§ 2. Розробка теорії правової держави

У теорії правової держави втілилися ідеї Просвітництва про права людини і громадянина, верховенства розумного закону, поділу влади, представницької демократії та ін. На початку ХХ ст.

Основи теорії правової держави в російській юридичній думці були закладені Борисом Чичеріним. Учений вважав, що Росії необхідно прагнути загального ідеалу людства, визначеного ще І. Кантом як «вста­новлення цілком правомірного громадянського порядку, заснованого на взаємній організації свободи». У своїй діяльності держава обмежена засадами громадянського суспільства, якими є «особистість і права, що з неї випливають, — свобода і власність». Гарантією особистого права є закони, які обмежують дії властей, і встановлення незалежного суду, що їх охороняє. При цьому з двох елементів правової держави — на­родного представництва і незалежного суду — пріоритет Чичерін відда­вав суду як головній гарантії свободи. Він виступав за поділ влади на законодавчу, судову і урядову. Правову державу він вважав сумісною з конституційною монархією.

На думку Максима Ковалевського за всієї різноманітності існуючих державних форм у Західній Європі і США вони «подають нам один за­гальний тип так званої правової держави». Він виокремлював дві основ­ні особливості правової держави: по-перше, рівність громадська і політична, «участь усіх його громадян різною мірою в політичній владі»; по-друге, свобода особистого самовизначення, «невтручання держави в особисту діяльність».

Отже, для Ковалевського визначальною рисою правової держави є не політична форма держави, а визнання прав особистості і їх гаранту­вання.

Володимир Гессен (1868—1920)^[134] був прихильником ідеї «відродженого природного права». Він вважав, що без широкої ідеологічної критики по­зитивного права неможлива ніяка життєздатна законодавча реформа.

Поняття «правова держава» і «конституційна держава» були для Гес­сена тотожними: «тільки конституційна держава є державою правовою». Основою конституційної держави, наполягав він, є конституційний прин­цип (закон видається не інакше як за згодою народу або народного пред­ставництва), а його істотною ознакою є «участь народу або народного представництва в здійсненні державної влади». Тому тільки в конститу­ційній державі можлива реалізація ознак правової держави, якими є:

1) поділ, або за інтерпретацією Гессена, «відособлення» влад, пере­дусім законодавчої та виконавчої («урядової»). Вчений писав, що держава здійснює дві функції одночасно: з одного боку, створює закони, тобто державна влада є творцем позитивного права, з другого — управляє, діє, реалізуючи свої інтереси в межах нею ж створеного права. У межах тако­го «відособлення» він надавав певного пріоритету законодавчій владі; 2) панування законодавчої влади, яке, з його точки зору, обумовлено представницьким характером її організації, тим, що парламент є вираз- ником загальної волі, визнання закону як вищої в державі юридичної норми; 3) підзаконність урядової влади, тобто здійснення її повноважень виключно в межах закону і правомірний характер відносин між урядовою владою і громадянами; 4) законодавче закріплення публічних суб’єк­тивних прав: прав свободи, позитивних публічних прав індивіда, полі­тичних прав; 5) наявність системи гарантій недоторканності суб’єктив­них прав, а саме: а) адміністративної юстиції — «своєрідної і відособ­леної організації судової влади», яка «захищає публічні права шляхом скасування незаконних розпоряджень адміністративної влади»; б) інс­титуту кримінальної і цивільної відповідальності посадових осіб перед судом, необхідність введення якого обумовлюється потенційною загрозою, яка виходить від виконавчої влади, схильної до узурпації пов­новажень; в) політичні гарантії у вигляді парламентаризму, який, на його думку, дає право і можливість народному представництву безпосе­редньо впливати на політику урядової влади.

Таким чином, за Гессеном, основою правової держави є принцип панування права (держава перебуває під правом): виконавча і судова влади мають своє обмеження в позитивному праві (законі), а законодав­ча — у природному праві, тобто певному рівні культури, який сформо­ваний на основі недоторканності свободи особистості, її прав.

Сергій Котляревський (1873-1939)^[135] розглядав проблему правової держави через співвідношення понять «влада» і «право». Владу і право він трактує як дві самостійні і протилежні засади держави, при цьому сутність держави становить влада, яка втілює силу. Це - «дві стихії дер­жави», де право не самоціль, а «політика державної влади».

Передумовою правової держави вчений називає рівноцінність права і держави, їх самостійне значення. З одного боку, держава є «єдиний творець права», а з другого — «сама державна влада, що створила ці норми, їм покоряється». Хоча для правової держави характерне взаємне зближення права і держави, вона, проте, ніколи не може означати їх повного злиття, ніколи не перестане бути організацією сили. Розгляда­ючи правову державу як правове самообмеження держави, він визнає можливість встановлення меж такого самообмеження, якими є загрози загибелі держави.

