Основні напрямки політичної і правової думки в Давньому Римі

Історія давньоримської політичної і правової думки охоплює ціле тисячоліття і в своїй еволюції відображає істотні зміни в соціально- економічному і політично-правовому житті Давнього Риму.

Політично-правові інститути і переконання в Давньому Римі розвивалися протягом його довгої історії в умовах гострої боротьби між різними верствами населення - патриціями і плебеями, нобілітетом (з патриціїв і багатих плебеїв] і незаможними, оптиматами (прихильниками верхів суспільства] і популярами (прихильниками вільних низів], вільними і рабами.

В умовах рабовласницького суспільства, де раби не були самостійними суб'єктами політичного і правового життя і залишалися лише об'єктами чужої власності, боротьба за політичну владу розгорталася всередині привілейованої меншини.

Хоч рухи рабів не висунули чітких і самостійних політично- правових концепцій і програм, однак вони, завдаючи чутливих ударів по рабовласницькому ладу, безсумнівно, впливали на розвиток політичної і правової ідеології тогочасного суспільства. Цей вплив помітний у теоріях Давнього Риму: вченнях Цицерона, стоїків, юристів, ідеологів раннього християнства.

Давньоримська політично-правова думка знаходилася під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. Примітно, що коли всередині V століття до н.е. плебеї зажадали складання писаного законодавства, в Грецію були направлені римські посланці для ознайомлення з грецьким законодавством, і особливо з законами Солона. Результати цього ознайомлення були використані при складанні важливого джерела давньоримського права - славетних Законів XII таблиць (перші десять таблиць були прийняті в 451 році до н.е., дві останні складені і прийняті в 450-449 рр.

Значний вплив на давньоримських авторів мали, крім того, погляди Сократа, Платона, Аристотеля, епікурейців, стоїків, Полібія та багатьох інших грецьких мислителів.

Так, матеріалістичні переконання Демокрита та Епікура, уявлення Демокрита про прогресивний розвиток людей від первинного природного стану до створення впорядкованого політичного життя, держави і законів, думка Епікура про договірний характер держави і права були сприйняті і розвинені Тітом Лукрецієм Каром (99-55 рр. до н.е.] в його відомій поемі «Про природу речей».

У своїх теоретичних побудовах римські автори використали природно-правові ідеї грецьких мислителів, їх вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави, про змішану форму правління.

Однак потрібно мати на увазі, що римські автори не обмежувалися лише простим запозиченням досвіду своїх попередників, а застосовували їх і розвивали далі з урахуванням специфічних соціально-політичних умов і задач римської дійсності. Наприклад, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове вираження в трактуванні Цицероном держави як публічно-правової спільноти.

Уявлення грецьких стоїків про вільного індивіда було використане римськими авторами (Цицероном і юристами] при створенні, по суті, нової концепції - поняття юридичної особи (правової особистості, персони].

Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки - юриспруденції. Римські юристи ретельно розробили складний комплекс політико-правових проблем в області загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних дисциплін (цивільного права, державного і адміністративного права, карного права, міжнародного права].

Римські автори в своїх побудовах теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну і соціально-політичну реальність, в обстановці якої вони жили і діяли (високий розвиток рабовласництва і відносин товарного виробництва, криза полісного устрою держави і старої полісної ідеології, перетворення Риму в світову державу, перехід від республіки до імперії, від традиційних форм правління до нових форм одноосібної влади - до принципату і домінату, криза рабської праці і становлення колонату].

Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.] - знаменитий римський оратор, юрист, державний діяч і мислитель. У його величезній спадщині значна увага приділена проблемам держави і права. Спеціально ці питання висвітлені в його роботах «Про державу» і «Про закони». Цілий ряд політико-правових проблем розглядається і в інших його творах (наприклад, у роботі «Про обов'язки»], а також в його численних політичних і судових промовах.

Теоретичні погляди Цицерона знаходяться під політичним впливом давньогрецької думки, і перш за все вчень Платона (особливо в області держави і права], Аристотеля, Полібія та стоїків. Разом з тим цей «іноземний» вплив Цицерон, як патріот Риму і практичний політик, намагався поєднати і привести у відповідність із власними римськими традиціями в області державно-правової практики і політико-правової думки, із самобутньою історією Римської держави і права, з реальною обстановкою й актуальними задачами сучасної йому соціальної і політичної дійсності. В цілому творче використання ідей попередників у політико-правовому вченні Цицерона поєднується з розвиненим ним цілим рядом оригінальних і нових положень в області теорії держави і права. Державу (respublika] Цицерон визначає як справу, що належить народу (res populi]. При цьому він підкреслює, що «народ - не довільне сполучення людей, що зібрані разом будь-яким чином, а сполучення багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів».

Держава в трактуванні Цицерона є не тільки вираженням спільного інтересу всіх її вільних членів, що було характерним і для давньогрецьких традицій, але й одночасно узгоджене правове спілкування цих членів, як певна правова освіта, «загальний правопорядок». Таким чином, Цицерон стоїть у витоків тієї юридизації поняття держави, яка в майбутньому мала багато прихильників, аж до сучасних прихильників ідеї «правової держави».

Головну причину походження держави Цицерон вбачав не стільки у слабкості людей і в їх страхові (точка зору Полібія], скільки в їхній вродженій потребі жити разом. Розділяючи в цьому питанні позицію Аристотеля, Цицерон відкидав широко розповсюджені в його час уявлення про договірний характер виникнення держави.

Вплив Аристотеля помітний і в трактуванні Цицероном ролі сім'ї як початкової ланки суспільства, із якої поволі і природним шляхом виникає держава. Він підкреслював першочерговий зв'язок держави і власності та поділяв положення стоїка Панетія в тому, що причина утворення держави - охорона власності. Порушення недоторканності особистої і державної власності Цицерон характеризує як порушення справедливості і права.

Виникнення держави (як і права] не за примхою людей, а відповідно до всезагальних вимог природи, в тому числі відповідно до велінь людської природи, в трактуванні Цицерона означає, що по своїй природі і суті вони (держава і право] носять божественний характер і ґрунтуються на загальному розумі і справедливості. Вивчення всієї природи, підкреслював Цицерон, призводить до розуміння того, що «всім цим світом править розум» [34, с. 29]. Це положення, сформульоване ще давньогрецьким філософом Анаксагором, використовується Цицероном для обґрунтування свого розуміння «природи» як зумовленого і пронизаного божественною волею загального джерела розумних і справедливих настанов і дій людей.

Завдяки тому, що люди самою природою наділені «сім'ям» розуму і справедливості й, отже, їм доступне розуміння божественних начал, стало можливим саме виникнення впорядкованого людського існування, доброчинності, держави і права. Розум - найвища і найкраща частина душі, «царський імперій», що стримує всі негативні почуття і пристрасті в людині. Тому, писав Цицерон, «при пануванні мудрості немає місця ані для пристрастей, ані для гніву, ані для необдуманих вчинків» [34, с. 29].

