§ 2. Вчення Г. Гегеля про право і державу

Грандіозну філософську систему, що охоплює всю сукупність теоре­тичних знань того часу, створив видатний німецький філософ Георг Гегель (1770-1831)^[84].

Учення про право і державу викладено головним чином у роботі Геге­ля «Філософія права».

Тому предметом філософської науки про право у Гегеля виступає ідея права — єдність поняття права і його здійснення, наявного буття. Ідея права є свобода, буття свободної волі, прояв природного права. Він від­кидає концепції, що визначали право як взаємне обмеження індивідами своєї свободи в інтересах загального блага. Відповідно до його вчення справжню свободу має загальна (а не індивідуальна) воля.

Поняття «право» вживається в гегелівській філософії в трьох основ­них значеннях: 1) право як свобода («ідея права»); 2) право як певний ступінь і форма свободи (поділ права на абстрактне, мораль і мораль­ність у сфері сім'ї, громадянського суспільства і держави); 3) право як закон (позитивне право).

1. Визначаючи право як свободу, Гегель відзначає, що воно є «наяв­не буття свободної волі», «право є взагалі свобода як ідея».

2. Абстрактне (формальне) право — право абстрактно вільної осо­бистості. Особистість, за Гегелем, припускає взагалі правоздатність. На цій стадії позитивне право ще не виявило себе, його еквівалентом є формальна правова заповідь: «Будь особою і поважай інших як осіб». Свою реалізацію свобода особистості знаходить насамперед у праві власності. Філософ обґрунтовує формальну правову рівність людей — вони рівні саме як вільні особистості — власники. Одночасно із цим він підкреслює неприпустимість перетворення на власність самої людини. «У природі речей полягає абсолютне право раба добувати собі свободу». В опосередкованій формі власність виявляється в договорі осіб-власни- ків, у злочині і покаранні за його порушення (неправо, обман і злочин). Спосіб, форма захисту прав особистості, справедливості, здійснюваної в державі, — покарання. Злочин — свідоме порушення права і пока­рання є, за Гегелем, не лише засобом відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця як вільної особистості.

Другий ступінь і форма свободи — сфера моралі. У ній абстрактні і негативні приписи формального права наповнюються позитивним змістом. На даному ступені свобода виявляється в здатності індивідів здійснювати усвідомлені дії (намір), ставити перед собою певні цілі і прагнути до щастя (намір і благо), співмірювати свою поведінку з обов'язками перед іншими людьми (добро і совість). «Добро — це реалізована свобода, абсолютна кінцева мета миру».

Третій, вищий ступінь розвитку ідеї свободи — моральність. У ній абстрактне право і мораль набувають своєї дійсності і конкретності. Тут поняття свободи об'єктивується в наявному світі у вигляді родини, гро­мадянського суспільства і держави. Вступаючи в різні співтовариства, індивіди свідомо підкоряють свої вчинки загальним цілям.

3. Право як закон. Перетворення права в собі на позитивне право шляхом законодавства надає праву форми всезагальності і визначено­сті.

Розрізняючи право і закон, він виключає їх протиставлення: мова йде лише про вищий ступінь конкретизації права. Закон — це конкрет­на форма вираження права, що приписує його безпосереднє застосу­вання. Право як свобода стає законом, вважає Гегель, набуває загально­обов'язкового характеру за умови обнародування закону, його здійснен­ня через публічне судочинство, суд присяжних.

Слідом за Монтеск’є філософ стверджує, що в законах відображаєть­ся історичний досвід, національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови життя тощо.

Г Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Розвиток гро­мадянського суспільства настає пізніше, ніж розвиток держави, воно ство­рене «лише в сучасному світі». З погляду поняття права — це необхідний етап, з його взаємозв’язком особливого і загального, сфера реалізації особ­ливих, приватних цілей і інтересів окремих особистостей. «У громадянсь­кому суспільстві кожний для себе — мета, все інше для нього ніщо. Однак без співвідношення з іншими він не може досягти своїх цілей у всьому їх обсязі: тому ці інші суть засоби для мети особливого». Таким чином, гро­мадське суспільство гармонізує інтереси своїх членів, надає їм характеру загальності. Воно являє собою об’єднання індивідів «на основі їх потреб і через правовий устрій як засіб забезпечення безпеки осіб і власності».

По-сучасному звучить і сформульований філософом принцип гро­мадянського суспільства: воно «повинно захищати свого члена, відсто­ювати його права, а індивід, у свою чергу, зобов’язаний дотримуватись права громадянського суспільства». Гарантувати громадський правопо­рядок покликані закони й установи (суд, поліція, корпорації).

У структурі громадянського суспільства Гегель виділяє три стани (корпорації): субстанціальний або землеробський, промисловий (фаб­риканти, торговці, ремісники) і загальний (чиновники).

У вченні Гегеля про державу «розумна держава» саме і постає мо­ральним цілим, ідейно-політичною єдністю, що знімає протиріччя в правовому громадянському суспільстві. Гегелівська «розумна держа­ва» — «є дійсність моральної ідеї», тут свобода «досягає свого вищого права», вона є «дійсність конкретної свободи». Отже, по-перше, така держава — втілення ідеї розуму, свободи і права. «Держава — це хід Бога у світі; її підставою є влада розуму, що здійснює себе як волю».

Реальна розумність державного ладу, вважає Гегель, виявляється в поділі влади на законодавчу, урядову і владу государя. Погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск’є, він так само вважає поділ влади в державі гарантією публічної свободи, але виступає за їх рівновагу і живу єдність. Вершиною такої єдності він називає конституційну монархію. Інші форми правління — монархія, аристократія і демократія, на думку Гегеля, — свідчення ще не розділеної єдності влади, не досягнутого «внутрішнього розрізнення (розвинутої організації всередині себе), а отже, глибини і конкретної розумності».

Законодавча влада, за Гегелем, — влада визначати і встановлювати загальне, «стосується законів як таких». Законодавчі збори покликані забезпечувати представництво громадянського суспільства, його станів. Верхня палата формується за спадковим принципом з дворян, нижня обирається громадянами по корпораціях, об’єднаннях тощо. Урядова влада, куди Гегель відносить і владу судову, визначається як влада під­водити особливе під загальне. Її завдання — виконання і застосування рішень государя, існуючих законів, збереження установ, заходи, спрямо­вані на загальну користь, тощо.

Ідея держави у Гегеля проявляється: 1) як дійсність, конкретна дер­жава зі своїм державним ладом і правом; 2) у відносинах між державами, як зовнішнє державне право; 3) у всесвітній історії.

Г Гегель критикує кантівську ідею вічного миру. Формулюючи принципи міжнародного права, філософ стверджує, що договори, на яких засновані зобов’язання держав стосовно одна одної, повинні вико­нуватися. Але вважає, що війну не слід розглядати як абсолютне зло і зовнішню випадковість: війна очищає дух нації. Тим самим він виправ­дував війну Німеччини з наполеонівською Францією.

Отже, сконструйована Гегелем розумна держава як конституційна монархія являє собою правове утворення як реалізація ідеї свободи. Не­доліки гегелівського етатизму усе ж виявляються у вивищенні держави над індивідом і громадянським суспільством, у недооцінці прав і свобод особи, хоча державні механізми в його ідеальній державі функціонують лише в правових формах. Саме в цьому його відмінність від звичайних етатистсь- ких, тоталітаристських теорій держави. Прогресивні положення, що міс­тяться в гегелівському вченні про державу, стали теоретичною основою як ліберальних концепцій, так і його консервативних інтерпретацій.