§ 3. Римські юристи про право
З часів заснування Риму юриспруденція була справою понтифіків (жерців). Лише з ІІ ст. до н. е. вона почала набувати світських рис, стаючи поприщем юристів. Розквіт римської юриспруденції припадає на епоху пізньої республіки і ранньої імперії (1 ст.
до н. е. — 3 ст. н. е.). Демократичні порядки республіки потребували від римських громадян правових знань, а формалізм римського права вимагав суворого дотримання юридичних процедур як при укладанні угод, вирішенні справ, так і при захисті своїх прав у суді. Імператори, прагнучи обмежити законодавчу владу сенату, надають найбільш видатним юристам право роз’яснення й тлумачення чинних правових норм від імені імператора (іиз гезропйепйі). Відповіді юристів набули обов’язковості як для справ, з приводу яких вони надавалися, так й для аналогічних. Поступово вони стають обов’язковими для усіх посадових осіб й суддів і фактично прирівнюються до закону. Однак з другої пол. III ст., коли законодавча влада зосереджується в руках імператорів, правотворча діяльність юристів припинилася. Вони позбавляються ін8 гезропйепйі, а римська юриспруденція занепадає.Змістом професійної діяльності юристів охоплювалися: 1) ге8роп- dere — відповіді на юридичні запитання публічних і приватних осіб (консультації); 2) сагеге — повідомлення потрібних формул і допомога при укладанні угод, заповітів тощо (позасудове складання формул); 3) адеге — повідомлення формул для ведення справи в суді. Юристи займалися також просвітницькою діяльністю у сфері права (допуск бажаючих до слухання консультацій і обговорення казусів, читання лекцій, видання навчальної літератури і книг з цивільного права). Отже, юридичні тексти того часу — це в першу чергу правові міркування стосовно конкретних юридичних справ і викладення їх рішень. Водночас римська юриспруденція виробила і ряд загальних положень, які становили зміст юридичної науки і стали основою для багатовікового процесу розвитку цивілістики.
До найвидатніших римських юристів належать Гай (II ст.), Папініан (II — III ст.), Павел (II — III ст.), Ульпіан (II — III ст.) і Модестин (II — III ст.). Спеціальним законом про цитування юристів (426 р.) положенням цих п’яти юристів була надана законна сила. Витяги з творів п'яти знаменитих юристів стали важливою частиною кодифікації Юс- тиніана (Corpus mris civilis).
У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виокремлювали три частини: природне право (ms naturale), право народів (ms gentium) і право громадян або цивільне право (ms civile).
Природне право (ius naturale), згідно з їх уявленнями, поширюється як на людей, так і на тварин. Природному праву, за Ульпіаном, «природа навчила всіх живих істот, тому що це право властиве (не лише) людському роду, але є загальним для всіх тварин, які народжуються на землі, на морі, а також для птахів». Юрист Гай природне право визначив як «право, що природний розум установив між усіма людьми». Юрист Павел визначив природне право, як те, що завжди є справедливим і добрим. За природним правом всі народжуються вільними.
Право народів (ius gentium) на відміну від позитивного охоплює правила, які світовий розум встановив для усіх людей. «Право народів, — писав Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живих істот, а перше — тільки для людей в їх відносинах між собою». Римлянами воно використовувалося у відносинах з підкореними народами і сусідніми державами. Право народів, як його розуміли римські юристи, включало «як правила міждержавних відносин, так і норми майнових і інших договірних відносин римських громадян з неримлянами (перегрина- ми)». Саме за правом народів виникає поділ людей на вільних і рабів.
Цивільне право (ius civile) регулює відносини між вільними римлянами. Цивільне право, вказував Гай, є «власним правом держави». Джерелами цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і «міркування мудрих».
Всі ці різні «смисли» одночасно присутні в загальному понятті «право» (ius).
Взаємопроникнення різних складових моментів («частин») права, неможливість їх «чистого» виділення із права в цілому і різкого відокремлення підкреслював Ульпіан. «Цивільне право, — зазначав він, — не відділяється цілком від природного права або права народів. Отже, якщо ми додаємо що-небудь до загального права або скорочуємо його, то ми створюємо наше власне право, тобто цивільне».Включення римськими юристами природного права як реально існуючого, невід'ємної складової частини чинного права в сукупний обсяг права взагалі відповідало їх вихідним уявленням про право. Вони розуміли право (ius) як явище справедливе — справедливість є сутністю права. «Тому, хто вивчає право, — підкреслює Ульпіан, — слід насамперед довідатися, звідки походить слово ius (право); воно отримало свою назву від iustitia (правда, справедливість)». lustitia лежить в основі права взагалі й природного права особливо. За Ульпіаном iustitia є «постійною й безпе- рервною волею віддавати кожному за його правом. Приписи цього права такі: жити чесно, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне». Відповідно до цього і юриспруденцію він визначав як «знання божественних і людських справ, справедливого й несправедливого».
Таке праворозуміння поширювалося римськими юристами і на закон. У багатьох судженнях поняттям «закон» охоплюються як характеристики певного джерела права (народного або імператорського закону), так і його ціннісно-змістовні риси. Закон виступає як необхідне, належне, розумне, обов’язкове, лише якщо не спотворює змісту права. Павел писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширене на наслідки». Інакше кажучи, те, що суперечить принципам (началам) права, не має юридичної сили: закон повинен бути правовим. Ту ж думку розвивав і Юліан: «Тому, що встановлено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу». Римськими юристами підкреслювався й імперативний характер закону: «суворий закон, але це закон».
Єдність «духу» і «букви» закону є принципом, покладеним у правила застосування і тлумачення законів.
Римськими юристами визнавалося, що «порушує закон той, хто здійснює заборонене законом; вчиняє в обхід той, хто, зберігаючи слова закону, обходить його смисл». Прогалини в законі допускалося заповнювати тлумаченням, яке не повинно погіршувати становище людей: «У жодному разі смисл закону або милість справедливості не терпить, щоб те, що введене для користі людей, ми обертали шляхом жорстокого тлумачення на суворість, яка йде врозріз з благополуччям людей».Право в Давньому Римі ділилося на приватне і публічне. Згідно із знаменитою формулою Ульпіана, публічне право відноситься до становища держави, а приватне — до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, включає право природне, приписи права народів та цивільного права. Основну увагу римські юристи приділяли розробці проблем приватного права, і насамперед цивільного права. В їх трудах були закладені основи теорії сучасного цивільного права — вчення про юридичних осіб, підстави розмежування видів угод, формули позовів, визначення прав власника та інших суб’єктів права. У сфері публічного права римські юристи розробили правове становище святинь і жерців, повноваження державних органів і пос адових осіб, поняття влади (imperium), громадянства й інших інститутів державного й адміністративного права. Право визнається спільним надбанням народу.
Таким чином, римське право стало одним з найзначніших інтелектуальних надбань в історії європейської цивілізації. Внаслідок рецепції римського приватного права його принципи були засвоєні юриспруденцією багатьох країн світу. Розуміння права як справедливості, його поділ на публічне та приватне, поняття й конструкції приватного права стали визначальними для сучасної цивілістики романо-германського типу.