§ 3. Вчення в умовах кризи давньогрецької державності

В останній третині IV ст. до н. е. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Криза давньогрецької державності виразно проявилася й у доктринах Епікура, стоїків, Полібія.

Епікур (341-270 до н. е.)^[13] — автор багатьох філософський творів, за­сновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення етиці. За Епікуром етика визначає мету життя і критерії поведінки. Основні цінності його етики — задоволення, свобода, безтурботний стан духу. Задоволення є перше природжене благо людини. Свобода трактується як відповідальність людини за розумний вибір свого способу життя, це сфера її відповідальності за себе. Розумний же вибір лежить поза суспільним і політичним життям. Всі людські установлення повинні слугувати людині.

Головна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у за­безпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, не- спричиненні ними один одному шкоди. Дійсна безпека досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від юрби, незалежності від суспіль­ства. З таким розумінням змісту свободи пов'язане і епікурівське трак­тування держави і права як договору людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку. «Справедливість, що походить від приро­ди, — пише він, — є договором про корисне — з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди... » Тут справедливість виступає як природне право, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади і законів. Закони, що відповідають справедливості, — це публічна гаран­тія свободи, безпеки й автономії індивіда.

Епікурівське договірне трактування держави і права має на увазі рівність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій пану­вання законів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії індивідів.

Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки^[14].

Зенон (близько 336-264 до н. е.)^[15] засновник школи стоїцизму, який вважав, що над світом панує необхідність (або фатум). Світобудова управляється нею, долею і божественним розумом. Необхідність, доля у вченні стоїків розгля­даються як «природний закон» («загальний закон»), який «має силу і велить (робити) правильне і забороняє протилежне». «Того, хто кориться їй, доля веде, а непокірного тягне». По суті стоїки формулювали універсальний закон природи, пізнаного людським розумом. Отже, справедливо лише те, що ро­зумно, розумне є справедливим. Стоїчна справедливість фаталістична, відоб­ражає не свободу, а необхідність. Свобода волі людей виключалась.

Важливим поняттям у вченні Зенона є поняття мети. Метою розум­ної людини є доброчесне життя, що відповідає природі, природним зако­нам. Слідування людини неписаному закону, з яким він узгоджує свої вчинки, є обов’язок. Діоген Лаертський повідомляє: «Зенон перший вжи­вав слово «обов'язок», тому що він вивів його зі слів «те, що личить» — обов'язок є «дія, властива природним створінням». Поняття обов'язку знецінювало сенс і роль родини, шлюбу, особистого життя. Благо держави цінувалося вище блага індивіда. Стоїки заявляли, що доброчесна людина не зупиниться перед тим, щоб принести себе в жертву державі.

Виходячи з універсального характеру природного закону, Зенон і його учні розвивали космополітичні погляди про те, що всі люди і за своєю природою, і за законом світобудови — громадяни єдиної природної сві­тової держави (космополісу), громадяни Всесвіту. Рабство не має вип­равдання. Любов до себе подібних — вимога вищого закону. Хто відда­ляється від однієї людини, віддаляється від усього людства, тому що усі рівні за природою, обдаровані розумом і свободною волею. Відповідність природного зв'язку людей загальному закону світобудови згідно з погля­дами стоїків є підставою і причиною справедливості в спілкуванні людей. Вона відіграє в їх вченні роль нормативно значущого принципу і критерію для держави, її законів.

Учення стоїків вплинуло на давньогрецького історика і політичного діяча Полібія (близько 205-128 до н. е.)^[16]. Автор знаменитої «Загальної історії» в 40 книгах розвивав учення Платона, Арістотеля і їх послідов­ників про державу, її походженні й еволюцію, форми, виклав історичний підхід до питань держави і права.

Полібій пішов далі стоїків, застосувавши їх детерміновані начала до історичного процесу. Долі народів, держав, історичних діячів у нього підлеглі історичній необхідності і закономірності, впливу географічного середовища. Він стверджував: подібно живим організмам усяке суспіль­ство проходить у своєму розвитку чотири стадії — зародження, розквіту, упадку і, нарешті, загибелі. Розвиток суспільства трактується як нескін­ченний рух по колу, історичній спіралі, де «форми правління змінюють­ся, переходячи одна в іншу, і знову повертаються».

Слідуючи за Платоном й Арістотелем, Полібій вважав форму держа­ви уособленням верховної влади в суспільстві. Залежно від числа правля­чих він розрізняв «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між правлячими і підлеглими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Але при наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні. Так, первісний вождь, цар, «що виділився з юрби своєю силою і відвагою», з часом перетворюється на тирана (особ­ливо псується царська влада його спадкоємцями). Тиранія — час занепа­ду влади, беззаконня, сваволі, які люди шляхетні і відважні не бажають терпіти. За підтримкою народу вони скидають тирана і засновують арис­тократію. Спочатку її правителі піклуються про загальне благо, але пос­

тупово перероджуються на олігархів, зловживають владою. В олігархії панує беззаконня, корисливість, користолюбство, пияцтво й ненажер­ливість.

Успішний виступ народу проти олігархів приводить до демократії, де при житті першого покоління правителів високо цінуються рівність і свобода.

Нестійкі прості, хоча і правильні форми держави, де втілюється лише одне начало, згодом вироджуються, що приводить Полібія до висновку: «Безумовно найдосконалішою формою слід визнати таку, у якій поєдну­ються особливості усіх форм», тобто царства, аристократії і демократії. Головну перевагу змішаної форми правління він бачив у забезпеченні стійкості, довговічності держави, запобіганні переходу до перекручених форм правління. Таким найкращим устроєм, на його думку, вирізняєть­ся римська держава. Стійкості держави тут додають повноваження «трьох влад» — влади консулів, сенату і народу, що виражають царське, аристократичне і демократичне начало. Важливо і те, що «богобоязнь римлян становить основу держави». Концепція змішаної форми правлін­ня започаткувала розробку теорії поділу влади.

Природно-історичний розвиток, за Полібієм, притаманний і праву. Етичні норми поведінки, з утворенням держави закріпилися в законах. Він вихваляє «добрі звичаї і закони» — два начала, притаманні державі, що «вносять доброчинність і помірність у приватне життя людей, у дер­жаві ж оселяють смиренність і справедливість». Справедливість він трактує як таку, що передує писаному праву і визначає його. Вона — вище мірило, здатне врегульовувати відносини людей тоді, коли для конкретного випадку нема норми закону чи звичаю. Справедливо те, що благородно, правдиво, відповідає вимогам обов’язку.

Отже, мислителі Давньої Греції заклали основи теоретичної розробки проблем права і держави. В їх творах знаходимо перші визначення права і закону, держави і політики, теоретичне пояснення їх природи, функцій, цілей. Уявлення про природне і волеустановлене право, права людини, ідеї благозаконня, «правління філософів» і «мудрих законів», класифікація форм держави, концепції демократії, поділу влади та інші вплинули на подальший розвиток учень про право і державу. Їх фундаментальні ідеї визначили магістральний розвиток європейської цивілізації. В якому б напрямі не йшов сучасний науковий пошук, його парадигмою залишати­меться вірність античним ідеям, принципам, ідеалам.