§ 1. Теорія природного права. Г. Гроцій про право і державу

XVII ст. — час перших європейських антифеодальних революцій, з якими пов'язані численні перетворення в різних сферах суспільно-полі­тичного життя. Першими буржуазними революціями були Нідерландсь­ка (1566-1609) і Англійська (1642-1649), що відбулися переважно під гаслами протестантантської ідеології.

Найбільший внесок у розробку цих доктрин зробив нідерландський мислитель і правознавець Гуго Гроцій (1583—1645)^[32]. Продовжуючи античну традицію, вчений ототожнює поняття права і справедливості («правом є те, що не суперечить справедливості») і поділяє право на природне і волевстановлене. Гроцій розглядає право в трьох аспектах, як суб’єктивне право, як систему відносин приватного і публічного характеру і як систему загальнообов’язкових норм.

Джерелом природного права є природа людини. На відміну від ін­ших істот людина наділена розумом, мовою, прагненням до спілкування, яке можливе лише за умов дотримання всіма учасниками суспільних відносин певних правил поведінки. Отже, «мати природного права — сама природа людини», яка породжує вічні, незмінні, незалежні від волі людини норми поведінки: утримання від зазіхань на чуже майно, по­вернення чужої речі власникові, відшкодування отриманої з неї вигоди, виконання зобов’язань, відшкодування збитків винною особою, а також притягнення до відповідальності правопорушників. Існування природ­ного права не суперечить волі Бога, оскільки він є творцем людини і всіх її властивостей. Тому природне право «є велінням розуму, та або інша дія якого, залежно від його відповідності самій розумній природі, ви­знається або морально ганебною, або морально необхідною».

Волевстановлене право в свою чергу поділяється на божественне і людське. Джерелом божественного права є воля Бога, але при цьому воно не збігається з природним правом. Бог, на думку Гроція, не вста­новлює нічого, що суперечить природному праву, але може обмежувати сферу дозволеної поведінки. Божественне право за своїм змістом збі­гається з християнською моральністю, яка «встановлює для нас більш високу чистоту, ніж може вимагати природне право». Отже, божествен­не право як система релігійно-моральних норм існує незалежно від по­зитивного (людського) права.

Людське право — це право внутрішньодержавне і міжнародне (пра­во народів). Його джерелом є угода між людьми, народами і державами, яка надає йому загальнообов’язковості. Оскільки матір’ю природного права є природа людини, то матір’ю «внутрішньодержавного права є зобов’язання, взяте за взаємною згодою, яке набуває сили від природно­го права, тому природа може вважатися ніби прародителькою і внутріш­ньодержавного права».

Людське право пов’язане з користю й інтересами тих, хто його встанов­лює: «користь стала поштовхом для виникнення внутрішньодержавного права, отже, ті особи, хто пропонує закони іншим, зазвичай тим самим пе­реслідують певну користь або, принаймні, повинні її переслідувати». Це стосується і міжнародного права, норми якого встановлюються «в інтересах не кожного об’єднання людей окремо, а в інтересах великої сукупності таких об’єднань». Разом із тим, Гроцій не протиставляє природне право, що втілює справедливість, людському праву, яке пов’язане з корисністю, а, навпаки, вважає, що вони взаємодоповнюють один одне і виступають як єдина нор­мативна система, що втілює і корисність, і справедливість.

Виникнення права дає людям і народам відчуття спокою, безпеки і впевненості в майбутньому, тому люди прагнуть жити відповідно до загальних правил незалежно від їх безпосереднього джерела — розумної природи людини або угоди між людьми.

Договір про утворення держави є вихідним положенням теоретичної концепції Гроція про сутність держави. Він передбачає існування до- державного природного стану суспільства, що характеризується простотою відносин, спільністю майна, взаємодопомогою. Але з виникненням при­ватної власності в суспільстві загострювалися протиріччя, і навіть укла­дання договору про поділ власності не гарантувало порядок і безпеку, тому люди дійшли згоди про утворення держави «не за божественним велінням, а добровільно, переконавшись в безсиллі окремих роздрібнених сімейств протидіяти насильству». Метою держави є досягнення загального блага і забезпечення дії права у спілкуванні між людьми, а не служіння корисли­вим інтересам будь-кого. Держава є «досконалим союзом вільних людей, який укладений заради дотримання права і загальної користі», вважає Гроцій і характеризує її такими ознаками: «наявність власних законів, судів і посадових осіб». Сфера діяльності держави обмежена публічними спра­вами, в приватні справи вона може втручатися «лише тією мірою, в якій це необхідно для підтримання громадського спокою».

