§ 1. Ісламська політико-правова думка

Становлення ісламської правої та політичної думки почалося в VH ст. на Аравійському півострові та відбувалося в умовах формування єдиної держави арабських племен і становлення нової монотеїстичної релігії — ісламу.

Провідна роль при цьому належала Мухаммаду (571-632), який згідно з переказами був обраний Аллахом як пророк, що повинен донести до людей божественне одкровення. Мухаммад народився в 571 р. у місті Мекка, яке було важливим торговельним і релігійним центром арабського світу. Згідно з переказами перші божественні одкровення він почув у 610 р., після чого почав проповідувати. Центральною ідеєю проповідей було обґрунтування існування єдиного Бога — Аллаха (у арабських племен панувало язичниц­тво та багатобожжя) та рівності всіх людей перед ним. Але проповіді Му­хаммада спочатку викликали ворожість більшості його одноплемінників. Через це Мухаммад із невеликою групою однодумців у 622 р. переселяєть­ся до міста Йасріба (сучасної Медини). Важливою складовою проповідей Мухаммада стає ідея створення окремої ісламської держави, яка б слугува­ла захистом віруючої громади мусульман і знаряддям поширення віри.

У Медині Мухаммад був офіційно визнаний Пророком, головою міста, військовим лідером і верховним суддею. У Медині було прийнято перший політико-правовий документ ісламу — Мединський договір або консти­туцію Медини. Цей документ, що виконував дві основні функції — сус­пільного договору між основними соціальними групами та конституції нової держави, заклав підвалини формування ісламської держави та гро­мади мусульман, належність до якої віднині визначалася не кровною спорідненістю, а вірою. Із формальної точки зору він являв собою три­сторонню угоду, яку підписали мухаджири (мусульмани, які перебралися з Мекки), ансари (мусульмани Медини) й іудейські племена, що мешкали в місті. Відповідно до цієї угоди мусульмани й немусульмани визнавали­ся рівноправними мешканцями ісламської держави.

Після смерті Пророка у 632 р. чотири його найближчі сподвижники, оголошені «праведними», один за одним обиралися на пост правителя — халіфа. Відповідно до мусульманської традиції вважається, що їх правління та державно-правова практика найбільше відповідали нормам мусульмансь­кого права (шаріату), а тому всі інші правителі повинні слідувати їхньому прикладу. Перший халіф Абу Бакр очолював ісламську общину всього два роки (632-634), але встиг багато зробити для становлення молодої ісламсь­кої держави і права. Саме Абу Бакр зібрав усі божественні відкриття в єдину книгу — Коран, об'єднав усі аравійські землі в одну державу та поширив іслам на території Іраку та Сирії. Четвертим «праведним халіфом» став Алі (656-661). Його правління закінчилося політичним і релігійним розколом мусульманської общини на два напрями — сунітів та шиїтів. Завдяки новій ідеології та політиці «меча» за досить короткий строк була створена величезна держава від Іспанії до Північної Індії.

Іслам про державу та владу. Арабський халіфат історично сформу­вався як теократична монархія, в якій поєднані релігійна та світська влади. Водночас приписи Корана не дають точних відповідей, якою по­винна бути мусульманська держава, як має формуватися та здійснюва­тися влада. Це призвело до того, що засади мусульманської державності розроблялися передусім ісламськими теологами.

Досить суттєві відмінності мають концепції держави і політики двох основних напрямків ісламу, які утворилися після вбивства останнього пра­ведного халіфа Алі. Так, шиїти вважають, що верховна влада в мусульмансь­кій общині може належати лише нащадкам Пророка. Оскільки найближчим нащадком Мухаммада залишився Алі (двоюрідний брат і зять Пророка), то і верховна влада повинна, на їх думку, передаватися у спадок лише в його роду. Таким чином, імам (верховний правитель мусульман-шиїтів) не може обиратися общиною, його влада має божественне походження та передаєть­ся у спадок. Суттєвою відмінністю концепції влади імама шиїтів є те, що він не лише виконує політичні функції верховного правителя общини, але є й тлумачем Корана, релігійних і правових норм.

Особливостями сунітської концепції є визнання можливості як об­рання верховного правителя з членів мусульманської общини, так і пе­редачу його влади у спадок. Верховним сувереном для сунітів є лише Аллах, а повноваження халіфа позбавлені божественності. Відповідно до сунітської традиції халіфат — це угода між халіфом і мусульманами, за якою перший зобов'язаний дотримуватися положень Корану та Суни, захищати інтереси мусульман і їх майно, а мусульмани зобов'язані по­важати халіфа та виконувати його праведні накази.

