§ 2. Розробка природно-правової теорії Б. Спінозою

Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677)¹, нідерландський філософ і політичний мислитель, запропонував оригінальне вчення про суспільство, державу, право та інші соціальні інститути, що розвиваються за законами, які походять від законів природи.

Нідерландський мислитель був прихильником доктрини природного правової і договірного походження держави. Закон в абсолютному значен­ні це те, що змушує кожного індивіда, всіх або кількох діяти певним чином і залежить або від природної необхідності, або від людського бажання. Природне право — це природна необхідність, яка визначається самою природою або її частиною. Позитивне право залежить від волі людей, які встановлюють його для того, щоб жити якомога безпечніше і краще.

Під правом, писав Спіноза, я розумію не що інше, як правила природи для кожного індивідуума, згідно з якими ми розуміємо кожну людину при- родно-визначеною до її існування і діяльності. Природа, що розглядається в абсолютному значенні, має верховне право на усе, що підпадає під її вла­ду, тобто право природи поширюється так далеко, як далеко поширюється її міць. Отже, «кожен індивідуум має стільки права, скільки міцності».

Люди прагнуть досягти благ або будь-якої користі не за велінням розуму, а керуючись переважно афектами. Тому жодне суспільство не може існувати без сили і влади, а отже, і без законів, що зменшують і стримують пристрасті і неприборкані поривання людей.

В умовах додержавного стану панувало індивідуальне свавілля, через що люди не могли вважати себе в безпеці. Поступово формували­ся умови для переходу людей до державно-організованого суспільства. Мотиви даного вибору були різними: безпека, прагнення до взаємодопо­моги і добробуту, розподіл праці тощо.

Індивідуальна роздробленість погано забезпечувала природне право, тому люди об’єдналися в державно-організоване суспільство (державу). ^{[33] [34] Держава, таким чином, є продовженням природного права, але вже іншої якості — не окремого індивіда, а їх об’єднання, тому в державі природ­не право не припиняється, а лише змінює форму вираження. При цьому Спіноза застерігає: люди ніколи не передають державі абсолютно усі права, відповідно всю силу і міць. У державі кожен індивід зберігає за собою багато своїх прав, що залежить тільки від його волі.}

Поява держави не випадковість, а закономірний розвиток суспільства. Для того щоб жити безпечніше і краще, люди повинні були укласти угоду, відповідно до якої в державі вони набувають колективних прав. Право верховної влади, за Спінозою, є природним правом, що визна­чається не міццю кожного окремого індивіда, а міццю народу, який ке­рується єдиним духом, тобто як окрема людина в природному стані, так само тіло і дух усієї верховної влади має стільки права, скільки міцності. Через що кожен громадянин тільки тоді діє відповідно до права і володіє будь-чим, коли це схвалюється державою.

У державно-організованому суспільстві людям за велінням влади доводиться робити те, що, здавалося б, суперечить їх розуму, але це компенсується тими благами, що надаються людині в державі. Адже вибирати з двох негараздів менше — це також один із законів розуму.

Сфера діяльності держави є значною, але не безмежною. На думку Б. Спінози держава повинна діяти в межах права. По-перше, та держава буде найбільш правомочною, яка додержується приписів розуму і на­правляється ним. Правомочність держави визначається міццю народу, який керується єдиним духом, що можливо за умов, коли держава буде прагнути до загальної користі.

По-друге, піддані настільки підлеглі праву, наскільки вони бояться його погроз або поважають громадянський стан. Отже, усе те, що не може вико­нуватися за допомогою погроз і покарань, не належить до права держави.

По-третє, до права не належить те, що викликає обурення більшості. Право і міць держави зменшуються настільки, наскільки вони виходять за ці межі. Таким чином, інстинкт самозбереження, що властивий не лише державі, але і будь-якій частині природи, є кращою гарантією проти порушення соціальної рівноваги.

Спіноза раціонально підходить до визначення закону, під яким ро­зуміє свободу, рівну для усіх, яка повинна бути розумною і спрямованою на загальне благо: «свобода і розум — одне й те саме. І тільки розумна свобода може бути по справжньому вільною». Закони в кожній державі повинні бути такими, щоб люди відчували не стільки страх, скільки надію на будь-яке благо, якого більше за все бажають. Тоді кожен охоче виконуватиме свої обов’язки. Закон, на думку Спінози, повинен мати межі своєї дії. Хто бажає усі суспільні відносини регулювати законами, той скоріше збудить пороки, ніж виправить їх. Наприклад, розкіш, скнарість, заздрість, пияцтво — є пороками, але забороняти їх законом не можна. Це ж стосується і свободи думки.

Умовою життя в державно-оргнізованому суспільстві є повне підпоряд­кування людини державі. Таке розуміння держави засноване на тлумаченні права, сутність якого, за Спінозою, полягає в тому, що право є ніби духом держави, якому всі повинні слідувати. Тому тільки верховна влада має право вирішувати, що добре, а що зле, що справедливо, а що ні. Виключно верховній владі належить право видавати закони, тлумачити їх у кожному окремому випадку і вирішувати: чи відповідає певна подія праву.

На думку Спінози, держава обов’язково повинна нести відповідаль­ність за свою діяльність. Якби держава не була підпорядкована ніяким законам або правилам, то на неї варто було б дивитися не як на природ­ну річ, а як на химеру. Отже, держава вчиняє злочин, коли робить або терпить те, що може бути причиною її загибелі. Держава, щоб бути пов­ноправною, зобов’язана зберігати основи поваги і страху, а якщо ні, то вона перестає бути державою.

Б. Спіноза віддає перевагу демократичній державі перед іншими формами, оскільки вона є найбільш наближеною до свободи, яку приро­да надає кожному. У демократичній державі кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе права голосу у майбут­ньому, а на велику частину всього суспільства, одиницею якого він є. Демократія є найкращою формою правління, тому що, по-перше, в де­мократії усі без винятку підпорядковані національним законам; по-дру­ге, демократія найбільш природно наближається до свободи; по-третє, демократія найкраще забезпечує мир і безпеку громадян.

Мислитель критикує абсолютну монархію, де панують рабство, варвар­ство і порожнеча, що не можна назвати миром. На його думку, воля монарха повинна бути обмежена волею народу за допомогою системи установ на чолі з урядом, через яку народ може брати участь у реалізації влади.

Найбільш розумною формою держави, на думку Спінози, є респуб­ліка, оскільки саме в ній «найменше можна чекати безглуздостей». Держава створюється для вирішення конкретних справ, таких як видан­ня нових законів, регулювання питань віри, вирішення спорів між гро­мадянами, проблем війни і миру тощо.

Таким чином, Спіноза і Гроцій розробили нові політико-правові доктрини, засновані на раціоналізмі, — теорію природного права і сус­пільного договору, послідовно розкриваючи ознаки народного суверені­тету, правових основ міжнародних відносин, визначення меж державної влади, гарантій природних прав людини, принципів парламентаризму і демократії.