§ 2. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особливо афінської де­мократії, у другій половині V ст. до н. е., ускладнення суспільного жит­тя обумовили зростання ролі політики, попит на знання.

1) Для них характерна ще більша увага до проблеми людини, її сус­пільного буття, пошуку природних основ права і закону. Засновник школи софістів, який мав славу освіченого софіста і блискучого оратора, Протагор (481 — 411 до н. е.)^[7] основну тезу багатьох софістів сформулю­вав так: «Людина є мірою всіх речей». Так заявила про себе, про рівність усіх людей епоха розквіту демократії: не лише людина для поліса, але і поліс для людини. Ніяка держава не встоїть, якщо політикою, політич­ним мистецтвом не будуть займатись всі його громадяни.

Що насправді істинно, ми не знаємо, заявляв Протагор. А про те, що для нас корисно, нам говорять природне право і державні закони. Зако- ни так само плинні, як і все існуюче. Але поки існує даний закон, йому необхідно коритися. Тому він надавав важливого значення вихованню громадян у дусі законів. Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.

2) І старшим, і молодшим поколінням софістів розроблялася концеп­ція особистих прав людини. Людина має право жити для себе.

3) Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрунтовну розроб­ку природно-правової теорії. Природне право перший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони — умовні, плинні, залежать від зміни законодавців. Но­мос — результат угоди між людьми, а не прояв божественної волі, і в цьому його соціальне призначення.

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані закони поліса, вважаючи їх досягненням людської культури, результатом «законодавчого мистецтва». За Протагором, «закон є вираз узгодженої, взаємної справедливості». Горгій вважав «писані закони, ці стражі спра­ведливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справед­ливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, встановивши, що належить робити і від чого слід утримувати­ся». Таким чином, софісти першими визначили критерії критики позитив­ного права з позицій теорії природного права, соціальне призначення, поняття і цінність закону, стверджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

4) Мислителі Давньої Греції й особливо софісти дали в принципі на­укове пояснення походження суспільства, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон трактують походження «взаємного союзу» як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозаконня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інтересів, сфера людських, а не божественних діянь.

Таким чином, софісти, яким була притаманна незвичайна широта мислен­ня, зробили істотний внесок у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і правове виховання громадян грецьких полісів.

Багато положень софістів про право, державу, політику розвив і перегля­нув Сократ^[8] (469-399 до н. е.), який дав моделі вирішення багатьох філо­софських і політико-правових проблем. Він не писав трактатів, формою пізнання, дослідження суспільних явищ і фактів були його міркування, бесіди, методом — іронія, сумніви в прописних істинах, пошук дійсної істини.

Виділимо у політико-правових поглядах Сократа найсуттєвіше для нас.

1. В умовах затяжної політичної і суспільної кризи після закінчення Пелопоннеської війни цей безкорисливий шукач істини дійшов виснов­ку: ніяка реформа неможлива без оздоровлення особистості, без мо­рального єднання суспільства. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покликання людини, шляхів і способів її самореалізації, досяг­нення високого морального ідеалу — головне в сократівському вченні про людину. Він вірить у можливість досягнення людиною такого ідеалу через розум, знання, доброчинність. У цьому зміст його, хай навіть не нового, заклику: «Пізнай себе!». Людина щаслива, якщо вона моральна, доброчесна і опанувала знаннями. Творити добро можна, лише знаючи, в чому воно полягає. Діоген Лаертський згадував про Сократа: «Він говорив, що є тільки одне благо — знання, одне тільки зло — неуцтво». Оволодіння знаннями без моральної підготовки шкідливе і недоцільне. Люди без моралі несправедливі і здатні робити зло іншим. Суспільству потрібні щасливі люди, вважав Сократ. Щасливі, доброчесні люди — бла­гополучне суспільство. Тому що суспільство — це сукупність індивідів, єдине «Ми», в якого одна мораль і мета. Досягти індивідуального щастя всупереч суспільству неможливо.

2. Держава. У Сократа, як і в етиці, в політиці, знання є критерієм правління і законодавства.

