§ 1. Ранні вчення в давньогрецькій філософії
Література і мистецтво Давньої Греції донесли до нас релігійно-міфологічні уявлення греків про світ, події минулого, початки полісного життя, справедливість і закони. Їх встановлення пов’язувалося з волею богів-олімпійців на чолі із Зевсом.
У поемах Гомера (VIII ст. до н. е.) «Іліаді» і «Одиссеї», Гесіода (VII ст. до н. е.) «Теогонгія», «Труди і дні», на яких виховувалося багато поколінь еллінів, Зевс виступає як верховний заступник загальної справедливості, що суворо карає насильство і тих, хто творить неправий суд. Автор «Іліади» використовує уживані в його час поняття «діке» (справедливість) як основу і принцип права, «теміс» (звичай, право), «тіме» (честь, особистий статус). Сучасники Гесіода чітко розрізняли право за природою (божественно- природне право) і право за людським встановленням — номос. Однією з головних ідей виховання молоді в полісі — є слухняність владі і виконання законів. Громадянин належав не собі, а полісу. Благозаконня (евномія) вважалось умовою гідного полісного життя.
Раціоналізація етичних і морально-правових уявлень особливо яскраво проявляється у творчості так званих «семи мудреців» (VII — VI ст. до н. е.) — Фалес, Піттак, Периандр, Біант, Солон, Клеобул і Хілон. Їх мудрість — сплав думки і досвіду, адже деякі з них були правителями, законодавцями, реформаторами. Вона набула форми коротких імперативних афоризмів і виразів («гномів»): «Упорядкований поліс — це дотримання законів», «Корися законам», «Не роби сам того, що ти засуджуєш в інших», «Пізнай самого себе», «Підкоряйся тому закону, що ти установив для себе», «Наказуй не раніш, ніж сам навчишся коритись», «Не задовольняйся покаранням злочинця, але попереджай злочини», «Вживай закони старі, а зелень молоду» та ін. Це — смисл і прообраз юридичних правил і норм, ідей права і законності. Ідеї афоризмів мудреців пережили століття.
Знаменитий афінський реформатор і законодавець Солон (прибл.
638-559 до н. е.)[3] реформував афінський поліс, увів помірну демократію, засновану на компромісі знаті і демосу. Держава, за Солоном, потребує насамперед законного порядку; закон, влада закону в полісі — поєднання права і сили.Серед давньогрецьких мудреців виділявся і Піфагор (бл. 580500 до н. е.)[4], «найбільший еллінський мудрець», за словами Геродота. Піфагор називав себе філософом, можливо, першим використав поняття філософії (любові до мудрості) на відміну від самої мудрості (софії). Сутність справедливості, за філософом, полягає у віддаванні рівним за рівне (добром — за добро, злом — за зло). Рівність, найістотніше поняття для права, у піфагорійців є загальним принципом справедливості, «мірою належного». Людина повинна провести своє життя гідно, прагнучи до прекрасного і піклуючись про гармонію душі. Ідеал піфагорійців — поліс із пануванням справедливих законів. У своїх бесідах Піфагор учив: після божества перш за все слід поважати батьків і закони, підкоряючись їм за переконанням, а не удавано; законослухняність — висока чеснота; закони — велика цінність. Мета виховання й управління — в упорядкуванні індивідуальних і загальних справ, у гармонізації людських відносин, оскільки «порядок і симетрія прекрасні і корисні, безлад й асиметрія ж потворні і шкідливі».
Піфагорійці були прихильниками аристократії — правління кращих, знаючих, тих, хто править на підставі законів. їх аристократичні симпатії й антипатії до демократії відзначені інтелектуальною недовірою до «думки натовпу». Значний вплив їх погляди справили на грецьких мислителів, у тому числі Сократа, Платона.
Філософи-досократики звернулись до людського розуму і досвіду, утвердили віру в раціоналізм, тобто в ідею, що світом управляють розумні закони, підвладні пізнанню людиною, у можливість встановити раціональні принципи управління поведінкою людини як члена суспільства.
Геракліт (бл. 530 — бл. 470 до н. е.)[5] — знаменитий філософ-діалек- тик. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і закономірність — світовий закон — «логос», голос космічної справедливості.
Світ — ціле, що вічно змінюється і розумність людини полягає у свідомій підлеглості «логосу».І життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей загальний закон — джерело людського закону (номосу), його розумної природи. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії. «Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий», «І покора волі одного — закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у тому числі їх державного життя, законів з веліннями Логосу, зберігає свою силу у всіх формах і типах політичного правління.
Аристократичні погляди Піфагора і Геракліта істотно відрізнялися від демократичних поглядів Демокріта (бл. 460 — бл. 370 до н. е.)[6]. З раннього дитинства і до глибокої старості його не полишала пристрасть до пізнання, він був енциклопедичним ученим і плідним автором.
У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним із перших в історії античної думки розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав він, люди поступово під впливом нестатків, наслідуючи природу і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадського життя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси — недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» (справедливості) філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим, — не є справедливе: несправедливе ж те, що противно природі».
Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить їх «опорою». «Справи державні, — підкреслював він, — слід вважати набагато важливішими за інші; кожний має прагнути, щоб держава була упорядкована, не домагаючись більших почестей, ніж йому личить, і не захоплюючи більшої влади, ніж це корисно для загальної справи.
Тому що держава, яка йде вірним шляхом, — найбільша опора. Демократія — співтовариства вільних людей із правовим порядком. Єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознаки істинної демократії. Їй не суперечить і «правління кращих»: «Пристойність вимагає коритись закону, владі і розумовій перевазі». Філософ був противником безправ'я і рабства людей.Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв». Він рекомендує його ретельно вивчати і допускати до правління лише тих, хто знається у цій справі, має відповідні знання і достоїнства.
Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити упорядковане життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону: «Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, потяг до заподіяння шкоди іншому. Звідси — необхідність покарань. Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай.
Погляди Демокріта одержали широке поширення серед античних мислителів уже при його житті і вплинули на наступну політико-право- ву думку.