§ 5. Інтегративна юриспруденція
Серед найважливіших чинників, що зумовили виникнення у ХХ ст. інтегративної юриспруденції як одного з перспективних напрямків розвитку правової науки, слід виокремити, по-перше, те, що розвиток правової науки досяг рівня, коли домінуючою її тенденцією стає спеціалізація та диференціація юридичних знань.
За цих умов кожний напрямок юридичних досліджень все більше набуває певної концептуальної завершеності — власні обґрунтування, понятійну логіку та критерії істинності, що спричиняє критичне розмежування та часто-густо ідейну ворожнечу між різними школами правової думки. По-друге, така досить детальна роздробленість правознавства призвела до нехтування основоположними правовими категоріями, передовсім такими, як «право» та «законність», що у практичній площині призводить до зниження соціальної ефективності правового регулювання, нігілістичного ставлення до фундаментальних соціальних цінностей — безпеки, соціальної справедливості, свободи. По-третє, під впливом результатів новітніх пошуків у різних галузях науки істотно змінилася методологічна ситуація — плюралізм в методології, який прийшов на зміну однополюсному баченню соціальної дійсності, передбачає можливість та доцільність різноаспект- них вимірів права, коли воно розглядається як складний та багатогранний цілісний феномен, а різноманітні підходи до його вивчення доповнюють один одного, відображаючи певний шлях до пізнання світу правових явищ.На плюралістичному фундаменті нової методології юриспруденції, яка покликана забезпечити багатоаспектність підходів у досягненні істини, наполягав видатний український правознавець Б. Кістяківський. На його думку, різноманітність чинників, що зумовлюють існування права, а також його цілі передбачають необхідність застосування різних наукових методів. Тому підсумком аналізу різних сторін права має стати декілька його понять, виокремлення чотирьох істотних проявів права як «державно-наказового», психологічного, нормативного і соціологічного.
На цій основі він пропонував створити загальне вчення про право, яке забезпечило б пізнання різних його граней, усі його прояви в їх єдно сті.Рух до цілісного сприйняття права здійснюється і в російській політико-правовій думці під назвою «синтетичної точки зору в юридичних теоріях». Критикуючи односторонню послідовність будь-якої юридичної концепції, А. Ященко (1877-1934)[175] констатує їх відмінності у питанні про природу права. Наразі «відволікання» особливих сторін єдиної ідеї від цілісного бачення спричиняє надмірну абстрагованість і однобічність юридичних визначень. Інший російський правознавець П. Виноградов (1854-1925)[176] розглядав право як соціальне явище і як частину соціального досвіду, особливість та небезпеку аналітичного методу. Звідси увага прихильників синтетичної точки зору до такого праворозуміння, яке охопило б існуючі теорії «в їх однобічній правильності», визнання відносної істинності конфронтуючих теорій права.
А. Ященко вважав помилковим дуалізм природного й позитивного права, оскільки природне право є раціональною сутністю права, реалізованою залежно від конкретно-історичних умов, рівня моральної свідомості суспільства. Не може бути двох різних за своїм змістом — права позитивного й права природного, а є лише одне право, як є одна моральність, де природна складова не протиставляється позитивній. Учений застосовує синтетичний підхід стосовно концепції поділу влади: реально не існує ні поділу влади в точному змісті слова, ні суворої її єдності як єдиної волі, а є синтез влади, її спільність і врівноваженість. Так само й своєрідність устрою федеративної держави передбачає, що суверенітет тут не у центральної влади й не у частин федерації, а «у корпоративній нерозривності центральної влади й федеративної влади, що діють спільно». З позицій синтезованого підходу формує загальну теорію права П. Сорокін (1889—1968)[177]. Оглядаючи можливі соціальні прояви права, він зводить комплексну характеристику права до трьох основних аспектів: право як правило поведінки; як правила й норми у вигляді правових переконань; як правові переконання, реалізовані й об’єктивовані в джерелах права, різних інститутах політичної організації суспільства.
