§ 5. Вчення про право та державу мислителів німецького та італійського Просвітництва
У Німеччині на державно-правову ідеологію доби Просвітництва вплинула відносна економічна й політична відсталість країни, її роздробленість і політична незрілість буржуазії. Правознавцям важливо було відокремити юриспруденцію від богослов’я, обґрунтувати світський характер права й моралі, вивищити роль права й держави в подоланні роздробленості країни та застарілих феодальних порядків.
Піонером німецького Просвітництва вважають юриста та історика Самуеля Пуфендорфа (1632—1694)[56]. Він став засновником світської юридичної науки в Німеччині, яка ґрунтувалася на теорії природного права. Пуфендорф відштовхується від принципу, відповідно до якого природне право є проблемою розуму й тому не може ґрунтуватися на релігії, яка є різною у різних народів. Відповідно до цього принципу він визначає право як «правило дій та відносин між особистостями не як християнами, а як людьми».
За Пуфендорфом, закон є наказом законодавця, волі якого слід підкорятися незалежно від згоди чи незгоди індивіда. Якщо право належить до сфери свободи людини, то закони обмежують цю свободу. Суттєвими компонентами законів є дозволи й заборони, а також санкції, передбачені за їх порушення. На переконання вченого, міжнародне право є виключно природним правом, оскільки для суверенних держав вищої влади, що встановлювала б позитивні міжнародні норми, нема.
На думку мислителя, єдиним гарантом безпеки людей виступає держава, що цілком виправдовує доцільність її існування. Згідно з концепцією суспільного договору Пуфендорфа, правові основи держави становлять два договори. За першим (pactum unionis civilis) окремі індивіди з'єднуються у велике співтовариство й декретом (decretum formae) обирають форму правління. Після цього вони укладають другий договір (pactum subjectionis civilis), за яким у суспільстві встановлюються відносини панування-підпорядкуван- ня шляхом підкорення воль об'єднаних індивідів волі однієї особи.
Декрет зобов'язує представника верховної влади турбуватися про добробут громадян, а громадян — виконувати накази влади. Питання щодо тієї чи іншої форми правління Пуфендорф вважає другорядним, бо головне значення має не вона, а легітимність державної влади.Послідовник Пуфендорфа богослов і юрист Християн Томазій (16551728)[57] виклав критерії розмежування права й моралі. Мораль він порівнює з порадою, що виходить від учителя. Засобом забезпечення виконання її норм є переконання. Право ж порівнюється ним з настановою, що виходить від правителя. Засобом забезпечення виконання її норм є примус. Таким чином, специфікою права, за Томазієм, є заборонювальний характер настанов та їх забезпечення примусом у разі невиконання. Мораль мислитель ставить вище права. На його переконання, «не може бути хорошим політиком той, хто не є насправді моральною особистістю».
Дослідження правової матерії продовжив видатний філософ Християн Вольф (1679-1754)[58]. Право, за Вольфом, є похідним від моралі. «Нема права, — твердить мислитель, — без моральних обов'язків, які йому передують, у яких воно акумулюється і від яких походить». За Вольфом, права індивіда, що містяться в законах, слід розуміти як певну міру свободи, потрібну для виконання ним своїх обов'язків. Таким чином, визначає Вольф, обов 'язки є первинними, а права — вторинними. Останні надаються людині державою обмежено — виключно для виконання природних обов'язків робити добро й утримуватися від зла.
Головним обов 'язком держави, за Вольфом, повинно бути забезпечення «загального блага» народу. Проте для досягнення цієї благородної мети влада повинна бути тотальною, всюдисущою й суворою. Завдання держави — пильно стежити за моральністю людей, переслідувати атеїстичні та інші погляди, які шкодять загальному благочестю. Природно, що саме з Вольфом прийнято пов’язувати витоки майбутньої концепції поліцейської держави.
Таким чином, якщо в Англії і Франції природно-правова доктрина стала ідейною зброєю в боротьбі проти феодального абсолютизму, то в Німеччині вона перетворилася на засіб раціоналізації існуючих монархічних держав, пропаганди культу держави та запровадженого нею правопорядку.
У загальному руслі європейського Просвітництва працював ряд італійських мислителів, що обґрунтовували неминучість краху феодалізму й утвердження «царства розуму, братерства й свободи».
