§ 2. Вчення про право та державу Ш. Монтеск’є

Величною постаттю французького Просвітництва й світової правни­чої думки є правознавець та історик Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755)^[51]. У своєму найвідомішому трактаті «Про дух законів» він розвиває теорію природного права, закону та законотворчості, систематизує ознаки й властивості форм державного правління, збагачує новими висновками теорію поділу влади.

Виникнення законодавства Монтеск’є пов'язує із переходом люди­ни з природного стану в суспільний. Він зазначає, що в умовах досус- пільного життя свобода забезпечується звичаями, є «природною свобо­дою». Але в суспільстві люди втрачають свободу й рівність, між ними починаються війни, розбрат, боротьба за владу. Щоб покласти цьому край, люди змушені приймати закони, що регулюють відносини між ними, відновлюють і забезпечують свободу й рівність. Як зазначає мис­литель, люди «знову стають рівними тільки завдяки законам». За Монтеск’є, політичною свободою є можливість і необхідність вчиня­ти не так, як бажаєш, а так, як дозволяють закони: «якщо б громадя­нин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни». Він не пов’язує політичну свободу з якоюсь певною формою правління. Головне, щоб у державі закони панували над волею правителів.

Отже, саме закони Монтеск 'є вважає головною юридичною гаран­тією забезпечення свободи людини в суспільстві. У дусі ідеології Про­світництва він ототожнює закон із людським розумом, що керує всіма народами землі, а законодавство країни розглядає як його окремий про­яв. Тож першою умовою, за якої закони можуть виконувати свою функцію забезпечення політичної свободи людини, є їх розумність.

Другою важливою умовою Монтеск’є вважає відповідність законів властивостям того народу й тієї країни, для яких вони видаються. За­конодавець має створювати закони з урахуванням таких чинників, як клімат, ґрунт, географічне розташування, розміри країни, уклад життя її населення, зокрема, ступінь його свободи, ставлення до того чи іншого виду врядуван- ня, релігія, звичаї тощо.

Учений підкреслює, що тільки освічений законодавець, який наділений достатньо розвинутими розумовими здібностями й має знання про цілі, прин­ципи та правила законотворчості, може адекватно відобразити в законах реально існуючі суспільні відносини. До Монтеск’є так ретельно теорію за­конотворчості не опрацьовував жодний мислитель з часів Платона.

Форми правління Монтеск’є класифікує за їх природою й принци­пами. За природою, що визначає юридичну форму держави, вчений виділяє три форми правління: 1) республіку («верховна влада перебуває в руках або всього народу, або його частини» — у першому випадку республіка є демократичною, у другому — аристократичною); 2) монар­хію («керує один, але за допомогою встановлених незмінних законів»); 3) деспотію («усе поза всяких законів і правил рухається волею та свавіл­лям однієї особи»). Ці форми, за Монтеск’є, діють на підставі певних принципів — психологічної основи державної влади. Учений визначає, що принципом деспотії є страх, принципом республіки — доброчесність («любов до законів й вітчизни»), принципом монархії — честь.

Ш. Монтеск’є зазначає, що на форму правління можуть впливати й об 'єктивні чинники. Так, для країн з невеликою територією бажана рес­публіканська форма, з більшою — монархія або федеративна республіка, з найбільшою — деспотія. Взагалі, доводить учений, формування сус­пільства, форма державного правління та характер законів держави за­лежать від багатьох чинників: географічного положення країни, її тери­торії, клімату, способів здобуття людьми засобів для існування тощо.

Мислитель визначає систему обов 'язків держави, що не залежать від її форми. Так, держава повинна гарантувати всім підлеглим захист їх законних інтересів, забезпечувати всіх громадян засобами до життя. Головною її метою має бути примирення суперечностей між людьми в суспільстві, скеровування їх у русло правової форми вирішення спорів.

