§ 2. Римські стоїки

Для римського права і праворозуміння вчення стоїцизму було визна­чальним. Поступово воно стає офіційною доктриною римської держав­ності, теоретичною базою практичної юриспруденції, інтерпретаційної діяльності юристів.

У вченні Сенеки (бл. 1 до н. е. — 65 н. е.)^[20] про державу і право фун­даментального значення набувають такі категорії як доля, розум, закони природи. Долю (або, що для нього те ж саме, божественний дух, природа, світове ціле) він вважав причиною всіх причин. Йдучи «своїм безповорот­ним шляхом», «закон долі здійснює своє право». Люди не мають сил змінити світових відносин, об’єктивних закономірностей, явищ природи і суспільства, частиною яких є їхні власні відносини, але можуть лише мужньо й непохитно слідувати їм. Цінність світу полягає в космічному розумі, а цінність людського життя — в розумі людини, який містить час­тку розуму Всесвіту. Тільки завдяки розуму людина може звільнитися від життєвих турбот і здобути «незмінність і впевненість міркувань», досяга­ючи бажаного спокою.

Розвиваючи космополітичні ідеї у вченні про державу, Сенека ствер­джував, що Всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна й розумна. Членами (громадянами) цієї всесвітньої держави (космополісу) за законом природи є всі люди, визна­ють вони це чи ні. Існуючі земні держави—частина космополісу. «Ми, — писав Сенека, — повинні уявити собі дві держави: одну — яка містить у собі богів і людей; у ній погляд наш не обмежений тим або іншим ку­точком землі, кордони нашої держави ми вимірюємо рухом сонця; іншу — це ту, до якої нас приписала випадковість. Ця друга може бути афінською або карфагенською, або пов’язана ще з яким-небудь містом; вона стосуєть­ся не всіх людей, а тільки однієї певної групи їх.

Закон, примус, держава виникають через людські пороки і як знаряддя їх приборкання. Саме зіпсованість людини приводить до того, що приватна власність виявляється цілком корисною, а право, підтримуване примусом, стає вкрай необхідним. Звідси право, влада, приватна власність в етичному аспекті стоять на другому місці, оскільки в досконалому суспільстві або за умов очищення людської натури вони не були б необхідними.

Найголовнішими чеснотами людини є чуйність і благородство. Як і Цицерон, Сенека вважав, що порядна людина має служити суспіль­ству — це її обов’язок. Мудра й порядна людина служить Всесвіту й суспільству навіть тоді, коли не має політичної влади.

У природно-правовій концепції Сенеки праву природи підпорядковані всі людські встановлення, серед яких держава й закони. Ключовими в даному правовому вченні є ідеї всезагального братерства, рівності та духовної свободи усіх людей незалежно від їх суспільного положення. Відстоюючи ідею духовної свободи, Сенека вважав, що об’єктом рабства є лише тілесна частина людини. «Той, хто думає, що рабство поширюєть­ся на всю особистість, — писав він, — помиляється: її краща частина вільна від рабства». Не відкидаючи саме рабство як соціально-політичне явище й правовий інститут, Сенека заперечував його в етичному плані. Рівність всіх людей у духовному розумінні обумовлена їх однаковим бо­жественним походженням. Люди — «рідні один одному», «члени єдиного тіла»: адже природа створила всіх людей з однієї й тієї ж матерії й для тих самих цілей. Усі люди рівні й в тому смислі, що вони — «співтовариші по рабству», оскільки однаково перебувають під владою долі.

Сенека обстоював ідею, що всі люди як духовно вільні і рівні істоти, незалежно від їхнього соціального походження чи майнового стану, повинні стати суб’єктами права.

Подібні ідеї розвивав й представник римської стоїчної думки Епік- тет (бл. 50 - бл. 120)^[21]. Він виступив з різкою критикою багатства. Ос­таннє, як і славу, соціальне становище відносив до не суттєвих речей. Наголошував на аморальності рабства. «Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим, — повчав Епіктет, — тобі не подобається бути рабом — не обертай й інших у рабство». Пропагуючи свободу і рівність всіх людей, наказував покірно сприймати існуючі суспільні відносини, оскільки люди не можуть вплинути на світ. Основним у моральному самовдосконален­ні людини є прагнення до добра, розсудливості, справедливості.

Марк Аврелій Антонін (121-180)^[22] розвивав уявлення про державу як частину космополісу. «Бо хто міг би вказати на який-небудь інший загальний устрій, до якого був би причетний увесь рід людський? Звідси, із цього Граду, і духовний початок у нас, і розумне, і закон». Держава має бути з «рівним для всіх законом, керована відповідно до рівності й рів­ноправності всіх, у ній найвище поважається свобода підданих». В основі такої держави — духовна спільність, спільний розум і дух цілого. Дух цілого обумовлює існування людей один для іншого і вимагає служіння суспільству. Марк Аврелій вказував на моральні максими, яким прагнув слідувати сам і радив іншим. «Старайся зберегти в собі простоту, доб­ропорядність, незіпсованість, серйозність, скромність, прихильність до справедливості, благочестя, доброзичливість, твердість у виконанні належної справи... Почитай богів і піклуйся про благо людей... Єдиний плід земного життя — благочестивий настрій і діяльність, погоджена з загальним благом». Щоб жити «блаженним і божественним» життям, необхідно гідно виконувати власні справи, «з любов’ю до людей», без «безрозсудства, лицемірства і невдоволення своєю долею».

Гуманістичні ідеї римських стоїків, їх концепція «законів космополі- су», уявлення про природне право вплинули на окремі положення кла­сичного римського права, надихнувши Ульпіана, Папініана, Гая, Модес- тина, Павла та багатьох інших римських юристів. Стоїчне вчення римлян стало певним «прологом» до християнства, яке почало сповідувати схожі моральні цінності в суто теологічному аспекті.