Розділ 5. Право грецького громадянства у зв'язку з розвитком міжнародних відносин

Священна війна. Битва під Херонееол. Коринфський конгрес

Приводом до втручання Филипа у грецькі справи послужила Священна війна (355-346 рр.] між фокійцями і фіванцями. Фокійці, Філомел і його брат Ономарх, які мали потребу в грошах для вербування найманців, захопили багатства Дельфійського храму і напали на сусідні міста, що стали на захист Дельфійського храму.

У 348 р. був зруйнований Олінф, що чинив найбільший опір македонській агресії на півночі. Таким чином, Филип становився гегемоном усього північного узбережжя.

Закріпившись на півночі, Филип міг уже більш рішуче діяти в Середній Греції. Через два роки після зруйнування Олінфа в Пеллі між Македонією й Афінами був укладений Філократів мир (346 р.], за яким Афіни позбавлялися своїх володінь на півночі, за винятком афінських поселень.

Незабаром була закінчена і Священна війна. Фокіда погодилася повернути Дельфам захоплені скарби і підкоритися волі македонського царя. Стіни міст фокійського союзу були зруйновані, і самі міста перетворені в села.

На подяку за зроблену допомогу Филип був прийнятий у дельфійську амфіктіонію як рівноправний член. Після всього цього Филип скористався миром у Греції для завоювання фракійського узбережжя.

Філократів мир був тільки тимчасовою угодою, що не задовольняло ні ту, ні іншу сторону. Тим часом невблаганний Демосфен розвив надзвичайну енергію, організувавши проти Филипа сили Греції. Йому вдалося підняти почуття патріотизму і розбудити любов до волі і демократичних традицій великого минулого. На заклик Демосфена відгукнулися Керкіра, Акарнанія, Евбейські міста, Коринф і його колонії, а також ряд інших міст.

Однак, незважаючи на всі зусилля Демосфена, затримати просування Филипа не вдалося. При Херонеї в Беотії у 338 р. відбулася рішуча битва, що закінчилася повним розгромом союзників. Дві третини грецького ополчення потрапило в полон, тисяча чоловік полягли на полі бою, інші розсіялися. Сам македонський цар, розповідає біограф Демосфена Плутарх, під час херонейського бою зовсім озвірів. Після бою Филип напився, влаштував пиятику і танці серед трупів загиблих афінян і їхніх союзників, повторюючи п’яним голосом: «Демосфен, син Демосфена, ухвалив...» [16, с. 62]. Обурений поводженням царя, пише Діодор, афінський оратор Демад, що знаходився серед полонених, крикнув йому: «Цар, ти граєш роль Терсита, а тобі доля визначила трагічну роль Агамемнона». Протверезившись, Филип жахнувся від усього, що відбулося. Цар прекрасно розумів, додає Плутарх, що Демосфен протягом якої-небудь години силою свого слова досягав того, чого македонський цар-варвар не міг досягти протягом усього життя.

Про які-небудь подальші спроби протистояти Филипові після херонейського розгрому не могло бути і мови. Не допомогла навіть і крайня міра, до якої вдавалися греки в критичні періоди своєї історії, - звільнення на волю рабів, зайнятих у рудниках, ергастеріях і сільському господарстві. Демосфен змушений був тепер залишити Афіни і піти у вигнання. Після цього антимакедонська партія розпалася.

Поразка демократичної коаліції пояснюється військово-технічною і фінансовою перевагою Македонії й архаїчністю самої програми Демосфена. Ідеалом Демосфена залишалася стара демократична Греція, що вже не мала в той час міцних соціально-економічних коренів. Демократичні групи, на які думав покластися Демосфен, були економічно слабкі, нечисленні і нездатні до тривалої і напруженої боротьби.

Ідеал Демосфена, як би він сам по собі не здавався величним і привабливим, лежав не перед, а за пройденим історією шляхом. У цьому полягала трагедія як самого Демосфена, так і всієї очолюваної їм демократичної партії.

Македонська орієнтація перемогла. Цар, який побоювався можливої угоди греків з персами, із задоволенням прийняв мирні пропозиції афінських патріотів. У 337 р. був скликаний загальногрецький конгрес (синедріон] у Коринфі, що складався з делегатів усіх грецьких полісів, розташованих до півдня від Фермопіл. Першою справою конгрес проголосив загальний мир і встановив принцип майбутньої грецької федерації. Потім урочисто була проголошена недоторканність приватної власності і суворо заборонялися будь-які переділи землі, касація боргів і звільнення рабів з метою державного перевороту. Між знову утвореною грецькою федерацією і Македонією утворився оборонний і наступальний союз. Окремим полісам і областям гарантувалася автономія.

