§ 2. Політико-правова думка федералістів: О. Гамілтон, Д. Медісон, Д. Адамс, Д. Маршал

Другий важливий напрямок політико-правової думки США другої половини XVIII — початку XIX ст. представлений іменами діячів, які відстоювали засади федеративного устрою нової держави.

1787 р. Конституційний Конвент затвердив нову Конституцію США, що стала концентрованим втіленням ідеї міцної центральної влади. Обу­рення і протести проти неї в кожному штаті зводилися до заперечення подібної влади, в якій опоненти бачили посягання на свободу самовряду­вання і небезпеку відновлення монархії. Очевидна необхідність роз’яснення основних положень тільки-но народженої Конституції примусила Олек­сандра Гамілтона (1757-1804)^[77], Джеймса Медісона (1751-1836)^[78] і Джо­на Джея (1745-1829)^[79] виступити на підтримку її ратифікації.

З 2 жовтня 1787 р. по 16 серпня 1788 р. у кількох нью-йоркських газе­тах з’являлися статті під псевдонімом Публія. Із 85 статей, які потім було об’єднано в окрему збірку «Федераліст», 51 належить О. Гамілтону, 29 — Д. Медісону, 5 — Д. Джею. Серед головних тем — характер пред­ставницького врядування, федералізм, поділ влади, система стримувань і противаг, плюралізм, судовий нагляд та ін. «Федераліст» вважається най­вдалішою та найвпливовішою пам’яткою в публіцистичній боротьбі за Конституцію і як класичний політичний твір до цього часу використо­вується Верховним Судом для тлумачення Основного Закону США.

Д. Медісон у «Федералісті» № 10 так формулює центральну проблему, яку прагнули вирішити його автори: «убезпечити суспільне благо і особисті права від загрози з боку такої групи [більшості] й у той же час зберегти дух і форму народного уряду». Д. Медісон і О. Гамілтон відверто непокої­лися з приводу загрози, що її становить демократія (особливо пряма) для прав людини: «[Прямі] демократії завжди є ареною безладдя і сварок, завжди виявлялися несумісними з особистою безпекою чи правами влас­ності; життя їхнє загалом виявляється коротким, а смерть жорстокою».

Федералісти проте не ставили під сумнів необхідність демократич­ного уряду. Їх занепокоєність зводилась до пошуку шляхів забезпечення ефективного контролю над демократією для захисту індивідуальних свобод. З цією метою вони запропонували три захисні механізми:

1) представницьку, а не пряму демократію. Це дає змогу представ­никам народу в процесі розробки і введення у дію законів діяти обачно і мудро, опираючись пристрастям, що панують у прямих демократіях;

2) два поділи влади — (а) вертикальний (федералізм), що відокрем­лює уряд штатів від федерального і допомагає стримувати уряди штатів, які є ближчими до народу, а тому більш схильні до популістських злов­живань; (b) горизонтальний, що відокремлює законодавчу, виконавчу і судову гілки влади і передбачає запровадження системи стримувань і противаг. Крім того, горизонтальний аспект передбачає внутрішній поділ законодавчої гілки — на органи, один з яких ближчий до народу, а інший є більш аристократичним, з різними методами відбору до цих органів і різними строками перебування на посадах. Складний поділ влади мав ускладнити захоплення державного апарату якоюсь однією групою і застосування його на шкоду іншим;

3) судовий контроль — право судової влади переглядати і скасовува­ти постанови законодавчої і виконавчої влади в разі їх невідповідності Конституції. О. Гамілтон пропонував наділити відповідними контрольни­ми повноваженнями суд, оскільки цей орган являє собою найслабшу гілку влади, що не має у своєму розпорядженні ні армії, ні скарбниці і не ста­новить загрози іншим гілкам влади. Він стверджував, що «тлумачення закону є належною і внутрішньо притаманною сферою дії судів».

Досить цікаво, що автори «Федераліста» не виявляють своєї прихиль­ності до Білля про права, не включеного до первісного тексту Конституції. Так, О. Гамілтон стверджує, що Білль про права не є необхідним: навіщо закріплювати те, що державній владі заборонено обмежувати права і свобо­ди, якщо їй взагалі відповідно до Конституції не надано повноважень запро­ваджувати подібні обмеження? Більш того, він навіть стане небезпечним, надаючи уряду привід для претензій на регулювання сфери прав і свобод і як наслідок — до їх обмеження.

Суттєвий теоретичний і практичний внесок у становлення державних і правових інституцій США зробили й Д. Адамс та Д. Маршал.

Джон Адамс (1735-1826)^[80] дотримувався досить поміркованих по­глядів порівняно з іншими федералістами і вважається інтелектуальним лідером консервативного крила американської революції. Спираючись на вчення античних мислителів і на кривавий досвід Французької рево­люції, він підкреслював, що демократія завжди таїть у собі небезпеку деспотії. Для нього неприйнятні агресія багатства і агресія злиденності, тому він заради збалансування влади багатства і влади більшості відсто­ював необхідність змішаного уряду. Головними засобами для подібного стримування він вважав двопалатність законодавчих органів і інститут достатньо сильного глави держави, для чого пропонував розширити повноваження президента.

Джон Маршал (1755-1835)^[81] відіграв значну роль у формуванні дер­жавно-правових традицій США.

По-перше, він сприяв посиленню влади федерального уряду за ра­хунок прав штатів. Так, внаслідок рішення Верховного Суду США по справі «Мак-Каллоу проти штату Меріленд» (1819) була встановлена доктрина «повноважень, що передбачаються». Згідно з нею до повнова­жень федерального уряду належать не тільки такі, які прямо перелічені в тексті Конституції, але й ті, що прямо не віднесені Конституцією до його повноважень, проте є «необхідними і доречними» (ст. 1, розділ 8, п. 18 Конституції США).

По-друге, за активної участі Д. Маршала були створені юридичні гарантії принципу верховенства Конституції. У справі «Марбері проти Медісона» (1803) Верховний Суд заявив, що суди мають право анулювати закони, коли вони суперечать федеральній Конституції, адже вона є «головним і найважливішим законом держави». Тому «законодав­чий акт, який суперечить Конституції, не має юридичної сили». Фактич­но рішення по справі «Марбері проти Медісона» заснувало право Вер­ховного Суду на судовий нагляд за конституційністю законів.

По-третє, з ім'ям Д. Маршала пов'язують установлення основопо­ложних принципів конституційної інтерпретації. Він наполягав на тому, що Конституція не може ефективно діяти довгий час, якщо вона не буде гнучкою. Саме судове тлумачення є головною формою змін до Кон­ституції США. Враховуючи, що зміст більшості положень Конституції є дуже узагальненим, до її інтерпретації слід застосовувати більш гнучкі і широкі підходи, ніж до інтерпретації звичайного нормативного акта.

Таким чином, головними заслугами американської політико-правової думки другої половини XVIII — початку ХІХ ст. є популяризація ідей євро­пейського Просвітництва, природно-правових доктрин та створення юри­дичних механізмів, які забезпечують реалізацію цих ідей при функціону­ванні держави та дозволяють поєднати порядок і свободу, демократію і права людини. Внаслідок цього були сформовані основні принципи амери­канської політичної і правової традиції, які є актуальними й дотепер.