§ 3. Історична школа права

Ця школа права стала впливовим напрямком в німецькій юриспру­денції першої половини ХІХ ст., помітною подією у розвитку європей­ської юридичної науки.

Звернення до історії права не було випадковим.

Вони доводили, що немає природного права, а є лише позитивне право, яке має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме пра­во — історична спадщина народу, яке не може і не повинно довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, прийнятий або скасовуваний державою, а правовий звичай, що виражає дух народу. Отже, для історичної школи права головним питанням є не ідея, сутність права, а як воно виникає, як повинно формуватись законодавство.

Професор Геттингенського університету Густав Гуго (1764-1844)^{[85] [86] [87]} у своєму «Підручнику природного права як філософії позитивного пра­ва» і особливо в «Підручнику з курсу цивілістики» заперечував основні положення природного права, відкидав концепцію суспільного до­говору. По-перше, він вважав: таких договорів ніколи не було, усі дер­жави виникали і змінювалися по-різному. По-друге, на його думку, суспільний договір практично неможливий — мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядку­вання установам і особам, про які вони судити ще не можуть.

Право — не лише встановлення держави. Кожне людське співтова­риство має свої власні правові норми, писав Гуго, більша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виникли мова і вдачі цього наро­ду», чи правила гри. Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомірним одне і те ж. Історично усталений звичай, норми звичаєвого права — істинне джерело права. З поширенням ос­віти до правових норм, що виникли природно, додалося ще одне джере­ло — правосвідомість юристів, книги, які народ одержав можливість читати. Закон же — довільне повеління влади. Кодекси — «це не закон», а зібрання предписань властей. Тому безліч законів і договорів ніколи не виконуються.

Правові погляди Гуго розвивав і доповнював професор Берлінського університету Фрідріх фон Савіньї (1779-1861)^{[88] [89], відомий своїми праця­ми з цивілістики і римського права. У брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» (1814 р.) він не підтримав ідею створення в найкоротший термін Цивільного кодексу Німеччини, що базувався б на тих же раціональних началах, що і французький Кодекс 1804 р., назвавши саму ідею антинаціональною і безпідставною. Вважав помилковою думку, що право створюється законодавцем: воно не зале­жить від випадку чи сваволі.}

Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історично, так само, як і мова народу, його вдачі і політичний лад. Право — продукт народних переконань, з розвитком яких еволюціонує і право. Виникнув­ши спочатку у свідомості як «природне право» у формі звичаїв, розвива­ючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів. Наукова обробка первинного права юристами — необхід­на й обов’язкова передумова законодавства. Закони, кодекси лише вторин­не джерело права порівняно із звичаєм і правосвідомістю юристів.

Учень і послідовник Савіньї Георг Пухта (1798-1846)² критично оцінював спроби природно-правової школи вивести все право з людсько­го розуму.

За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сторону лю­дини». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини — фунда­мент права. Виникнення природного, людського права і юридичних пе­реконань він зв’язував з «народним духом» («УоікздсізІ») — безособо­вою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» — ключо­ве поняття в його правовій концепції. Вважати державу джерелом пра­ва — помилка. Законодавець не створює право, а сприяє своїм законо­творенням розкриттю «народного духу».

Саморозвиток права росте з народного духу як рослина з зерна, — пояснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступово викристалізовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зва­тися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юристів, юридичній науці. Вони і розкривають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликання науки, юридичної літератури — забезпечи­ти «правильне розуміння безпосереднього народного права і законів».

Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта. Стадії і ритми розвитку права збігаються з ходом еволюції народного життя. Тому без­цільно штучно конструювати і пропонувати людям ту чи іншу придума­ну правову систему. Створена окремо від самої історії життя, народного духу, не напоєна ним, вона не може прищепитися суспільству.

Традиції історичної школи права знайшли відображення в сучасних правових системах Німеччини, Швейцарії, що розглядають закон і звичай як два джерела права одного порядку.

Однак найбільший вплив на розвиток учень про право і державу справили вчення Канта і Гегеля. Вчення Канта являє собою вищий ступінь у розвитку західноєвропейської юридичної думки XVIII ст. У ньому були підняті такі кардинальні питання, як методологічні під­стави наукової теорії права, моральна обґрунтованість права, право як умова суспільного буття автономних і цінних за своєю сутністю осо­бистостей, спосіб забезпечення рівної для всіх свободи. Не менш сильним є вплив Канта на розвиток ідей правової держави. Верховен­ство права у взаєминах особистості і держави — шлях подолання політичного відчуження. Кантівський проект «вічного миру» сьогодні став умовою виживання людства. І Кант, і Гегель стверджували: свобо­да іманентна людській особистості, свобода — фундамент права. І хоча класики німецької філософії розходяться у вирішенні багатьох проблем, їх поєднує ідея свободи людини і людства, ненависть до рабства, сваволі, до феодального гніту, повага до законності, упевненість, що держава може і повинна стати розумною.