У дусі традицій давньогрецької думки Цицерон приділяв велику увагу аналізу різних форм державного устрою, виникнення одних форм з інших, «кругообігу» цих форм, пошукам «найкращої» форми тощо.

Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон вбачав у «характері і волі» тих, хто править державою. В залежності від числа правлячих він розрізняв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів [аристократію] і народну владу (демократію]. «...Коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, ми називаємо цього одного царем, а такий державний устрій - царською владою. Коли вона знаходиться в руках у виборних, то говорять, що ця громадська община управляється волею оптиматів. Народною ж є така община, в якій все знаходиться в руках народу» [31].

Усі ці прості форми (або види] держави не досконалі і не найкращі, але вони, по Цицерону, все ж терпимі і можуть бути досить міцними, якщо тільки зберігаються ті основи і зв'язки (в тому числі - і правові], які вперше міцно об'єднали людей в силу їх участі в створенні держави. Кожна із цих форм має свої переваги і недоліки. У випадку, якби вибір був серед них, переваги віддаються царській владі, а на останнє місце ставиться демократія.

«Благоволінням своїм, - пише Цицерон, - нас приваблюють до себе царі, мудрістю - оптимати, свободою - народи». Перелічені переваги різних форм правління, на думку Цицерона, можуть і повинні бути в їх сукупності, взаємозв'язку і єдності представлені в змішаній (а тому і найкращій] формі держави. В простих же формах держави ці переваги представлені однобічно, що і зумовлює недоліки простих форм, що ведуть до боротьби між різними прошарками населення за владу, до зміни форм влади, до їх виродження в «неправильні» форми. Так, при царській владі, пояснював Цицерон, всі інші люди відсторонені від участі в прийнятті рішень і законів, народ не користується свободою і відсторонений від влади і при пануванні оптиматів. При демократії ж, «коли все відбувається по волі народу, то яким би справедливим і помірним він не був, все-таки сама рівність - це несправедливо, якщо при ній немає ступенів суспільного положення» [34].

Основний недолік простих форм держави полягає, відповідно до Цицерона, в тому, що всі вони неминуче, в силу їхньої однобічності і нестійкості, знаходяться на «обривистому і слизькому шляху», що веде до нещастя.

Попередити подібне виродження державності, на думку Цицерона, можна тільки в умовах найкращого (тобто змішаного] виду державного устрою, що утворюється шляхом рівномірного змішування позитивних якостей трьох простих форм правління. «Бажано, - писав він, - щоб у державі було дещо видатне і царствене, щоб одна частина влади була вручена авторитету кращих людей, а деякі справи були надані суду і волі народу» [34]. Як найважливіші переваги такого державного ладу Цицерон відмічав міцність держави і правову рівність її громадян. Як шлях до змішаної форми правління Цицерон (слідом за Полібієм] трактував еволюцію римської державності від царської влади до сенатської республіки. При цьому аналогію царської влади він вбачав у повноваженнях магістратів (і, перш за все, консулів], влади оптиматів - у повноваженнях сенату, народної влади - у повноваженнях Народних зборів і народних трибунів. У зв'язку з цим Цицерон захоплювався далекоглядністю та мудрістю «предків», що створили таку розумну форму держави, і закликав твердо дотримуватися їхніх політичних заповітів.

Підкреслюючи небезпечність нахилу в бік того чи іншого органу змішаної державності і виступаючи за їх взаємну рівновагу, він підкреслював необхідність «рівномірного розподілу прав, обов'язків і повноважень - з тим, щоб достатньо влади було у магістратів, достатньо впливу у ради кращих людей і достатньо свободи у народу». Переваги державного устрою Риму - це, за оцінкою Цицерона, плід багатовікового досвіду всього римського народу, а не витвір окремої обдарованої особи, від якої обов'язково щось залишається прихованим. На відміну від Риму в інших державах форми правління створювали на основі своїх законів і постанов окремі особи (наприклад, Мінос - на Криті, Лікург - у Спарті, Тесей, Драко нт, Солон, Клісфен, Деметрій Фалерський - в Афінах і т.д.].

Значна перевага Риму, вважав Цицерон, зумовлена географічним розташуванням міста на суші, що легко з'єднується (завдяки Тібру] з морем, але не біля самого моря. Це, за задумом Цицерона, гарантує захист від раптового нападу ворогів, як буває часто з приморськими містами-державами. До того ж відмічений географічний фактор цінний і в морально-етичному плані. «Приморським містам, - писав Цицерон, - властиві зміни... тому, що вони зустрічаються з чужою мовою і чужими порядками, і до них не тільки ввозяться чужоземні товари, але і вносяться чужі порядки...» [34]. Політичним наслідком близькості міста-держави до моря є нестабільність його ладу, часті зміни влади. Так, причину негараздів і переворотів, що мали місце в Греції, Цицерон вбачав у географічних недоліках, пов'язаних із приморським розташуванням еллінських полісів.

Свою концепцію найкращої (змішаної] форми держави, на відміну від платонівських проектів ідеальної держави, Цицерон вважав реальною, розуміючи при цьому практику римської республіканської державності в найкращу пору її існування («за предків»], платонівська держава - це скоріше не реальність, а бажання, вона не така, яка могла б існувати, а така, в якій можна було б побачити розумні основи державності. Правда, Цицерон розумів, що реальність хваленого ним римського змішаного державного ладу - скоріше в минулому, ніж у теперішньому часі.

За часів Цицерона Римська республіка переживала тяжку кризу і доживала свої останні дні. Політичний лад Риму рухався до встановлення одноосібної влади, до принципату і монархії. Концепція Цицерона про змішане правління і взагалі його судження про державу як справу народу явно розходилася із сучасними йому соціально- політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що знаходився в центрі тодішньої боротьби за владу, Цицерон не міг не бачити тенденцію до перегрупування сил і влади, до відпливу реальних повноважень від попередніх республіканських інститутів і їх концентрування в руках окремих осіб, і перш за все тих, хто спирався на армію. Про це красномовно говорили приклади приходу до влади Сулли, Помпея, Цезаря, Антонія, Октавіана та ін.

У своїй творчості і в своїй практичній діяльності (як квестор, сенатор, едил, претор і консул] Цицерон послідовно виступає за сенаторську республіку, проти повновладдя окремих осіб, у тому числі проти режиму особистої військової диктатури.

Суть «серединного» характеру політичної позиції Цицерона полягає в тому, що він, захищаючи республіканські традиції і систему республіканських закладів, виступав від імені «загальної згоди» всіх соціальних прошарків римських громадян у рамках «спільного правопорядку». Ця серединна позиція чітко проявилася і в політичному лавіруванні Цицерона між «оптиматами» і «популярами». Усвідомлюючи різницю мети оптиматів і популярів, Цицерон разом з тим розвивав уявлення про те, що дійсні інтереси тих та інших можуть бути об'єднані і враховані в межах «загальної згоди».