Корінфський конгрес закінчує історію класичної Греції. Старі держави еллінського світу - Афіни і Спарта - після проголошення автономії дрібних громад, що означало фактичний розпуск союзів,

сходять на ступінь другорядних кантонів. Вершителем долі еллінського світу з цього часу стає Македонія, і центр грецької політики пересувається на північ. З одного боку, об’єднавчий рух ішов від північних країн, що втягувалися в загальногрецьку історію. З іншого боку, назустріч цьому рухові йшли деякі угруповання в самій Елладі, виразником яких в Афінах був Ісократ.

Тут закінчується історія еллінських полісів і починається історія елліністичних держав, що продовжувалася біля двохсот років (IV-II ст.]. Ці сторіччя є новою епохою в історії середземноморського світу - епохою еллінізму.

Кожний грецький поліс являв собою тісно згуртовану спільноту громадян. Повноправним громадянином грецького поліса вважали тільки того, чиї батьки (батько і мати] були повноправними громадянами даного поліса.

В Афінах людина, що походила від афінянина і не афінянки, не була членом сім’ї батька і не могла мати прав громадянства.

За правильністю внесення осіб у число афінських громадян стежили особливі посадові особи, що записували повнолітнього члена общини в списки філ і демів, до яких, як правило, приписані були всі афінські громадяни. По досягненню 18-літнього віку молодий громадянин реєструвався в общинній книзі того дема, до якого належав його батько. Всякий прийнятий у число громадян повинен був дати клятву і прийняти цивільну присягу. При цьому він вимовляв такі слова: «Я не посоромлю священної зброї і не залишу товариша в битві, буду захищати й один, і з усіма все святе і заповітне, не зменшу сили і слави батьківщини, але збільшу її, буду розумно коритися існуючому уряду і законам, встановленим і що мають бути прийнятими, а якщо хто буде намагатися знищити закони або не коритися їм, я не припущу цього і буду боротися проти нього й один, і з усіма, буду також шанувати вітчизняні святині. У цьому і будуть мені свідками боги» [17].

Стародавні греки право громадянства вважали священним, старанно оберігали його, тому що воно шанувалося за честь. Вчинки і дії, що ганьбили цю честь, спричиняли часткове або повне позбавлення прав громадянства (атимія]. Стародавні письменники наводять чимало фактів атимії, а також дані про порядок відновлення в громадянстві. Греки перевіряли списки громадян по окремих общинах систематично. В історії Афін дві такі перевірки («чищення»] явилися важливим державним заходом. Перша мала місце в 445 р. при Периклі, коли біля 5 тис. громадян були виключені зі списків і позбавлені прав громадянства з усіма наслідками, що звідси випливали.

Громадянство в грецьких полісах, навіть демократичних, було обмежене порівняно невеликим колом осіб. Не варто забувати, що антична демократія була рабовласницькою. Цивільних прав позбавлені були раби і метеки. Метеки не мали права набувати нерухомої власності (землі] і не мали прав громадянства, що у давнину було пов’язано з володінням земельним наділом усередині общин. Будучи вільними, метеки цю свободу реалізували лише в заняттях торгівлею і ремеслом, за що вони сплачували державі великі податі і податки. Інша категорія іноземців - раби - позбавлені були громадянства не тільки як іноземці, але і як «річ» («одухотворене знаряддя», за Аристотелем] і не могли на цій підставі будь-чим володіти. Раби в Аттиці являли собою уярмлене населення інших країн, тобто переважно іноземців, то навіть звільнення раба не давало йому ніяких цивільних прав. Раби і метеки утворили в кожній общині той далекий їй світ, що існував поряд із привілейованою общиною повноправних громадян. В умовах грецьких держав і повноправні громадяни користувалися привілеями тільки всередині своєї общини, а за межами свого поліса ставали безправними іноземцями, втрачали права громадянства. Цією обмеженістю й автаркією своїх полісів греки завжди пишалися. Лексикон Гезихія відзначає, що слово «xenos», що означає «іноземець», мало також значення «ворог». Іноземець у будь-якій грецькій державі не мав цивільних прав і не міг придбати їх за допомогою натуралізації, що є звичайним у сучасному праві європейських народів. Він не міг укладати законного шлюбу з жінкою з іншого поліса. У Ксенофонта ми дізнаємося про закон, що забороняв іноземцю володіти в Афінах землею, навіть якщо цей іноземець уже давно жив у місті і грав не останню роль у його економіці. Не могли іноземці і заповідати власність, і одержувати її за заповітом, свідчити в суді тощо.

