§ 1. Вчення Цицерона про державу і право

Теоретичні погляди Цицерона (106-43 до н. е.)^[17] про державу і право формувалися під помітним впливом учень Платона, Арістотеля, Полібія і грецьких стоїків. Використання ним ідей своїх попередників відбуваєть­ся з урахуванням римських традицій у сфері державно-правової практи­ки і політико-правової думки, що й дозволило йому розвинути і сформу­лювати нові оригінальні положення з теорії держави і права.

Основними у вченні Цицерона про державу є питання про її приро­ду, сутність, форми, про найкращий державний устрій, найкращого дер­жавного діяча та ідеального громадянина. Поділяючи позицію Арісто- теля, головну причину походження держави Цицерон бачив не стільки в слабкості людей і їх страху (точка зору Полібія), скільки в їх вродженій потребі жити разом. «... Причиною об'єднання став не страх бути розтерзаними дикими звірами, але швидше сама людська природа; і що об'єдналися вони тому, що людська природа уникає самотності і прагне до спілкування і союзу». Іншою причиною утворення держави є необ­хідність охорони власності. Сама ж держава виростає з родини. «Пер­винні узи полягають в шлюбі, потім — у появі дітей, далі — в єдності дому і спільності майна, а це вже початок і ніби розсадник держави».

За Цицероном, держава (res publica) є надбанням, справою народу (res populi), «а народ не будь-яке поєднання людей, зібраних разом яки­мось чином, а поєднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів». Отже, держава в розумінні Цицерона є виразником спільних інтересів всіх її вільних членів, згур­тованих юридичним статусом, «загальним правопорядком». Тут відбу­вається юридизація поняття держави, адже зв'язок з правом розглядаєть­ся як одна з її суттєвих ознак. Несучою конструкцією державності у Цицерона виступає «згода станів» (rancordia ordinum). На думку мисли­теля, досягнення такої згоди є головним для збереження держави.

Влада в державі повинна здійснюватися на підставі закону. Треба, вважав Цицерон, установити «не тільки для магістратів міру їхньої вла­ди, але й для громадян міру їхньої покори. Адже той, хто розумно велить, рано або пізно повинен буде підкорятися, а той, хто покірно підкоряєть­ся, гідний того, щоб рано або пізно почати повелівати». Але й держава, й її закони незмінно підвладні Божому, або ж моральному чи природно­му, законові. Держава (як «загальний правопорядок») з її встановлення­ми й законами є по своїй суті втіленням того, що по природі є справед­ливим і правовим.

Питання про форми державного ладу, виникнення одних форм із інших, «коловорот» цих форм, пошуки «найкращої» форми тощо розгля­даються в контексті практичного вирішення проблеми побудови ідеаль­ної держави. Залежно від числа правлячих Цицерон розрізняв три прості форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). При монархії влада пере­буває в руках однієї людини, при аристократії — в руках у виборних осіб, при демократії — в руках усього народу. Кожен із зазначених видів дер­жавного ладу недосконалий й не найкращий, але все-таки терпимий й за певних умов може бути цілком міцним, має свої достоїнства й недолі­ки. «Благоволінням своїм, — пише Цицерон, — нас приваблюють до себе царі, мудрістю — оптимати, свободою — народи». Водночас у про­стих формах держави ці достоїнства представлені односторонньо, що й обумовлює їх недоліки. Так, при царській владі, пояснював він, всі інші люди відсторонені від участі в прийнятті рішень і законів, така влада небезпечна сваволею єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію. Народ не користується свободою й відсторонений від влади й при пануванні оптиматів, а сама їх влада із влади найкращих (мудрих і доблесних) перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Звер­німо увагу: демократія знаходиться на останньому місці, адже за Цице­роном вона призводить до тиранічної влади натовпу, що є більш огидним, ніж тиранія однієї людини.