Себе Цицерон, після обрання його на Народних зборах консулом, атестував (не без демагогії] як істинного захисника народу, як консула- популяра. З цієї позиції «істинного популяра» і борця за «загальну згоду» і благо держави він атакував своїх політичних противників, особливо таких псевдопопулярів, за його оцінкою, як Рулл, Катіліна, Клодій. За його провідну роль при придушенні «заколоту Катіліни» Цицерон отримав від Народних зборів подяку і почесний титул «батька вітчизни». Це було в 63 р. до н.е. при трибунаті Клодія. Цицерон був вимушений покинути Рим, куди він знову повернувся тільки через 17 місяців, коли Клодій втратив свій вплив. У кінці 50-х років Цицерон виступав проти всевладдя тріумвірів (Помпея, Цезаря і Красса] і можливої військової диктатури. В 40-х роках встановлення режиму особистої влади Цезаря він розцінив як «ніч республіки», «втрату свободи в державі» і тиранію. Вбивство Цезаря (44 р. до н.е.] він зустрів із радістю. Хоч Цицерон і не був у числі змовників, однак останні вважали його своєю людиною і після вбивства Цезаря в сенаті викрикували «Цицерон!» у знак відновлення свободи.

Кінець життя і діяльності Цицерона (44-43 рр. до н.е.] пройшов у боротьбі проти нової небезпеки військової диктатури і нових тріумвірів (Антонія, Октавіана і Лепіда]. В цій боротьбі Цицерон, що виступав проти диктатури від імені «всієї Італії» і всіх прихильників республіки, відігравав, за словами Аппіана, роль «єдиновладного демагога». Після перемоги тріумвірів ім'я Цицерона було включено в проскрипційні списки осіб, яким виносилася смертна кара без суду.

7 грудня 43 р. до н.е. Цицерону відрубали голову прихильники тріумвірів.

З урахуванням специфіки практичної політики і її особливої логіки треба все ж визнати, що в своїй діяльності Цицерон в цілому залишався вірним основним ідеям і принципам тієї теоретичної концепції держави, яку він розвивав у своєму політичному вченні. Основна роль і там, і тут відводилася положенням про «спільне благо», «узгодження інтересів», «загальний правопорядок» і т.д.

При цьому враховувалися інтереси вільних прошарків і громадян Римської республіки, але зовсім не рабів. Рабство, по Цицерону, справедливе тому, що таким людям рабське положення корисне і це робиться їм на користь, коли робиться розумно, тобто коли у безчесних людей віднімуть можливість здійснювати беззаконня, тоді пригнічені будуть у кращому положенні, коли вони, будучи вільними, були в гіршому. Рабство зумовлене самою природою, яка дарує кращим людям володарювання над слабкими для їхньої ж користі. Такою є логіка суджень Цицерона, які він прагне підкріпити роздумами про співвідношення різних частин душі, пан так само править рабом, як краща частина душі (розум, мудрість] править слабкими і порочними частинами душі (пристрастями, гнівом]. До рабів, вважав Цицерон, треба відноситись як до найманців, вимагати від них відповідної роботи і надавати їм те, що потрібно.

Хоч характеристика раба як «найманця» вигідно відрізняється від поширених у той час уявлень про раба як «засіб, що говорить», однак у цілому судження Цицерона по цій проблемі помітно розходяться із його загальними положеннями про те, що по природі «всі ми подібні і рівні один одному», що між людьми ніякої різниці немає, що людина - «громадянин усього світу, нібито єдиного граду» і т.д.

Багато уваги в творчості Цицерона приділено похвалі доброчинності істинного державного діяча й ідеального громадянина. В зв'язку з цим він практикував уявлення епікурейців та ряду стоїків про те, що мудрій людині не треба приймати на себе кермо влади і взагалі брати активну участь у громадському і політичному житті. Вважаючи управління державою сполученням науки і мистецтва, що вимагає не тільки знань і доброчесності, але і вміння практично їх застосовувати в інтересах загального блага, Цицерон відмічав, що «сама природа» веде за собою кращих людей для того, щоб «зробити життя людей більш безпечнішим і більш багатим». Він радив вивчати науки про державу і право як «ті науки, які можуть зробити нас корисними державі», вбачаючи в цьому служінні державі «саму славну задачу мудрості і найбільший прояв доблесті і її обов'язок». Мудрий державний діяч, по Цицерону, повинен бачити і вгадувати шляхи і повороти в справах держави, щоб перешкодити несприятливому ходу подій (зміні форм правління в гірший бік, відхилення від загального блага і справедливості] і всіляко сприяти міцності і довговічності держави як «загального правопорядку».

Особа, що керує справами держави, повинна бути мудрою, справедливою, стриманою і красномовною. Вона повинна, крім цього, бути ознайомленою зі вченнями про державу і «володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим».

У тому крайньому випадку, коли під сумнів поставлено саме благополуччя держави як спільної справи народу, із згоди останнього істинний державний діяч, за Цицероном, повинен «як диктатор встановити в державі порядок». Тут політик виступає не в своїх корисливих цілях, а в загальних інтересах як рятівник республіки. Слідуючи за Платоном, Цицерон стверджував, що істинним правителям у нагороду за їх справи «призначено певне місце на небі, щоб вони жили там вічно, відчуваючи блаженство». Обов'язки ідеального громадянина, за Цицероном, зумовлені необхідністю слідувати таким чеснотам, як пізнання істини, справедливості, велич духу і благопристойність. Громадянин не тільки не повинен сам шкодити іншим або здійснювати інші несправедливості, але, крім цього, зобов'язаний надавати допомогу потерпілим від несправедливості і працювати на користь спільного блага. Всебічно звеличуючи політичну активність громадян, Цицерон підкреслював, що «під час захисту свободи громадян немає приватних осіб». Він відмічав також обов'язок громадянина захищати вітчизну як воїн.

Апеляції до природи, її розуму і законів характерні для правової політики теорії Цицерона. В основі права лежить притаманна природі справедливість. Причому справедливість ця розуміється Цицероном як вічна, незмінна і невід'ємна властивість і природи в цілому, і людської природи.

Отже, під «природою» як джерелом справедливості і права (права по природі, природничого права] в його вченні мається на увазі весь космос, весь фізичний і соціальний світ, що оточує людину, форми людського спілкування і спільного проживання, а також саме людське буття, що охоплює його душу і тіло, зовнішнє і внутрішнє життя. Всій цій «природі» (в силу її божественного начала] притаманні розум і законообразність, певний порядок. Якраз саме духовна властивість природи (її розумно-духовний аспект], а зовсім не її предметний і тілесно-матеріальний склад, що займає підлегле і другорядне місце (як тіло по відношенню до душі, чуттєві частини душі по відношенню до розумної її частини], і є, за Цицероном, істинним джерелом і носієм природного права.

