§ 1. Соціологічна школа права
В основі цієї школи лежать ідеї соціальної детермінованості держави і права, використання методів та надбань соціології у вивченні державно-правових явищ. Об'єктом уваги соціологічних правових теорій є реалії життя, головний їх критерій — розуміння дії права у житті та задоволення ним потреб суспільства, ролі права в забезпеченні соціального контролю, порядку й справедливості.
Звідси походить і протиставлення «живого» права або «права у житті», праву, записаному в книгах. Чинне право існує не лише у вигляді законів та інших нормативно-правових актів, а й перевтілюється через систему суспільних відносин (правовідносин) та існує завдяки їм. Тобто право становлять не лише норми, але й правовідносини, що фактично склались.У 1913 р. австрійський правознавець Євген Ерліх (1862-1922)[164] у передмові до своєї книги «Основи соціології права» оголосив, що право коріниться не в текстах законів, а в житті. «Центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі часи, — писав він, — не в законодавстві, не в юриспруденції, не в судовій практиці, а в самому суспільстві». Вчений вважав, що право незалежно від державної волі одержує реальний вираз в суспільних відносинах, що складаються між індивідами в процесі їх спілкування між собою, і виступає як правовідносини, «живе право».
Отже, розвиток права відбувається в самому суспільстві. Останнє характеризується Ерліхом нетрадиційно: це не сукупність індивідів, а сукупність, сплетіння людських союзів. Їх він поділяє на два види: самобутні (рід, сім'я) і «нові» (сім'ї, корпорації, союзи, товариства, держава). У цих союзах («клітинках суспільства») і слід шукати вихідні начала права, адже кожне об'єднання має свій порядок, своє власне право, яке вони самі створюють. «Факти права», «факти життя» — практика, відносини власності, підприємницька діяльність, господарське життя, повсякденні договори, угоди, заповіти.
Право — внутрішній порядок людських союзів: держави, сім'ї, корпорації, товариств. Суспільний правопорядок встановлюється саме завдяки їм. Правовий стан — не лише результат, а й важель суспільного розвитку, засіб оформлення інтересів. Фактично діючі норми чи сукупність упорядкованих суспільних відносин, пануючих у певних соціальних союзах є правові норми у власному значенні. Отже, право породжується не лише законом, але й суспільною самодіяльністю.Юридичний позитивізм, а тим більше нормативізм, які розглядали право як сукупність норм, санкціонованих державою, не розкриваючи зв'язку права з суспільством, Ерліх вважав недостатніми і ненауковими. Свою мету він бачив в обґрунтуванні свободи функціонування «живого» права, правил поведінки, щохвилини створюваних людьми в процесі їх спілкування. Отже, найдосконаліша система кодифікації не в змозі охопити всю повноту правового життя. «Бажання — писав Ерліх, — все право... вмістити в параграфи законодавчого уложення приблизно так само розумно, як потік намагатись вмістити в ставок: те, що з цього вийде, більше не буде потоком, а буде мертвою водою.». Для нього найважливішим, ключовим поняттям є поняття «живого права». «Живим правом» є лише те, що входить у життя, стає живою нормою, все інше є лише голе вчення, норма рішення, догма або теорія». Ерліх робив висновок: «живе право» без державного втручання — діюча сила, основа порядку, форма життя.
Визнання свободи суспільних відносин, ролі «живого права» в їх регулюванні приводить вченого й до іншого висновку: держава — орган суспільства, її приписи є єдиною правовою основою союзів. Приватне право, як і державне й право корпорацій, становлять переважно право союзів, а не право окремих особистостей. «Самодієвий порядок» суспільства недостатній для вирішення проблеми реалізації права, подолання стихійного розвитку суспільства, вимагає сили і захисту держави. Закон — засіб забезпечення права. Тому Ерліх визнає примус з боку держави, примусовий характер виконання адміністративних і судових рішень.
Таким чином, право за Ерліхом становлять норми першого і другого порядку. Перший — внутрішній порядок людських союзів, норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Норми права другого порядку створюються діяльністю держави і юристів для врегулювання спірних відносин у союзах. До них належать також норми кримінального, процесуального, поліцейського права, що підтримують і захищають організаційні норми. Отже, вчений включає до складу права і позитивне право, але лише настільки, наскільки воно забезпечує, захищає «живе право», застосовується на практиці окремими особами, судовою владою. Тому у правосудді вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», а вільному суддівському, «вільному підходу до права».
Всебічне вивчення науковцями судової практики Німеччини та Франції по заповненню прогалин у позитивному законодавстві спричинило виникнення на початку ХХ ст. школи вільного права. Її представники Є. Ерліх, Г Канторович, Ф. Жені у своїх працях заклали теоретичні основи судової правотворчості у рамках континентальної системи права й обґрунтовували її необхідність та корисність.
