Царський період. Ранньореспубліканський Рим

За встановленою традицією історія Давнього Риму бере свій початок з VII] століття до н.е. [754-753]. То було спочатку землеробське поселення, що зросло на березі річки Тібр. Вулиці складалися з будинків, звичних для теплого клімату: чотири дубові стовпи по кутах, з’єднуючі їх жердини, річковий очерет з боків, обмазаний глиною.

Кам’яним та мармуровим Рим став за часів правління імператора Августа, в епоху імперії [І ст. до н.е. -1 ст. н.е.].

В VIII ст. до н.е. ми знаходимо римський народ поділеним на роди [генси], союзи родів [курії] та три племені - рамнів, тиціїв, люцерів. Очолював народ реке [«цар»]. Всього царів було сім, починаючи з Ромула та закінчуючи Тарквінієм Гордим. Цей перший період Риму вважають «царським».

Археологічні розкопки римських могил виявили майнову нерівність, що доводиться наявністю та якістю поховального інвентарю в могильниках.

У 509 р. до н.е. Тарквіній Гордий був знятий, головою міста став Юній Врут. Завершується царський період, і починається період Республіки, що тривав близько 500 років [509-27 рр. до н.е.]. З 27 року і до 476 р. н.е. Рим переживає період імперії, який, у свою чергу, поділяється на період принципату [27-193 рр. н.е.] та період домінату [193-476 рр.н.е.].

Суспільний устрій.

З легкої руки американського історика ТІ. Моргана ми називаємо суспільство, подібне до давньоримського, військовою демократією. На той час племена вже оволодівають плуговим землеробством [борошно, боби], скотарством, металевим знаряддям і примітивною зброєю. Кочовий спосіб життя підходить до завершення. Але військова організація лишається незмінною.

Римська община періоду військової демократії вже не однорідна за своєю соціальною структурою. Виокремилися знатні роди, аристократи-патриції. З їхнього середовища виходять воєначальники, міські магістрати.

Своє походження вони виводили від богів, царів, героїв. Мало- помалу аристократія отримує залежну від себе клієнтелу, а ще раніше - рабів.

У певні дні роди, курії, племена, а потім і весь союз племен сходилися на зібрання для розглядання справ, віднесених до їхньої компетенції: про спірні спадщини та судові спори взагалі, смертні вироки та інші.

Усього родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали курію, 10 курій - трибану (плем’я]. Така організація була і лишається предметом наукової дискусії, адже її штучне походження впадає в очі. Як член роду і племені римський громадянин: 1] мав частку загальної земельної власності у вигляді виділеного йому і його сім’ї наділу; 2] отримував право на успадкування наділу і родового майна взагалі; 3] міг вимагати для себе від роду і допомоги, і захисту; 4] брав участь у загальних релігійних святкуваннях тощо. У свою чергу курія, плем’я і союз племен в цілому могли вимагати від кожного громадянина виконання його військових та інших публічних зобов’язань. Права і обов’язки громадян знаходяться до певного часу в своєрідній гармонії.

Голови родів складали раду старійшин, або сенат, який з часом набув значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього обговорення всіх тих справ, які виносилися на вирішення народних зборів. Він також завідував багатьма справами по керуванню Римом. Загалом сенаторів було спочатку 100, потім 300 осіб.

Сенат існував і при царях, як і народні збори, які були спочатку зібранням римських курій. По куріям проводилося і голосування. Нарешті, як уже зазначалося, головою римської общини, її громадянським керівником і верховним воєначальником був реке - цар. То була виборна посада, підзвітна народові.

Слід додати, що загальні збори римського народу були, окрім сказаного, військовими зборами, оглядом військової сили Риму. За своїми підрозділами вони шикувалися і голосували.

Кліента І плебеї.

З давніх часів на території Риму жили і негромадяни - клієнти і плебеї. Останні утворилися зі збіднілих родичів.

Поряд з плебеями, за межами римського суспільства, знаходилися і згадані вище клієнти, які походили, як можна вважати, з чужаків, які знаходили собі покровителів у середовищі патриціату.

Як уже зазначалося, за мірою росту чисельності плебеїв та їх економічного значення політична історія Риму на декілька століть забарвлена боротьбою плебеїв за зрівняння своїх прав з патриціями. Адже будучи особисто вільними, плебеї несли військову службу нарівні з патриціями, але повинні були задовольнятися не справедливою часткою здобичі, а лише її залишками.

Реформа Сервія Туллія. Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов’язує з ім’ям шостого рекса Сервія Туллія [578-534]. При його правлінні плебеї були введені в склад римської общини, а територіальні триби потіснили родоплемінні.

Відбулося це так. Усі римські громадяни, як патриції, так і плебеї, були «оцінені» за їх наявним майном і розділені на 193 сотні-центурії. При цьому ті, чиє майно досягало 100 тисяч асів [на один ас можна було купити вівцю], були об’єднані у 80 центурій-сотень. Найбагатші, чиє майно перевищувало 100 тисяч асів, склали 18 центурій кінноти. Оскільки кожна центурія мала один голос, то спільна думка багатих і найбагатших центурій давала 98 голосів із 193, яким була загальна кількість центурій, тобто більшість.

Серед меншої частини центурій другий клас із цензом в 75 тисяч асів склав 22 центурії, третій клас із цензом в 50 тисяч асів - 20 центурій тощо. Пролетарі!', тобто взагалі позбавлені майна, що враховувалося, склали лише одну центурію.

При узгодженому голосуванні перших двох розрядів решту і не питали.

Таким нехитрим чином було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, чи були вони патриціями, чи плебеями.

Поряд зі всім цим устроєм було зроблено ще одне важливе нововведення, вигідне для плебеїв: територія міста була розбита на 4 територіальні округи - тріби, що слугує безсумнівним свідоцтвом перемоги принципу територіального поділу населення над родоплемінним.

Реформа Сервія Тулія, як бачимо, зруйнувала суспільство, засноване на кровній родинності, і замість нього створила державний устрій, заснований на майновій відмінності та територіальному поділі.

Надалі, як ми вже знаємо, був усунутий рекс-цар і Римська держава стала республіканською.

Подальші реформо.

Реформа Сервія Тулія була важливою поступкою плебеям, але вона далеко ще не зрівняла їх з патриціями. Особливо в тому, що стосувалося наділення землею, якої ставало все більше по мірі захоплення Італії.

Друге, що вимагалось від реформи, стосувалося скасування боргового рабства. І це, як і розподіл захоплених земель, більшою мірою зачіпало інтереси плебеїв.