С. Котляревський заперечує проти ототожнення правової держави з конституційною — конституційний лад лише необхідна його переду­мова. Принципами правової держави він називає «верховенство закону і відповідальність, пов'язану з актами державного владарювання». Прин­цип правової держави ставить перед законодавцем моральну вимо­гу — «повага до правової особи кожного члена державного цілого і союзу цих членів». Це означає забезпечення державою свободи і рівності громадян, їх соціального захисту, права на гідне існування, втілення справедливості.

Здійснення правової держави залежить від певних умов. Для цього важливо забезпечити, по-перше, найбільшу відповідність між об’єк­тивним правопорядком і суспільною правосвідомістю, по-друге — від­повідність цієї правосвідомості найглибшим етичним основам співіс­нування (такою основою є уявлення про гідність людської особистості, яка має бути відбита в діючому праві) і, по-третє — відповідність пра­вового порядку його етичним підставам.

П. Новгородцев до розробки теорії правової держави підійшов із позицій учення про суспільний ідеал, «прагнення до єдиного і обов’яз­кового для всіх правового порядку».

Правову державу він трактував як самообмеження держави «пра­вами і свободами особи», яке має своїм джерелом етичні підстави — ви­моги природного права. Новими принципами теорії правової держави, як твердив Новгородцев, є: дуалізм природного і позитивного права; проголошення моральної особистості як вищої норми права і основи створення правової держави; поєднання єдності влади і поділу влади. Найважливішим завданням громадянського суспільства він вважав мо­ральний контроль за діяльністю держави, а цілком закономірним проце­сом — еволюцію правової держави в правову соціальну державу. Таким чином, правова держава у Новгородцева виступає як морально-правовий іде ал, як нескінченне вдо сконалення співіснування людей на основі «принципу вільного універсалізму».

Суттєвого розвитку і методологічного обґрунтовування теорія пра­вової держави набула в працях Б. Кістяківського. Для нього правова держава, з одного боку, — це ідеальна модель, а з другого - реальна іс­торична форма державності, щонайвища з практично існуючих, в якій поступово знаходить свій вияв цей ідеал. Вона виникає тоді, коли держа­ва, використовуючи право як інструмент свого впорядкування, сама підпорядковується йому. Кістяківський наголошує на тому, що найти- повішою ознакою влади в державі, заснованій на праві, є її безособовість. «У сучасній правовій державі володарюють не особи, а загальні правила або правові норми». На його думку, природу правової держави виріз­няють дві основні риси: по-перше, в ній влада обмежена і підзаконна; по-друге, як деякі органи влади, так і сам правовий порядок організову­ються за допомогою самого народу.

Основу і передумову правової держави становлять, згідно з Кістя- ківським, права людини і громадянина. Невід’ємні права особистості, по-перше, обмежують державну владу: «Обмеженість влади в правовій державі створюється визнанням за особою невід’ємних, непорушних і недоторканних прав». По-друге, вони є основою і доповненням підза- конності влади. «Законність передбачає суворий контроль і повну сво­боду критики всіх дій влади, а для цього необхідне визнання за особою і суспільством їх невід’ємних прав». По-третє, права особистості ви­магають такої організації влади, яка не пригнічує особистість. У пра­вовій державі «як окрема особистість, так і сукупність особистостей — народ повинні бути не лише об’єктом влади, але і її суб’єктом».

Б. Кістяківський ототожнював поняття «конституційна держава» і «правова держава», вважаючи, що «тільки весь народ... володіє справж­ньою державною владою», називав «найважливішою установою право­вої держави народне представництво, що виходить із народу». У кон­ституційній державі влада солідарна з народом, у ній здійснюється принципове єднання влади з народом. Народному представництву під­порядковано і законодавство, яке регулює не тільки взаємовідносини окремих осіб і їх груп, але й відносини між самою державою і громадя­нами, і діяльність всіх державних установ. Найважливішою умовою успішного функціонування правової держави є самодіяльність суспіль­ства і народних мас, без чого вона неможлива. «Свого повного розвитку правова держава досягає за високого рівня правосвідомості народу і за сильно розвиненого в ньому почутті відповідальності».

Водночас повне єднання державної влади з народом, писав Кістя- ківській, «здійсненне тільки в державі майбутнього». Йому належить ініціатива теоретичної постановки питання про можливу перспективу правової соціалістичної (соціальної) держави як прообразу майбутньої держави, «яка здійснить соціальну справедливість».

Таким чином, наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття відбувало­ся становлення різних напрямів у теорії права, які не лише йшли поряд із західною правовою думкою, але певним чином і випереджали її.

Виявом ліберальної тенденції в українській і російській політико- правовій думці кінця ХІХ — початку ХХ століття була розробка теорії правової держави. Її основні ознаки: обмеження держави громадянським суспільством (Б. Чичерін), гарантії рівності і свобод громадян (М. Кова­левський), зв’язаність держави правом (В. Гессен), рівновага влади і права (С. Котляревський), втілення суспільного ідеалу (П. Новгородцев), обмеженість і підзаконність влади на основі невід’ємних прав людини (Б. Кістяківський). Характерним для правової думки цього часу було визнання соціальних прав людини як прав на позитивні послуги з боку держави, поєднаних у «праві на гідне людське існування».