§ 1. Учення І. Канта про право і державу

Іммануїл Кант (1724—1804) ^[82] — родоначальник класичної німецької фі­лософії і німецького лібералізму, розквіт творчості якого припадає на 80-90-ті роки ХУШ ст. У цей час з’являються його відомі праці «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Метафізика нравів» та ін.

Наріжний принцип його соціальних поглядів, навіяний духом Про­світництва і теорією природного права: кожна особа наділена гідністю і є для інших абсолютною цінністю. Особистість не є знаряддям здійс­нення хоч яких, навіть найблагородніших планів загального блага. І. Кант переконаний — зрештою людина прагне до досягнення загального правового громадянського суспільства, членам якого буде надана найбільша свобода, сумісна, однак, з повною свободою інших. Анта­гонізм у такому суспільстві буде існувати, але його обмежать закони. Тільки в таких умовах можливий, вважає філософ, найбільш повний розвиток потенцій, закладених у людській природі.

Як досягти цієї гідної людини мети? Людина на відміну від навко­лишньої природи наділена моральною свідомістю. Отже, у своїй поведін­ці вона повинна керуватися веліннями морального закону. Закон цей апріорний і безумовний. Кант називає його «категоричним імперати­вом»^[83] морально практичним законом. Він проголошує: роби так, щоб ти ставився до людства й у своїй особі, і в особі будь-кого іншого як до мети і ніколи тільки як до засобу. Або іншими словами: «Роби згідно з максимою, яка водночас може мати силу загального закону». Макси­ма — це суб’єктивний принцип дії, який сам суб’єкт робить для себе правилом (як саме він має намір чинити).

Отже, обидва формулювання категоричного імперативу спрямовані на утвердження в суспільстві принципу всезагальної рівності, на недо­пустимість використання у своїх інтересах людиною іншої. Цей імператив обов’язковий не лише для фізичних осіб, але й для державних органів, вимагає від них рівного і справедливого ставлення до будь-якого громадя­нина (підданого).

Моральна філософія Канта є ключем до його політико-правового вчення. Так, право і мораль мають те саме джерело (практичний розум людини) і єдину мету (утвердження загальної свободи). Суть проблеми, однак, полягає в тому, що не всякий індивід використовує свободу тіль­ки для реалізації категоричного імперативу. Мораль має потребу в за­хисті, в праві. Сфера першої — внутрішній світ людини, сфера дру­гої — вчинки, діяльність.

Філософ формулює висновок: право — «це сукупність умов, при яких проізвоління однієї [особи] сумісне з проізволінням іншої з точки зору загального закону свободи». До таких умов належать: наявність законів, гарантований статус власності й особистих прав індивіда, рів­ність членів суспільства перед законом, правосуддя. Право і є загальне для всіх правило (сукупність правил), узгодження довільних колізій дій вільних осіб. Зміст і призначення права в тому, щоб ввести свободу і проізвоління (і сваволю) всіх індивідів, як володарюючих, так і підданих, у розумні, законні рамки.

Право, відповідно до Канта, пов’язано з правомочністю примушу­вати. Усе неправе перешкоджає свободі. Отже, застосування примусу перешкоджає неправу, сумісно із свободою, відповідно до загальних законів. Якщо вимога етики — робити праві вчинки своєю максимою, то загальний правовий закон гласить: «Роби зовні так, щоб свободный прояв твоєї сваволі був сумісний із свободою кожного, згідно із загальним законом». Цей правовий закон Кант називає загальним принципом права. Він бачить у праві надійну опору гуманності, оплот надії для людини. Істинне покликання права — надійно гарантувати моралі той соціальний простір, у якому безперешкодно могла б реалізуватися свобода індивіда.

У «Метафізиці нравів» запропоновано і своєрідну трактовку при­родного права. На думку автора, єдине первісне право — свобода, з якої випливають такі невід’ємні властивості людей, як рівність, незалежність, право власності тощо. Але вони в природному стані нічим не забезпечені, крім фізичної сили індивіда.

Зацікавленість всіх у тому, щоб перебувати у правовому стані, при­водить до «ідеї розуму» — суспільного договору, однієї, поєднуючої усіх волі, переходу в громадянський стан. Тепер правовий стан створює система законів, конституція. Таким чином, межею неправового і право­вого станів, «безпомилковим мірилом» права і безправ'я є ідея договору. Тим самим Кант відмовляє в легітимності феодально-абсолютистському ладу: він існує всупереч договору, «ідеї розуму».