Цицерон дає таке розгорнуте визначення природного права: «Істинний закон - це розумне положення, що відповідає природі, поширюється на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку, наказуючи, забороняючи, від злочину відлякує, воно, однак, нічого, коли це не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм і не діє на безчесних, наказуючи їм що-небудь або забороняючи. Пропонувати повну або часткову відміну такого закону - блюзнірство, обмежувати його дію не дозволено, відміняти його повністю неможливо, і ми ані постановою сенату, ані постановою народу звільнитися від цього закону не можемо.» [35].

Це «істинний закон» - один і той же завжди і всюди, і на «всі народи в будь-який час буде поширюватися один вічний і незмінний закон, причому буде один спільний ніби наставник і повелитель усіх людей - бог, творець, суддя, автор закону». Будь-кого, хто нехтує людську природу, своєвільно не підпорюється цьому законові, Цицерон характеризує як втікача від самого себе, який неминуче понесе найбільшу (божу] кару, якщо навіть йому вдасться уникнути людського покарання.

У своєму вченні про природне право Цицерон знаходився під великим впливом відповідних ідей Платона, Аристотеля та стоїків. Цей вплив помітний і там, де він бачить суть і зміст справедливості (і, відповідно, основний принцип природного права] в тому, «що вона відплачує кожному своє і зберігає рівність між ними».

Справедливість, за Цицероном, вимагає не шкодити іншим і не порушувати чужу власність. «Перша вимога справедливості, - відмічав він, - полягає в тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а потім, щоб усі користувалися загальною власністю як спільною, а власною - як своєю». Із цих позицій він відхиляв такі акції римських популярів, як касація боргів, ущемлення великих землевласників і роздача своїм прихильникам і плебсу грошей і майна, віднятих у законних землевласників.

Природне право (вищий, істинний закон], за Цицероном, виникло «раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, раніше, ніж будь-яка держава була заснована». Сама держава (як «загальний правопорядок»] з її постановами та законами є за своєю суттю втіленням того, що по природі є справедливість і право.

Звідси випливає вимога, щоб людські настанови (політичні заклади, писані закони і т.д.] відповідали справедливості і праву, тому, що останні не залежать від думки та поглядів людей.

Право встановлюється природою, а не людськими рішеннями і постановами. «Якби права встановлювалися велінням народів, рішеннями впливових людей, вироками суддів, - писав Цицерон, - то існувало б право грабіжництва, право розпусти, право надавати хибні заповіти, якби права ці могли одержувати згоду голосуванням або вирішенням натовпу.» [35].

Закон, що встановлюється людьми, не може вплинути на порядок у природі і створювати право із безправ’я або благо зі зла, чесне із ганьби. Відповідність або невідповідність людських законів природі (і природному праву] виступає як критерій і мірило їх справедливості і несправедливості. Як приклад законів, що суперечать справедливості і праву, Цицерон вказував на закони тридцяти тиранів, що правили в Афінах у 404-403 рр. до н.е., а також на римський закон 82 року до н.е., відповідно до якого схвалювалися всі дії Сулли як консула і проконсула, а йому надавалися необмежені повноваження, включаючи право життя і смерті по відношенню до римських громадян. Подібні несправедливі закони, як і багато інших «згубних постанов народів», за словами Цицерона, «заслуговують назви закону не більше, ніж рішення, із спільної згоди, прийняте розбійниками».

Закони, що приймаються в тій чи іншій державі, повинні, крім того, відповідати встановленим у ній традиціям, ладу, звичкам предків. Важливе значення Цицерон (під впливом Платона] надавав введенню (преамбулі] до закону, оскільки «закону властиві також і прагнення де в чому переконувати, а не тільки спонукати силою і погрозами». Мета такої преамбули - закріпити божественний авторитет закону і використати страх божої кари в інтересах виконання людьми свого обов’язку і попередження правопорушень.

Свої загальні уявлення про справедливі закони Цицерон конкретизував у запропонованих ним проектах законів про релігію і про магістрати. Маючи на увазі загальний характер цих законів, він писав: «Тільки ми видаємо закони не для одного римського народу, а й для всіх народів, чесних і стійких духом.» [35].

Ряд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності було вказано Цицероном у проекті закону про магістрати. Так, він відмічав, що імперії («повноваження посадових осіб»] повинні бути законними. Він вважав, що треба встановити «не тільки для магістратів міру їх влади, але й для громадян міру їх покори. Тільки той, хто розумно володарює, рано чи пізно повинен буде підкорятися, а той, хто покірно підкоряється, гідний того, щоб рано чи пізно почати володарювати». В загальному вигляді ним формулюється і наступний правовий принцип: «Під дію закону повинні підпадати всі».

У вченні Цицерона про право поряд із відмінністю природного права від написаного міститься поділ самого писаного права на приватне і публічне право. Так зване право народів трактується ним як частина позитивного права різних народів і частково як природне право міжнародного спілкування (тобто як міжнародне природне право]. Він формулює суттєвий принцип міжнародного права про дотримання зобов’язань, що накладаються міжнародними договорами. Проводячи межу між справедливими і несправедливими війнами, він вважав несправедливою і нечестивою будь-яку війну, яка «не була проголошена». Війна характеризується ним як вимушений акт, припустимий лише у випадку марних, неуспішних мирних переговорів. Як причина справедливої війни ним вказується необхідність захисту держави, як мета - встановлення миру. Цицерон виступав за гуманне ставлення до полонених і переможених.

Таким чином, віддаючи належне цим історичним прогресивним ідеям Цицерона в області міжнародного права, разом з тим треба відмітити його в цілому схвальне відношення до загарбницьких війн Римської держави та її претензії на світову гегемонію.

Творче надбання Цицерона, в тому числі і його вчення про державу і право, зробило великий вплив на всю людську культуру. Його праці знаходилися в центрі уваги римських (стоїки, юристи, історики] і християнських (Лактанцій, Августин та інші] авторів. Великий інтерес до його ідей проявили мислителі епохи Відродження, а потім і французькі просвітителі, які бачили в Цицеро ні свого великого предтечу і гуманіста.

Великим авторитетом ім’я та ідеї Цицерона як видатного республіканця, борця за свободу і справедливість користувалися у діячів Французької революції (0. Мірабо, М. Робесп’єра та ін.].

В історії політичної та правової думки найбільшу увагу численних авторів приваблювали положення Цицерона про форми держави, про змішане правління, про державу як справу народу і правову спільноту, про природне право, про громадянина як суб’єкта права і держави (Ф. Аквінський, Г. Гроцій, Ш.Л. Монтеск’є та ін.]. Судження Цицерона з даного кола проблем знаходяться в полі зору численних сучасних інтерпретаторів.