Але щоб домогтися і того, й іншого, плебеї стали вимагати політичних прав. Спочатку траплялися гострі зіткнення, але, врешті- решт, протягом двох останніх століть плебеї домоглися задоволення своїх вимог. В тому числі: створення закладу особливої плебейської магістратури, так званого народного трибунату, покликаного захищати плебеїв від свавілля патриціїв; доступу до суспільної землі нарівні з патриціями; захисту від свавілля патриціанських суддів (введенням кодексу законів, відомих під назвою Законів XII таблиць]; дозволения шлюбів між патриціями і плебеями; права займати спочатку деякі, а потім і всі головні державні посади, в тому числі й військові.

Нарешті в 287 році до н.е. було схвалено, що рішення плебейських зборів мають таку ж силу, що і рішення патриціанських коміцій, тобто обов’язкові для всіх без виключення римських громадян і всіх державних закладів. Ці рішення, до того ж, не підлягали ані затвердженню сенату, ані його ревізії.

Звичайно, повага приналежності до древнього роду, знатності взагалі зникла не одразу, і патриціанські сім’ї зберегли безсумнівну перевагу при заміщенні - хоча і по виборах - всіх головних посад у державі, але юридичної переваги старої римської аристократії по відношенню до плебеїв не стало.

Закони Xtt таблиць. Загальна Характеристика.

Ми вже згадували, що важливим етапом у боротьбі між патриціями і плебеями послугували Закони XII таблиць. Вони були розроблені комісією 12 [децемвирів] всередині V ст. до н.е. (451-450 рр.]. Своє найменування вони отримали від того, що були накреслені на 12 дерев’яних дошках-таблицях, виставлених для всезагального розгляду на головній площі Риму, його політичному центрі - Форумі.

Відмінною рисою названих законів був суворий формалізм, будь- яке порушення в формі судовимовлення призводило до поразки в справі.

Закони таблиць регулювали сферу сімейних та спадкових відносин, містили норми, що відносилися до позикових операцій, кримінальних злочинів, але зовсім не торкалися державного права. Починаючи з IV-III ст. до н.е. Закони таблиць стали корегуватися новим джерелом права - преторськими едиктами, що відображали нові економічні відносини, породжені переходом від давніх архаїчних форм купівлі-продажу та позики до більш складних правовідносин, які були викликані ростом товарного виробництва, товарообміну, банківських операцій тощо.

Не вдаючись до змісту Таблиць, адже це переважно предмет римського приватного права, вкажемо на головне, без чого не може бути достатнього уявлення про римське суспільство й державу відповідного періоду.

Достовірно, що перші століття Римської республіки земля - головний спадок громадян - знаходилася в загальному користуванні й відповідно називалася суспільною землею - агер публікує. Пахотної землі було спочатку мало, і головне багатство повинно було складатися з худоби, що знаходилася на гірських пасовиськах. Звідси неспинна агресія проти сусідніх племен, пов’язана з військовою окупацією і розподілом її між завойовниками. Звідси і вимоги, що висувалися до громадян, бути воїнами і вдосконалюватися у військовому мистецтві.

Публічний характер, що зберігався за земельним фондом римської міської громади, був нерідко правовою основою до перерозподілу землі в інтересах її справедливого розподілу.

До числа таких законів має бути віднесений найбільш ранній - закон Ліцінія-Секстія 367 р. до н.е., що заборонив окремій особі набувати для себе більше 500 югерів державних земель (125 га] і випасати на суспільних пасовиськах більше 100 голів крупної рогатої худоби і 500 голів дрібної.

Важливою рисою римського права було розділення речей на два типи - рєс манципі та рєс нєк манципі. До першого відносилася земля (спочатку біля Риму, а потім уся земля Італії взагалі], робоча худоба, раби, будівлі і споруди. До другого відносилися всі інші речі.

Для відчуження речей першої категорії - продажу, обміну, дарування тощо - вимагалося дотримання формальностей, що мали назву манципацїї. Слово це походить від «манус» - рука і містить в собі образне уявлення про перехід власності при накладанні руки на привласнену річ. Тут ще потрібно було сказати: «Я стверджую, що ця річ належить мені по праву квиритів...» (тобто нащадків обожнюваного Ромула-Квирина]. Манципація надавала покупцю право власності на річ. Сплати грошей - без манципацїї - було ще недостатньо, як бачимо, для виникнення права власності.

Слід ще зазначити, що передача такої речі проходила в урочистій формі, в присутності 5 свідків та «важельотримателя» з важелями та міддю. Останнє вказує на те, що обряд манципацїї виник до появлення чеканної монети - аса, але мідь у визначеній сторонами вазі вже фігурувала як загальний еквівалент. Формальності ж слугували запам’ятовуванню угоди, якщо коли-небудь, у майбутньому, виникне пов’язана з нею суперечка про власність.

Всі інші речі, навіть коштовні, переходили за допомогою простої традиції, тобто неформальної передачі на умовах, встановлених договором купівлі-продажу, обміну, дарування тощо.

Старий раб, як і старий кінь, при переході з рук у руки вимагав манципацїї, коштовна ваза - традиції. Перші дві речі відносилися до розряду знарядь і засобів виробництва; за своїм походженням вони тяжіють до верховної колективної власності римської громади, тоді як ваза, прикраси, як і будь-яка інша побутова річ, були як спочатку, так і в наступному предметами індивідуальної власності. 1 в цьому вся справа.

Що стосується позики. Закони XII таблиць, окрім звичайних позикових операцій, пов’язаних з відсотками, заставою тощо, знають ще і так званий нексум, тобто самозаставу боржника. По закінченню законного терміну виплати кредитор міг заарештувати боржника і замкнути його в боргову в’язницю. Тричі на місяць, у ринкові дні, кредитор зобов’язувався виводити боржника на ринок з надією, що знайдуться жалісні, рідні або близькі, які погодяться сплатити борг і викупити боржника з неволі. Саме цей вид позикової кабали і має назву в Законах XII таблиць «нексум» - боргове зобов'язання під гарант особистої свободи.

Лише в 326 році до н.е. законом Петелія договір займу був реформований і боргове рабство скасоване. З цього часу боржник відповідав перед кредитором у межах своєї власності.

Окрім зобов’язань по договорах, Закони XII таблиць знають, звичайно, і такі, які виникають зі заподіяння шкоди і протиправних дій взагалі - крадіжки, потрави тощо. Грабіжника, наприклад, захопленого зі зброєю в руках, дозволялося страчувати на місці злочину. Те ж саме очікувало того, хто навмисно «підпалював будівлі або складені біля будинку скирти хліба».

