Римське приватне право

Не менше значення має в наші дні римське приватне право, яке є предметом особливого вивчення. Воно відродилося до нового життя ще наприкінці Середньовіччя, стало невід'ємною частиною буржуазних кодифікацій громадянського права, не вмерло і в наші дні, оскільки містить у собі принципи, які не можуть бути ігноровані цивільними системами, котрі у тій чи іншій мірі близькі до римських правових інститутів.

Викладаючи історію царського періоду в історії Риму, ми з достатньою для даного посібника повнотою виклали зміст Законів XII таблиць - давньої кодифікації римського права. Для свого часу вони послужили надійною опорою для врегулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових і тому подібних відносин. Звідси й та пошана, яка віддавалася Законам XII таблиць у більш пізні часи, коли їх практичне застосування або зовсім виключалося, або ставало мінімальним.

У результаті безперервних війн Рим, як ми вже знаємо, вийшов за межі своєї початкової території, завоювавши Італію, а слідом за ним і численні європейські та азіатські провінції. Впродовж усього цього часу відбувається безперервний ріст ремісничої й торгівельної діяльності Риму, формується стан вершників, чиєю професією стає торгівельна та промислова діяльність. Із завоюванням іспанських срібних рудників у Римі стали чеканити повноцінну срібну монету, і це значною мірою стимулювало розвиток фінансових операцій різного роду, у тому числі кредитних.

На новому економічному підґрунті виростає нове право, оскільки право Таблиць стало у багатьох випадках уже неможливим для застосування або не давало належного керівництва взагалі. У цих історичних умовах виступають на сцену претори - як тлумачники та творці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, яку розробляли як одночасно з ними, так і після них римські «класичні» юристи, такі як Ульпіан, Цельз, Папініан та ін.

Відходить у минуле юридичний формалізм, який пронизував закони Таблиць. Отримують визнання принципи рівності сторін правовідносин, справедливості, доброї совісті та ін. Коли право суперечить справедливості, каже Ульпіан (помер у 288 р. н.е.], слід віддати перевагу останньому, тому що справедливість має перевагу перед суворим розумінням права.

Авторитету Законів XII таблиць стали протиставляти авторитет «загальнонародного права», під яким розумілася сукупність постанов, спільних для багатьох народів. Активним поборником такого роду поглядів стане претор перегринський.

Не зазіхаючи на самий текст Таблиць, римські юристи винайшли ефективний спосіб їх корегування, а надалі й ігнорування. Обидва претори - цивільний та перегринський - набули, як уже було сказано, право видання едиктів, якими вони не лише проголошували про свій вступ на посаду, але й стали все сміливіше творити нове право Риму. Едикти преторів, все більше розбігаючись із нормами Таблиць, полегшували товарообіг, знімали формалізм старого права, дозволяли те, що заборонялося або ігнорувалося Таблицями. Таким чином у Римі з'являється на світ нове авторитетне джерело, надійно захищене претором.

Кожен новий претор, заступаючи на посаду, за вкоріненим звичаєм підтверджував едикт свого попередника, додаючи за потребою щось нове, те, що він брався захищати серед уже узаконених або тільки ще виникаючих правовідносин. Так виникає - всупереч праву XII таблиць - нове так зване преторське право.

Але для того, щоб претор міг з достатньою ефективністю захищати те, що він вважав за потрібне та справедливе у праві, потрібно було змінити його становище в процесі, яке ми показали на прикладі процесу легісакційного. З пасивного спостерігача його першої стадії слід зробити претора керівником та наставником судді, причому наставником досить авторитетним та владним.

Близько 150 року до н.е. у громадському судочинстві Риму відбувається справжній переворот. Як і доти, зберігалися дві стадії процесу. Як і доти, рішення справи передавалося до судді, призначеного претором.

Формула складалася з таких частин: інтенції, ексцепції та кондемнації.

Інтенція вміщувала вимогу позивача, ексцепція - заперечення відповідача, кондемнація - наказ претора судді. Наведемо приклад: «Якщо буде встановлено, що Н.Н. (відповідач] зобов'язався формальним актом стипуляції сплатити А.А. (позивачу] 100 сестерцій (інтенція], а відповідач стверджує, що він не дотримується зобов'язання тому, що, довірившись Н.Н., стипулював, але самих грошей (валюти, кредиту] не отримав (ексцепція], то ти, суддя, встанови, якою була справа, та в залежності від цього присуди або відхили, оскільки несправедливо, щоб кредитор, зв'язавши боржника формальним зобов'язанням, але нічого йому не давши, отримав несправедливий зиск (кондемнація]».