Політако-правові переконання родосько^ стоїків

Основними представниками римського стоїцизму були Луцій Анней Сенека (3-65 рр.], Епіктет (50-138 рр.] і Марк Аврелій Антоній (121-180 рр.]. їх загальнотеоретичні уявлення перебували під значним впливом філософських, етичних і політико-правових концепцій давньогрецьких стоїків (Зенона, Хрісиппа, Панетія, Посидонія та ін.]. Творчість римських стоїків розвивалася в умовах кризи цінностей колишньої полісної ідеології, що посилилася: зміцнення влади принцепсів і режиму цезаризму, перетворення Римської імперії в світову державу. У цій обстановці римські стоїки ще більшою мірою, ніж давньогрецькі, схиляються до проповіді фаталізму і політичної пасивності, космополітизму та індивідуалістичної етики самовдосконалення.

Усі люди рівні в тому значенні, що вони «співтовариші по рабству, оскільки однаково знаходяться у владі долі». «А покажіть мені, - говорить Сенека, - хто не рабствує в тому або іншому значенні! Цей ось раб пристрасті, той - корисливої жадібності, а той - честолюбства... Немає рабства більш ганебного, ніж рабство добровільне».

У дусі переконань грецьких стоїків Сенека вважає долю (або, що для нього те ж саме, - бога, божественний дух, провидіння, природу, світове ціле] причиною всіх причин. Йдучи «своїм незворотним шляхом», «закон долі здійснює своє право». Люди не в силах змінити світові відносини, частиною яких є їх власні відносини, але можуть лише мужньо і стійко перенести передбачення долі, що розгортаються, та віддатися волі законів природи.

Виходячи зі стоїчної ідеї єдності божественного і людського світу, Сенека виводить, що люди «рідні один одному», «члени єдиного тіла»: адже природа створила всіх людей з однієї і тієї ж матерії, для одних і тих же цілей. Вище благо - в розумі, який є не що інше, як божественний дух, навантажений у тіло людини.

А кмітливість робить людину богоподібною. Крім розуму, природа обдарувала людину ще й дружністю, що лежить в основі єдності людського роду. Завдяки розуму і дружності люди в боротьбі за існування досягли панування над тваринами, оволоділи природними стихіями і живуть тісними співтовариствами.

У природно-правовій концепції Сенеки неминучий і божественний за своїм характером «закон долі» грає роль того права природи, якому підлеглі всі людські установи, в тому числі держава і закони. Причому саме природне право тут виступає одночасно і як природний факт (порядок світобудови і причинний ланцюг подій], і як необхідний імператив розуму. Розум як факт і норма природного порядку втілений у людське співтовариство як частина світового цілого. Відповідність людських відносин божественному началу базується на розумі: людський розум - частина божественного духу.

Всесвіт, за Сенекою, - природна держава зі своїм природним правом, визнання якого - справа необхідна і розумна. Членами цієї держави згідно із законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Що ж до окремих державних утворень, то вони випадкові і значущі не для всього людського роду, а лише для обмеженої кількості людей.

«Ми, - пише Сенека, - повинні представити в уяві своїй дві держави: одну - яка включає в себе богів і людей, в ній погляд наш не обмежений тим або іншим кутком землі, кордони нашої держави ми вимірюємо рухом сонця; іншу - це ту, до якої нас приписала випадковість. Ця друга може бути афінською, або карфагенською, або пов’язаною ще з яким-небудь містом, вона торкається не всіх людей, а тільки однієї певної групи їх. Є люди, які в один і той же час служать і великій, і малій державі, є такі, які служать тільки великій, і такі, які служать тільки малій». Етично найбільш цінною і безумовною, згідно з концепцією Сенеки, є «велика держава». Розумність, а, отже, і розуміння» «закону долі» (природного права, божественного духу], якраз і полягає в тому, щоб, протидіючи випадку (в тому числі і випадковій приналежності до тієї або іншої «малої держави»], визнати необхідність світових законів і керуватися ними. Ця етична максима в рівній мірі значуща як для окремих людей, так і для їх співтовариств (держав].

Схожі ідеї розвивали й інші римські стоїки - раб за походженням Епіктет та імператор (в 161-180 рр.] Марк Аврелій Антоній.

Епіктет закликає до особистого етичного вдосконалення і належного виконання тієї ролі, яка надана кожному долею. Різко критикує багатство і засуджує рабство. Акцент при цьому робиться на аморальності рабства. «Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим, - повчає Епіктет, - тобі не подобається бути рабом - не обертай і інших в рабство. Раз ти не можеш обійтися без послуг рабів, ти передусім сам раб, - як не уживаються один з одним доброчесність і вада, так і свобода з рабством».

Марк Аврелій Антоній розвивав «уявлення про державу з рівним для всіх законом, керовану згідно з рівністю і рівноправністю всіх, і царство, для якого понад усе свобода підданих». Із загального всім людям духовного початку, помічає Марк Аврелій у творі «До самого себе», слідує, що всі ми - розумні істоти. «Якщо так, - продовжує імператор-стоїк, - то і розум, який наказує, що робити і чого не робити, також буде загальним, якщо так, то і закон загальний, якщо так, то ми громадяни. Отже, ми причетні до певного цивільного устрою, а світ подібний Граду. Бо хто міг би вказати на який-небудь інший загальний устрій, до якого був би причетний весь рід людський? Звідси, з цього Граду, і духовний початок в нас, і розумне, і закон».

Дух цілого, говорить Марк Аврелій, вимагає спілкування, але не хаотичного, а відповідного стрункому порядкові світу. Звідси витікає і повсюдне в світі «підкорення і супідрядність», а серед людей («найбільш довершених істот»] - «однодумність», досягненню якої і слугує філософія стоїків.

Деякі ідеї грецьких і римських стоїків (зокрема, індивідуалізм, що відстоюється ними, а також природно-правові положення] вплинули на погляди римських юристів.

Вчення pcifγ∖cbκo⅛ юристів

У Давньому Римі заняття правом спочатку було справою понтифіків - однієї з колегій жерців. Щорічно один із понтифіків повідомляв приватним особам позицію колегії з правових питань. Початок світської юриспруденції, згідно з переказом, пов'язаний з ім'ям Гнея Флавія. Будучи писарем видатного державного діяча - Аппія Клавдія Цека, він викрав і опублікував складений останнім збірник юридичних формул, що вживалися згідно з законом у процесі (legis actiones]. Ця публікація отримала назву jus civile Flavianum (цивільне право Флавія].

Усередині II століття до н.е. значний внесок у розвиток юриспруденції, особливо цивільного права, внесли М. Манілій, П. Муцій Сцевола і М. Юній Брут. Перший коментар до преторського едикту написав Сервій Сульпіцій Руф (консул 51 р. до н.е.]. Його учень А. Офілій був автором багатьох книг по цивільному праву і вперше склав докладний коментар до преторського едикту.

Діяльність юристів по вирішенню правових питань включала в себе: 1] respondere - відповіді на юридичні питання приватних осіб; 2] cavere - повідомлення потрібних формул і допомога при висновку операцій; 3] agere - повідомлення формул для ведення справи в суді. Причому юристи оформляли свою думку у справі у вигляді письмового звернення до суддів або у вигляді протоколу, який містив усну консультацію і складався при свідках.