Про сімейне право Стародавнього Риму може бути сказано перш за все те, що римська сім’я, якою її малюють Таблиці, була суворо патріархальною, тобто знаходилася під необмеженою владою господаря, яким міг бути дід або батько. Такий рід мав назву агнатичного, а всі «підзвітні» господарю були один одному агнатами.

Когнатичний рід виникав з переходом агната [агнатки] в іншу сім’ю або з виділом сім’ї. Так, донька господаря, коли виходила заміж, підпадала під владу чоловіка і ставала когнаткою по відношенню до своєї кровної родини. Когнатом ставав і виокремлений з родини син за дозволом батька.

Навпаки, усиновлений і тим самим прийнятий у родину ставав по відношенню до неї агнатом, зі всіма пов’язаними з цим правами, в тому числі на законну долю спадщини. Агнатична родинність мала безсумнівні переваги над родинністю кровною, когнатичною, в чому не можна не побачити релікт, пережиток родових відносин.

Здавна у Римі існували три форми укладання шлюбів: дві давніші і одна порівняно нова. Давніші здійснювалися в урочистій формі і віддавали жінку під владу чоловіка. У першому випадку шлюб укладався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався поїданням спеціально приготовлених коржиків та урочистою клятвою жінки слідувати всюди за своїм чоловіком: «Де ти. Гай, там знайдеш і мене». Друга форма шлюбу полягала у формі покупки нареченої в манципаційній формі.

Але вже Закони XII таблиць знають неформальну форму шлюбу - «сине ману», тобто шлюб «без влади чоловіка». Можна припустити, що цей шлюб диктувався потребою збіднілих патриціанських родин у союзі з багатими плебейськими, але це тільки припущення. Як би там не було, але саме у цієї форми шлюбу - «сине ману» - жінка знайшла собі значну свободу, в тому числі свободу розірвання шлюбу (якої вона не знала в «правильному» шлюбі). З розлученням жінка забирала своє власне майно, що було внесене у спільний дім як придане, рівно як і набуте після укладання шлюбу.

З часом саме шлюбу «сине ману» було забезпечено найбільше розповсюдження, тоді як «правильні» форми шлюбу все більш занепадали, зберігаючись головним чином у жрецьких і патриціанських родинах. Специфічною особливістю шлюбу «сине ману» було те, що його слід було відновлювати щорічно. Для цього жінка у встановлений день на три дні йшла із будинку чоловіка (до батьків, друзів) і там переривала термін давності.

Витрати на утримання сім’ї лежали, звичайно, на чоловіку, бо шлюб був патріархальним, але чоловіку не заборонялося розпоряджатися тим, що жінка принесла з дому. Воно було його власністю. Розлучення було властиве чоловіку у всіх формах шлюбу, для жінки - лише в шлюбі «сине ману». Після смерті домовласника майно родини переходило до агнатів по закону, а якщо був заповіт, треба було сліпо і свято дотримуватися його буквального тексту. Вдова померлого у всіх випадках отримувала певну частину майна як для власного проживання, так і для утримання малолітніх дітей, коли вони залишалися на її утриманні після смерті батька. Нащадки могли і не ділитися, а вести господарство разом, як то було при батькові.

Судовий процес.

Для розуміння подальшої історії римської державності і права необхідно приділити певну увагу римському судовому процесу даного часу - легісакційному. Це найдавніша римська форма судового розгляду спірних випадків, як вона змальовується Законами XII таблиць.

Процес цей складався з двох стадій: перша мала назву ін юре, друга - ін юдіцис. Перша стадія була суворо формальною, друга - характеризувалася вільною процедурою.

У першій стадії позивач та відповідач у призначений день з’являлися на форум^[5] до магістрата, яким для даних випадків став з часом претор, друга після консула - магістратура Риму. Тут, після принесення клятв, які виражалися в точно визначених для кожного окремого випадку словах, претор, якщо ніхто не збивався у вимовленні належної, суворо визначеної формули, призначав день суду (друга стадія процесу] і встановлював суму коштів, яку та або інша сторона повинна була внести (у храм] у вигляді застави правоти. Програш справи призводив до програшу залогу, і таким чином Рим захищав себе від сутяжників.

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (зі списку кандидатів, затвердженого сенатом], сам призначав день суду та зобов’язував тих, які судяться, підпорядковуватися рішенню судді. На цьому перша стадія завершувалася. На другій стадії легісакційного процесу суддя заслуховував сторони, розглядав наявні докази і виносив рішення. Воно було кінцевим, адже ані апеляції, ані касації давнє право Риму не знало.

З часом легісакційний процес був витіснений простим (неформальним] формулярним процесом, в якому вирішальна роль належала претору, його формулі, яка була юридичною засадою для подання позову та його судового розгляду.

Родоська республіка

Магістратура.

Захопивши правий берег Тібру, римляни, незважаючи на невдачі, вели, як ми вже зазначали, стійку боротьбу за панування над усією Італією. І їм це вдалося. Внаслідок так званої 2-ї Латинської війни і самнитських війн Рим вже у IV ст. до н.е. підпорядкував собі спочатку усю Середню Італію, а потім до середини III ст. до н.е. і Південну. При всьому цьому Рим залишався тим, чим був, - республікою, як і раніше - аристократичною.

На чолі Риму, як і раніше, стояли центуріатні коміції та плебейські збори, потім сенат. Із магістратур лишалися, як і в минулі часи, консули, претори і народні трибуни. Всі вони обиралися народними зборами терміном на рік і були відповідальні за свої дії після закінчення строку повноважень.

Дотримуючись принципу колегіальності магістратур, римляни обирали щорічно двох консулів, двох (а потім і більше] преторів, плебеї ж - кількох народних трибунів. Магістри (начальники] за загальним правилом не втручалися в справи один одного, але за виключенням, якщо, скажімо, консул знаходив, що розпорядження його колеги невірне і шкідливе, він міг припинити його своїм «вето». З цього випливало, що магістри повинні були радитися між собою, перш ніж зважитися на якийсь важливий захід (наказ].

Консули займалися усіма першочерговими справами з громадянської та військової частин, а під час війни один з них залишався в Римі, інший командував військом.

Претори, які набули значення самостійної магістратури (IV ст. до н.е.], займалися, як ми вже бачили, судовими спорами. За своїм значенням претура йшла за консулатом. Починаючи з III-II ст. до н.е., претори стають тлумачниками права та його теорій. Кожного разу, приймаючи посаду, претор видавав едикт, що був занесений на побілену дошку, яка виставлялася на Форумі. Едиктами претори проголошували про те, що вони будуть захищати з громадянських позовів і що не отримає захисту.

