§ 4. Сучасні концепції природного права

Відродження інтересу до природного права припадає на ХХ ст. Кон­цепції природного права акцентують увагу на змісті юридичних норм і конкретних рішень. Вони керуються положенням: право повинно бути правильним не лише за формою, а й за змістом, тож не всі законодавчі, судові чи адміністративні рішення, будучи формально коректними, міс­тять право.

Найважливішою методологічною основою відродження природного права на початку ХХ ст. було неокантіанство, яке утверджувало первин­ність свідомості щодо буття. Видатним представником неокантіанства був Рудольф Штаммлер (1856-1938)^[171]. Право він розглядав як регулю­ючу форму соціального життя. На відміну від марксизму, вважав, що не економічні відносини визначають правову форму, а правова форма є визначальним чинником суспільного розвитку.

Штаммлер першим поставив питання про відродження природного права і запровадив формулу «природного права із змінним змістом». Під останнім він розумів право, яке відповідає принципам справедливості. Через мінливість історичних умов і потреб людського життя це право змінюється, але напрямок цих змін — відповідність соціальному ідеалу. Водночас він наголошував: «у прояві справедливого права, що постійно збільшується і стає правильнішим, і полягає соціальний прогрес».

Значний внесок у відродження ідеї природного права зробив відомий французький богослов і громадський діяч Жак Марітен (1882-1973)^[172]. Представник офіційної доктрини католицької церкви — неотомізму, він розвивав учення Аквінського про природне право з урахуванням суспіль­них змін у ХХ ст. Його ідеї знайшли втілення в Загальній декларації прав людини 1948 року, в підготовці якої він брав безпосередню участь.

Природне право Марітен вважав втіленням божественної мудрості і справедливості. Воно — неписаний закон, визнання гідності людської особистості, ідеальний порядок людських дій, закріплений у моральних вимогах. «Природне право має справу з правами і обов'язками, які необ­хідним чином пов'язані з першим принципом: «Роби добро і уникай зла»». Цьому порядку повинно відповідати позитивне право (корпус законів) і його застосування на практиці. Марітен підкреслює, що люд­ський розум пізнає природне право не за допомогою понять і логічних висновків, а за допомогою особливого інтуїтивного пізнання. Права людини кореняться в природному законі як вираз внутрішньої цінності і гідності людини.

Відстоюючи невідчужуваність людських прав, він, проте, вирізняв володіння і реалізацію прав. Їх реалізація підпорядкована в кожному окремому випадку конкретним можливостям певного суспільства.

Ж. Марітен виокремлював права різних рівнів: 1) права індивіда, які відповідають абсолютній вимозі природного закону (фундаментальні права): право на життя і особисту свободу, право приватної власності, право на прагнення до етичної досконалості тощо. Вони є природними в точному значенні цього слова, адже кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти; 2) політичні права (права громадянина), які утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління; право громадян на активну участь у політичному житті, у тому числі у виборах; право об'єднання в політичні партії і суспільні об'єднання; свобода висловлю­вань і дискусій, рівність громадян перед законом і судом. Хоча ці права не є абсолютними, вони, проте, невід'ємні в суспільстві, що досягнуло «ста­ну політичної справедливості»; 3) соціальні права (права трудящих): право на працю, право створення профспілок, право на справедливу заробітну плату, право на соціальне забезпечення та ін., які «обумовлені загальним благом».

У дусі обґрунтування нового права, яке б ураховувало індивідуаль­ність кожної людини, розроблялися екзистенціалістські концепції природного права.

Після ухвалення Загальної декларації прав людини 1948 р., інших документів ООН і міжнародних пактів про права людини 1966 р. була створена ефективна система міжнародних норм для їх захисту. Природ­но-правова теорія, вирішивши одне зі своїх основних завдань — пози­тивно-правового закріплення прав людини, практично підтвердила свою теоретичну значущість, але при цьому вона не вичерпала своїх можли­востей і не втратила свого значення в правознавстві.

Новітній етап розвитку теорій природного права починається з відомої суперечки Г. Харта і Л. Фуллера наприкінці 50-х років. Якщо Харт окрес­лив позицію позитивізму як концептуальне розмежування права і моралі, то Фуллер (1902-1978) визначив ідею природного права як ідею необхідного зв’язку між правом і мораллю. При цьому Фуллер говорить як про внутрішню, так і про зовнішню мораль права. Під внутрішньою мораллю права він мав на увазі вісім принципів створення і застосування юридичних норм. Вони вимагають, щоб правила були: 1) загальними; 2) опублікованими;

3) передбачуваними (не ретроспективними); 4) зрозумілими; 5) не супереч­ливими; 6) здійсненними; 7) постійними; 8) дії посадовців мають відповідати проголошеним правилам. Дотримання цих принципів уможливлює право як таке, а недотримання хоча б одного з них робить правову систему амо­ральною, а тому свідчить про відсутність правової системи взагалі. Ці принципи виражають вимоги справедливості, або чесності. Свою інтерпретацію природного права Фуллер називав процедурним природним правом, розуміючи під ним те, що дає змогу сконструювати систему правил для підкорення людської поведінки і управляти нею.

Найвідомішим із сучасних прихильників природного права є Рональд Дворкін¹. Він наполягає на можливості і необхідності дати моральне обґрунтовування права. Це завдання полегшується тим, що позитивне право неминуче асимілює, концентрує в собі моральний зміст.

За Дворкіним позитивне право (правова система) утворює єдність правил і принципів. Правила — це конкретні норми; принципи містять загальні правові положення, такі як людська гідність, справедливість, рівність, вони є нормами чесності і справедливості. У складних випадках судді виходять за межі правил і зважують цінності (принципи). Вони не творять законів, а ухвалюють рішення, засновані на точному «зважуванні» принципів, що належать до справи (суддя обмежений у своєму виборі). У суді кожна зі сторін вимагає захистити своє право. Дворкін пише: «Індивідуальні права — це політичні козирі в руках індивідуумів».

(Дворкін Рональд - відомий американський філософ права, професор права Оксфордського і Нью-Йоркського ун-тів. Основні роботи: «Серйозний погляд на права» (1977), «Справа принципу» (1985), «Імперія права» (1986).

Концепція англійського філософа права Джона Фінніса^{[173] [174] є розвитком традиції природного права, що йде від Фоми Аквінського. Він вирізняв сім фундаментальних об’єктивних цінностей (базових благ), необхідних для хорошого життя кожної людини, незалежно від її поглядів і належ­ності до тієї чи іншої культури: життя, знання, гра, естетичні пережи­вання, спілкування (дружба), практична розсудливість і релігія (яку він розуміє як «питання про походження космічного порядку і людської свободи і розуму»).}

Позаяк цінності можуть бути реалізовані тільки в суспільстві, то для того, щоб координувати загальне прагнення до базових благ, виникає необхідність у праві як сукупності підкріплених силою влади правил. Визначаючи природне право як «набір принципів практичного розуму для впорядковування людського життя і людського співтовариства», він підкреслює, що конкретні закони слід виводити з «природного права», або «законів розуму». Практичний розум вимагає поважати фундамен­тальні цінності в кожній дії.

Таким чином, усі сучасні теорії природного права об'єднує визнання зв'язку права з мораллю, тобто того, що головна мета права полягає в утвердженні справедливості. При цьому для них є характерною зосере­дження на проблемі природи позитивного права. Таке зближення теорій юридичного позитивізму і природного права зумовило тенденцію до розвитку інтеграційних концепцій права, які ставляться до права як до багатовимірного явища.