Спираючись на джерела діючого права (звичайне право, Закони XII таблиць, законодавство Народних зборів, едикти магістратів, сенатус консульти і конституції імператорів], юристи при розборі тих або інших справ інтерпретували існуючі правові норми в дусі їх відповідності вимогам справедливості (aequitas] і у разі колізій часто змінювали стару норму з урахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право (aequum jus]. Подібна правотворча інтерпретація юристів мотивувалася пошуками такого формулювання розпорядження, яке надав би в умовах, що змінилися, самий справедливий законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації (передусім в силу її аргументованості й авторитету її автора] означало визнання її змісту як нової норми права, а саме - норми jus civile (цивільного права], яке охоплювало, крім того, також звичаєве право, законодавство Народних зборів, jus honorarium (преторське право]. Правостворююча діяльність юристів забезпечувала взаємозв'язок різних джерел римського права і сприяла поєднанню стабільності і гнучкості в подальшому його розвитку та оновленні.

Свого розквіту римська юриспруденція досягає в останній період республіки, і особливо в перші два століття імперії. Вже перші імператори (принцепси] прагнули заручитися підтримкою впливової юриспруденції і по можливості підпорядкувати її своїм інтересам. У цих цілях видатні юристи вже з часу правління Августа дістали спеціальне право давати відповіді від імені імператора (jus respondendi]. Такі відповіді користувалися великим авторитетом і поступово (по мірі зміцнення влади принцепсу, який спочатку не був законодавцем] стали обов'язковими для суддів, а в III столітті на окремі положення юристів-класиків посилалися як на текст самого закону.

З другої половини III століття намічається занепад римської юриспруденції, в значній мірі пов'язаний з тим, що набуття імператорами законодавчої влади припинило правотворчу діяльність юристів. З часів Діоклетіана імператори, отримавши необмежену законодавчу владу, перестали давати юристам jus respondendi. Правда, положення юристів класичного періоду зберігали свій авторитет і в нових умовах.

З великої кількості відомих юристів класичного періоду найбільш видатними були Гай (II ст.], Папініан (II—III ст.], Павло (II—III ст.], Ульпіан (II-III ст.] і Модестін (II—III ст.] Спеціальним законом Валентініана (III ст.] положенням цих п’яти юристів була додана законна сила.

Твори римських юристів стали важливою частиною кодифікації Юстініана (Corpusjuris civilis], яка включала в себе: 1] Інституції, тобто освітлення основ римського права для початкового навчання (для цієї частини були використані «Інституції «Гая, а також праці Ульпіана, Флорентіна і Марциана]; 2] Дигести (або Пандекти], тобто збірки уривків з творів 38 римських юристів (від І ст. до н.е. - по IV ст.], причому витяги з п'яти праць відомих юристів складають більше 70 відсотків усього тексту Дигест; 3] Кодекс Юстініана (збірка імператорських конституцій]. Керував усією цією великою кодифікаційною роботою, в тому числі і складанням Дигест, видатний юрист VI століття Трібоніан. Потрібно мати на увазі, що передусім саме збірка текстів римських юристів забезпечила кодифікації Юстініана видатне місце в історії права.

Діяльність римських юристів була переважно спрямована на задоволення потреб правової практики і пристосування діючих норм права до потреб правового спілкування, що змінюються. Разом з тим у своїх коментарях і відповідях по конкретних справах, а також у творах навчального профілю (інституції) вони розробляли цілий ряд загальнотеоретичних положень.

Правда, до формулювання загально-правових принципів і визначень римські юристи підходили дуже обережно, віддаючи перевагу детальній і філігранній розробці конкретних правових питань і лише на цій основі роблячи ті або інші узагальнення. Звідси відомий вислів «Будь-яке визначення небезпечно» сходить до положення юриста I-II ст. Яволена: «У цивільному праві будь-яке визначення здатне викликати небезпеку, бо мало випадків, коли воно не може бути перекручене». Така обережність у формулюванні загальних положень (правил) диктувалася також і тим, що подібні узагальнення юристів (правила) набували значення загальних правоположень (правових норм, правил і принципів), тобто безпосереднє практично правове значення теоретичних формулювань було великим і вимагало великої обачливості від юристів. Характерна в даному зв'язку позиція Павла: «Правило - коротке вираження того, що є; не з правила виводиться право, а з існуючого права - правило».

На ранній стадії розвитку давньоримської правової думки право, згідно з релігійними уявленнями, що панували, виступало як щось дане Богом (теономне) і позначалося терміном fas. На відміну від гак світське, людське право надалі отримало назву jus, під якою стали розуміти право взагалі, що охоплює як право природне (jus naturale), так і все те, що в подальшій історії правових вчень (але не в самій римській юриспруденції) почали називати позитивним правом, - звичаєве право, закон (lex), едикти магістратів, рішення сенату (сенатус-консульти), право юристів, встановлення принцепсів, конституції імператорів. Визнання реальності природного права, що включається в право взагалі, і в той же час відсутність у римському розумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідний антипод) і означало, що в трактуванні римських юристів природне право, як і інше право, що визнається ними, відноситься до діючого права, є його специфічною складовою частиною (компонентом і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки «чистим» поняттям, зовнішнім для норм і принципів фактично діючого права.

Ця обставина виразно виявляється в різних класифікаціях і визначеннях права, що даються римськими юристами. Так, Ульпіан у своєму розподілі всього права на публічне (право, яке «відноситься до положення Римської держави») і приватне (право, яке «відноситься до користі окремих осіб») зазначає, що, в свою чергу, «приватне право поділяється на три частини, бо воно складене з природних розпоряджень, з (розпоряджень) народів, або (розпоряджень) цивільних». Названі «частини» - це не ізольовані й автономні розділи права, а, швидше, взаємодіючі та взаємовпливаючі компоненти і властивості, які теоретично виділяються в структурі реально діючого права загалом.

Взаємопроникнення різних складових моментів («частин»] права, неможливість їх «чистого» виділення з права загалом і різкого відособлення підкреслює і сам Ульпіан. « Цивільне право, - помічає він, - не відділяється від природного права або права народів. Отже, якщо ми додаємо що-небудь до загального права або скорочуємо, то ми створюємо наше власне право, тобто цивільне. Таким чином, наше право є або писаним, або неписаним, як у греків: із законів одні написані, інші не написані».

Вимоги і властивості природного права пронизують не тільки цивільне право, але і право народів, яке означало право, загальне у всіх народів, а також частково і право міжнародного спілкування. «Право народів, - відмічає Ульпіан, - це те право, яким користуються народи людства, можна легко зрозуміти його відмінність від природного права, останнє є загальним для всіх живих істот, а перше - тільки для людей у їх відносинах між собою».