Виродливі види володарювання (тиранія одноособового владики або натовпу, панування кліки) уже не є, за Цицероном, формами держави, оскільки в таких випадках зовсім відсутня сама держава, що розумієть­ся як спільна справа й надбання народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов’язкове для всіх право.

На думку мислителя, найкращою є змішана форма держави, яка дозволяє об’єднати достоїнства різних форм правління і уникнути їх вад. «Тому що, — підкре слював він, — бажано, щоб у державі було щось видатне й царственне, щоб одна частина влади була приділена й вручена авторитету головних людей, а деякі справи були надані судженню й волі народу». Як найважливіші достоїнства такого державного ладу Цицерон зазначав міцність держави і правову рівність її громадян.

Цицерон вважав, що змішана форма правління найкраще втілена в римській державі (республіканський Рим — 509-28 рр. до н. е.), а отже, концепція найкращої форми державного ладу є реально здійсненною.

Цицерону належить і вчення про найкращого державного діяча й ідеального громадянина. Правити в державі повинні найкращі люди. Мудрий державний діяч повинен всіляко сприяти міцності і довговічності держави. Адже служіння державі — «найголовніше завдання мудрості і найвеличніший прояв доблесті і її обов'язок». Цицерон вимагає від особи, яка займається державними справами, а) розсудливості, б) розуму, що перемагає низькі страсті, в) володіння такими чеснотами, як мудрість, справедливість, помірність і красномовність. Крім того, політичний діяч повинен бути обізнаним у вченнях про державу й «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим».

До обов'язків ідеального громадянина належить слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристой­ність. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність, проявляти громадську і політичну активність.

Самостійне і значне місце в спадщині Цицерона займає вчення про право. В основі вчення лежать такі поняття, як істинний закон, природа, справедливість, розум. Фундаментальним, вихідним положенням дано­го вчення є поділ права на природне (істинний закон, що відповідає природі) і позитивне (положення, встановлені людьми).

Цицерон виходив з того, що джерелом права є не писані закони, створені людьми, а універсальні закони природи. Тим, кому природа дарувала розум, вона дарувала й здоровий глузд. Звідси випливає, що вона їм дарувала і закон, який є здоровим глуздом. Тому якщо вона да­рувала їм закон, то дарувала й право. Отже, право виникло з природи.

Природне право (вищий, істинний закон) виникло «раніше, ніж будь- який писаний закон, вірніше, раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована». За Цицероном «істинний закон — це розумне положення, що відповідає природі, що поширюється на всіх людей, постійне, вічне, котре призиває до виконання обов'язку, наказуючи; відвертає від злочину, забо­роняючи _ Пропонувати повне або часткове скасування такого закону — блюзнірство; скільки-небудь обмежувати його дію не дозволено; скасува­ти його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні постановою народу звільнитися від цього закону не можемо».

Основою права є справедливість і схильність любити інших лю­дей. «Перша вимога справедливості, — зазначає Цицерон, — полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а потім, щоб всі користувалися загальною влас­ністю як загальною, а приватною — як власною».

Людські встановлення (політичні установи, писані закони тощо) повинні відповідати справедливості й праву, тому що останні не залежать від думки й розсуду людей. Відповідність або невідповідність людських законів (позитивного права) природі (і природному праву) є критерієм і мірилом їхньої справедливості або несправедливості.

Цицерон поділяв право також на приватне і публічне. Так зване пра­во народів трактується ним частково як позитивне право різних народів і частково як природне право міжнародного спілкування (тобто як між­народне природне право).

Учення Цицерона про державу і право вплинуло на розвиток як римської, так і всієї європейської політичної та правової думки. Найбіль­шу увагу наступних мислителів привертали, зокрема, положення Цице­рона про форми держави, про змішане правління, про державу як справу народу й правопорядок, про природне право, про громадянина як суб’єкта права й держави. Його судження з цього кола проблем зберігають свою актуальність і в сучасному світі.