Завдяки преторам і згідно з впливом часу судовий процес стає формулярним, тобто таким, який визначається формулою претора, його волею, його ставленням до позову, що розглядається. Закони XII таблиць хоч і зберігаються як священний заповіт, але відступають на задній план перед тим, що велить судді претор, який, у свою чергу, спирався на веління «доброго сумління» і «справедливості», тобто моральні категорії, яким надається значення авторитетного начала, що корегує старе право з позицій, які диктуються новими правовідносинами. Сентенції преторів і римських юристів виявляють прагнення до пристосування давнього, архаїчного права до економічних, соціальних, моральних, політичних вимог пізньої республіки з її товарними відносинами, кредитом, договірним правом, які набували все більшого розвитку. Звідси бере початок те саме римське право, якому судилося довге життя бути невід’ємним елементом європейської цивілізації.

Що стосується народних (плебейських] трибунів, іх завдання полягало спочатку у захисті плебеїв від свавілля патриціанських магістратів, але з часом, коли це зобов’язання практично відпало, вони взяли на себе функцію охоронців законності, захисників будь-кого без вини ображеного громадянина. У здійсненні цієї функції народний трибун мав важливе право - накладати заборону на дії магістратів, які він вважав протиправними. Поступово на посади плебейських трибунів стали претендувати і патриціанські політики, подібно до братів Гракхів, оскільки трибуни могли входити із законодавчими пропозиціями у всі види народних зборів.

Важливу роль у політичному житті Риму грала і колегія цензорів. Вона складалася з 5 осіб і обиралася на 5 років. Цензори повинні були розподіляти людей по центуріям з визначенням їх майнового цензу. Звідси і їх назва. Потім їм довірили призначення сенаторів, що надало колегії цензорів важливого значення в політичній системі держави. Нарешті, не можна не вказати на ту їх функцію, яка полягала в спостереженні за звичаями, з тим, щоб застерегти воїнів-римлян проти надмірної розкоші, а тим більше - проти аморальних вчинків. Ідеологія простого і чесного способу життя, яку виховували в римських підлітках, немалим чином сприяла перетворенню Риму на центр великої імперії. Недарма багато римських авторів (а за ними і багато пізніших істориків Риму] пов’язували занепад римської республіки з розкладом моралі, відмовою від простого і чесного способу життя, переходу до накопичення, банкетів та різного роду розкоші. Цього пояснення ще недостатньо для переконливого судження, але те, що з падінням патриціанської моральності, патріархальної давнини настало і політичне переродження - в цьому, як здається, не може бути сумніву. Лишається, однак, відкритим питання про ті глибинні причини, які викликали падіння моральності, що захопило не тільки знать, але і плебс, у тому числі і «пролетаріат».

Неморальний вчинок давав засади цензорам викреслювати негідну особу з числа сенаторів або вершників і переводити її в більш низькі центурії.

Диктатор.

Усі названі нами магістратури були ординарними, звичайними. Екстраординарною вважалася тільки посада диктатора, який призначався одним з консулів в узгодженні з сенатом. Приводами для призначення диктатора могли бути будь-які кризові ситуації на війні і всередині країни, що вимагали невідкладних, швидких дій. Особа, призначена диктатором, володіла вищою громадянською, військовою і судовою владою одночасно, диктатор мав законодавчу владу, йому не страшні були жодні законні способи протидії, в тому числі вето плебейських трибунів. Всі інші магістрати продовжували функціонувати, але під владою диктатора. Після 6-місячного строку повноважень диктатор зобов’язаний був скласти свої повноваження. Остання з відомих нам республіканських диктатур мала місце в 220 році до н.е.

Прямо протилежними республіканській диктатурі були «диктатури», які виникли з грубим порушенням республіканської конституції, - безстрокові диктатури Сулли, Цезаря тощо. Але про це пізніше.

Що стосується «колективних» органів влади, то їх було декілька. На перше місце слід поставити вже відомі нам центуріантні збори. Вони були повноважні (з давніх часів] схвалювати або скасовувати законопроект, представлений ким-небудь з магістратів - консулом, претором, народним трибуном. Як уже зазначалося, голосували по центуріям.

Окрім законодавчої функції, центуріальні коміції обирали або скасовували кандидатури запропонованих їм посадових осіб, вирішували питання війни і миру, судили особливо небезпечних злочинців, яким загрожувала смертна кара.

Трибунні коміції володіли, в принципі, тією ж компетенцією, що і центуріантні, але, як було заведено, у справах меншої значущості (обирали нижчих магістратів, вирішували питання про накладення штрафів тощо].

Однак значущі за своєю вагою, ці зібрання не були регулярними і збиралися за бажанням одного з магістратів - консула, претора, народного трибуна, верховного жерця. їх постанови частіш за все були передбачені магістрами.

Сенат.

Справді важливе значення належало Сенату, який виник ще за римських царів як суворо патриціанський консультативний орган. Перехід до республіки посилив вплив сенату як єдиного постійного конституційного органу влади, що виражав волю патриціату.

Скликав сенат один з магістратів, який повідомляв тим, хто зібрався, причину скликання і предмет обговорення. Промови і рішення сенаторів заносилися в особливі книги.

Спочатку сенат мав право затверджувати або відхиляти рішення коміцій. Але вже з IV ст. до н.е. сенат став висловлювати свою згоду або незгоду із законопроектом, винесеним на ухвалення коміцій попередньо. Думка сенату була і в даному випадку далеко не формальністю, адже за ним стояли і магістрати, і відповідні коміції (і перш за все - перші 98]. Але виконавчою владою сенат не володів, і в цьому відношенні йому доводилося звертатися по допомогу до магістратур. До особливої компетенції сенату відносилися перш за все міжнародні справи, фінансові (прибутки і витрати], питання культу, оголошення та ведення війни, зовнішня політика взагалі тощо.

Вершина влади сенату, коли без нього не приймалося жодної скільки-небудь значної міри в області зовнішньої і внутрішньої політики, приходиться на 300-135 роки до н.е., падіння ж ролі сенату почалося в епоху громадянських війн (II—І ст. до н.е.], коли державні справи вирішувалися сильними особистостями (Марій, Сулла, Цезар]. У період імперії сенат, зберігаючи зовнішню велич, втратив свою владу на користь імператорів.

Підбиваючи підсумки, запитаємо себе: в чому ж полягають принципові особливості Римської аристократичної республіки кращих років ЇЇ існування?