Джерела мусульманського права, толки (школи) права. Мусуль­манське право (шаріат) — це право, створене не державними органами, а релігійними діячами, і тому має характер релігійно-правової доктрини. Відповідно до доктрини мусульманського права основними його джере­лами є Коран, Суна, іджма та кійас.

Коран — священна книга мусульман, запис дарованого Аллахом одкровення, переданого через пророка Мухаммада. Коран складається зі 114 частин (сур), які складаються з окремих рядків або віршів (айатів). У єдину книгу вони були систематизовані лише після смерті Мухаммада. Це — найважливіше джерело мусульманського права. Проте положень юридичного характеру, що містяться в ньому, невелика кількість: лише близько 500 айатів із більш ніж 6200, які містяться в Корані, встановлю­ють певні правила поведінки. Так, наприклад, Коран закріплює кримі­нально-правові норми: «Злодію та злодійці відсікайте руки за те, що вони скоїли». До труднощів застосування призводить також наявність різних, іноді протилежних, висловів Пророка з однакових питань.

Суна — це збірники зафіксованих у формі переказів (хадисів) ви­словів і вчинків пророка Мухаммада, що вважаються зразком, якого зобов'язані дотримуватися мусульмани. Разом із положеннями Корану вона становить зміст шаріату, має вирішальне значення для тлумачення заповідей цієї священної для мусульман книги. Ці перекази збиралися й відтворювалися багатьма послідовниками Мухаммада. Два видатних діячі ісламу аль-Бухарі та Муслім у IX ст.

Іджма (доктрина мусульманського права) — одне з основних джерел мусульманського права, одностайні думки найбільш авторитетних іслам­ських правознавців однієї чи всіх шкіл з питань, прямо не врегульованих у Корані й Суні. Вона являє собою коментарі, що заповнюють прогали­ни в релігійних нормах. У повсякденному житті правозастосовці, серед яких і судді, використовують і посилаються саме на іджму.

Кійас — джерело мусульманського права, що складається з тлумачень Корану і Суни з використанням особливого методу — судження за анало­гією. Його суть полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Корані й Суні, до інших аналогічних випадків. Кійас набуває юридичної чинності, якщо його визнано вищим мусульманським духовенством.

Коли в ІХ ст. класичне вчення чотирьох джерел ісламського права стало пануючим у всіх правових школах, раніше застосовуваний метод відносно вільного прийняття рішень зі спірних питань (щоправда, все ж орієнтованого на Коран і Суну) став розглядатися як неприпустимий. Утвердилася думка, що юристам не можна приймати самостійні рішен- ня з якого-небудь правового питання, ґрунтуючись тільки безпосередньо на Корані й Суні. їх діяльність обмежилася тлумаченням правових книг, визнаних окремими школами як авторитетні джерела.

У сучасному мусульманському праві вирішальну роль відіграє єдина погоджена думка авторитетних релігійних діячів, оскільки вона остаточно визначає, яку норму Корану чи Суни конкретно або за аналогією слід засто­сувати як чинне право.

Завдяки переважно доктринальному характеру в мусульманському праві ніколи не існувало єдиних поглядів на його сутність. Поступово, починаючи з середини УІІІ і до ІХ ст., сформувалися чотири основні толки (школи) мусульманського права. Їх засновниками були най­більш видатні діячі ісламу Абу Ханіфа (699-767), Малік Ібн Анас (715— 795), Аш-Шафія (772—820), Ахмад Ібн Ханбал (780—855).

Ханіфська школа є найліберальнішою з усіх. Із Абу Ханіфа поча­лася письмова традиція в мусульманському праві. Вважається, що його перу належить перша праця з ісламської догматики «Найважливіше знання». Він і його послідовники першими розробили метод судження за аналогією (кійас). Вони визнавали правове значення місцевих звичаїв, які доповнювали мусульманське право. Засновник Малікської школи Малік Ібн Анас одним із перших склав збірку хадісів «аль-Мутава», поділивши їх за певними правовими темами. Він розробив особливий метод незалежного вирішення правових спорів, змістом якого було вста­новлення користі від певного вирішення для всієї мусульманської гро­мади. Вважається, що засновник Шафійської школи Аш-Шафія сфор­мулював учення про чотири джерела («чотири корені») мусульмансько­го права, яке стало загальновизнаним в ісламі, і першим обґрунтував іджму як одне з основних джерел права. Ханбальська школа є найбільш консервативною. Її засновник Ахмад Ібн Ханбал прагнув очистити іслам від нововведень, які викривляють його, підвищив значення Суни майже до рівня Корану — за його вченням вона прямо тлумачить Коран. Він вважав можливою політико-правову боротьбу та насильницьке відсто­ронення правителя від влади за недотримання постулатів віри.