§ 1. Націократична модель української державності

Першим, хто в новітні часи виступив з юридичним обґрунтуванням державної незалежності України, був Микола Міхновський (1873­1924)^[136], автор твору «Самостійна Україна» (1900 р.).

Констатуючи політико-правовий статус України в Російській імперії як колоніальний, Міхновський доводить його неприродність і протиправ- ність. З цією метою автор звертається до Переяславської угоди 1654 р, яка вважалася в Росії легальною підставою інкорпорації України до Московського царства. За цією угодою, на думку українського юриста, постала «спілка держав», об’єднання, за якого його суб'єкти зберігають ознаки державного суверенітету. Сама угода мала двосторонній та без­строковий характер, тому порушення її умов повинно мати правові на­слідки у вигляді примусу до виконання чи визнання договору недійсним. Враховуючи ж практику систематичних порушень Росією «Березневих статей» Б. Хмельницького, український народ є вільним від будь-яких зобов’язань та має відновити свій державний статус.

Відроджена держава, за Міхновським, має виступати засобом забез­печення прав та суверенітету української нації. Він обґрунтовує прин­цип національного суверенітету: кожна нація прагне до утворення незалежної держави; лише національна держава може дати своїм грома­дянам особисту та економічну свободу; розвиток особистості можливий лише в державі, для якої вона є метою, а отже, «державна самостій­ність — головна умова існування нації, а державна незалежність — на­ціональний ідеал у сфері міжнаціональних відносин».

У своєму конституційному проекті «Основного закону «Самостійної України»...» Міхновський бачив майбутню українську державу у вигляді президентсько-парламентської республіки. Пропонувалося запрова­дити поділ влади, створити розгалужену систему місцевого самовряду­вання. Громадянам надавалися широкі особисті, політичні та культурні права, з перевагами для титульної української нації.

Значення ідей і політичних вимог Міхновського полягає в обґрунту­ванні права української нації на державну незалежність та необхідності боротьби за неї.

Радикальна авторитарна концепція «вольового» націоналізму Дмит­ра Донцова (1883—1973)^[137] постала як реакція на поразку в боротьбі за незалежність України в 1917-1920 рр.

У поглядах Донцов пройшов еволюцію від захоплення марксизмом до цілковитого його заперечення. Обґрунтовуючи теорію, яка дала б можливість українській нації «утриматися на поверхні жорстокого жит­тя», мислитель звертається до популярних в Європі початку XX ст. ідей волюнтаризму (А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, Ж. Сореля та ін.), а також практики тогочасних новопосталих тоталітарних режимів.

За вихідну позицію «чинного націоналізму» береться ідея: якщо ук­раїнський народ хоче здобути державну незалежність та стати політичною нацією, він має позбутися рис другорядності та «провансальства». З цією метою Д. Донцов обґрунтовує шість вимог «вольового» націоналізму: 1. Воля до життя та влади. Нація, яка прагне вижити та перемогти, мусить мати непереборне «хотіння» цього досягти. 2. Прагнення до боротьби. Найкращою формою прояву волі нації є боротьба з оточуючим світом, про­тиставлення «свого чужому». 3. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм. Нація повинна мати власний ідеал, який вважати за непомильну мету свого існу­вання, хоч якою б ілюзорною ця мета здавалася. 4. Фанатизм і амораль­ність. Для досягнення національної мети всі засоби придатні. «Ніколи наука Макіавеллі не була такою актуальною, як зараз. І ні для кого так, як для нас». 5. Імперіалізм. Є народи, «що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють», тому українській нації слід плекати почуття власного імперіалізму. 6. Еліта і творче насильство. Лише «провідна верства» шля­хом творчого насильства спроможна очолити процес національного визво­лення та побудови могутньої української державності.

Відповідно до власного крайнього елітистського бачення устрою суспільства Донцов негативно ставиться до демократичних режимів, протиставляючи їм лад «аристократії», за якого еліта об'єднана в ор­денську структуру, що володіє всією повнотою влади. Зразком для здо­буття та утримання такою елітою влади філософ, попри неприйняття самих ідей, вважає практику тогочасних тоталітарних рухів: «фашизм і більшовизм і досі лишаються прикладами того, як це робити».

Радикальні ідеї Д. Донцова набули значного поширення в 30-х роках ХХ ст. в Західній Україні як адекватна відповідь на поневолення України польським та радянським режимами. «Вольовий» націоналізм був по­кладений в основу ідеологічної платформи Організації Українських Націоналістів (1929 р.), що вела збройну боротьбу проти окупантів.

Одним із визнаних ідеологів ОУН (її мельниківського напрямку) був Микола Сціборський (1897-1941)^[138]. Критично оцінюючи демократію, він вважав, що притаманний їй економічний лібералізм та парламента­ризм спричиняють капіталістичну експлуатацію та партійне взаємопо- борювання, при цьому «мало оглядаючись на загальні національні інте­реси». Соціалізм та комунізм, проголошуючи «відмирання» націй, держав, приватної власності, є «самодегенераційними», спрямованими проти людської природи. Схвально, у цілому, ставлячись до італійського фашизму, він наголошує на його небезпеці: диктатура як основний еле­мент державного устрою; невизнання ролі народу в державному управ­лінні, позбавлення громадян основних прав.

Натомість Сціборський пропонує власну державницьку концепцію націократії — «режим панування нації у власній державі, що здійс­нюється владою всіх соціальнокорисних верств, об’єднаних — відповід­но до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління». Тут державний лад будується на поєднанні авторитарних принципів управління, ієрархічності та дисципліни із за­садами громадського контролю, виборності та самоуправління. Політич­ні партії як виразники егоїстичних інтересів партійних верхівок є сус­пільно шкідливими і мають бути забороненими. Представництво групо­вих інтересів має здійснюватися на зас адах синдикалізму — через систему професійних спілок та виробничих асоціацій. У питаннях пра­ва власності має витримуватися «комбінований принцип колективного й приватного інтересу» — через існування державної, муніципальної, кооперативної та приватної власності.

Конституційний проект Сціборського передбачав утворення авторитар­ної республіки.

Отже, націократична модель державності, що виникла як реакція на бездержавний стан та утиски прав української нації спочатку російсько­го самодержавства, а згодом польського шовінізму та сталінського то­талітаризму, за основу брала уявлення про націю як найвищу цінність людського розвитку. З цього випливав примат колективних національних прав над особистими. Поразка української державності у національно- визвольній боротьбі 1917-1921 років в умовах ствердження націоналіс­тичних диктатур у багатьох країнах Європи зумовила запозичення ук­раїнським націоналізмом елементів тоталітаризму, ірраціоналізму та імперіалізму.