Тим самим право народів в Ульпіана являє собою частину природного права, причому відмінність між ними проводиться не по суті, не по їх властивостях і якостях, а по колу суб'єктів, що підпадають під їх дію (всі живі істоти або тільки люди]. Природному праву, по Ульпіану, «природа навчила всіх живих істот, бо це право властиве (не тільки] людському роду, але і всім тваринам, які народжуються на землі, на морі, а також птахам. Сюди відноситься поєднання чоловіка і жінки, яке ми називаємо шлюбом, сюди ж входить народження дітей, сюди ж - виховання. Ми бачимо, що і тварини, навіть дикі, володіють досвідом у цьому праві». Звідси, зокрема, ясно, що і в людському суспільстві такі інститути, як шлюб, виховання дітей тощо, згідно з Ульпіаном, також знаходяться в сфері дії властивого людям природного права, що, зрозуміло, не виключає наявності також і тих, що відповідають вимогам природного права і конкретизують норми цивільного права про сім'ю, шлюб, виховання тощо.

Це співпадає з поглядами юриста Гая. «Всі народи, керовані законами і звичаями, - пише він, - користуються частиною свого власного, частиною правом, загальним усім людям». Причому це загальне право, зване ним правом народів, у своїй основі і по суті є природним правом - «правом, яке природний розум встановив між усіма людьми».

Ідею взаємозв'язку і єдності різних складових моментів і рис, властивих праву взагалі, теоретично точніше і чіткіше, ніж Ульпіан і Гай, виразив юрист Павло. У його трактуванні замість різних «частин» права (які неминуче асоціюються з уявленням про їх зовнішнє, механічне відокремлення один від одного] мова йде про різні взаємопов'язані смислові аспекти і характеристики єдиного загалом права (і загального поняття права взагалі].

Слово «право», - пише він, - вживається в декількох розуміннях: по-перше, «право» означає те, що завжди є справедливим і добрим, - як природне право. В іншому значенні «право» - це те, що корисно всім або багато чим в якій-небудь державі, як цивільне право. Не менш правильно в нашій державі «правом» називати преторське право.

Важливо мати на увазі, що всі ці різні «розуміння» одночасно присутні в загальному понятті «право» [Іех]. Включення римськими юристами природного права в сукупний об'єм поняття права взагалі зі всіма наслідками, що витікають звідси, відповідало їх початковим уявленням про право як етичне явище. Що «вивчає право, - підкреслює Ульпіан, - треба передусім дізнатися, звідки прийшло слово [право] воно отримало свою назву від justitia (правда, справедливість], бо, як чудово визначає Цельс, право є ars (мистецтво, що практично реалізується через знання і вміння, науку], boni [добра] і aequi (рівність і справедливість]».

Поняття aequi грає істотну роль у праворозумінні римських юристів і використовується ними, зокрема, для зіставлення aequum jus (рівного і справедливого права] jus iniquum (праву, що не відповідає вимогам рівної справедливості].

Aequitas, будучи конкретизацією і вираженням природно-правової справедливості, служило мірилом для корекції та оцінки існуючого права, керівним орієнтиром у правотворчості (юристів, преторів, сенату та інших суб'єктів правотворчості] при тлумаченні і застосуванні права. Aequitas, етимологічно означає рівне і рівномірне, в своєму додатку до правових явищ у римській юриспруденції набуло значення справедливості в спеціальному значенні (в значенні конкретизації поняття справедливості - justitia]. «Justitia (правда, справедливість], - відмічає Ульпіан, - є постійна і безперервна воля віддавати кожному своє право». З такого загального розуміння правової справедливості Ульпіан виводить наступні, більш детальні, «розпорядження права»: «жити чесно, не чинити шкоди іншому, кожному надавати те, що йому належить». Відповідно до цього і юриспруденцію він визначає як «пізнання божественних і людських справ, знання справедливого і несправедливого».

Сформульована тут вимога «віддавати кожному своє право» - основний принцип природного права не тільки в тлумаченні римських юристів, але і численних попередніх і подальших концепціях представників природно-правової доктрини. Норми aequum jus (в їх зіставленні з jus iniquum] якраз і являють собою реалізацію вимог justitia (правди і справедливості], конкретно визначеного вираження принципу природного права (і в той же час права взагалі] стосовно до мінливих обставин, потреб і інтересів реального життя даного народу у відповідний час.

Загалом для праворозуміння давньоримських юристів характерне постійне прагнення підкреслити аксіологічні (ціннісні] межі права, властиві поняттю права як необхідності та ін. Не всяке суттєве, яке володіє позитивною санкцією, є лише належне і повинне - являє собою право. Причому про повинність мова йде переважно в аксіологічній площині (з урахуванням кардинального зв'язку і взаємопроникнення справедливості та права].

Показове в цьому відношенні, зокрема, наступне положення Павла: «Говориться, що претор висловлює право, навіть якщо він вирішує несправедливо: це [слово] відноситься не до того, що претор зробив, але до того, що йому належало зробити». Отже, тут справедливість (і дотримання її вимог] виступає як необхідна констатуюча межа і властивість права, адекватна своїй назві і поняттю. Без відповідності справедливості право (в цьому випадку преторське право] дискваліфікується як aequum jus і з'являється вже як jus iniquum Ця відповідність виступає, таким чином, як необхідний момент самого поняття права взагалі.

Цей момент належного в понятті права [jus], згідно з переконаннями давньоримських юристів, розповсюджується на всі джерела права, в тому числі і на закон (lex). Звідси і характерне для багатьох визначень закону, що даються римськими юристами, підкреслення ціннісно-змістовної, ідеально-належної, необхідно- розумної і загальнозначущої властивості закону (а не просто його формально-процедурна дефініція як примусового акту певного органу].

Так, Папініан дає наступне визначення закону: «Закон є розпорядження, рішення мудрих мужів, приборкання злочинів, що здійснюються навмисно або по невіданню, загальна обітниця держави». На більш абстрактній мові подальшого часу можна сказати, що в приведеному визначенні закону зачіпаються, зокрема, такі його межі, як його загальноімперативність, розумність, соціальність [антикримінальність], загальнодержавний характер (і в значенні націленості закону державним захистом, і в значенні обов'язку дотримання закону та його святості для самої держави].

Аналогічні характеристики закону містяться і у Марціана, що солідаризується з наступним визначенням грецького оратора Демосфена: «Закон є те, чому всі люди повинні коритися внаслідок різних основ, але головним чином тому, що всякий закон є думка (винахід] і дар Бога, рішення мудрих людей і приборкання злочинів, що здійснюються як по волі, так і поза нею, загальна угода общини, по якій потрібно жити».

