§ 5. Теорія еліт

Уявлення про поділ суспільства на керуючих та керованих, що зу­мовлений їх особистими здібностями та можливостями, існують у по­літичній думці вже не одне тисячоліття. Але як цілісна наука елітологія почала формуватися в першій половині ХХ ст.

Вільфредо Парето (1848—1923)^[162] — один з найвизначніших представ­ників позитивістської соціології кінця XIX — початку ХХ ст., основопо­ложним законом суспільного життя вважав закон «соціальної гетероген­ності», ключовий момент якого полягає в поділі суспільства на керуючу меншість та підлеглу їй керовану більшість. У виведенні критеріїв, за якими можна віднести до провідної верстви, Парето використовує метод індексації: «Сукупність людей, кожний із яких одержав у своїй сфері ді­яльності найвищу оцінку, назвемо елітою». За подібною системою можна оцінювати всі верстви суспільства, не виключаючи навіть злочинців.

Таким чином, поділ суспільства на еліту та масу у Парето виводить­ся з нерівності індивідуальних здатностей людей, що проявляється у всіх сферах соціального життя. Але далеко не всі її представники здійснюють безпосередній вплив на управління державою. Тому він вводить вузьке тлумачення еліти, яке співзвучно із «правлячим класом» Г Моски. Струк­тура суспільства за такого бачення у Парето має такий вигляд: «1) ниж­ча страта, нееліта...2) вища страта, еліта, що ділиться на дві частини: а) правляча еліта; б) неправляча еліта».

Винаходом Парето є закон циркуляції еліт. Сенс цього закону по­лягає в тому, що «еліти виникають із нижчих шарів суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розцвітають і зрештою вироджуються, знищуються й зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії». Історія, таким чином, за влучним висловом В. Парето, являє собою не що інше, як «кладовище аристократій». А правляча еліта завдяки такій циркуляції перебуває у стані постійної та повільної трансформації, «руха­ється подібно до річки; сьогодні вона вже не та, яка була вчора».

Уперше концепція правлячого класу як суб'єкта політичного про­цесу була сформульована Г. Москою (1858-1941)^[163] у книзі «Елементи політичної науки». Вихідний момент концепції Моски полягає в поділі суспільства на пануючі меншості й політично залежну більшість. З огля­ду на це Моска критично ставиться до демократії, вважаючи її камуфля­жем тієї ж влади меншості, режимом плутократії. Як він сам зауважує, «те, що Арістотель називає демократією, було лише «аристократією для доволі великої кількості членів суспільства». Але елітам завжди прита­манний ступінь легітимності, яка формується на уявленні суспільства про наявність у пануючої меншості властивостей та чеснот, які глибоко шануються в суспільстві. Водночас у сучасних суспільствах вирішальним критерієм легітимації виступає багатство: «у суспільстві, що досягло певної стадії зрілості, де особиста влада стримується владою суспільною, ті, що володіють владою, як правило, є багатішими, а бути багатим — зна­чить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба із броньованим кулаком заборонена, у той час як боротьба фунтів і пенсів дозволяється, кращі пости незмінно дістаються тим, хто краще забезпечений коштами».

Г. Моска визначає ще одну, далеко не демократичну, тенденцію функ­ціонування еліт: здобувши панівне становище, «всі правлячі класи праг­нуть стати спадкоємними, якщо не за законом, то фактично», і по мак­симуму експлуатують перевагу «poisitions deja prises» (вже зайнятого становища). Отже, він не прихильник консервації еліт. Кооптація до провідної верстви нових людей є запорукою здоров'я суспільства. Таким чином, зі зміною історичної епохи зазнає змін і якісний склад еліти, структура та вимоги до її представників, проте сам клас не зникає і про­довжує виконувати свою спрямовувальну та керівну функцію.

Значення праць Парето та Моски полягає у піднесенні питання еліт до рівня наукового пізнання. Вони систематизували накопичені політич­ною наукою знання про правлячий клас і привели їх до цілісної теорії розвитку, функціонування та циркуляції еліт. У царині державно-правової теорії це означало обґрунтування ролі еліт як вагомого фактора впливу на зміст функцій держави, характер владно-правових рішень. Водночас для їх праць характерна гіперболізація ролі еліти в суспільстві та недо­оцінка впливу широких мас на політичний процес.