Що заважало її переходу до демократії афінського типу, монархії, олігархії (політичне панування невеликої групи правлячої партії, правлячого класу]?

На це непросте питання може бути відповідь (оперуючи сучасною термінологією]: система стримань і протиріч у функціонуванні правлячої магістратури, по-перше, а в більш широкому плані - стійкий, розумний розподіл влади між демократією та аристократією, нехай навіть і при явній перевазі останньої.

Як ми бачили в ході викладу, система стримань і протиріч проходить через усю систему римської форми правління: два зібрання, одне з яких було спочатку чисто плебейським; колегіальність магістратур із правом інтерцесії одного з магістратів у справи іншого, свого колеги; суворо проведена терміновість усіх без виключення магістратур та відповідальність магістратів за зловживання; відокремлення судової влади від влади виконавчої; виключні повноваження народних трибунів; наявність Сенату як органу, що призначає та володіє вищим авторитетом, але позбавлений виконавчої влади тощо.

Нарешті, нашу увагу не може не привернути армія, яка була протягом усіх років республіки (до епохи диктатур] народним ополченням і вже лише через це - силою, що стояла на шляху до царської влади або олігархічної форми правління. Коли з широкою завойовницькою політикою Риму, спочатку у самій Італії, а потім і на всьому арсеналі земель, які омивалися Середземним морем, римська армія стала постійним інструментом політики, найманою силою, яка утримувалася за рахунок захоплених народів, зруйнувалася перешкода на шляху до військових диктатур, а потім і до переходу до монархічного правління.

Криза Римської республіки І перевід до ддонар^ії

Реформи Граків.

У І] ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном (державою, розташованою в Північній Африці] Рим панує практично над усіма землями, що омиваються Середземним морем. Ці землі, окрім своєї особливої цінності, стали джерелом, з якого Рим черпав нові і нові маси рабів, які знаходили собі широке застосування у великих латифундіях (маєтках] старої і нової знаті - всіх цих сенаторів і вершників, які трансформувалися у IV-III ст. до н.е. в стан нобілів.

Росту латифундій відповідав зворотний процес: обезземелення і розорення корінного римського селянства. Кульмінацією боротьби між дрібними і крупними землевласниками стали реформи братів Гракхів.

У 133 р. до н.е. трибун Тіберій Гракх, аристократ за походженням, запропонував народним зборам закон, яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, яке знаходилося в приватних руках, - 1000 югерів на сім'ю (250 га]. Так створювався земельний фонд, що слугував реформі. Але самої землі було ще недостатньо. Селянам необхідні були кошти на купівлю худоби, насіння тощо, а кошти були у розпорядженні сенату. Крупні землевласники, а отже, і сенатори, були вкрай розлючені і вчепилися в те, що Тіберій тричі порушив римську конституцію, вимагаючи усунення свого колеги Октавія, який був противником реформи (тріби проголосували за пропозицію Тіберія], і пропонуючи потім, щоб не сенат, а самі народні збори вирішили питання про субсидії (і цей захід був схвалений коміціями]. І, нарешті, залишалося останнє - домагатися обрання Тіберія на новий термін, чого ніколи ще до того не робилося.

Реакційна римська олігархія наважилася на крайню міру, щоб випередити обрання, - трибун Тіберій Гракх був убитий (133 р. до н.е.]. Здійснення реформи було фактично призупинено.

Але в 121 році до н.е. брат Тіберія, Гай Гракх (і теж як народний трибун], продовжив справу Тіберія. У рух прийшли ті ж сили, що і за часів Тіберія, і перш за все Сенат. Вже у кінці республіки Сенат привласнив собі право видавати в критичних ситуаціях надзвичайний закон (т.зв. сенатус консультуюультимум), який надавав повноважень вищим магістрам вдаватися до будь-яких засобів, у тому числі і до неконституційних, щоб запобігти загрозливій небезпеці й оволодіти ситуацією. Це призвело до вбивства Гая Гракха і рішучої відмови від аграрних реформ на користь римського селянства.

Щоб випередити назавжди земельні реформи, в III р. до н.е. видається так званий закон Торія, за яким кожний, хто має не більше ЗО югерів пашні (8,5 га], може вважати цю землю своєю приватною власністю. Так був покладений законовстановлений кінець давньому «агер публікує» - суспільній землі.

Диктатура Сулли.

В І ст. до н.е. Рим опинився втягнутим у тяжку для нього Союзницьку війну, внаслідок якої змушений був піти на надання римського громадянства всьому населенню Італії.

Союзницька війна не принесла ані Риму, ані Італії справжнього миру. Наступала епоха особистої влади, епоха диктатур. Першим серед диктатів був полководець Сулла, який, спираючись на віддану йому армію, встановив у Римі режим одноосібної влади, або диктатури. Вона була безстроковою і вже одним цим відрізнялась від зображеної вище республіканської диктатури. Крім цього, Сулла привласнив собі законотворчі функції і право вільного розпорядження життям і майном громадян. Він надав нові права сенату і різко обмежив повноваження народних зборів. Трибуни були позбавлені політичних функцій.

Диктатура Сулли означала початок нової історичної ери в римській історії, і перш за все - кінець республіки.

Відречення Сулли (79 рік до н.е.] повернуло Риму республіканську конституцію, але ненадовго. На цей раз нова римська диктатура опинилася в руках відомого Гая Юлія Цезаря (100-44 рр. до н.е.]. Вона прийшлася на час, який наступив після спартанського повстання рабів (74 р. до н.е.], що виявило кризу республіканської форми правління і потребу в авторитарній державі.

Диктатура Юлія Цезаря.

Обраний у 59 році до н.е. консулом Риму, Юлій Цезар, який стояв на чолі антисенатського угрупування, провів через коміції два земельні закони, чим здійснив пряме насилля над сенатом і відхилив як несуттєве вето народних трибунів. Рядом наступних дій Цезар перетягнув на свій бік не лише широкі прошарки римського народу, але і жителів провінцій.

У 46 році до н.е. Цезар, покінчивши зі своїми останніми противниками (помпеянцями], був проголошений диктатором на 10- річний термін, а в 44 році - пожиттєво.

Особливість цезарійської диктатури полягає в тому, що вона поєднує в одних руках не тільки консульську і трибунську владу, але і цензорську (з 46 року], і вищу жрецьку владу. За своїм станом командуючого армією Цезар отримав титул імператора. Поставлені в залежність від Цезаря коміції, хоча і продовжують існувати, імітуючи збереження республіки, слідують вказівкам імператора, включаючи і ті, які відносяться до обрання на посади.