Завдяки Монтеск’є набуває розвитку одна з найвпливовіших конститу­ційних доктрин Нового часу й сучасності — теорія поділу влади. Учений визначає, що в кожній державі є три види влади: законодавча, виконавча й судова. Задля забезпечення політичної свободи людини потрібен їх поділ. Адже поєднання в одній особі або в одному відомстві законодавчої й вико­навчої влади призводить до втрати такого спокою (отже — втрати політич­ної свободи). Поєднання судової влади із законодавчою або виконавчою теж унеможливлює свободу, оскільки в першому випадку суддя стає законодав­цем (отже, «життя та свобода громадян залежатимуть від сваволі»), а в другому може стати гнобителем. Зосередження всіх трьох видів влади в одній особі або установі, складеній із осіб одного стану, взагалі веде до «загибелі всього». З цих міркувань Монтеск’є робить логічний висновок, що всі три види влади мають належати різним органам, особам.

З метою реального забезпечення політичної свободи мислитель пропо­нує провести поділ видів влади серед різних прошарків суспільства. Так, законодавча влада має належати всьому народові, «оскільки у вільній дер­жаві кожна людина, яка вважається вільною, мусить керувати собою сама», й формуватися шляхом виборів представницького органу (законодавчих зборів). Виконавчою владою Монтеск’є пропонує наділити монарха або інших осіб (крім членів законодавчих зборів, оскільки це порушило б прин­цип поділу влади й призвело до втрати свободи). Що стосується судової влади, то її функції автор пропонує передати особам з народу, що мають обиратися на певний термін і скликатися в разі необхідності для створення суду. Незалежна судова влада, як можна судити з «Духу законів», займає центральне місце в забезпеченні політичної свободи людини. Саме суд являє собою точку безпосереднього зіткнення державної влади, закону й індивіда й може слугувати найкращим запобіжником беззаконних дій державної влади, найімовірнішим захисником громадянина від її сваволі. При цьому вчений наполягає на суворій відповідності судових рішень законові: «Якби вони були приватною думкою суддів, то люди б у такому разі жили в сус­пільстві, не знаючи точно сутності своїх обов’язків».

Стрижнем механізму поділу влади в концепції Монтеск’є є система стримувань і противаг, що мають діяти всередині цього механізму. Без них механізм навряд чи може вважатися дієздатним, зловживання владою стають неможливими, а політична свобода — захищеною. Для вченого очевидним є те, що в умовах представницького ладу політично домінуючою є законодав­ча влада, адже саме вона створює закони, які виражають загальну волю, дві ж інші гілки тільки застосовують і виконують встановлені закони. Саме вона відкрита спокусі та можливості надмірного розширення власних повноважень. Отже, законодавчу й виконавчу влади слід врівноважити, але із збереженням підпорядкованості виконавчої влади законодавчій. Це завдання виконує сис­тема стримувань і противаг, що складається, за Монтеск’є, з таких юридичних інструментів: 1) надання законодавчій владі права контролювати виконання законів виконавчою владою; 2) надання виконавчій владі права скасовувати рішення законодавчої; остання таким правом щодо виконавчої влади не наді­ляється; 3) заборона законодавчій владі за будь-яких обставин звинувачувати й судити особу, що здійснює виконавчу владу; 4) заборона законодавчому органу видавати будь-які акти, крім законів; 5) внутрішня противага в самій законодавчій владі шляхом впровадження двопалатної організації законодав­чого органу: одна палата є представництвом народу, друга — складається із спадкової знаті (на зразок англійських Палати громад і Палати лордів), кожна палата наділяється правом скасовувати рішення іншої.

Головною метою Монтеск’є є забезпечення не стільки рівноваги видів влади, скільки впровадження дійового юридичного механізму рівноваги суспільних сил. І поділ влади таку рівновагу забезпечує. Але Франція обрала інший шлях — революційний, і ця ліберальна за своєю сутністю юридична доктрина була впроваджена в цій країні значно пізніше.