої влади, посилався на її божественне походження. З цього виводився обов'язок підкорення цареві кожного християнина. Разом із тим, визна­ючи закон, що дає монарх, однаковим мірилом для всіх підданих, він негативно ставився до запровадження Петром І надзвичайних «фіскаль­них» органів, що стоять, як вказував митрополит, «поза законом» та «над судом». Остаточно розійшовся з царем в питанні церковної реформи. Якщо митрополит обстоював незалежність духовної влади від світсь­кої, то цар вбачав в цьому джерело двовладдя і перепону перетворенню церкви на знаряддя утвердження самодержавства.}

До числа соратників Петра І належав Феофан Прокопович (1681­1736)² — пристрасний апологет абсолютної монархії. Походження держа­ви та монаршої влади, на його думку, полягає в єдності трьох причин: як наслідок суспільного договору, божественної волі та розвитку людських інстинктів. Щоб уникнути загрози своєму існуванню, люди через укладан­ня суспільного договору зрікаються свободи та передають всю владу мо­нархові. Процесом утворення держави та наділення народом владою монар­ха керує «божа воля». Внаслідок божественності влади монарха на народ покладається абсолютний обов'язок підкорення, а суспільний договір отри­мує односторонній характер без права його розірвання.

Наслідком таких висновків стала ідея юридичного підпорядкування церкви світській владі. Цар відносно церковної ієрархії виступає суддею та повелителем, а саме духівництво є специфічним чиновництвом, яке працює на користь держави. І як апологію абсолютистської влади мо­нарха, що стоїть вище будь-якого земного закону, Прокопович проголо­шує: «Імператор всеросійський є монарх самодержавний та необмежений; коритися його владі не лише за страх, але й за совість Бог повеліває».

Окрім «Богом даного», такого, що відповідає «людській природі» самодержавства, де «вся влада державна в руках єдиної особи утримуєть­ся», Прокопович виділяє ще демократію, аристократію, та їх «зміша­ний склад». Симпатії ці форми, як і виборна монархія, у філософа не викликають, оскільки, будучи «елекційними державами» (виборними), вони позбавлені стабільності, несуть у собі загрозу суспільного хаосу та смути. Негативне ставлення в нього і до обмеженої монархії, де володар пов'язаний із народом взаємними зобов'язаннями. Оскільки Бог є кінцевою причиною влади в будь-якому суспільстві, то й відповідальним монарх може бути лише перед ним.

У питаннях права архієпископ вважав, що цар і закони — ознаки пра­вильно влаштованої держави. Закони, «у народі користь творящі», підля­гають обов'язковому виконанню, до чого примушуються природним зако­ном, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» — монарх і державна влада. Закони самодержців служать «повчанню доброго і до від­ділення злого». Сам монарх жодному закону, крім божого, не підлеглий.

Відстоюючи спадкову абсолютну монархію, видатний богослов роз­виває концепцію просвітницької монархії — Петро І як «філософ на троні» діє «праведно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, добрих законів і звичаїв.

Сподвижником Феофана Прокоповича був Василь Татищев (1686­1750)^[65], у якого європейські ідеї «освіченої монархії» на російському ґрунті отримали подальшого розвитку.

Будучи, як і його попередник, прихильником теорії природного права та договірного походження держави, Татищев в дусі Пуфендор- фа і Вольфа говорить про передуючий державі «природний стан» сво­боди. Але нерозумне користування свободою призводить до гоббсівської «війни проти всіх», що змушує людей накласти на себе «вузду» несво­боди заради власної безпеки та спільної користі. Такою вуздою є влада.

Влада від початку, «за природою» виникає в сім'ї (спочатку через угоду шлюбу, потім як батьківська влада). Подібно до батьківської (де на дітях лежить обов'язок коритися батькам, а на батьках — піклуватися про дітей) виникає влада і в суспільстві. Оскільки, на думку Татищева, свобо­да с елян «з нашою формою правління монаршого не узгоджується, і вкорінений звичай неволі змінювати небезпечно», то кріпосне право слід тлумачити як форму двостороннього договору поміж господарем і слугою. Водночас державі необхідно спонукати поміщиків дбати про селянство, щоби воно було «податями скільки можна полегшено», опікуватися про­світою селянства, оскільки «народ ніякої освіти не має та в темряву за­бобон закутий», і тому легко піддається закликам до бунтів.