Більш ніж будь-яка інша грецька держава, підтримувала свою відособленість Спарта. Не дивно, що саме в Спарті міг створитися такий інститут, як «ксенеласія» (переслідування чужоземців]. Стародавні письменники приписують його створення легендарному законодавцю Лікургу. Плутарх говорить, що «метою Лікурга було виховати громадян у доблесті» і тому він не дозволяв їм виїжджати зі своєї країни і проводити час в інших краях, для того щоб вони не привчалися до чужих вдач, до безладного способу життя і не запозичали в іноземців політичних думок, не узгоджених з устроєм Спарти. Тому він заборонив іноземцям приїзд без важливої на те причини - не з побоювання, як думає Фукідід, що іноземці стануть наслідувати спартанський устрій і навчаться у спартанців доблесті, але для того, щоб вони не «зробилися вчителями зла». В числі своїх функцій ефорат мав і задачу спостереження за здійсненням ксенеласії в цивільному житті спартанців. Геродот красномовно розповідає нам про застосування санкцій відповідно до закону (ксенеласії] стосовно якогось Меандра, що тікав з острова Самоса (після невдалої політичної діяльності] у Спарту, де він став шукати притулку у царя Клеомена. Але Клеомен відкинув усі подарунки Меандра і наказав ефорам вигнати його за межі країни.

Але розвиток міжнародних зв’язків і спілкування між містами вже потребували скасування або хоча б пом’якшення законів, що охороняли відособленість грецьких полісів. Суворе введення в життя жорстокого закону проти іноземців ще в давнину викликало різку критику. Багато грецьких поетів і філософів гудили ксенеласію. Аристофан висміював її у деяких своїх творах [18, с. 49]. Платон характеризував цей спартанський закон як вираз варварства і нелюдськості [19, с. 950]. Поступово суворість застосування закону про ксенеласії пом’якшувалася навіть у Спарті.

Плутарх розповідає, що деякі іноземці, якщо тільки вони одержували спартанське виховання, допускалися в число громадян Спарти.

Ще у VII ст. поет Терпандр був викликаний у Спарту для того, щоб владнати внутрішні незгоди. Під час другої мессенської війни (початок VII ст.] у Спарті дістав права громадянства ліричний поет Тиртей, походженням з Афін. Проте подібні винятки з ксенеласії були спочатку дуже рідкісні. Геродот, перераховуючи всі випадки надання громадянства в Спарті іноземцю, міг зупинитися крім приведених вище тільки ще на одному випадку - з деяким Тисаменом.

У іншому становищі знаходились іноземці в Афінах. Розвинута морська торгівля і зв’язки з іншими грецькими державами, здійснювані шляхом укладання торгових та інших договорів, - все це приводило до більш тісного спілкування афінян з іноземцями. На противагу Спарті в Афінах полісна обмеженість долалась швидше і легше.

До зрівняння в правах усіх греків, незалежно від того, звідки вони були родом, не дійшов жодний поліс, але вже в ранні періоди грецької історії виникли певні інститути, що регулювали стосунки між громадянами різноманітних міст-держав.

Згодом торгові, дипломатичні й інші зв’язки між грецькими містами розвилися настільки, що з’явилася необхідність юридично

оформити перебування іноземців у чужій державі. У зв’язку з цим створюється «проксєнія», що є найдавнішою формою міжнародних зв’язків і міжнародного права, на якому заснований розвиток усіх наступних форм міжнародних зв’язків у Стародавній Греції.

Проксенію як інститут гостинності, що регулював ставлення громадян до іноземців на принципі взаємності, визначали різними способами. Дуже цікаве визначення Полукса, що посилався на дані стародавніх авторів. «Проксен, - говорить Полукс, - є той, що робить загальні послуги цілому місту (чужому. - А.К.), живучи в іншому (своєму. - А.К.} місті, наприклад, бере на себе обов’язок по розміщенню приїжджих, у разі потреби турбується про їх доступ до Народних зборів і місця в театрах» [20, с. 88]. Послуги проксена були добровільними і водночас почесними. Проксєнія здійснювалася між окремими особами, а згодом - між цілими державами.