Окрім сказаного, Цезар отримав повноваження розпоряджатися військом і казною держави, право розподіляти провінції між проконсулами і рекомендувати половину кандидатів у магістрати взагалі, право першим голосувати в сенаті, що було суттєвим, тощо. Тріумфальним для Цезаря було оголошення його «батьком вітчизни» зі всіма пов'язаними з цим почестями (особлива колісниця, золочене крісло, особливий одяг і взуття тощо].

Створена при Цезарі форма правління - принципат - отримує свій подальший розвиток при його спадкоємці Октавіані Августі (27 р. до н.е. - 12 р. н.е.].

Родоська Ідоперія. Причини занепаду Родоської республіки.

Це важке і суперечне питання. Але є безсумнівним, що різкий розподіл суспільства на багатих і бідних, крупних і дрібних землевласників, різкі розбіжності станів, примноження класу пролетарів, які жили за рахунок подачок держави і були готові слідувати за тим полководцем або політичним діячем, який обіцяє найбільший матеріальний успіх, тощо, не могли звести нанівець стару республіканську рівність, якою б вона не була на практиці. Як і народовладдя, яким би чином воно не обмежувалося. Не забудьмо ще, що римські республіканські інститути склалися як інститути управління місто, а не імперією. Звідси і зміна республіканської форми правління на монархічну, тим більш прийнятну, що монархічний елемент, як ми це бачили, простежується і в старій республіканській конституції Риму.

У нових умовах стало неможливим подальше відмежування рабовласницьких класів у захоплених Римом провінціях від політичної влади. Пожертвувавши виключним станом «римського народу», імперія сприяла консолідації рабовласників на всій ЇЇ території, консолідації в панівний клас, пов'язаний єдністю інтересів. Тим самим була створена достатньо міцна соціальна база того політичного режиму, який при всіх своїх змінах протримався так же довго, як і республіка, - біля 500 років.

Суспільний устрій Ридоу в період патриціату.

Після перемоги внучатого небожа і наступника Юлія Цезаря - Октавіана - над своїми політичними противниками (при акції 31 р. до н.е.] сенат доручив Октавіану верховну владу над Римом і провінціями (до того ж приніс йому титул Августа]. Разом з тим у Римі і провінціях встановився державний устрій, який ми називаємо принципатом, від «принцепс сенатус» - перший сенатор, яким ще в попередні часи називали першого у списку сенаторів (зазвичай найстарішого з колишніх цензорів], який першим виказував свою думку. Для Августа «принцепс» означав «першого громадянина Римської держави», а відповідно до неписаної римської конституції - пост імператора.

Що ж являла собою Римська імперія в період принципату, яким був її суспільний устрій? Відповідаючи на це запитання, ми повинні в першу чергу сказати про громадянство. Вже за Юлія Цезаря уявлення про римського громадянина в провінціях стало розповсюдженою політичною мірою. Ця практика була продовжена і за його наступників. Нарешті, у 212 році н.е. імператор Каракалла надав права римського громадянина всьому вільному населенню імперії. То був значний крок, що мав великі важливі наслідки.

Привілейований стан самого Риму був підірваний. Тим більше, що вже на той час розбіжності у стані вільних людей у Римі та імперії суттєво відрізнялися від того, що було при республіці.

Верхівку рабовласницького класу складали два прошарки. Першим і найбільш почесним вважався прошарок нобілів. Цей прошарок склався ще у IV- III ст. до н.е. з патриціансько-плебеанської знаті. За часів імперії нобіли стають панівним прошарком, який домінував і в суспільстві, і в державі.

Економічну основу нобілітету складали великі земельні наділи, що оброблялися масою рабів і залежних селян-пекуліантів. Політичною опорою нобілітету став сенат. Високопоставлені жерці й вищі магістрати склалися з представників нобілітету, і так продовжувалося протягом століть. Консулат був прерогативою нобілітету. Керівники захоплених територій - всі ці консули, протетори, легати та інші - належали до нобілітету, вони і керували провінціями аж до того, що нав'язували їм конституції. Вони ж і грабували їх. Усього провінцій було 18.

За часів імператора Августа нобілітет перетворився на сенаторський прошарок, що поповнявся за рахунок сановників, які відзначилися на державній службі. З прошарку вершників, фінансової знаті імперії, з цензом у 400.000 сестерцій, виходили відповідальні чиновники та офіцери. Управління містами знаходилося в руках декуріонів, які складалися більшою мірою з колишніх магістратів. То були, як правило, середні землевласники.

На найнижчій точці соціального стану знаходилися, як і раніше, раби. За часів Августа інтереси рабовласників були обмежені за допомогою спеціальних заходів, що відрізнялися надзвичайною жорстокістю. Були різко скорочені можливості відпущення рабів на волю, відновлений закон, за яким страчувалися всі ті раби, які знаходилися вдома на момент вбивства їх господаря і не з'явилися йому на допомогу. В одному з відомих нам випадків такого роду, незважаючи на широке незадоволення народу, сенат і імператор стратили 400 рабів. Римські юристи знаходили такій жорстокості вагоме виправдання, жодний будинок не може бути захищений (від рабів] інакше, як страхом смертельного покарання.

Між тим економічний розвиток все більше вказував на невигоду праці рабів. Жодний наглядач і жодні покарання не могли замінити економічного стимулу. Раб робив те, що було безумовно необхідним, і не більше того, і так, щоб не викликати покарання. Жодне вдосконалення не приносило вигоди. Недарма прогрес техніки ніби припинився в Римі: а ні коса, ані навіть примітивний ціп, яким вибивають зерно з колосся, не були відомі в Римі та його провінціях. Римський автор Колумела (] ст. до н.е.] писав про те, що «раби завдають полям великої шкоди. Випасають худобу... погано. Погано обробляють землю, показують при посіві набагато більші витрати насіння проти справжніх...» тощо.

Розуміючи все це, рабовласники-господарі почали все більш широко надавати рабам пекулії, тобто земельні наділи, за які господарю слід було сплачувати певною часткою продукту (зазвичай половиною врожаю]. Решта залишалася працівнику, і він старався.

Але для того, щоб пекуліальні відносини отримали належного поширення, їх потрібно було захистити від зловживань. По-перше, надати їм більш або менш широкого правового захисту, по-друге, старе римське право забороняло рабу всі види торгових і боргових операцій, якщо вони проводилися від його імені і на його користь. Старе право забороняло рабу виступати в суді. І оскільки всі ці заборони були перешкодою на шляху розвитку пекулія як специфічної форми орендних відносин, їх належало скасовувати, пом'якшувати, модифікувати. Так і робилося, хоча і поступово.