Погляди на форму держави у Татищева пов'язані з геополітичним фак­тором. Демократія є правлінням за допомогою інститутів безпосереднього народовладдя і тому можлива лише в державах-містах чи невеличких облас­тях. Аристократія є представницькою формою (через обрання чи за статусом) і можлива в більших країнах, що захищені географічно від нападу, мають просвічений народ і усталений авторитет закону. Виділяються також змішані форми, але користі в них не вбачається. Росія рятується самодержавством: «самовладний уряд у нас всіх інших корисніший, а інші небезпечні». Разом із тим, враховуючи стан законотворчої роботи в Російській імперії, Татищев мріяв про заснування представницьких станових органів, на яких би покладалася і фахова підготовка законопроектів.

Ідеологом абсолютизму з позицій новонародженого торговельно-про­мислового класу був купець Іван Посошков (1652(70?) — 1726)^[66]. Він відкриває нову сторінку теорії російського абсолютизму — концепцію тотальної регламентації державою суспільства, економіки та побуту.

За Посошковим, держава має виступати головним регулятором еко­номічних відносин та здійснювати патерналістську економічну політику. На неї покладаються повноваження визначення порядку здійснення підприємницької діяльності, промисловості та ремесел, встановлення цін на товари тощо. Купецтво є єдиним станом, який має монополію на торгівлю та який повинен захищатися на державному рівні.

Не заперечуючи кріпосного права, Посошков пропонував більш ін­тенсивне застосування примусової праці в промисловості і водночас зако­нодавчо регламентувати обов'язки кріпаків. Захисту прав кріпосних мав сприяти спеціальний суд, до якого могли б звертатися селяни у разі свавіль­ної експлуатації поміщиками селян. За таке звернення селянин отримує волю та матеріальну винагороду, а за недонесення — карається батогом.

Посошков визнає однією з ключових проблем органів судочинства їх корупцію та некомпетентність, тому пропонує заходи по вдоскона­ленню російського правосуддя. Має бути радикально розширена со­ціальна база кадрового складу суддів: «краще спочатку заради встанов­лення правди в судді посадити з низьких чинів, насамперед із приказних людей, які в справах розумні і страх божий у собі мають». Для усунення протиправного тиску на суддів їх слід забезпечити широкими гарантіями, «щоби вони ніяких осіб не боялися, окрім Бога та царя». На думку мис­лителя, необхідне удосконалення старого законодавства та розробка нового Уложення (замість застарілого 1649 року).

Таким чином, саме в здійсненні правозакріплення та регламентації максимально широкого кола суспільних відносин Посошков і вбачав сенс державної політики.

Державно-правові погляди іншого інтелектуала епохи російського Просвітництва — князя Михайла Щербатова (1733-1790)^[67], формують аристократичну опозицію ідеології просвіченого абсолютизму. Він намагався адаптувати просвітницькі західноєвропейські вчення та ідеї тираноборців до власної політико-правової концепції, за якої найкращою формою держави є монархія, обмежена владою аристократії.

У дусі Ж. Ж. Руссо він наголошує на похідності влади від народу: «не народ для царів, але царі для народу, бо перед тим, ніж були царі, був народ». Укладаючи «суспільний договір», люди надають монарху лише «декілька своїх прав», натомість зобов'язавши його захищати та піклу­ватися про залишені права народу, що робить монарха відповідальним за делеговані йому повноваження. Утім, на відміну від того ж Руссо, ви­разником народного суверенітету, у Щербатова, є лише дворянська верства, де монарх виступає виконавцем її волі. Щербатов критично ставився до російського самодержавства, з огляду на його «неприрод­ність». «Самовладдя» він визначає як беззаконне та свавільне правління, якому, на відміну від традиційного для допетровської Росії аристокра­тичного укладу суспільства, притаманна аморальність, фаворитизм та продажність. Абсолютна влада монарха подібна тиранічній, яка «руйнує силу держави в самому її початку».

Тогочасному стану «зіпсування нравів у Росії» М. Щербатов про­тиставив свій суспільно-політичний ідеал, який виклав в утопії «Манд­ри в землю Офірську,». Тут — станово-представницька монархія, де влада монарха обмежена аристократичними «верховною радою» та «ви­щим урядом», в яких зосереджена законодавча та вища судова влада. Дворянство наділено найбільш широкими повноваженнями, їх кількість залежала від титулу аристократа.

Абсолютистська ідеологія з її проблематикою «філософа на троні», який шляхом концентрації та централізації всієї влади єдиний здатний сприяти поширенню просвіти та утвердженню «правди» в суспільстві, стала основним напрямом у розвитку російської політико-правової дум­ки на наступні століття.