У якомусь іншому випадку претор міг зіткнутися з позовом еманціпованого сина, що вимагав участі в батьківській спадщині. Закони XII таблиць відмовляли йому в цьому: син, з якогось приводу звільнений з-під влади батька, не агнат і тому не спадкоємець. Але претор вважав цю архаїку вже несправедливою. І він указував судді ввести еманціпованого сина до його долі спадку за умови, що він, син, внесе весь свій власний спадок до спільної спадкової маси з тим, щоб і його доля була поділена між усіма законними спадкоємцями. Відповідна формула проголошувала б: «Якби позивач А.А. був спадкоємцем, суперечлива земля належала б йому за квіритським правом (інтенція], і хоча квіритські спадкоємці, посилаючись на Закони XII таблиць, заперечують (ексцепція], ти, суддя, присуди цю землю А.А.».

Так виникає нова форма власності, відмінна від квіритської. Її називають «преторською», або «бонітарною» (від слів «ін боніс» - у майні]. Захищає її претор, його захист. Наслідком нових порядків було стирання меж між манципованими та неманципованими речами.

У тому ж напрямку, що й претор, діяли й інші творці нового, «класичного», римського права: юристи, які отримували від імператорів право обов'язкових для всіх «консультацій»; едикти імператорів; постанови сенату.

Право приватне та право публічне.

За поглядами римських юристів, усю сукупність правових повелінь слід ділити на дві частини: право приватне та право публічне. До останнього, за відомим визначенням вже згадуваного нами Ульпіана, належать всі ті норми, які «відносяться до становища Римської держави» як цілого; навпаки, приватне право має справу з тим, що стосується «користі окремих осіб» (Дигести, 1.1.2]^[7]. Таким чином, палаци та дороги, наприклад, були оголошені галуззю публічного права, тоді як відносини, пов'язані з правом власності або володіння, родинного й спадкового права, зобов'язання та ін., - галуззю права приватного. Ділення це було визнано вірним і в середні віки - у тих країнах Європи, де було запозичене (рецеповане) римське право. Воно вкорінилося та приймається як належне і в наші дні. І ми називаємо римське громадянське право «приватним». Звичайно, не треба ставитися до вказаного ділення спрощено. У кожній нормі права, оскільки воно виходить від держави та нею зберігається, полягає відомий - більший чи менший - публічний інтерес. Але цей загальновизнаний факт не заважає існуванню названої вище класифікації.

Право народів - юс гентіулл.

Старе римське право, яке склалося, як ми вже знаємо, із Законів XII таблиць, постанов Народних зборів, постанов сенату, респонсу (консультацій] римських юристів та деяких інших джерел, отримало назву цивільного права, права римської общини. Преторське право розвивалося і водночас із цивільним, і всупереч йому. Нарешті, третім елементом римського права стає з плином часу т. зв. право народів - юс гентіум.

Вільне від римських традицій, юс гентіум відрізнялось більшою гнучкістю, ніж цивільне, у тому числі преторське право, - воно широко черпає правові норми з права й торгівельних звичаїв інших країн античного світу, які перебували або у торгівельних відносинах з Римом, або тих, що потрапили під його панування. Ми маємо на увазі й античну Грецію, й Давній Єгипет, а разом з ним і інші східні впливи.

Завдяки формулярному процесові економічні відносини, коли вони виникають та отримують розвиток, одержали надійний захист. Відбувається обов'язкове в умовах, що склалися, зближення цивільного та преторського права. Вплив «права народів» був особливо великим у галузі обігу нерухомості та договірного права Риму. Теоретична ж розробка преторського права перебувала під постійним впливом відомої грецької філософії, засвоєної видатними представниками римської юридичної науки й практики.

До «права народів» римські юристи відносили як встановлення рабства, так і відпущення рабів на волю, оскільки вони знали, що і те, й інше не є власне римським інститутом, а також і такі громадянські правовідносини, як «розподіл майна, запровадження торгівлі, купівлі- продажу, найму, зобов'язання, за виключенням тих, які були введені власне римським правом» (Геморген, перша книга юридичних уривків]. Інший видатний римський юрист, Гай, додає до сказаного: «Усі народи користуються почасти власним правом, почасти правом, спільним для всіх людей» (Інституції, кн. 1].

