§ 4. Політичні і правові ідеї християнства
У I ст. н. е. в Римській імперії виникла і стала швидко поширюватися нова релігія — християнство. Воно стало викликом духовному занепаду імперії, важливим чинником оновлення світу, початком нової епохи в історії людства, що триває понад дві тисячі років.
Основні твори раннього християнства з'явилися в I ст. 27 з них були канонізовані і склали Новий Завіт, який разом зі Старим Завітом склав Біблію[23]. Новий Завіт являє собою нову систему норм і цінностей. Ранні християни рішуче засуджували владу Римської імперії. «Упав, упав Вавилон, город великий, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв усі народи!». «...Вийдіть із нього, люди мої, щоб не стали ви спільниками гріхів його і щоб не потрапили в карання його. Відплатіть ви йому, як і він вам платив... Скільки він славив себе та розкошував, стільки муки та смутку завдайте йому».
Перші християни засуджували не державу взагалі, а тогочасні держави, протиставляючи їм царство небесне. Але з часом (з другої пол. II ст.) церква стає на позиції співпраці, взаємної підтримки держави і християнської релігії, по-іншому тлумачить ряд принципових положень. Врешті- решт християнство стає офіційною релігією Римської імперії (324 р.).
Біблія проголошувала божественне походження усякої влади і беззастережну покірність їй. У «Посланні до римлян» апостола Павла говориться: «Усяка душа да буде покірна вищій владі: тому що немає влади не від Бога, існуючи ж влади чи не від Бога встановлені? Тому той, хто противиться владі, противиться Божому установленню». Отже, за Біблією християни мали два види обов'язків: духовні і громадські. «Тож віддайте кесарю — кесареве, а Богові — Боже». Водночас у разі конфлікту обов'язку шанувати законну владу і Бога, християнин має віддати перевагу Богу.
Християнство порушує незнане в античному світі питання про обмеження юрисдикції держави, роль церкви в державному житті.
Розмежування юрисдикцій держави і церкви провадилося певним чином. Держава повинна дбати про забезпечення умов тілесного, земного існування, Церква ж — про забезпечення спілкування душі з небом. Церква і держава поєднані так само, як тіло й душа в земному житті. Підкреслювалася автономія церкви в духовних справах над усіма християнами, в тому числі і над імператором. У справах віри «єпископи можуть судити імператорів, а не імператори єпископів». У V ст. Папою Римським було сформульовано положення про «два мечі», які символізували державну і церковну владу. Кожна влада має потребу в іншій: «Християнським імператорам єпископи потрібні для досягнення вічного життя, а єписко- пи без імператорських декретів не могли б впливати на хід мирських справ».В основі праворозуміння ранніх християн лежать революційні погляди на людину як духовно вільну, рівну, зобов’язану до праці істоту. У Біблії закріплені найбільш важливі положення ранньохристиянського розуміння права: 1) визнання існування природного права, незмінної справедливості, встановлених Богом. Зміст справедливості в «законі досконалому, законі свободи» («Так кажіть, і так вчиняйте, як маєте бути судимі за законом свободи»); 2) проголошення принципу рівності всіх людей перед Богом («Немає іудея, ні грека, немає раба, ні вільного, немає чоловічої статі чи жіночої, — тому що усі ви одне в Ісусі Христі»); 3) визнання принципу еквівалента, який відповідав давнім уявленням про природне права і природно-правову справедливість, — воздаяння рівним за рівне («Якою мірою мірите, такою відмірене буде вам», «Бо яким судом судите, таким будете судимі»); 4) проголошення відповідальності за власні вчинки («Отже, кожний з вас дасть звіт перед Богом»); 5) проголошення обов'язку трудитися і права розподілення за працею («Якщо хто не трудиться, той не їж», «Хто крав, більше не кради, а краще трудись, роблячи своїми руками корисне», «Але кожний отримує свою нагороду за своєю працею»); 6) засудження багатства, приватної власності і вимога спільності майна («Легше верблюду пройти крізь голкове вушко, ніж багатому ввійти в Царство Боже»; «Піди, все що маєш, продай і роздай жебракам, і будеш мати скарб на небесах», «Так усілякий з вас, хто не відмовиться від усього, що має, не може бути Моїм учнем»).
Але згодом у християнському вченні знайшли пояснення і виправдання рабство, багатство та інші, недопустимі з погляду перших християн явища. Приміром, Климент Олександрійський (кінець II — поч. III ст.) засуджував не багатство як таке, а жадібність і прив’язаність до нього.Велике правове значення мають такі заповіді християнства, закріплені в Біблії, як «возлюби ближнього твого, як самого себе», «шануй твого батька і мати твою», «не вбивай», «не кради», «не свідкуй неправдиво на ближнього твого», «не бажай будинку ближнього твого ні раба його, ні вола його, ні осла його, нічого, що в ближнього твого». Ці заповіді разом з іншими положеннями лягли в основу принципів та фундаментальних норм сучасного права. Вони вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки.