З ростом економічних зв’язків між полісами важливо було забезпечити, щоб добровільні послуги проксенів набули постійного характеру. Це привело вже до укладання формальних договорів і затвердження проксенів постановами.

Уряд доручив іноземців і турботу про них особливим уповноваженим - проксенам. Проксени, як правило, були громадянами того міста, де вони здійснювали проксенію стосовно іноземців із різних міст. Одне грецьке місто мало проксена або проксенів в іншому місті. Проксени були їхніми захисниками і посередниками між урядом. Через них велися дипломатичні переговори: приїжджаючі в місто посольства насамперед зверталися до свого проксена. Проксени були засновані в Спарті, в Дельфах і в усіх інших містах-державах, куди завдяки розвитку зовнішніх зв’язків або для урочистих свят та ігор з’їжджалось багато народу з різних держав. Так поступово за звичаєм приватної гостинності створювався інститут міжнародних відносин, дуже близький за своїми функціями до сучасних посольств і консульств. Слід, проте, пам’ятати, що проксєнія зберігала протягом усього свого розвитку характер приватної гостинності, або гостинності приватної особи. Від сучасних посольств і консульств проксєнія відрізняється ще тим, що вона здійснюється громадянином свого міста й у своєму місті стосовно іноземців-громадян чужого міста, тоді як посли і консули в сучасній дипломатії беруть на себе захист не чужих, а своїх громадян, і не у своїй державі, а в чужій. Проксєнія була певним щаблем у розвитку грецького міжнародного права.

Система гостинності, що практикувалася, давала іноземцю лише деякий захист і тим самим тільки частково знищувала перепони, створені відособленістю грецьких республік, поділом на громадян і іноземців. По цій системі гостинності (проксенії] іноземець ще не міг користуватися правами громадянина в місті, куди він прибув.

Під тиском економічних і військово-політичних інтересів розподіл на громадян і іноземців усередині поліса поступово став згладжуватися. Коли дві держави-міста бажали з’єднатися вузами дружби і взаємного благосприяння, вони укладали угоду про «ісополітії». За такою угодою громадянам однієї держави надавалися в іншій державі ті ж державні і приватні права, якими користувалися місцеві громадяни. Грецькі держави практикували ісополітію двох родів: перша - коли обидві договірні сторони одержували для своїх громадян одні і ті ж права відповідно до укладених договорів; інша ж форма ісополітії передбачала не взаємне, а одностороннє надання прав громадянства іноземцям, головним чином за різноманітні заслуги і допомогу. До нас дійшли написи критських міст, що містять цікаві «ісополітичні» договори про взаємне, двостороннє надання прав громадянства. Проте такі договори були небагатоманітні, частіше практикувалася інша форма ісополітії - одностороннє надання прав громадянства. Наприклад, платійці користувалися ісополітією в Афінах, обмеженою ісополітією користувалися в Афін евбейці, нарешті, за особливі заслуги перед державою ісополітію одержували приватні особи, наприклад, трапезит Пасіон в Афінах.

Ісополітія виявилася дуже серйозним кроком у розвитку міжнародного спілкування і практики міжнародних угод у давнину. Таким кроком у розвитку практики міжнародних угод виявилися так звані «символи», тобто договори про правові норми в різноманітних судових процесах, що виникають між громадянами різних міст у зв’язку з торгівлею, з кредитними операціями і всякого роду угодами.

Симболи укладалися головним чином між союзними містами або, принаймні, містами, що ставилися одне до іншого дружньо. До договорів подібного роду варто віднести і монетні угоди, як, наприклад, між Мітиленою і Фокією, та ін. Таким чином, симболи вирішували спірні питання і регулювали стосунки між громадянами різних держав при наявності доброї волі або союзних стосунків між ними.

Таким чином, ісополітія і симболи, що регулювали цивільні і політико-економічні взаємовідносини між державами та їхнім цивільним населенням, являють собою початки міжнародних норм права.