Сократ першим запропонував критерії оцінки форм правління: царська влада — влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія — влада про­ти волі народу і на беззаконні, сваволі правителя. Аристократія — де по­садові особи обираються із «знаючих» і вони дотримуються законів. Плу­тократія (олігархія) — правління на основі майнового цензу, багатих в угоду багатим. Демократія — правління всіх громадян на основі законів. Таким чином, критеріями тут є воля народу, компетентність правлячих, за­конність. У теоретичному плані це плідна спроба виявити і сформулювати морально-розумну природу і сутність держави, її правову природу.

3. Закони і законність. За Сократом, моральна організація полісно­го життя (політики) неможлива без законів. Закони — устої полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон поліса, але на відміну від них вважав, що і те, й інше походить від розумного начала. Далось взна­ки його прагнення відобразити і сформулювати саме цю розумну приро­ду моральних, політичних і правових явищ. Право — загально­обов’язковий мінімум моралі. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету — справедливість. Законне і справед­ливе — одне і те ж. Сократ не погоджувався з Гіппієм у тому, що не­досконалість законів їх знецінює: закон — цементуюча суспільство норма. Закони обов’язкові, оскільки не скасовані, інакше неминуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов’язок громадяни­на — виконувати закони поліса. На посилання про несправедливість закону чи суду відповідав: їх волю, навіть несправедливу, потрібно тер­піти так само, як терплять волю батьків.

Отже, Сократ був принциповим прихильником законослухняності. Його положення про збіг законного і справедливого, похвала законності, зрозуміло, мали на увазі ідеальне, а не реально існуюче. Основні пороки афінської демократії він бачив у схильності громадян до корисливості, у некомпетентності, корупції можновладців, що викликали в нього їдку іронію. Сімдесятирічний Сократ був звинувачений у безбожництві, по­рушенні законів, розбещенні молоді своїми бесідами. Засуджений на смерть, він залишився вірний своїм принципам — не порушувати законів, підкорятися їм і рішенням суду і... спокійно випив отруту з рук ката.

Благотворний вплив Сократа відчув на собі його учень Платон (427-347 до н. е.)^[9], прозваний так, мабуть, жартома Сократом за могутню фігуру (Платон — «ширина»). Розправа над його вчителем уразила Пла­тона, викликала в нього відразу до демократії. Вона показала, що полі­тична кар’єра, до якої він себе готував, стала неможливою.

Аристократ за походженням і духом Платон не сприймав усі види тиранії, аристократичні в’язниці, кари демократії за інакомислення. Під впливом Сократа він захопився осягненням істини, діалектикою, полі­тичними і правовими проблемами.

Платон у діалогах «Держава» розвиває ідею Сократа про взаємозв’язок особистості і суспільства і доходить висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і зако­нодавство. «Справедлива держава і справедлива людина... нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Спра­ведливість, як і законодавство, має природне походження. З потреб людей у справедливості (а отже у праві) він виводить і походження держави, її сутність: «.Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і подавати один одному допомогу: таке спільне поселення й одержує в нас назву держави...

Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недосконала людина, правителі держави. Властивостям людської душі, на його думку, відповідають п’ять типів державного ладу. Людині доб­рочесній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи державного устрою — наслідок прогресуючої хвороби держа­ви (недотримання справедливості і розумності). Тімократія своєю по­явою зобов’язана розбратам і переродженню аристократичного ладу і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади. Тут панує честолюбство, розбрат. Така держава вічно воюватиме. Її хво­роба призводить до олігархії, ладу, заснованому на майновому цензі, при владі там стоять багаті, які мало зважають на закони, а бідняки не беруть участі в управлінні, там цінується прагнення до наживи і не цінується доброчесність. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських правах. Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але без належного управлін­ня. Тут закінчать тим, що перестануть поважати справедливість і закони. Надмірна свобода обертається надмірним рабством — тиранією, найбільш тяжкою хворобою держави. Головною її причиною філософ вважав псу­вання людських нравів, видужання пов’язував з поверненням до правлін­ня мудрих, дотриманням справедливості разом із розумністю.

