ВИСНОВКИ

Результати дослідження відповідно до поставлених завдань можна звести до наступних положень:

- На початковому етапі існування Польської держави основи, зміст та правове регулювання етнонаціонального становища та суспільної діяльності українців визначала Мала конституція 1919 р.

- Невирішеність українського питання в Польщі у 1920-х рр. обумовлювалася також і загальним характером ставлення до української проблеми не лише урядових чинників, а польської суспільності вцілому. Українська держава в концепціях польських політичних сил повПязувалася лише з УСРР; навіть найбільш прихильні до українського питання представники федеративної ідеї в своїх намірах бачили її на схід від Збруча, і як таку, що не володіла Східною Г аличиною, не сягала Лемковини, Холмщини і Підляшшя.

- До 1923 р. питання статусу Східної Галичини регулювалося міжнародними актами, викладеними на Версальській мирній конференції («Малий Версальський Трактат» про охорону національних меншин від 28 червня 1919 р.), а питання державного статусу Західної Волині - мирним договором, підписаним з радянською Росією 18 березня 1921 р.; міжнародні договори визначили правовий статус Східної Галичини та Західної Волині, після як територію Польської держави.

- Після проголошення незалежності Польська Республіка приступила до процесу побудови і організації державних органів а, за Конституцією 1921 р. Польща була проголошена парламентською республікою; в основі державного ладу Польської Республіки були закладені принципи широкого територіального самоуправління: децентралізації, єдиного підпорядкування органів державної адміністрації нижчого рівня органам вищого рівня, участі громадян в контролі над діяльністю посадових осіб. Після проголошення незалежності Польська Республіка приступила до процесу побудови і організації державних органів.

Конституцією 1921 р.

- Поруч з трьохступеневим поділом території держави на воєводства, повіти і ґміни, використовувалися і інші види адміністративно-територіальних одиниць: громади, приход, округ, область, край. В основі організації системи органів державної влади і місцевого самоуправління були покладені принципи: децентралізації, єдиного підпорядкування органів державної адміністрації нижчого рівня органам вищого рівня, участі громадян в контролі над діяльністю посадових осіб.

- Демократичні положення Березневої Конституції були обумовлені наростанням революційної ситуації і мали на меті погасити її декларуванням демократичних інститутів і свобод, а також інституту місцевого самоуправління.

- Конституція 1921 р. надала органам територіального самоврядування широку сферу дій і гарантувала їм самостійність та встановила наступні види самоврядування: територіальне або загальне, національне, самоврядування господарське (економічне) і релігійне. Ця Конституція виступала, т. зв., «договірним компромісом» між представниками національних менших та домінуючим населенням Польської держави, що дозволяла делегувати представників національних меншин до Сейму і Сенату та встановлювала парламентську форму правління.

- Національне самоврядування знаходилося в тісному звПязку з територіальним і в його межах.

- Політика урядів у 1920-их рр. була спрямована на асиміляцію українців у Польщі. Цьому сприяли і сфальсифіковані результати перепису населення 1921 року; введення мовного закону С. Грабського; мовна політика у Польській державі; обмежені правові засади національних меншин у польських конституціях.

- Військовий переворот Ю. Пілсудського 1926 р. і встановлення режиму «санації» вело до загострення національного питання в державі. Зокрема, Квітнева конституція 1935 р. усувала участь політичних партій у виборах до Сейму: висунення кандидатів через політичні угрупування було замінено передвиборчим «обОєднанням», що гарантувало вплив на створення списків кандидатів представникам адміністрацій; у виборах до Сенату чинне виборче право мала т. зв. «громадянська еліта» - кавалери орденів, особи, які мали вищу освіту або офіцерські звання та особи, що були зайняті на постійній праці в адміністрації, органах самоврядування, громадських організаціях.

- Українські сили у Галичині спочатку визнавали тимчасовий характер польської окупації, а згодом у ставленні до Польської держави, український політикум розділився на три групи: ліві сили займали радянофільську позицію і повОязували майбутні перспективи Східної Галичини і Волині у зОєднанні з УСРР; УНДО і християнські організації виступали за співробітництво з польськими урядовими чинниками і розглядали вирішення національних перспектив у рамках Польщі; праві, націоналістичні сили відстоювали гасла національної незалежності.

- Діяльність українських депутатів у законодавчих органах Польської держави - Сеймі та Сенаті була спрямована на досягнення «національно- територіальної автономії» українців у Польщі, визначалася як особливостями внутрішньополітичної ситуації у державі, так і зовнішньо-політичною підтримкою українського питання урядами європейських держав та міжнародними організаціями. Українські політичні партії та організації у ставленні до Польської держави еволюціонували від повного визнання окупаційного характеру влади (1918-1923 рр.) до вироблення тактики співробітництва із польською адміністрацією та проведенням політики «нормалізації» у середині 1930-их рр.

- Зміцнюючи «польський стан посідання» на українських етнічних теренах, ліквідувавши автономію Галичини та місцеве самоврядування, влада у березні 1920 р. офіційно заборонила вживати назви «Галичина», «українець», «український»; українська мова усувалася з урядових установ; ліквідовувалися українські кафедри в університетах; унеможливлено українській молоді вступати до вищих навчальних закладів; через відмову скласти присягу більше 6 тис. службовців українців було звільнено з роботи; закон про осадництво сприяв широкомасштабній колонізації українських земель етнічними поляками.