Водночас із тим у межах Римської імперії здійснювався й інший важливий процес - перетворення вільного селянина на орендатора, який мав назву колон. Розвиток колонату був прямим результатом насильницького пограбування селянської землі, яке не припинялося, прямо пов'язаного з ростом сенаторських і вершницьких латифундій. Іншою його причиною стало зменшення напливу рабів із-за кордону - прямого наслідку зменшення військової міцності імперії, з одного боку, і посилення опору, що чинився їй, з другого.

Обов'язки колона носили як грошовий, так і натуральний характер. Колонат починався з короткочасної оренди, але вона була невигідною для орендодавця. Лише довга оренда могла забезпечити його робочою силою і в той же час породити в колоні прагнення до покращення землі, її врожайності тощо.

Задовольняючи вимоги землевласників, закон 332 року поклав початок прикріплення орендаторів до землі. Ті, хто самовільно залишив маєтки, поверталися силою назад. У той же час закон забороняв зганяти колонів при продажі землі. Точно так заборонялося і самовільне підвищення повинностей, що лежали на колоні. Прикріплення колонів до землі було довічним і спадковим.

Таким чином, ще в рабовласницькому Римі зароджується феодальний порядок, феодальні виробничі відносини. В цьому складному процесі раб зростає у своєму соціальному статусі, вільний селянин, навпаки, принижується. На кінець імперії забороняється самовільне вбивство раба, розділення його сім'ї, вводиться полегшений порядок відпущення раба на волю.

Ремісники, організовані по колегіях, тобто спільнотах, повинні були «назавжди залишитися у своєму стані», що означало для них не що інше, як насильницьке спадкове прикріплення до своїх професій.

Це був прообраз середньовічного цеху майстрових людей.

Державний лад Римської Імперії.

Історію монархічного Риму зазвичай поділяють на два періоди: перший, як ми вже знаємо, період принципату, другий - дамінату. Межею між ними є III ст. нашої ери. Принципат (від «принцепс», як називали імператора за його станом «першого сенатора»] зберігає ще видимість республіканської форми правління і майже всі заклади республіки. Скликаються народні збори, засідає сенат. Як і раніше, обираються консули, претори, народні трибуни. Але все це вже не більш як прихована форма постреспубліканського державного устрою. Імператор-принцепс, як ми вже бачили на прикладі Цезаря, поєднує в одних руках повноваження всіх головних республіканських магістратур: диктатора, консула, претора, народного трибуна. В залежності від роду справ він виступає то в одній, то в іншій якості. Як цензор - він комплектує сенат, як трибун - він скасовує за своєю волею дії будь-якого органу влади, заарештовує громадян за своїм бажанням тощо. Як консул і диктатор, принцепс визначає політику держави, віддає розпорядження по галузях управління, як диктатор - він командує армією, управляє провінціями тощо.

Народні збори, головний орган влади старої республіки, приходить у повний занепад, і Цицерон пише з цього приводу, що громадяни більше цікавляться гладіаторськими іграми, ніж зборами коміцій. Звичайним явищем стали такі ознаки крайнього розладу коміцій, як підкуп голосів, розігнання зборів, насилля над тими, хто бере в них участь тощо. Імператор Август хоча і реформував коміції в демократичному дусі (скасував цензові розряди, дозволив заочне голосування для мешканців італійських муніципій], але відняв у зборів судову владу - найважливішу з їхніх колишніх компетенцій.

Разом з тим збори позбавляються свого права обирати на посади магістратів. Спочатку було вирішено, що кандидати на консулат і претуру проходять перевірку у спеціальній комісії, яка складається з сенаторів і вершників, тобто апробацію, потім, вже після смерті Августа, вибори магістратів були передані до компетенції сенату. «Тоді вперше, - писав римський історик Тацит, - обирати посадових осіб стали сенатори, а не збори громадян на Марсовому полі, оскільки доти, хоча найважливіше чинилося на розсуд принцепса, дещо робилося також за наказом трибутних зборів». (Тацит. Аннали, 1.14]. Щодо законодавства, то той самий Тацит звертає увагу, що принцепс заміняв собою не лише сенат і магістратів, але й самі закони. Це значить, звичайно, що й законодавство стало справою принцепса. Що вже й казати про республіку.

Лишався, щоправда, сенат. Але вже за часів Августа він поповнився провінційною знаттю, яка всім була зобов'язана принцепсові, а особливо ті з вершників, котрі досягли сенаторського звання. З органу влади, яка поширювалася на «місто Рим», сенат перетворився на своєрідний імператорський інститут. Причому становище його було принизливим, а повноваження обмеженими. Законопроекти, які надходили до сенату, виходили від принцепса та були забезпечені його авторитетом. Врешті-решт виникає та затверджується неписане правило, згідно з яким «усе, що вирішив принцепс, має силу закону».^[6]

Вибори самого принцепса належали сенату, але й це перетворилося на чисту формальність. У багатьох випадках справу вирішувала армія. Осередком вищих закладів імперії став «двір», і саме двір принцепса. Це й імператорська канцелярія з юридичним, фінансовим та іншими відділками. Фінанси займають особливе місце. Ніколи ще держава не виявляла такої винахідливості у пошуку джерел оподаткування, як цього навчилися у відомствах імперії, ніколи ще - до Августа - не була такою численною кількість чиновників- бюрократів.

Аропія стала постійною та найманою.

Солдати служили ЗО років, отримуючи платню, а після виходу у відставку - значну земельну ділянку. Командний склад армії комплектувався з сенаторського та вершницького станів. Рядовий солдат не міг піднятися вище посади командира сотні - центуріона.

Дощінат.

V - III ст. н.е. (з 284 р.] у Римі встановлюється режим нічим не обмеженої монархії - домінат (від домінує - господар]. Старі республіканські заклади зникають. Управління імперією зосереджується в руках кількох основних відомств, керованих сановниками, які перебували у підкоренні необмеженого голови імперії - імператора. Серед цих відомств на особливу увагу заслуговують два: державна рада при імператорові (обговорення основних питань політики, підготовка законопроектів] та фінансове відомство. Військовим відомством командують призначені імператором та лише йому підкорені генерали.

Чиновники отримують особливу організацію: їм надається форма одягу, їх наділяють привілеями, по закінченню служби їм призначають пенсії тощо.

Реформи Діоклетіана І Константина.

Серед багатьох реформ та законів імперії на особливу увагу історико-правової науки заслуговують реформи імператорів періоду домінату - Діоклетіана та Константина.