Властивий поняттю закону момент покори (закон як критерій для розрізнення повинного і неповинного] римські юристи освітлювали і розвивали під помітним впливом стоїків, у праворозумінні яких поняття «борг» («повинне», «покора»] грає істотну роль. Крім того, певна ідеальність концепції закону (закон як повинне і розумне], властива відповідним визначенням римських юристів, також відображає вплив на них уявлень стоїків, що називали, по суті своїй, ідеальне природне право законом (загальносвітовим, божественним, розумним, природним тощо. Також і в багатьох думках римських юристів поняттям «закон» охоплюються як характеристики певного джерела права (народного або імператорського закону], так і його необхідні (ідеально-правові, ціннісно-змістовні, якісні] межі.

Марціан, наприклад, з великою похвалою приводить наступне визначення закону, дане стоїком Хрісиппом: «Закон є цар всіх божественних і людських справ. Треба, щоб він стояв у розділі як добрих, так і злих, вождем і керівником живих істот, які за природою належать до общини, мірилом справедливого і несправедливого. Закон наказує робити те, що повинно бути довершеним, і забороняє здійснювати те, що не повинно бути здійсненим».

Відмічені ідеально-правові якості права і закону маються на увазі і там, де римські юристи зайняті юридико-технічним аналізом закону й інших джерел права. Наприклад, коли юрист Модестін пише, що «дія (сила] права: наказувати, забороняти, карати», то при цьому передбачається, що подібні формалізації і класифікації правової імперативності мають значення (і силу] лише остільки, оскільки мова йде про імперативи (веління] саме права, тобто справедливого права. Дану принципову обставину ясно підкреслюють самі юристи. Так, Павло пише: «Те, що сприйнято всупереч печаткам права, не може бути поширено на наслідки». Інакше кажучи, те, що суперечить принципам (началам] права, не має юридичної сили.

Ту ж думку розвивав і Юліан: «Тому, що встановлено всупереч значенню права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу».

Дані ідеї отримують свою подальшу конкретизацію в детальних правилах, що розроблялися римськими юристами, і прийомах тлумачення норм права, покликаних забезпечити адекватне встановлення значення джерела, що тлумачиться.

Важливим досягненням римської юридичної думки є розподіл права на публічне і приватне.

В області публічного права римські юристи розробляють правове положення святинь і жерців, повноваження державних органів (магістратур] і посадових осіб, поняття влади (imperium], громадянства і ряд інших інститутів державного та адміністративного права. При переході від республіки до монархії римські юристи доклали немало зусиль для правового оформлення режиму цезаризму і обґрунтування претензій імператорів на законодавчу владу.

Так, законну силу імператорських розпоряджень відстоював Гай. Акти імператора є законом також і згідно з Ульпіаном. Йому належать наступні твердження: «принцепс вільний від дотримання законів», «що бажане принцепсу, то має силу закону». Слід, правда, мати на увазі, що перша з наведених думок висловлена Ульпіаном не як положення загального характеру, а в спеціальному контексті - стосовно двох законів про спадкові права патрона після смерті відпущеника, так що мається на увазі, що принцепс вільний від дотримання саме цих законів (тобто може якось змінити коло або права спадкоємців]. Принаймні, формула, що розглядається, для самого Ульпіана ніяк не означала визнання якогось права (принцепса] на свавілля, хоч, вирвана зі свого приватного контексту, вона набуває більш загального і, безсумнівно, більш небезпечного звучання.

Основну увагу римські юристи приділяли розробці проблем приватного, і передусім цивільного, права. Юрист Гай трактував цивільне право як право, встановлене (письмово або усно] у того або іншого народу (наприклад, у римлян, греків тощо]. Це трактування доповнюється у Папініана вказівкою джерел цивільного права - законів, плебісцитів, сенатус-консультів, декретів принцепсів, положень вчених юристів. Як джерело «доповнення і виправлення цивільного права» характеризується їм преторське право. У цьому ж дусі Марціан називає преторське право «живим голосом цивільного права».

У Цицерона мова відповідно йшла про веління і заборони, у юриста Квінтіліана - про обмеження, покарання, заборону. Особливою ретельністю відрізняється їх освітлення майнових відносин з позицій захисту інтересів приватного власника, товаровласника.

Об'єктом власності нарівні з тваринами та іншими речами є, згідно з римським правом і вченням юристів, також і раби.

«Найважливіша відмінність у правовому положенні осіб, - писав Гай, - те, що всі люди - або вільні, або раби. Також із вільних одні - вільно народжені, інші - відпущеники». Такий же розподіл проводить Ульпіан, додаючи, що він виник по праву народів, оскільки «по природному праву всі народжуються вільними».

Право народів, як його розуміли римські юристи, включало в себе як правила міждержавних відносин, так і норми майнових та інших договірних відносин римських громадян з неримлянами (перегринами]. У своїй значній частині це право народів створювалося за допомогою едиктів магістратів, що володіли правом юрисдикції у відношенні перегринів, а також імператорських конституцій і правотворчої діяльності юристів. Все це забезпечило взаємодію і взаємовплив норм цивільного права і права народів, перетворення останнього в таку гілку римського права, яка захищала політичні позиції Римської держави і приватні інтереси римлян в їх відносинах з неримськими народами і окремими особами.

Про коло питань, що підпадають під дію права народів, Гермогеніан пише: «Цим правом народів введена війна, розділення народів, основа царств, розділення майна, встановлення кордонів, меж, конструкція будівель; встановлені торгівля, купівля-продаж, найм, зобов'язання, за винятком тих, які були введені цивільним правом». Право народів містило цілий ряд норм міжнародно-правового характеру (сам термін «міжнародне право» у римлян відсутній]. Згідно з правом народів, море є «загальним для всіх». Поняття «вороги» використовується у Гая і Помпонія для позначення лише тих, кому римляни публічно оголосили війну або хто сам публічно оголосив війну римлянам. Противники в неоголошеній війні - це «розбійники або грабіжники». Забороняються всі операції з ворогами. Павло підкреслює, що не дозволяється під страхом смертної страти продавати ворогам камені, що служать для точки заліза, так само, як залізо, зерно і сіль. Захоплений римлянами ворог втрачав свою правоздатність і ставав рабом. Про недоторканність послів ворога Помпоній пише: «Якщо хто-небудь ударить посла ворогів, то ця дія признається такою, що суперечить праву народів, бо посли вважаються святими. І тому, якщо у нас були посли певного народу і ним була оголошена війна, то вони залишаються вільними, бо це відповідає праву народів».

Творчість римських юристів вплинула великий чином на подальший розвиток правової думки. Це зумовлене, як високою юридичною культурою римської юриспруденції (аргументованість аналізу, чіткість формулювань, глобальність розроблених проблем загальнотеоретичного і юридично-технічного профілю], так і тією роллю, яка випала на частку римського права в подальшій історії права. Творчі досягнення римських юристів, що розробили цілий ряд фундаментальних положень юриспруденції як самостійної наукової дисципліни, продовжують привертати пильну увагу і сучасних дослідників. І це цілком закономірно і природно вже тому, що багато які сучасні поняття, терміни і конструкції сходять до римського права і римських юристів.

8.3.