У безпосередньому зв’язку із практикою ісополітій і симбол народжується й ідея арбітражу, що знайшла свій відбиток в організації третейських судів. Про характер третейських судів можна судити по написах і вироку, що дійшли до нас і які відрізняються своєю лаконічністю, про суперечку між двома містами (416 р. до н.е.]. «Тому що мелійці і кимолійці оголосили, що вони підкоряться рішенню аргів’ян відносно спірних островів, то аргіви присудили, що Поліега, Гетерія і Лібія належать кимолійцям. Цей вирок вирішує суперечку на користь кимолійців» [21].

У іншому написі, часів VI ст. до н.е., уже є формулювання стародавнього союзного договору, безсумнівно, якоюсь мірою типового для наступних договорів: «Договір між елейцями і герійцями. Бути союзу на 100 років, починаючи з цього року. Якщо знадобиться говорити або діяти, нехай обидва народи діють заодно рішуче в усьому, як і на війні; якщо ж вони не будуть діяти заодно, то ті, хто порушить договір, повинні будуть заплатити один талант срібла Зевсу Олімпійському. Якщо хто-небудь знищить цей напис, нехай то буде посадова особа або народ, то уразить того священний проклін» [22].

При укладенні наступних договорів, як, наприклад, договори про Нікієвий мир 421 р. або про Анталкидовий мир 387 р., використовувалася вже сформована практика і сталі норми.

Поряд з ідеями міжнародного права, що народжувались, панували звичаї, старі встановлення і навіть закони, що уже не відповідали новим умовам економічного і політичного життя. Як приклад, можна зазначити афінський закон про «андролепсїї». Сутність його полягала в тому, що якщо громадянин республіки убитий за межею, то родичам покійного дозволялося схопити трьох підданих тієї держави, яка не дала задоволення за образу, і подати їх в суд для покарання» [23, 71]. Це є прикладом застосування первісної помсти.

У Греції класичного періоду ще зберігався звичай приватної відплати, що розглядався як цілком законний акт або особливий міжнародний засіб. Лісій говорить, що біотинці цілком відкрито користувалися правом приватної відплати стосовно Афін за несплату останніми двох талантів [24, с. 22]. Можна навести ще цілий ряд прикладів застосування звичаю приватної відплати. Іноді сама держава брала на себе здійснення права приватної відплати і виступала в цьому випадку як екзекутор. Жителі Халкедона вимагали відплати в грошах для сплати своїм найманцям. Вони запропонували громадянам і навіть метекам, що мали які-небудь претензії до приватних осіб за кордоном [іноземців] і до чужих міст, зробити про те привселюдну заяву. Таким чином, держава взяла на себе захист приватних претензій і здійснила його шляхом захоплення кораблів, що направлялися в Поит Евксинський. Таким чином, у даному випадку право приватної відплати як старий звичай було використано не окремою особою, а цілою державою для покриття витрат по виплаті платні найманцям.

Проте в боротьбі зі старими відживаючими звичаями греки укладають різноманітні угоди, що обмежують застосування застарілих звичаїв. Одним із найцікавіших угод цього роду є трактат, укладений ще у V ст. до н.е. між двома локридськими містами - Байтом і Халейоном. Ці два міста погоджуються цілком скасувати право приватної відплати на суші, але зберігають цей звичай (шляхом фіксації його в договорі] на морі, крім гавані. Текст цього трактату дійшов до нас у написі. Незважаючи на обмежений вплив нових правил на відносини між грецькими містами-державами, самий факт їхньої появи свідчить про те, що поступальне прямування вперед лишало позаду первісні пережитки, старі звичаї і рутину в розвитку народів Стародавньої Греції.

Право війно і отару

Рабовласницька теорія війни насамперед підтверджувала природний стан війни між греками і «варварами», тобто не греками. Багато письменників стародавності розвивали цю теорію.

«Варвар - це, - на думку Еврипіда, - істота більш низького інтелекту, груба і яка визнає лише фізичну силу». Великий філософ давнини Аристотель ще з більшим цинізмом принижував рабів і протиставляв їм вільних еллінів. Він вважав, що для грека свобода - органічна потреба, тоді як варвару вона не властива і не потрібна в житті. Таким чином, він обґрунтовував панування еллінів над варварами як звичайний закон природи.