У діалозі «Політик» Платон продовжив аналіз цієї проблеми. Крім зразкової держави, правитель якої керується істинними знанням, він виділяє тут ще три типи правління — монархія, влада небагатьох і влада більшості, кожний з яких залежно від наявності чи відсутності законності, поділяється надвоє. Законна монархія — це царська влада, протизаконна — тиранія; законна влада небагатьох — аристократія, незаконна — олігархія; демократія із законами і без законів. Критерієм цього разу є знання і законність. Політика, відповідно до Платона, — царське мистецтво, що вимагає знання й уміння керувати людьми. Якщо такі дані є в правителів, буде вже неважливо — правлять вони за законами чи без них. У всіх інших державах, на чолі яких немає істинних правителів- філософів, правління повинне здійснюватися через закони, накреслені мудрими законодавцями. Законність, за Платоном, — покірність правиль­ним законам. Інша справа — ідеальна держава.

У «Державі» Платон пропонує свою модель ідеальної справедливої держави. У ній усунуті багатство і бідність — порок усіх звичайних держав, де існує ніби «дві ворожі між собою держави: одна — бідняків, інша — багатіїв». Чотирьом чеснотам людини відповідають чотири чесноти ідеальної держави: вона мудра, мужня, розважлива і справедли­ва. Мудра, тому що тут здійснюються розумні рішення на основі знань, управляють нею «знаючі». Мужня — це громадянська властивість. Роз­важлива — тут обмежені прагнення правителів і підвладних. Справед­лива — в ім'я цілого, коли сослов'я «роблять кожне свою справу», зна­ючи обов'язки. Це — основа правопорядку. Його реалізують три ста­ни — правителі, їх стражі (помічники-чиновники, воїни) і виробники (хлібороби і ремісники). Вони діють в ім'я цілого — блага держави.

Справедливість повною мірою може бути реалізована в ідеальній державі, де правителями будуть філософи. Поки в державах не будуть царювати мудрі (філософи) або нинішні царі і владики не стануть шля­хетно і ґрунтовно філософствувати, доти державам не позбутися зла.

В ідеальній державі, де всі громадяни — брати, зберігається нерів­ність занять, що відповідає нерівності здібностей. Тут — гармонійне сполучення занять і обов'язків. У ті з них, хто здатний правити, бог до­місив при народженні частку золота, в їх помічників — срібла, а в хлі­боробів і ремісників — заліза і міді. Придумана Платоном метафора застерігає: держава загине, якщо керувати нею чи охороняти її буде будь- хто. Тут правлять кращі і шляхетні, діють закони, держава піклується і переживає за своїх громадян («якщо один громадянин забив пальця — всій державі боляче»), у стражів держави відсутня власність, тут спільність дружин і дітей. Таким чином, правління філософів і дія справедливих законів у Платона — дві сторони єдиного ідеального проекту.

У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні наділи, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні, але чим менше осіб при владі, тим вона міцніша. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Тому Платона небезпід­ставно вважають одним із основоположників теорії тоталітаризму.

Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради за­гального блага всієї держави. Правильні (тобто правові) закони роблять щас­ливими тих, хто ними користується, надаючи їм усі блага. Доповнює: «там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави». Треба щоб політичні й державні діячі стали «служителями закону». Жодна посадова особа, жоден суддя не повинні діяти безконтрольно.

У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі пра­вовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування богів, держави і батьків. За­конодавець повинен правильно оцінювати честь і безчестя, вищі цінності, блага людини (душа, здоров'я, краса тіла) і нижчі (майно, статок). Зако­ни не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і мала розум». Непра­вильні ті закони, що встановлені не заради загального блага всієї держа­ви в цілому. Тексти законів, на думку Платона, повинні відрізнятися ясністю, чіткістю, стислістю, мати вступ. Законодавцю не можна вис­ловлювати дві різних думки щодо того самого предмета. Закони потріб­ні непорушні, усякого роду нововведенням він оголошує війну.

На стражі законів стоїть правосуддя. Будь-яка держава, зауважує Платон, перестає бути державою, якщо суди в ній не улаштовані на­лежним чином. Призначення суддів він порівнює з обранням правителів: суддя стає рівним правителю своїм вироком. Мета законодавця і стра­жа законів: людина повинна стати доброчесною, полюбити справед­ливість. За законом жодне покарання не має на меті заподіяти зло. Воно робить покараного або кращим, або менш зіпсованим.

