Післямова

Право власності Сервітут.

Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дано римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш повне, найбільш абсолютне право користуватися й розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, котрі встановлені договором або правом.

Користуватися - значить отримувати зиск, принесений річчю, розпоряджатися - значить визначати її долю.

Коли ми говоримо «найбільш абсолютне» право розпорядження речами (а не «абсолютне»], потрібно мати на увазі обмеження, встановлені законом, і це дуже важливо для розуміння інституту власності взагалі. Власність - це, крім того, панування пряме, безпосереднє, виключне (тобто з вилученням будь-якої третьої особи від зазіхань на річ], легко пристосовується (тобто щойно відпадає яке- небудь з обмежень права власності, власник автоматично відновлює своє виключне право] та ін.

Деякі обмеження права земельної власності були встановлені ще Законами XII таблиць. Ніхто, наприклад, не міг саджати дерева ближче 5-9 футів від сусідньої ділянки та ін.

Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто «право на чужу річ». Розрізняли речові та особисті сервітути. Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарчою необхідністю, є прикладом речового сервітуту, яким римське право обтяжувало одного власника на користь іншого.

Під особистим сервітутом розумілося право пожиттєвого користування чужою річчю, за умови неушкодженості самої речі. Так, наслідувач може надати у пожиттєве користування (особистий сервітут] кімнату в будинку, яку займає стара служниця, годувальниця та ін.

Зобов’язальне право. Типи договорів.

Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (III ст. н.е.] писав: «Сутність зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати іншого перед нами, щоб він що-небудь дав, зробив або надав» (Дигести, 44.7.3].

Відповідно до того, виконуючи зобов’язання, особа «розв’язує себе», знімає договірні кайдани, оскільки вона вже зробила або надала те, що вимагав договір.

Будь-яке зобов’язання виникає, за словами Гая, «або з договору, або з делікту», що значить із завдання шкоди. Невиконання договору до вказаного у ньому терміну тягне за собою право на позов. Позови можуть бути як особистими - коли ми вимагаємо від іншого, щоб він дав або виконав домовлене, так і речовими - «коли ми висуваємо позовну вимогу про те, що тілесна річ є нашою або що яке-небудь речове право, наприклад, сервітут, належить нам по праву».

Для дійсності договору необхідно: а] згода сторін, які зобов’язуються, і вона не повинна бути спричинена насиллям або обманом («одне демонструється, а інше робиться»]; б] його