Діоклетіан, син вільновідпущеника, став римським імператором у 284 році нашої ери (284-305 рр.]. Час його правління відзначений двома головними реформами. Перша стосувалася державного устрою величезної імперії, найкращої форми управління нею.

Реформа ця може бути зведена до наступного:

1] верховна влада була поділена між 4-ма співправителями. Двоє з них, котрі носили титул «августів», займали найвище положення, керуючи кожен своєю половиною імперії - Західною та Східною. Причому сам Діоклетіан-август зберіг за собою право найвищої влади для обох частин імперії. Августи обирали собі співправителів, яким надавався титул «цезарів»; так виникла «тетрархія» - правління чотирьох імператорів, які вважалися членами єдиної «імператорської родини»;

2] армія, збільшена на одну третину, була поділена на дві частини: одну її частину розміщували на кордонах імперії, інша, мобільна, слугувала для цілей внутрішньої безпеки;

3] адміністративна реформа призвела до збільшення провінцій (за одними даними - до 101, за іншими - до 120];

4] провінції, в свою чергу, були зроблені частиною діоцезів, яких було 12;

5] розділена на провінції та діоцези Італія в числі інших земель імперії була тепер вже остаточно позбавлена свого особливого значення й становища (хоча Рим ще деякий час вважався столицею імперії].

Щодо економічної політики Діоклетіана, то вона є значною вже тим, що дає перший приклад активного адміністративного втручання у таку складну й рухливу сферу життя суспільства, якою є економіка.

У першу чергу Діоклетіан ввів замість різноманітних непрямих податків єдиний прямий податок - поземельно-подушний, який збирали натурою: зерном, м'ясом, вовною та ін. Розмір оподаткування було значно збільшено порівняно з попереднім. Прагнучи покінчити з обігом зіпсованих грошей, імператор ввів повноцінну золоту монету, водночас зі срібною та мідною. Надалі, намагаючись зупинити ріст цін на товари та послуги, Діоклетіан видав у ЗОІроці едикт, який встановив максимальні ціни на товари, що продавалися: «Ми встановлюємо, щоб ціни, вказані у доданому списку, по всій державі так дотримувати, щоб була відрізана можливість їх підвищити... якщо ж хто нахабно опиратиметься цій постанові, той ризикує своєю головою».

Окрім максимальних цін на пшеницю, жито, мак та інші товари, едикт встановив ще й максимальні розміри заробітної платні - батракові, перукарю, вчителю, стенографу, адвокату, архітектору тощо. Варто згадати, що гонорар адвоката у 15 разів перевищував заробітну платню медика.

Іншими своїми реформами Діоклетіан посилював владу землевласників над селянством, перш за все тим, що на ньому, на землевласникові, лежала відповідальність за надходження податків від селян. Землевласник же отримав право надсилати за власним вибором певну кількість залежних людей на військову службу, до імператорської армії.

Розпочату Діоклетіаном справу продовжив імператор Константин (285-337 рр.], найбільш відомий своєю церковною політикою, сприятливою для тієї пори переслідуваного християнства. Міланським едиктом 313 року Константин дозволив християнам вільне сповідання своєї релігії (незадовго до смерті імператор хрестився й сам].

За Константина завершується процес закріпачення селян-колонів та ремісників. Згідно з імператорською конституцією 332 року, колон був позбавлений права переходити з одного маєтку до іншого. Колон, який не підкорився цьому закону, мав бути закутий у кайдани й у такому вигляді повернутий попередньому власникові. Особа, котра прийняла колона-втікача, сплачувала його власникові повну суму платежів, які був винен колон-втікач.

Та сама лінія проводилася і по відношенню до ремісників. Укажемо три приклади до імператорського едикту 317 року, яким вимагалося, щоб майстри монетної справи «назавжди залишалися у своєму стані». Те саме вказувалося корабельникам та багатьом іншим робітникам.

Безпосереднє привласнення додаткового продукту стало основною формою експлуатації селян і ремісників.

До всього сказаного додамо, що саме за імператора Константина столиця Римської імперії була перенесена до старої Візантії, що потім була Константинополем (11 травня 330 року]. Відповідно до цього сюди було переведено з Риму вищі урядові заклади та відновлено сенат.

Остаточний розділ імперії на дві частини - західну, зі столицею в Римі, та східну, зі столицею в Константинополі, відбувся у 395 році.

На цьому ми завершуємо історію римської державності, оскільки перенесенням столиці до Константинополя починається вже історія Візантії. Траплялося, правда, що західна і східна частини імперії ще об'єднувалися під владою розумного імператора, проте ненадовго. УIV столітті Рим та Візантія відокремлюються остаточно.

Римська імперія існувала (скоріше - тягла існування] до 476 року, коли голова німецьких найманців Одоакр усуває римського імператора, малолітнього Ромула-Августа (Ромула-Августишку], та займає його місце. Цій події передував фактичний розпад усієї західної частини імперії. Галія, Іспанія, Британія опинилися під владою німців. Відпала й Африка. Щодо Східної римської імперії, то вона проіснувала ще близько 1000 років.

Питання про причини падіння Римської імперії було й залишається предметом дискусії, кінця якій не видно. Ми глибоко не вдаватимемося у нього.

Корисно, однак, навести свідоцтво римського історика Амміана Марцелліна, який писав про сучасний йому Рим (383-390 рр. н.е.]: «Людей освічених та серйозних уникають як людей нецікавих та некорисних. Нечисленні будинки, славні у минулі часи увагою до наук, занурені тепер у розваги негідного неробства... Замість філософа запрошують співака, замість оратора - майстра потішних справ. Бібліотеки зачинено навік... Коли, зважаючи на нестачу харчів, здійснювались заходи щодо швидкого виселення з Риму усіх чужоземців, по-перше, вислали представників освіти та науки, хоча їх кількість була незначною, проте було залишено у місті... три тисячі танцівниць зі своїми музикантами...» Книг, додає Марцеллін, за виключенням небагатьох цікавих, не читають зовсім. Інші римські автори повідомляють про падіння інтересу до державних справ, грошові побори, свавілля влади, розклад державного апарату взагалі. Все це є важливим для розуміння ситуації, яка передувала падінню Західної Римської імперії.

Легко побачити, що багато принципів римської державності, як ми їх описали, увійшли до історії. Колегіальність магістратів, система стримань та противаг, участь народу у вирішенні найважливіших державних справ, постійний парламент, яким був римський сенат, відповідальність посадових осіб перед народом, парламентом або судом - усі ці принципи так чи інакше сходять до античних держав - Афін та Риму. І в цьому їхня непересічна цінність.

8.2.