- Політика урядів у 1920-их рр. була спрямована на національну асиміляцію українців у Польщі, а цьому процесу сприяли: сфальсифіковані результати перепису населення, введення закону С. Грабського, мовна політика в державі, обмежені права національних меншин згідно польських конституцій; Мовний шкільний закон «Lex Grabski» 1924 року став основою утраквізму, що на практиці витісняло українську мову із школи; здійснювалися зловживання і під час проведення «плебісцитів», коли батьки мали визначитися з мовою навчання для своєї дитини.

- Складність вирішення українського питання в Польщі у 1920-х рр. обумовлювалася також і загальним характером відношення до української проблеми не лише урядових чинників, а польської суспільності вцілому.

- До травневого перевороту 1926 р. польські уряди декларували теорію «прометеїзму», яка визначала історичну місію Польщі щодо звільнення поневолених народів України й Білорусії від більшовизму. З другої половини 1920-их рр. починає здійснюватися політика «державної асиміляції», яка передбачала становлення надійного громадянина держави іншої національності; на Волині реалізується програма Г. Юзевського, яка передбачала участь українців в адміністрації та органах самоврядування регіону. «Волинська програма» стала одним із елементів «державної асиміляції».

- Аргументовано, що локальним нормативно-правовим актом «Волинська програма» воєводи Г. Юзевського забезпечувалася реалізація прав та свобод національних меншин. Українці згідно акту могли залучатися до місцевих виборчих органів, створювати товариства, організації та вільно здійснювати права та свободи людини і громадянина. Однак українці Східної Галичини не могли вільно реалізовувати свого права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, створення організацій, свободи преси, оскільки польська влада упродовж усього міжвоєнного часу утримувала «сокальський кордон», який обмежував пересування українців зі Східної Г аличини на Волинь.

- Державна політика «пацифікації» 1930 року була виключно

репресивною акцією, проведеною з ініціативи Ю. Пілсудського проти українців східних воєводств держави.

- Програма «нормалізації» польсько-українських відносин 1935 року стала передвиборчим заходом польської влади; польські урядові чинники цілком ігнорували українські національно-культурні проекти та вимоги.

- В дисертації виокремлено механізми захисту прав національних меншин у Польській державі: 1) механізм судового захисту (Березневою конституцією 1921 року гарантовано право на переклад судового процесу мовою національної меншини); 2) механізм адміністративного захисту, який полягав у функціонуванні при уряді Польської держави Комітету у справах національних меншин (діяв до 1935 року); 3) механізм конституційної охорони прав національних меншин, який полягав у встановленні конституційних гарантій діяльності національних меншин; 4) механізм міжнародного правового захисту (звернення українців в Польщі та в еміграції до Комітету в справах національностей Ліги Націй).

- Українська греко-католицька церква та митрополит А. Шептицький були заангажовані до виникнення Західно-Української Народної Республіки, а пізніше до національного руху у Східній Галичині. Його позиція посилювалася тим, що під юрисдикцією львівської митрополії були деканати у Бразилії, США, Канаді та багатьох інших зарубіжних країн. Під приводом пастирського візиту у 1920 р. митрополит А. Шептицький поїхав до Риму, де скаржився на ставлення польської влади до греко-католицького духовенства. Під час здійсненої подорожі по Європі та Америці він збирав ресурси для допомоги бідним у Галичині, а також проводив інтенсивну політику пошуку підтримки української справи серед членів урядів держав Західної Європи. Більшість його висловлювань були толерантними, проте траплялися гострі висловлювання на адресу властей у Варшаві, владу яких у Галичині він трактував як окупаційну. Антиурядова діяльність А. Шептицького виявилася в активній участі у підтримці українського населення, що переслідувалося поляками; митрополит був противником використання церкви у політичній боротьбі, однак розумів, що нижче духівництво міцно заангажоване в неї, а деколи допомагає національним силам; особисто А. Шептицький засуджував терористичні акти, здійснювані УВО та ОУН як незгідні з наукою церкви, однак, самих організацій не засуджував, а трактував їх як форму тимчасової організації державної української думки. У 1930-их рр. А. Шептицький не залишив антиурядової діяльності, яка виявилася в його активній участі у підтримці українського населення, що переслідувалося поляками.

- В другій половині 1930-их рр., у звПязку з політичною ситуацією в Європі, в Польщі зміцнюються адміністративні органи й інституції за рахунок розширення участі в них військових; для придушення виступів нацменшин організовано Корпус охорони пограниччя; проводилися акції «зміцнення польськості»; посилювалася діяльність адміністративних установ, які мали стабілізувати національну ситуацію в регіонах.

- У національній політиці Польської держави виділяємо наступні етапи:

1. перший тривав від утворення держави в 1918 р. до встановлення «санаційного» режиму у 1926 р. і був означений проведенням політики «національної асиміляції» українців («інкорпорації»);

2. другий етап повПязаний із правлінням Ю. Пілсудського і його соратників (значну роль відіграв і волинський воєвода Г. Юзевський) - тривав з 1926 до 1935 рр. Це був період т. зв. «державницької асиміляції» українців;

3. третій етап охоплював передвоєнний час - 1935-1939 рр. - це період гонінь на національні меншини та зміцнення «польськості» (визначався значними переміщеннями українського населення в глиб країни, регулюванням їх професійної діяльності, обмеженням громадської активності та ін.).