Учення Ерліха про право, як і інших представників школи вільного права, вплинуло на соціологічну школу права, поширення в США юриспруденції інтересів. Цей напрямок американської юриспруденції очолював знаний теоретик права Роско Паунд (1870-1964)[165]. У своїй узагальнюючій п’ятитомній монографії «Юриспруденція» (1959 р.) він закликав до вивчення права в дії, протиставляючи його писаному праву.
Слідом за Р. Ієрінгом американський юрист визначав право через правопорядок. Він констатував: в юридичній науці ХІХ ст. правопорядок розглядався у відриві від реалізації норм права і відправлення правосуддя, як статичний стан гармонії між інтересами і потенційно протирічними бажаннями людей. Але ж правопорядок — передусім процес. «Це процес упорядкування, частково з допомогою відправлення правосуддя, частково з допомогою надання людям керівництв у формі юридичних предписань».
Таким чином, Паунд розрізняє в праві три аспекти: право як правопорядок, підтримуваний систематичним застосуванням сили політично організованого суспільства; право як процес відправлення правосуддя — діяльність судових і адміністративних органів; право як закон.Яке призначення права? Американський правознавець підходить до права з так званої технології соціального управління — примирювати протилежні інтереси, згладжувати протиріччя, усувати соціальні конфлікти. Право повинно служити інтересам індивідів, суспільства. Тож право є основним засобом соціального управління і контролю, «соціальної інженерії». Отже, функціональна роль править для Паунда основою відповіді на запитання, що таке право. Його основна функція — досягнення найбільш повної безпеки і ефективності усіх людських запитів з допомогою правозастосовників, «соціальних інженерів» і керівних правил, принципів, концепцій, методів професійного мислення тощо. Таким чином, право — більше ніж сукупність правил, воно сукупність знань і досвіду.
Згідно з Паундом, мета права — примирення й гармонізація інтересів, що стикаються, перехрещуються, різних претензій і вимог окремих осіб і соціальних груп. Необхідна регламентація поведінки, яку й створює право. Завдання одне — задоволення людських потреб, захист інтересів при найменших конфліктах й мінімальній шкоді. Цивілізоване суспільство вимагає миру і порядку, що нездійсненно, поки кожний не почувається захищеним у безпеці.
Соціологічна спрямованість теорії Паунда найяскравіше проявилася в його інтерпретації права як форми соціального контролю. Якщо в давнину всі норми соціального контролю (мораль, релігія, правові звичаї, етика) діяли як єдина система, а в Середні віки переважали мораль і релігія, то в сучасному світі найважливішим інструментом контролю стає право. Воно найбільш деталізовано, розроблено, підкріплено примусовою силою, що є вирішальним в конкуренції з іншими традиційними регуляторами в умовах багаторазового ускладнення людських інтересів.
Тому, щоб бути ефективним засобом, інструментом соціального контролю, право повинно бути зрозумілим зі своєї практичної сторони. При вивченні права необхідний функціональний, інструментальний підхід. Правова наука повинна зосередитись в першу чергу на юридичній практиці.Р. Паунд обґрунтовує необхідність більшої свободи правозастосов- ника, живого, творчого підходу до вирішення юридичних справ. Правова казуїстика повинна аналізуватися з так званих конкретних життєвих інтересів, а не з норм писаного права. Соціальний контроль здатний ефективно здійснюватися лише у правозастосовній діяльності, де надана відносна свобода від законодавчих приписів. Гарантіями правового вирішення конфліктів повинні бути не формальні, невиразні і далекі норми, а висока кваліфікація суддів і чиновників, їх здатність узгоджувати всі загальні і приватні інтереси з вимогами сучасного суспільства. Американський правознавець також визнає правотворчий характер діяльності суддів, що необхідно для встановлення гармонії або конгруентності між правовими актами та судовою практикою їх застосування відповідно до потреб суспільства, для подолання розриву між правом та суспільством. Право має змінюватись разом із соціальними змінами. Така його здатність становить головну ознаку ефективності та спроможності слугувати надійним регулятором суспільних відносин.
Таким чином, соціальний контроль права стає функцією держави. Паунд не заперечує органічного зв'язку права й держави. Заслуга Паунда в іншому — він запропонував досліджувати право в його взаємозв'язку з іншими суспільними явищами і політичними інститутами, у глибокому і всебічному дослідженні його ролі як засобу соціального контроля. Поєднавши прагматичний підхід до права з функціональним, американський правознавець інтерпретував право як правовідносини, як захищений інтерес, як правопорядок, як відправлення правосуддя, знову повернувшись до давньої проблеми — не зводити право до нормативних суджень законодавця.