Аристотель стверджував, що боротьба проти варварів, будь-які військові дії проти них є цілком законним засобом придбання здобичі - рабів і майна. «Такого роду війна, - пише Аристотель, - по природі своїй справедлива» [25, с. 74]. Платон у своїй «Державі» присвячує цілу главу обґрунтуванню теорії про допустимість і правомірність війн греків із варварами. Війни ж і сутички між самими греками Платон не припускав і вважав це «домашніми справами», «обуренням» серед еллінів. «Ми скажемо, - писав Платон, - що греки по природі ж друзі», і всякі розбрати між ними варто оплакувати, справжня ж війна можлива тільки проти варварів. Весь характер викладу «військової» теорії Платона свідчить про те, що він усі народи, що не належать до еллінів, розглядає як «варварів», війна з якими є природним явищем у житті еллінів. Проте Платон змушений був визнати припустимими війни і між греками в тому випадку, якщо тільки такі війни, на його думку, викликаються необхідністю, як-от: «щоб у нас достатньо було землі орної і для пасовищ» [26, с. 94-96]. У зв’язку з загостренням соціальної боротьби усередині грецьких міст, у зв’язку з конфліктами між різними грецькими містами-державами публіцисти IV ст. визнають законну війну між греками. Визнається нормальним при цьому, що люди, що потрапляли в полон, продавалися в рабство.

Демосфен у своїй промові проти родосців дав класифікацію війн між греками. Він стверджував, що існують два роди війн: війни демократії з олігархією і війни між демократичними державами. У

цьому визначенні війн Демосфен виходив, таким чином, із соціальної їх характеристики. При цьому важливо, що він вважає найозлобленішими і непримиренними війнами ті, що ведуться між демократичними державами, з однієї сторони, й олігархічними - з іншої. Війна з олігархією, на думку Демосфена, являє собою найозлобленішу війну, тому що вона ведеться за свободу і незалежність демократичної держави. Війни ж між демократичними республіками розглядаються як війни за могутність і славу. Тут сильна ворожнеча, говорить Фукідід [27, с. 95], може закінчитися міцним миром, коли здолана сторона за великодушністю пропонує помірні умови миру і не торкається основ політичного ладу в переможеній країні. Цілком інше при війні демократії з аристократією або олігархією. Якщо перемагає демократична країна, то в переможеній аристократичній вона вводить свої демократичні порядки, якщо ж перемагає аристократична, то в переможеній демократичній вона вводить свої аристократичні порядки. Навряд чи це потрібно ілюструвати прикладами. Кращим прикладом цього є Пелопоннеська війна і пов’язані з нею військові дії в містах Афінської морської спілки. Війна, її хід і результати показали, що Спарта проводила політику групування навколо себе аристократичних елементів грецьких держав, а Афіни очолювали демократію майже всіх міст Греції.

Спочатку звичаї греків ще не створювали яких-небудь основ міжнародного права у війні і мирі. Єдиний звичай - встановлений порядок оголошення війни - якоюсь мірою нагадував про нормалізацію початку військових дій і закладав основи права. Так, держава, що вирішила воювати з іншою з тих чи інших причин, формально повідомляла їй про війну через герольда або особливого посла, що стояв під захистом божества і вважався недоторканним. Діяльність герольда складалася не тільки в оголошенні війни, але й у закладенні миру, необхідного для поховання полеглих у битві або для розміну полонених. При оголошенні війни іноді відбувалися особливі релігійні обряди перед самим початком військових дій. Афіняни, починаючи війну із сусідами, виганяли зазвичай на межу одне ягня, що мало символічне значення відкриття військових дій. Проте війна велася і без попереднього оголошення, як про те свідчить Ксенофонт [28, с. 62-63]. Віроломні напади і знищення або поневолення населення переможеної держави були звичайним явищем у рабовласницькій Греції. Під час війни спустошення ворожої землі і руйнація міст вважалися звичайним засобом примушення супротивника до миру. Не обмежуючись викраденням плодів, супротивник нерідко вирубував самі дерева, виривав із корінням виноградну лозу. Про руйнацію міст відомо, що в суперечці еліян і писанців було знищене місто Писа, під час війни було зруйноване місто Кадм, у боротьбі критських общин загинули деякі їхні міста. Міста руйнувалися і за постановою амфіктіонів (наприклад, місто Крисса].