Між тим і іншим можуть бути розбіжності: писемна форма зобов'язань була, за свідченням того ж Гая, прийнята у перегринів і лише надалі перейнята римськими громадянами.^[8]

Володіння.

У розмовній мові ми нерідко вживаємо слова «власність» та «володіння» як синоніми. Але вже римські юристи попереджали: «Не існує нічого спільного між власністю та володінням».

У чому ж справа? Володіння визначається у римському праві як фактичне панування особи над річчю, сполученого, природно, з бажанням здійснити цю владу для себе. Чого не вистачає володінню для того, щоб стати «власністю» фізичної або юридичної особи? Надзвичайно важливої «деталі» - права розпорядження, тобто визначення долі речі: користування нею, передачі в заставу, дарування, переходу у спадок та ін.

Найпоширенішим видом володіння було володіння провінційною землею. Нею можна було «користуватися», тобто здобувати, привласнювати принесений нею прибуток, однак право власності на провінційну землю належало Римській державі, і власник, відповідно, був зобов'язаний платити йому спеціальний податок.

Таким чином, як бачимо, можна володіти річчю, але не мати на неї права власності. Та, з іншого боку, нерідко трапляється, що власник - з тієї чи іншої причини - позбавлений фактичного панування над річчю, а значить, і володіння.

Із сутності володіння випливає, що підґрунтям для його виникнення служить передусім окуапція (захоплення речі], пов'язана з наміром тримати цю річ для себе, мати її у власному розпорядженні. При цьому захоплення це не має бути ані таємним, ані насильницьким, злодій ніколи не стане законним власником вкраденого, навпаки, він вважається незаконним власником з самого моменту крадіжки з усіма несприятливими для нього наслідками (вилучення вкраденого, багаторазовий штраф].

Неможливо стати законним власником за допомогою купівлі- продажу, дарування, обміну, успадкування, тобто всіляким таким способом переходу речей, який породжує право розпорядження, а значить, право власності. І навіть у тому випадку, коли земельне володіння (не власність!] переходить, як це може бути з земельною ділянкою, від батька до сина за правом власності, можна вважати, що син володіє початково, оскільки лише таким може і має бути всіляке доброчесне володіння речами.^[9]

Таким чином, може бути сказано, що володіння виникає з доброчесного - без застосування хитрощів або насилля - користування річчю, власник якої або невідомий, або безвісно відсутній, або не чинить опору. Без перешкоди можуть бути захоплені та привласнені покинуті землі, дикі звірі й риби, вперше відкриті сховища та ін. Одним словом, речі, які не перебувають у чиїйсь власності.

Володіння не може, не повинно бути вічним, цьому перешкоджає економічний інтерес. Треба, щоб власник був зацікавлений у поліпшенні володіння, особливо земельного володіння, щоб він ставився до нього як до своєї власності (добрива, зрошення, огороджування та ін.].

На допомогу володарю, якщо він володар доброчесний, приходить давність придбання. Строки давності придбання час від часу змінювалися - від дворічного володіння землею, за Законами XH таблиць, до 30-річного за законами пізньої імперії.

Практичне значення інституту володіння полягало у тому захисті, якого надавало йому римське право. Доки особа, що заявляла про себе як про власника речі та вимагала її вилучення у невласника-володаря, не доведе законності своїх зазіхань та не доможеться відповідного судового рішення, претор надасть володарю весь можливий захист, у тому числі інтердикт-наказ про недозволеність самовільного захоплення суперечливої речі. Звідси й приказка «Блаженними є ті, хто володіє», оскільки тягар доведення - найтяжче у відповідних умовах - лежав на позивачеві.

Близьким до володіння - за своєю юридичною природою - римські юристи вважали й т.зв. утримання, або, іншими словами, «опосередковане володіння». Під утриманням так само розуміли користування, позбавлене права розпорядження. Проте у даному випадку йшлося про речі, власник яких відомий та не відлучається від отримання доходів, принесених речами. Утримання створюється наймом квартири, знарядь праці, робочої худоби та ін.

Володіння - будь-яке - припиняється як із відпадінням фактичного панування особи над річчю, так і з відпадінням самого наміру володіти нею для себе.