Правовий стан забезпечує держава, що надає праву примусову силу. Держава, за Кантом, — це об’єднання великої кількості людей, підлеглих правовим законам. Тут найважливішою ознакою держави виступає її підлеглість праву, що вирізняє її серед інших спільнот людей. Він підкрес­лював при цьому, що розглядає не дійсну державу, а «державу в ідеї, таку, якою вона повинна бути відповідно до чистих принципів права».

У кожній державі, пише філософ, існує три влади як об'єднана воля в трьох особах: верховна влада в особі законодавця, виконавча влада в особі правителя і судова влада, що присуджує кожному своє в особі судді. Законодавча влада, за Кантом, може належати тільки об'єднаній волі народу. Ця влада виникає з первісного договору, відповідно до яко­го кожна людина залишила дику, не засновану на законі свободу, щоб повною мірою знайти в державі свою законну свободу, громадянську рівність і самостійність. Всі три влади, по-перше, скоординовані між собою, одна доповнює іншу, по-друге, підлеглі одна одній, щоб жодна не могла узурпувати функції іншої, по-третє, об'єднання їх функцій кож­ному підданому надає його права.

Критерій прогресу в кантівському вченні — «закономірний хід поліп­шення державного ладу ».

Тому Кант не надавав особливого значення традиційній класифікації форм держави за числом правлячих осіб (монархії, аристократії, демо­кратії), вважаючи її вираженням букви, а не духу державного ладу. Він вважає: «Громадянський лад кожної держави повинен бути республікансь­ким». Такий лад засновується, по-перше, на принципах свободи членів

суспільства; по-друге, на залежності усіх від єдиного законодавства; по- третє, на законі рівності усіх. Філософ не очікує і вважає даремним ба­жати, щоб королі філософствували або філософи були королями. Верхо­венство народу, проголошене Кантом слідом за Руссо, обумовлює свободу, рівність і незалежність усіх громадян у державі. Але він зовсім не поми­шляє про дійсно широку, неурізану демократію. Для нього республіка не синонім демократії, а монархія — не синонім абсолютизму. Для філософа головне — республіканський лад, будь-то навіть самодержавна форма влади, якщо в ній реалізований принцип свободи, механізм її захисту — поділ влади, адже і демократії загрожує трансформація в деспотизм.

Республіканський лад, згідно з Кантом, забезпечує умови існування правового громадянського суспільства, де свобода підлегла зовнішнім законам і пов'язана з незборимою владою.

Правовий стан громадянського суспільства не допускає права на обу­рення чи повстання. Кант вважає: «Обов'язок народу терпіти зловживан­ня верховної влади, навіть ті, які вважаються нестерпними». Це — правовий наслідок природи громадянського союзу. Він вітає тільки законодавчі ре­форми, проведені самим сувереном, допускає непокору владі лише в рамках закону. Але навіть якщо революція відбулася, «удалася і встановлено новий лад», то це «не може звільнити підданих від обов'язку підкоритися як доб­рих громадян новому порядку речей» і новому уряду.

Правовим наслідком природи громадянського союзу Кант вважає і право покарання і помилування. Порушення публічних законів, що позбавляє порушника можливості бути громадянином, він називає зло­чином. Зловживання довірою — приватним злочином. Злочини, що піддають небезпеці все суспільство, — публічними. Покарання — пра­во відплати з боку держави, його застосування є здійсненням справед­ливості. Караючий закон є вимога категоричного імперативу. Спосіб і міра покарання, за Кантом, які суспільна справедливість робить для себе принципом і мірилом, — принцип рівності перед судом.

У філософському проекті «До вічного миру» його автор із прогре­сивних позицій аналізує проблему, таврує загарбницькі війни, засуджує підготовку до них, ратує за дотримання міжнародних договорів, розвиток міждержавних торгових і культурних зв'язків, відстоює принцип невтру­чання, що лише зароджувався у міжнародних відносинах.

Проект майбутнього «вічного миру» Кант пов'язує з федерацією вільних держав (республік). Це буде союз рівноправних народів, (але не держава народів). Його ідеї майбутньої мирної спільності всіх народів Землі для встановлення загальних законів їх спілкування, про право громадянина світу — також набагато випереджали свій час.

Таким чином, вчення Канта про право і державу було створено з урахуванням наслідків і під безпосереднім враженням від Французької революції. Радикальні ідеї Просвітництва, конституційних актів рево­люції він переплавив у своїй глибоко продуманій теоретичній системі в політичну програму лібералізму, струнке вчення про право, правову державу, громадянське суспільство.