Жорстоке поводження з переможеними, продаж населення в рабство, захоплення майна було звичайним явищем у війнах між греками. Про ставлення до військовополоненого можна судити з того, як чинили афіняни із самоськими полоненими. На тілі кожного полоненого із Самоса випалювали клеймо (фігура корабля] і на правій руці відрізали великий палець, щоб жодний із полонених не міг більше володіти списом. У помсту самосці стали випалювати клеймо (фігуру сови] на всіх полонених з Афін. Але старі звичаї, що регулювали спілкування народів, старі норми ведення війни з часом ставали у протиріччя з швидко зростаючими відносинами народів стародавності. Цей процес посилювався в результаті колонізації, торгівлі, договорів і т.п. Старим звичаям протистояли нові ідеї міжнародного права.

Оголошення війни стало підпорядковуватися певним умовностям, що повинні були регулювати війну. Виникали угоди або правила про порядок ведення війни. Замість варварського звичаю вбивати полонених був введений звичай обміну військовополонених або право їх викупу [6, с. 103]. Затверджувалося поступово і право видачі переможцями трупів убитих для поховання [9, с. 63]. Наруга над трупом убитого ворога, навіть варвара, вважалася вже незаконною. Для поховання вбитих укладали перемир’я [29, с. 61-62].

Незважаючи на те, що війна була звичайним явищем у житті грецьких міст-держав, незважаючи на те, що військові дії супроводжувалися нерідко жорстоким поводженням із супротивниками, в Греції виробляється ряд норм, що стосуються ведення війни і поводження сторін, що воюють.

Цілий ряд міжнародних правил і звичаїв склався в зв’язку із загальногрецькими святкуваннями. Під час Олімпійських ігор, наприклад, війна між грецькими державами з моменту відкриття цих ігор переривалася «священним перемир’ям», і всякий, хто порушив це прийняте правило, піддавався покаранню, частіше великому грошовому штрафу.

Стало узвичаєним правило, що храми є недоторканними для супротивника і в той же час слугують священним притулком і захистом. Всякий раз під час війни оракули нагадували грекам про цей закон.

Було чимало спроб налагодити конфлікти шляхом договорів і угод. Система договорів одержує широке застосування. Різнилися союзні, мирні й інші види договорів, що підпорядковуються певним звичаям. Укладення миру було обставлено цілим рядом формальностей. Слід зазначити, що мирні договори укладали на визначений термін. Договірні сторони начебто визнавали, що вічного миру між ними бути не може. Термін цей був іноді коротким, але мирні договори на 30, 50 і більше років не були рідкістю у Стародавній Греції. Для того, щоб вселити повагу до мирного договору і підкреслити громадянський обов’язок кожного у виконанні всіх його пунктів, текст договору (його умови, імена тих, хто підписує його і дає клятву вірності договорові] заносився на мармурові плити і виставлявся на площі міста або частіше в якомусь храмі. Найважливіші договори зберігалися серед статуй богів у Дельфійському і Олімпійському храмах. Для закріплення укладеного мирного договору приносилися також жертвоприношення і клятви, при цьому клятви і присяги відбувалися щорічно, як би поновлюючи договір.

Великим досягненням в умовах рабовласницьких держав давнини було зародження і розвиток посередництва і третейського суду при сутичках або конфліктах держав між собою. Третейський суд або посередник вибирався за взаємною згодою сторін, що сперечаються. Посередником могла бути яка-небудь авторитетна людина або ж ціла держава. Так, аргів’яни вирішували передати на суд якійсь державі або приватній особі спірне питання про межі з Лакедемоном. З джерел нам відомо, що посередницьку роль виконували дельфійський оракул або амфіктиони.

Так поступово формувалися і проникали в побут нові ідеї і закони про спільне життя народів Стародавньої Греції.

Роздрібнені грецькі поліси, що ринулися до автаркії, автономії (життя за своїми законами], змушені були в силу об’єктивних умов надати відомі переваги громадянам сусідніх держав і сформулювати норми, що регулюють взаємовідносини між різними містами. Війни, перемир’я, мирні переговори, третейські суди - все це привело якщо не до створення послідовної системи міжнародного права, то до встановлення окремих його норм, що застосовувалися, проте, лише у відносинах між грецькими полісами. Характерний для грецьких рабовласників розподіл людей на еллінів і варварів не дозволяв їм поширити на останніх багато з тих норм, які вироблені були у процесі зміцнення зв’язків між грецькими містами. Проте пізніше, в епоху еллінізму, у цьому відношенні зроблений був відомий крок вперед.