Біблія визнавала важливу роль у боротьбі з пороками людини закону і суду. У Біблії проголошується, що «закон свят» і обов’язковий до виконання. «Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків; не порушити прийшов Я, але виконати». «.не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть». Закон «призначений не для праведників, але для беззаконних і непокірних, нечестивих і грішників». Суд є «справою Божою», а вищою судовою інстанцією визнається Божий суд. Бог дає таке напуття суддям: «вислуховуйте братів ваших, і судіть справедливо... Не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте; не бійтеся обличчя людського, тому що суд — справа Божа, а справу, що для вас важка, доведіть до мене, і Я вислухаю її».
Одним з видних виразників християнської політико-правової думки в той час був Аврелій Августин (354-430)[24] [25]. Відповідно до поглядів Августина, є Град Божий і Град земний. Град земний — це царство диявола і всіх порочних людей, Град Божий — спільнота всіх спасенних у цьому світі й у житті прийдешньому. Град земний і Град Божий виступають як утворення, в основі яких лежать відповідно язичницький і християнській світогляди. Земні царства поділяються на два види: одні — організація насилля і розбою (язичницькі царства, які взагалі не є державами), інші — це «християнські держави». Град земний частково втілений у поганських імперіях, а прообразом Граду Божого постає Церква і християнські держави. Влада в останніх заснована на піклуванні про підвладних, на праві, яке не суперечить божественній справедливості. Держава — це множина людей, об’єднаних спільністю єдиних законів. Вона виникає на основі угоди між людьми в силу необхідності упорядкування життя суспільства. Сутність державного стану людської спільності полягає в наявності владно-примусового управління нею. Державою є лише та спільність, де виокремлюється прошарок людей, які здійснюють політичну владу, піднімаючись над підвладним плебосом як душа над тілом. Нормальне існування держави неможливе без досягнення згоди в здійсненні влади, а порядок полягає в упорядкованості відносин веління і підкорення. Призначенням християнської держави є: а) забезпечення соціального порядку; б) служіння церкві, допомога християнському суспільству в його прагненні до духовної досконалості, досягнення вічного блаженства. Якщо Церква піклується про внутрішнє моральне виховання індивіда, то держава є стражем зовнішньої моральності в суспільстві. Августин відстоював ідею незалежності Церкви, її верховенства над державою. Водночас його концепція передбачала й незалежність світського уряду, допоки він діє в рамках своєї юрисдикції. Основоположне значення в його підході до права мають міркування про непорушний вічний закон, який походить від Бога, діє і в людських відносинах. Вічний закон є вираженням божественного розуму й волі, визначає природний порядок, а, отже, природне право. Окрім природного, божественного закону існують й тимчасові, людські закони, які стоять на стороні першого. Людським законам слід підкорятися, але люди їх часто переступають. Приписи людського закону виконуються з допомогою політичного примусу і призначаються для тих, хто нездатний до добровільної моральної поведінки. Релігійно-етичний підхід властивий і судженням Августина про законне й злочинне, про покарання. Загальна християнсько-теологічна основа «законних» устремлінь людини полягає в її прагненні уподібнитися Богові. Але сама людина (без Божої допомоги) це зробити не в змозі, а тому повинна зрозуміти своє місце у світі, підкорятися Богові, терпеливо переносити кривди в земній державі в ім'я майбутнього щастя. Через власну недосконалість, гріховність людина переступає закони, вчиняючи проступки й злочини: «Коли неприборкана пристрасть нівечить душу й тіло — це проступок; коли вона діє на шкоду іншому — це злочин». Справедливе покарання за своєю суттю не є зовнішньою сваволею, воно уже міститься в самій провині й неминуче випливає з неї Таким чином, римська політико-правова думка виробила низку положень, висновків, ідей, концепцій, які стали визначальними як для подальшого розвитку уявлень про державу і право, так і для державно- правової практики країн світу. До таких відносяться: а) трактування Цицероном права і справедливості як основи держави; б) розуміння римськими юристами права як явища справедливого за своєю суттю, розробка ними понятійно-категоріального апарату приватного права, проблем публічного та міжнародного права; в) формування римськими стоїками та християнами гуманістичної парадигми права і держави. Римське право суттєво вплинуло на правовий розвиток сучасної цивілізації. Від римської юриспруденції бере свій початок юридична наука як особливий вид юридичної діяльності, як явище культури.