Спираючись на основоположні ідеї природно-правової доктрини та проголошуючи план подальшого розвитку правової думки в США, історик правових теорій Дж. Холл[178] вперше застосовує термін «інтегративна юриспруденція». Він зазначив переваги нового напряму правової науки порівняно з існуючими «партикулярними» юриспруденціями — юридичним позитивізмом, школою реалістів, юриспруденцією дефініцій, соціологічною юриспруденцією тощо. На його думку, недоліки кожної з цих шкіл зумовлені логічним виокремленням одне від одного цінностей, фактів і ідеї. Зокрема відокремлення природного права від позитивного знищує зв’язок останнього з етичними принципами. Тому право для Дж. Холла є і нормативний акт, і конкретна дія офіційної особи, і правова свідомість. Саме інтегративна юриспруденція, на думку вченого, покликана стати найбільш «адекватною юриспруденцією», яка буде осередком переосмислених головних ідей, сумісних із багатьма правовими теоріями, кожна з яких має власний доробок достовірних доводів і тверджень. Як підсумок інтегративна юриспруденція виступає синтезом таких класичних підрозділів правової думки, як правова онтологія, правова аксіологія, соціологія права й формальна юридична наука.
На думку Г. Дж. Бермана[179], право — в історії Заходу в усякому разі — не може бути повністю зведене ні до матеріальних умов того суспільства, що його породжує, ні до відповідної системи ідей та цінностей. Право слід також розглядати і як самостійний чинник, як одну з причин, а не лише один з результатів цілого ряду суспільних, економічних, політичних, інтелектуальних, моральних і релігійних явищ. Перше завдання соціальної теорії права сьогодні полягає в тому, щоб відійти від надмірно спрощених концепцій причинності права. Як підсумок Г. Дж. Берман доходить переконання, що синтезована юриспруденція має стати філософією, що поєднує три класичні школи: правовий позитивізм, теорію природного права й історичну школу, тому що кожна із цих трьох конкуруючих шкіл виділила один з важливих вимірів права, виключивши інші, і змішання декількох вимірів в одному фокусі, по-перше, можливо, і, по-друге, важливо.
Особливу роль у справі об’єднання такого важливого для західної традиції права юридичного позитивізму і теорії природнього права покликана відіграти, на думку вченого, історична юриспруденція.Прихильники інтегративного підходу підкреслюють, що він не може бути породженням юридичних дефініцій, оскільки відображає комплекс основних ідей, які утворюють найбільш адекватну правову доктрину. Тому юриспруденція, вимірювана в ракурсі історичного, теоретичного та практичного правознавства, має бути доповнена такими характеристиками, які виглядають обгрунтованими з позицій цілісного соціокультурного підходу. Особлива увага при цьому звертається на нові можливості сучасного порівняльного правознавства, якому став доступний порівняльний аналіз правового досвіду Заходу та інших країн, що запозичили європейське кодифіковане право, так із самобутніми правовими системами.
Як необхідну складову формування інтегральної теорії права розглядає системний підхід, який об’єднує філософські, юридико-соціологічні та теоретико-догматичні знання про право Вернер Кравітс[180]. На його думку, право, є соціальною системою, що самовдосконалюється, тому з позиції аналітичної теорії права, яка склалася на базі нормативізму Г. Кельзена, системно-соціологічний підхід є абсолютно неможливим. Правова система — це не лише уявний образ, зафіксований за посередництва юридичних текстів, а передусім соціальна реальність, що включає і речі, і дії, і людей-прокурорів, суддів, чиновників тощо. Тому сучасний правовий підхід передбачає різні рівні осмислення правової дійсності: 1) правова практика; 2) практична правова наука; 3) догматичне вчення про метод; 4) загальне вчення про право; 5) правова лінгвістика; 6) правова соціологія; 7) правова філософія; 8) правова логіка.
Таким чином, інтегративна юриспруденція — відповідь правознавства на виклики часу, навіяна потребами зближення правових шкіл, процесами глобалізації. Тенденцію до інтеграції права, що охоплює різні його національні системи, відображає зараз процес формування європейського права, появи елементів світового права. Подальший розвиток міжнародного співробітництва примушує, особливо з точки зору інструментальної і гуманітарної ролі права, шукати загальну позицію, єдиний погляд на нього.