До найбільш тяжких злочинів Платон відносить злочини проти богів, батьків і держави. Їх образа карається смертю. Платонівське вчення про злочини і покарання розрізняє навмисні і ненавмисні «несправедливі вчинки», міри адміністративної, кримінальної і громадсько-правової від­повідальності, формулює принцип невідворотності покарань. Усі пропо­новані заходи спрямовані на те, щоб «змусити людину зненавидіти не­справедливість і полюбити чи принаймні не відчувати ненависті до при­роди справедливості — це і є задача найкращих законів».

Отже, сократівська теорія благозаконня, правління «кращих», взаємної відповідальності держави і людини, додержання справедливості знаходить подальший розвиток у платонівському вченні про державу і право.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської цивілізацій справив його учень Арістотель (384-322 до н. е.)^{[10] [11] [12]. У своїх творах «Політика», «Афінська політія» він усебічно розробив еллінську науку про політику.}

Держава. Її сутність Арістотель трактує, як «політичне спілкування» людей, що організуються заради загального блага. Держава — продукт природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, се­лищ, об’єднання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза дер­жавним життям, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище природи родини, індивіда. Для Арістотеля держава — об'єд­нання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно ке­руючих справами полісу на основі справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним: при прогресу­ючій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонованій Пла­тоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з без­ліччю індивідів і родин, із приватною власністю при спільному її користу­ванні. «Люди піклуються усього більш про те, — пише Арістотель, — що належить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державний лад, учить Арістотель, те ж саме, що політична система, де верховна влада в руках одного, кількох чи більшості. Там, де правлять, керуючись загальною користю, такі форми державного устрою правиль­ні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія, аристократія, політія. Неправильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної користі, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бідність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і має більше значення, ніж інші. Така політія. Це змішана форма держави, де сполучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах — помір­ність, у майні — середній статок, у володарюванні — середній шар. Такий державний лад — найкращий і довговічний.

В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Арістотель, основних елементів три: законодорадчий орган про справи держави, другий — магістратури, третій — судові органи. Так лаконічно викладе­не уявлення про важливість поділу влади в державі.

Арістотель у своєму праворозумінні слідує Сократу і Платону. У нього поняття справедливості пов’язане з уявленням про людину як істоту політичну і державу як політичне утворення. Тому право, за Аріс- тотелем, служить критерієм справедливості, регулюючою нормою полі­тичного спілкування. Воно протистоїть насиллю і сваволі в суспільстві. Право як політичне явище (неполітичного права не існує) поділяється на природне й умовне (волеустановлене). Природне право — те, що скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод на основі звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що служить за­гальній користі, і, як і правосуддя, є законним, справедливим, добродіяль- ним. Слідом за Платоном Арістотель вважає, що закони повинні бути уз­годжені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть засновані на справедливості, а ті, які відповідають непра­вильним, — не відповідатимуть справедливості. У цьому відношенні пра­во «є свого роду рівність». Це його найважливіший принцип, як і спра­ведливість. Він дає свою конструкцію правового регулювання: громадсь­кі, трудові, сімейні відносини держава регулює за допомогою зрівняльної справедливості (тобто у сфері цивільно-правових відносин), а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином — за допомогою справедливості розподільної (при розподілі влади, почестей тощо). Інши­ми словами, він указав принцип поділу права — на публічне і приватне, пізніше сформульоване римськими юристами.

Істотною якістю закону в Арістотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, — зазначає він, — в основі перед­бачає свого роду право». Воно повинно знайти своє вираження, втілення і дотримання в законі. Відступ закону від права означав би відхід від пра­вильних політичних форм, переродження закону на засіб деспотизму. Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його не­замінним засобом регулятивного і виховного впливу як на моральних, так і на аморальних членів політичного спілкування. Людей, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в межах дозволеного лише покаранням: «пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі».

Законодавство, за Арістотелем, — частина політики, і мистецтво зако­нодавця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» — це правління закону, а не людей: правителі, навіть найкра­щі, піддані почуттям і афектам, закон же—«розум, що врівноважує». «Закон повинен панувати над усіма, — наполягає він, — магістратам же і Народним зборам має бути надано право обговорення детальних питань». Політи­ка — мистецтво забезпечувати людям найвищу справедливість.

Такими є нові й оригінальні ідеї, розроблені Арістотелем у розвиток вчень Сократа і Платона, запропоновані моделі вирішення фундамен­тальних політико-правових проблем.