Державна влада є суверенною, тобто це «така влада, дії якої не підпорядковані іншій владі і не можуть бути скасовані чужою владою на її розсуд». На думку Гроція, існує два носія суверенітету — у загальному й власному розумінні. «Загальним носієм верховної влади є держава як досконалий союз, а носієм верховної влади у власному розумінні є «одна або кілька осіб, згідно із законами і вдачами того або іншого народу». Суверенітет, як ознака верховенства і неподільності державної влади, не залежить від зміни правителів і форм правління, тому що джерелом влади є народ, а носієм — правителі.

Правитель не має права відчуження влади і державної власності; його влада обмежується присягою, яку він дає підданим, і законами держави, що є обов’язковими для правителя як для приватної особи; якщо государ позбав­лений можливості виконувати свої обов’язки, то «регентство належить тим, кому воно доручено основним державним законом, або згодою народу», а у разі смерті монарха або припинення династії влада повертається народу.

Г. Гроцій вважає, що будь-який народ вільний коритися кому завгодно і на будь-яких умовах. У зв’язку з цим «той або інший правопорядок доціль­но оцінювати не з огляду на переваги його форми, у чому судження людей можуть розходитися, відповідно до волі людей». Причому сам факт обран­ня правителя народом не спростовує принцип верховенства його влади. Гроцій ілюструє це твердження зверненням імператора Валентиніана до його солдатів: «Обрати мене вашим імператором, солдати, було у вашій владі, але після того, як ви мене обрали, те, що ви вимагаєте, залежить не від вашої, а від моєї сваволі. Вам як підданим слід коритися, мені ж слід вирішувати, як діяти». Гроцій розглядає і той аргумент, що «всякий уряд засновується заради тих, ким керують, а не заради тих, хто керує». Він по­годжується з думкою, що метою держави є користь підданих, але «опіка, встановлена заради підопічних, є правом і владою над останніми».

Разом із тим суверен має діяти відповідно до природного права і Божих заповідей, а піддані не повинні виконувати накази, які суперечать природ­ному праву. Більш того, «усі за природою мають право на опір заподіяно­му насильству». Проте краще переносити образи, що заподіяні верховною владою, ніж опиратися їй. Опір можливий лише у виняткових випадках, коли йдеться про життя і смерть. За загальним правилом, «громадянська війна гірше незаконного правління». Тому краще, коли громадяни не пе­реймаються загальними справами, а залишають це правителям.

Г Гроцій визначає війну як стан боротьби за допомогою сили. На його думку, війни не заборонені правом ні божественним, ні природним, ні між­народним. Кожна «жива істота після свого народження піклується про са­мозбереження і власний добробут... і прагне уникнути загибелі або того, що може призвести до її загибелі». Тому захист себе і свого права за допомогою сили за певних обставин цілком виправданий. Беззастережно забороняєть­ся лише насильство, що порушує права інших осіб. Це стосується як держав, так і приватних осіб. Державами ведуться публічні війни; приватними особами — приватні, це виправдується тим, що «за природою кожен є за­хисником свого права, для чого нам і надані руки». Однак право на ведення приватної війни обмежується після створення держави і встановлення су­дової влади. Тоді набуває сили принцип, що ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. «І незважаючи на те, що державні суди встановлені не природою, а людською волею, вони незрівнянно досконаліше утворень природи і придатніше для спокою людей» — пише Гроцій. Лише у випадках, коли неможливо звернутися за судовим захистом, людина може використо­вувати своє природне право на самозахист.

Публічні війни ведуться за рішенням верховної влади у відносинах, «де відсутня або припиняється дія судової влади». Вони можуть вестися як проти інших держав, так і проти приватних осіб. Справедливою причиною війни може бути тільки правопорушення, що є підставою для судового позову.

Справедливі війни ведуться для самозахисту, повернення майна і покарання винних. Водночас Гроцій вважає, що «необхідно попереди­ти можливість помилки, щоб ніхто не подумав, якщо є достатні правові підстави, то необхідно негайно ж починати війну, або, що це, принаймні, завжди дозволено. У більшості випадків набагато краще і вірніше не скористатися своїм правом. Узагалі мир завжди краще війни. А якщо війна почалася, то потрібно пам'ятати що в будь-якому разі кінцева мета війни — мир, тому і ве стися вона повинна по можливості гуманними способами при дотриманні меж «права і сумління».

Таким чином, Гроцій започаткував раціоналістичну філософію пра­ва і послідовно розкрив теорію природного права, дію якого поширив не лише на природні явища, але й на суспільство і державу.