Найвідомішим серед них є історик Джамбатіста Віко (1668-1744)[59]. Політичну владу, державу й право він розглядає як суспільні явища, що виникали й розвивалися у загальному контексті людської культури. За його концепцією трьом фазам історії відповідають певні історичні типи закону. Першою історичною фазою була епоха богів, яка характеризується відсутністю державності та юридичних норм. Як закон тут виступали пророцтва оракулів, що передавали волю богів. Другою була епоха героїв, у якій держава існувала як влада аристократії, а як закон виступало право сили. Третьою фазою історії й своїм суспільним ідеалом Віко вважає «вільну народну державу» (громадянське суспільство). Закон у ньому буде засобом мудрого поєднання індивідуальних та загальних інтересів, впровадження юридичної рівності між людьми.
Актуальними є висновки Віко щодо змісту демократії. На його думку, це дуже складна та вкрай не стійка форма правління, яка вимагає ідеальних умов, високих громадянських якостей народу. Суспільство, в якому люди заражені духом рабства, не може існувати в умовах свободи, демократії. Віко обґрунтовує тезу про виродження демократії у разі, якщо утверджується корупція, некомпетентність, панування кланів, демагогів і люмпенів. Для відновлення вихідних принципів свободи, духу демократії як в установах, так і в самій людині потрібен, на думку Віко, мудрий правитель. Однак усе це — хвороба росту. Торжество освіти й розуму неухильно ведуть націю до демократичної республіки як вищої, більш досконалої форми держави. На переконання історика, це — об’єктивний закон історії.
Італійський юрист та економіст Чезаре Беккаріа (1738-1794)[60] [61] [62] своїм трактатом «Про злочини та покарання», спираючись на концепцію природного права, поклав початок гуманістичному напряму кримінального права та судочинства. Мислитель обстоює формулу, яку було запроваджено ще в період англійської революції ХУІІ ст.: «Немає злочину, якщо він не передбачений законом», визначає низку принципів, на основі яких повинно здійснюватися покарання. Насамперед, це відповідність покарання злочинові. Учений пропонує побудувати «точну й загальну шкалу злочинів і покарань», де злочини й покарання розміщувалися б залежно від їхньої суспільної шкоди. Із цим принципом пов’язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом незалежно від їх станової належності. Ч. Беккаріа виступає за гуманізацію кримінальної відповідальності. Жорстоке покарання, що не має зв’язку з природою злочину, на переконання мислителя, суперечить інтересам суспільства, бо сприяє поширенню аморальної поведінки людей. Жорстокість покарань свідчить не просто про жорстокість політичної влади та її законів, але й про жорстокість самого суспільства. Програмною вимогою вченого є загальне пом’якшення, максимальна гуманізація покарань. Вчений категорично заперечує такий загальновизнаний за його часів засіб здобуття доказів у кримінальному процесі, як застосування тортур. «Злочин або встановлено, або не встановлено, — зазначає вчений. — Якщо встановлено, то для покарання достатньо стабільного закону й тортури не потрібні... Якщо ж його не встановлено, то не можна катувати невинуватого, оскільки за законом саме таким є людина, чий злочин не доведено». Переконливими є аргументи Беккаріа проти смертної кари. На думку вченого, смертна кара є неприйнятною з трьох причин. По-перше, ніхто не має права позбавляти життя, оскільки воно є вищим благом, його насильницьке припинення поза компетенцією суспільної угоди. По-друге, віковічний досвід свідчить, що смертна кара нікого не лякає й нікого ще не втримала від нанесення суспільству шкоди. По-третє, смерть на підставі закону є логічним протиріччям, оскільки закони не можуть одночасно забороняти вбивство й передбачати його як покарання: «Мені здається абсурдним, — зазначає Беккаріа, — що закони як вираз суспільної волі ставляться з презирством й засуджують вбивство, але самі допускають його й для відвернення громадян від вбивства призначають вбивство публічне». Тільки в одному випадку мислитель визнає неминучість смертної кари: коли звинувачений має таку могутність і зв’язки, що може загрожувати суспільству навіть із в’язниці. Таким чином, він виправдовує страту тирана. Ідеї Беккаріа виходять за межі кримінального права та судочинства, захищають такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, що забезпечуються справедливими законами.